ПРАВОЧИНИ, ЩО ПОРУШУЮТЬ ПУБЛІЧНИЙ ПОРЯДОК, І ЇХ НЕДІЙСНІСТЬ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, відзначається її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито методологічні засади роботи, сформульовано її наукову новизну, висвітлено практичне значення одержаних результатів, окреслено апробацію результатів дослідження та наведено відомості про публікації автора за темою дисертації.

Розділ 1 «Правові засади формування інституту правочину» складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Стан наукових досліджень правочинів, які суперечать публічному порядку» дається загальна характеристика інституту правочину, його місця в цивільному праві, розвитку цивілістичної доктрини щодо правових наслідків порушень вимог закону при вчиненні правочину.

В дисертації аналізується процес трансформації цивільно-правової категорії «угода» в категорію «правочин». При цьому дисертант поділяє думку тих науковців, які обґрунтовують, що термін «правочин», введений в категоріальний апарат цивільного права Цивільним кодексом України 2003 р., не є тотожним терміну «угода», що закріплювався в ЦК УРСР 1963 р., адже за своїм змістом поняття правочини є ширшим за поняття угод. За ЦК УРСР віднесення до угод юридичних дій, які нині охоплюються поняттям односторонній правочин, мало лише умовний характер. Автор звертає увагу на неадекватність перекладу російського терміну «сделка», який застосовувався в радянському цивільному праві та застосовується в сучасному російському цивільному праві, на українську мову словом «угода» та підтримує запровадження в цивільному праві терміну «правочин».

В дисертації наголошується, що в первісній редакції ст. 228 ЦК України передбачала категорію нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок. Тим самим вона стала певним аналогом ст. 49 ЦК УРСР. Основною відмінністю ст. 228 ЦК України (до внесення в неї змін Законом України № 2856-VI від 02.12.2010 р.) від ст. 49 ЦК УРСР було те, що вона не передбачала можливості застосування цивільно-правової конфіскації чи будь-яких інших спеціальних правових майнових наслідків нікчемності антипублічного правочину. З огляду на це, в наукових роботах, присвячених правовим проблемам антипублічних правочинів, які публікувались протягом 2003-2010 рр., науковці зосереджували свою увагу переважно на розмежуванні понять «угода» і «правочин», понятті публічного порядку, обґрунтуванні можливості застосування загальних правових наслідків вчинення нікчемного правочину, передбачених ст. 216 ЦК України, взаємозв’язку ст. 228 ЦК України та ст.ст. 207 і 208 ГК України.

Внесені до ст. 228 ЦК України зміни Законом України № 2856-VI від 02.12.2010 р. вплинули на вектор цивілістичних досліджень з даної тематики і цивілісти все частіше стали звертатись до правових проблем поняття публічного порядку та моральних засад суспільства, а також підстав і умов застосування цивільно-правової конфіскації за вчинення антипублічних правочинів. Проте стан наукової розробки цієї проблематики не можна охарактеризувати як достатній, оскільки наразі в цивілістиці продовжуються дискусії з приводу вищевказаних проблем і практичних аспектів застосування ст. 228 ЦК України.

У підрозділі 1.2. «Правова природа недійсних правочинів у цивільному праві» висвітлюються питання недійсності правочину взагалі та антипублічного правочину, зокрема.

Аналізуючи назву та зміст чинної редакції ст. 228 ЦК України, дисертант обґрунтовує невідповідність назви цієї статті «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства» її змісту, адже назва не охоплює всі різновиди антипублічних правочинів, у тому числі правочини, що не відповідають моральним засадам суспільства. Відзначається, що антипублічні правочини та антиморальні правочини не слід вважати тотожними поняттями.

Усі правочини, які порушують публічний порядок, на думку дисертанта, є такими, що суперечать інтересам держави і суспільства, а тому законодавцю в ст. 228 ЦК України не доцільно уточнювати мету вчинення такий правочинів. З огляду на це дисертант пропонує виключити з назви ст. 228 ЦК України слова «вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства».

Звертається увага на юридичну некоректність поняття «недійсний правочин», адже неправомірна дія не може призводити до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків і мати ознаки правочину. Обґрунтовується необхідність встановлення однакових підстав для застосування конфіскаційних санкцій в ст. 228 ЦК України та ст.208 ГК України.

Розділі 2 «Характеристика правочинів, що суперечать публічному порядку» складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правомірність правочинів у цивільному праві України» розглядаються загальні вимоги, додержання яких надає чинності правочину (ст. 203 ЦК України), і які повинні враховуватись при кваліфікації недійсності антипублічних і антиморальних правочинів за ст. 228 ЦК України.

Зважаючи на те, що в ст. 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності усіх правочинів, за винятком тих, щодо яких законом прямо встановлюється недійсність або якщо правочин не визнаний судом недійсним, а в ч. 2 ст. 228 ЦК України прямо передбачена нікчемність правочину, що порушує публічний порядок, то усі такі антипублічні правочини слід вважати неправомірними. Однак така позиція законодавця ставиться дисертантом під сумнів з огляду на те, що лише суд може встановити в діях учасників факт порушення публічного порядку. Тим більше таке твердження стосується випадків, коли у відповідних протиправних діях вбачається склад злочину або адміністративного проступку. З огляду на це, обґрунтовується висновок, що застосуванню судом конфіскаційних санкцій за ст. 228 ЦК України має передувати вирок суду щодо скоєного злочину або постанова суду чи компетентного органу про притягнення учасників (учасника) антипублічного правочину до адміністративної відповідальності.

У підрозділі 2.2. «Поняття публічного порядку та його порушень діями, які передбачені статтею 228 ЦК України» висвітлюється зміст поняття публічного порядку та елементи антипублічного правочину.

З метою розкриття змісту поняття публічного порядку в розумінні змісту ст. 228 ЦК України автором аналізуються підходи до тлумачення цього поняття у міжнародному приватному праві, в якому є інститут застереження про публічний порядок застосування у механізмі регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом. Звертається увага на те, що доктрина міжнародного приватного права не розкрила ознак поняття публічний порядок.

Спробу заповнити доктринальний і законодавчий вакуум розуміння публічного порядку зробив Пленум Верховного Суду України, який у постанові від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» зазначив, що під публічним порядком належить розуміти правопорядок держави, визначаючи принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу. Подібне широке розуміння публічного порядку як будь-якого порядку, визначеного нормами публічного права, або порядку, який визначає будь-які суспільні, економічні та соціальні основи держави, висловлювалось й юридичній літературі. В дисертації обґрунтовується висновок про непридатність такого широкого розуміння публічного порядку щодо поняття правочинів, які порушують публічний порядок, та правових наслідків їх недійсності. З огляду на це пропонується в цивільному праві поняття «публічний порядок» розуміти у вузькому, суто цивілістичному значенні, адекватному переліку порушень, зазначених в ч. 1 ст. 228 ЦК.

Розділ 3 «Наслідки визнання антипублічних правочинів недійсними» складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Порядок застосування наслідків антипублічного правочину» розглядаються загальні наслідки недійсності правочинів та особливості застосування цивільно-правової конфіскації у разі вчинення правочину, що порушує публічний порядок.

Відзначається, що конфіскаційна санкція застосовується лише за наявності умислу однієї чи обох сторін, який може бути встановлений як в цивільному процесі, так і при розгляді кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення. Обґрунтовується ідея про те, що конфіскаційна санкція може мати ознаки одно чи двосторонньої реституції.

У підрозділі 3.2. «Відшкодування збитків та моральної шкоди в разі визнання антипублічного правочину недійсним» розглядається порядок, умови та обсяг відшкодування збитків і моральної шкоди, які є додатковими наслідками недійсності правочину та застосовуються разом із реституцією. Дисертант відзначає, що розмежування таких наслідків недійсності правочину як двостороння і одностороння реституція, а також випадків недопущення реституції надає суду можливість вирішувати питання про допустимість застосування додаткових наслідків та їх розмір.

Встановлено, що відшкодування збитків, заподіяних внаслідок вчинення недійсного правочину, може застосовуватись і як основний спосіб захисту порушених цивільних прав, і як альтернатива виконанню обов’язку в натурі.