ЕВОЛЮЦІЯ БАГАТОСТОРОННЬОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ДЕРЖАВ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ Автореферат

У вступі обґрунтовано наукову актуальність теми, встановлено зв’язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади і хронологічні рамки дослідження, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Концептуально - теоретичні засади та історіографія дослідження” - розглянуто стан наукової розробки проблематики діяльності регіональних структур співробітництва на пострадянському просторі, методологічні підходи та теоретичні засади їх дослідження. Використану джерельну базу та літературу автор класифікує наступним чином:

1.Нормативно-правова база регіональних організацій пострадянського простору – СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП, ОДЕР-ГУАМ, ОДКБ, їх установчі документи, статути, підсумкові комюніке та заяви. В ході дослідження використані офіційні концепції зовнішньої політики та безпеки нових незалежних держав, у тому числі й України. Аналіз цих документів дає можливість визначити пріоритетність для кожної країни напрямів та форм участі у міжнародних відносинах, спрогнозувати позицію з тих чи інших проблем.

2.Дослідження присвячені аналізу окремих аспектів діяльності міжнародних організацій на пострадянському просторі, а також участі в них окремих держав, наприклад, роботи О.Барановського, М.Барбасова, Є.Бажанова, Є.Бершеди, О.Гончарова, А.Гуцала, Н.Лановенко, А.Мішина, Н.Мхитарян, Р.Натрошвілі, Б.Парахонського, М.Пашкова, В.Сіденка, О.Сушка, А.Цєрану, В.Чалого, Л.Чекаленко та ін.. Основними питаннями, які в них досліджуються є економічна взаємодія та питання створення зони вільної торгівлі (В.Будкін, І.Бураковський, В.Кириченко, С.Власик, Д.Прейгер та ін.), використання геополітичних переваг тих чи інших країн та субрегіонів (П.Дарбаді, О.Виноградова, Ф.Толипов), питання врегулювання конфліктів – у Нагорному Карабасі, Абхазії та південній Осетії, у Придністров’ї (Н.Акаба, А.Коен, А.Крилов, Е.Нурієв, Г.Перепелиця). Окремий напрямок таких досліджень становлять роботи присвячені порівняльному аналізу процесів європейської інтеграції та процесів співробітництва на пострадянському просторі, зокрема роботи А.Лібмана («Европейский Союз и объединения на постсоветском пространстве: «четыре ловушки интеграции») та М.Стреженєвої («Европейский Союз и СНГ: сравнительный анализ институтов»). Останнє дослідження вигідно вирізняється з-поміж інших подібних і містить ґрунтовний аналіз низки сфер та аспектів співробітництва нових незалежних держав: від політичного і економічного до культурологічного. Російський дослідник Є.Мойсеєв у своїй праці «Международно-правовые основы сотрудничества стран СНГ» дещо глибше концентрується на аналізі нормативно-правових засад та системі двосторонніх відносин Росії з іншими державами СНД. Проте у зазначених працях, які переважно написані у 90-х рр.. минулого століття, значна кількість аспектів багатостороннього співробітництва залишається не розкритою.

3.Роботи присвячені дослідженню теоретичних і практичних аспектів процесів інтеграції і регіоналізації, формування і функціонування регіональних систем міжнародних відносин, у тому числі на пострадянському просторі. Зокрема ці питання висвітлюються у працях Г.Авенсової, С.Андрущенко, А.Етіціоні (А.Etizioni), В.Константинова, О.Коппель, А.Мальгина, В.Михеева, Е.Хааса, Р.Харше та багатьох інших дослідників. Дослідження А.Брудного, Р.Джангужина, А.Сидикбекової, Ф.Толіпова, Н.Ушакової фокусуються на аналіз розвитку відносин у Центральній Азії, а роботи Д.Ейвазова, А.Нурші, П.Дарбаді, А.Хачатряна та ін. – навколо прикаспійської та кавказької системи міжнародних відносин. Щодо заявленої дисертантом проблематики, то вказані праці вирізняються фрагментарністю та мають дещо обмежений характер.

Дослідженням міжнародних відносин на пострадянському просторі досить активно займаються провідні наукові центри як України, так і Росії, і західних країн. Однак, загалом попри значну кількість публікацій, присвячених проблемам міжнародних відносин на пострадянському просторі відчувається брак саме комплексних досліджень основних напрямків, форм та методів багатостороннього співробітництва, більшість з них розглядає питання діяльності окремих організацій, аналіз співпраці в окремих сферах, або в рамках певних субрегіонів. Позначається слабкий інтерес до дослідження співробітництва в рамках СНД.

На думку автора, що базується на аналізі існуючих документів та досліджень, під впливом тенденцій до глобалізації відбувається зростання кількості міжнародних регіональних структур, збільшується різноманітність форм та методів співпраці на багатосторонньому рівні, розширюється коло питань в їх діяльності. Відображенням цього є створення численних об’єднань та розвиненої договірно-правової бази співробітництва держав пострадянського простору, метою значної кількості з яких є інтеграція і створення єдиного економічного простору, який первинно базується на координаційних механізмах, а згодом передбачає створення наднаціональних інституцій. Через розвиток державотворчих процесів у пострадянських республіках, ці держави прагнуть уникнути передачі частини національних повноважень при прийнятті рішень, що становить основу функціонування наднаціональних структур, тим самим обмежуючи рівень розвитку інтеграційних об’єднань.

Під впливом цих же тенденцій відбувається подальша фрагментація пострадянського простору, на території якого виокремлюються субрегіональні комплекси міжнародних відносин зі своїми специфічними ознаками (Центральна Азія, Кавказ, певною мірою східноєвропейський субрегіон), що знаходить відображення в створенні субрегіональних формальних та неформалізованих форумів та об’єднань, починаючи з середини 90-х рр.. ХХ ст..

Другий розділ – «Передумови та причини розвитку механізмів багатосторонньої співпраці нових незалежних держав» - присвячено дослідженню причин та передумов розвитку співробітництва нових незалежних держав на багатосторонній основі.

Зокрема автором проаналізовано вплив внутрішніх та зовнішніх чинників впливу на формування структур багатостороннього співробітництва. До внутрішньо регіональних факторів належать історичний, економічний, політичний, безпековий та культурно-ціннісний. Держави пострадянського простору мають спільне історичне минуле, в багатьох випадках триваліше за період існування СРСР. Цей чинник як і інші має подвійний характер впливу – нові незалежні держави зорієнтовані на співробітництво внаслідок спільних проблем, коріння яких в спільному минулому, а з іншого боку – усталені стереотипи у сприйнятті зовнішньополітичних партнерів спричиняють стагнацію у відносинах.

Економічний чинник еволюціонував протягом періоду існування пострадянських держав. Якщо на початку 90-х рр.. актуальним було питання реінтеграції колись єдиної господарчої системи, то поступово пріоритетними стають завдання уніфікації та стандартизації норм та принципів економічної діяльності до світових вимог, виробничу кооперацію з метою зменшення конкуренції. Ресурси і транзитний потенціал відіграють значну роль у розвитку багатосторонньої співпраці пострадянських республік і лежать в основі декількох значних проектів, у тому числі за участі позарегіональних акторів.

Політичний чинник має різні виміри і впливає на всі сфери співробітництва пострадянських держав., в тому числі у багатосторонньому форматі. Політична вмотивованість призводить до низької ефективності більшості міждержавних об’єднань.

Складовими безпекового фактору є наявність „заморожених” конфліктів, вакуум безпеки, що утворився внаслідок розпаду СРСР, етнічна та релігійна гетерогенність на тлі соціально-економічного розшарування, безпосередня близькість джерел напруженості тощо. Частина з цих проблем врегульована, проте значна частина їх для вирішення потребує координації зусиль на міжнародній арені.

До причин зовнішнього характеру відносяться: розпад біполярної системи та СРСР, вплив сучасних тенденцій міжнародних відносин, діяльність та вплив провідних держав глобального та регіонального рівня. Глобалізація та регіоналізація, які спонукають з одного боку до залучення економік країн до світогосподарської системи, а з іншого змушують до утворення різного роду економічних інтеграційних угрупувань протекціоністського характеру. Пріоритетними сферами співробітництва з новими незалежними державами для ЄС є політична, економічна та гуманітарна (надання допомоги), з метою стабілізації регіону, прилеглого до його кордонів; для США – захист американських інтересів (бізнес, ресурси, права людини як привід для втручання); для Китаю пріоритетним залишається двостороннє економічне співробітництво, а на багатосторонньому рівні – створення системи безпеки та стабільності у Центральній Азії;

Гравцями регіонального рівня, які здатні впливати на розвиток ситуації є Іран та Туреччина. Остання в т.ч. завдяки американській підтримці. Іран відіграє як активну, так і пасивну роль. З одного боку він реалізує відносини із низкою пострадянських країн у дво - та багатосторонньому форматі (наприклад, щодо Каспійського моря), а з іншого ядерне питання призводить до винесення регіональних проблем на глобальний рівень, де дискусію на рівних може вести одна пострадянська держава – РФ.

Всі ці фактори, у поєднанні з суто політичними причинами, спричиняють фрагментацію пострадянського простору і розшарування його складових. При цьому відбувається розшарування на основі як ієрархічних, так і горизонтальних зв’язків між окремими елементами системи. У першому випадку це відбувається по лінії Росія – регіональні лідери – інші члени інтеграційних угруповань, а у другому відображається у вигляді формування окремих субрегіонів відносин – чорноморському, каспійському, центральноазійському тощо.

У цьому контексті протидіють такі дві тенденції – намагання Росії зберегти своє домінування у доволі інтегрованому просторі та діяльність позарегіональних країн, спрямована на розмивання впливу РФ та простору загалом, проте зберігаючи стабільність потенційно конфліктогенного регіону міжнародних відносин, що має визначне геополітичне розташування. Це обумовлює створення нових проектів багатостороннього регіонального співробітництва, попри пріоритетність двостороннього формату розвитку відносин як у зовнішній політиці країн регіону, так і позиції провідних акторів міжнародних відносин, таких як США, ЄС тощо. При цьому позиції позарегіональних суб’єктів відрізняються за пріоритетами і напрямками розбудови відносин.

Значна кількість структур співробітництва, що є наслідком прагнення нових незалежних держав до розвитку відносин, не наповнена реальним змістом, через вплив комплексу факторів економічного та політичного характеру як внутрішньо регіонального, так і зовнішнього походження. Політична воля та усвідомлення характеру перешкод для розвитку та ефективного співробітництва новими незалежними державами мають стати каталізатором реалізації потенціалу регіону.

У третьому розділі – „Особливості становлення та перспективи розвитку регіонального співробітництва держав пострадянського простору” - розглядаються особливості інституційної структури, механізмів прийняття рішень та основні напрямки діяльності таких міжнародних міжурядових організацій як Співдружність Незалежних Держав, Євразійське економічне співтовариство (інкорпоровану до його складу Організацію центральноазійського співробітництва), Єдиний економічний простір Білорусії, Казахстану, Росії та України, Організація договору про колективну безпеку та Організація за демократію та економічний розвиток - ГУАМ.

СНД посідає особливе місце серед структур багатосторонньої співпраці на пострадянському просторі, яка: а) об’єднує всі держави регіону; б) є історично першою міжнародною організацією даного регіону; в) охоплює найширше коло питань співробітництва; г) створила передумови і середовище для створення і функціонування низки інших організацій, що діють у пострадянському просторі. Протягом періоду свого існування вона зазнала значних змін як у цілях, так і структурі, попри які на сучасному етапі спостерігається стагнація в її розвитку. СНД потребує реформування, бо зазнає критики як з боку прибічників підходу до неї як до “механізму цивілізованого розлучення” (що втратило свою актуальність на сьогодні), так і з боку тих держав, що розглядають співдружність як інтеграційний механізм.

Співробітництво в економічній сфері визнане пріоритетним ще на поч..90-х рр.., що відображено в угодах про Економічний союз та Статуті СНД. Згодом було ухвалено угоди про зону вільної торгівлі та Митний союз, остання з яких стала підґрунтям для створення у 2000 р. Євразійського економічного співтовариства. Створення зони вільної торгівлі залишається одним з основних завдань співробітництва пострадянських держав, оскільки жодна з подібних угод, підписаних на двосторонній та багатосторонній основі так і не реалізовані.

Єдиний економічний простір за участі Білорусі, Казахстану, РФ та України, які об’єднують до 90% всього економічного потенціалу пострадянського простору, має аналогічні ЄврАзЕС цілі і відрізняється виключно складом учасників. В цілому інтеграційні об’єднання вирізняються ключовою роллю Росії, що знаходить відображення в т.ч. в механізмах функціонування організацій. Їх створення зумовлено виокремленням групи країн проросійської зовнішньополітичної орієнтації, неефективністю діяльності СНД та реалізацією концепції різношвидкісної інтеграції. Єдине об’єднання, яке носило інтеграційний характер без участі РФ, у 2006 р. було інкорпоровано до ЄврАзЕС. Загалом останні роки відзначились переглядом досвіду діяльності організацій, його систематизації та вдосконалення механізмів багатостороннього співробітництва. В результаті створюється система міжорганізаційного співробітництва пострадянських держав.

Відсутність реальних результатів економічної інтеграції, а також намагання прискорити політичну інтеграцію, не забезпечивши її економічним підґрунтям, спричиняють дискредитацію ідей та скептичне ставлення з боку населення та офіційних посадових осіб до співробітництва на багатосторонньому рівні. Нові незалежні держави змушені утверджувати власну незалежність і суверенітет, що в багатьох випадках суперечить змісту інтеграції як процесу, спрямованого на посилення взаємозалежності.

На даному історичному і політичному етапі розвитку для нових незалежних держав більш прийнятним є співробітництво в рамках неформальних об’єднань, реалізація укладених раніше домовленостей, по досягненні чого можна говорити про створення бази для реальної інтеграції.

Діяльність Організації договору про колективну безпеку віддзеркалює основні тенденції у розвитку міжнародних регіональних організацій пострадянського простору: основи її функціонування закладені в рамках СНД; з плином часу змінився склад учасників Договору; поступово розбудовується інституційна структура; визначаються нові цілі та пріоритети, при цьому формується нова концепція колективної безпеки.

ОДЕР-ГУАМ посідає окреме місце в системі багатостороннього співробітництва на пострадянському просторі, оскільки це єдина подібна структура, до складу якої не входить РФ. Утворене у 1997 р. в якості консультативно-координаційного форуму це об’єднання концентрувало свою діяльність навколо двох основних напрямків: забезпечення безпеки держав-учасниць та розбудова транспортно-комунікаційних магістралей. Попри значний потенціал ця організація продовжує значною мірою залежати від зовнішніх впливів (США і РФ) і активності її учасників, в першу чергу, України.