VACANCIES AND COOPERATION

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення; подаються відомості про особистий внесок автора, апробацію та опублікування результатів дослідження, його структуру і обсяг.

Розділ 1 «Інститут глави держави: конституційно-правовий та історичний аспекти» складається з трьох підрозділів і присвячений визначенню поняття та сутності глави держави, його місця в системі органів державної влади, а також дослідженню процесів його становлення та розвитку.

У підрозділі 1.1 «Поняття і сутність інституту глави держави» глава держави розглядається у контексті трьох напрямків дослідження: понятійному, типологічному та статусному.

У понятійному аспекті інститут глави держави розглядається як статусна характеристика інституту президента або монарха. Таким чином, якщо в конституції передбачається, що «президент (або король) є главою держави», то це, фактично, означає, що національний лідер (президент або король) обіймає пост (керівну посаду) глави держави. При цьому, слід мати на увазі, що в понятті «глави держави» виділяється змістовний і функціональний аспекти. Змістовний контекст поняття глави держави передбачає формулу: «президент (король, імператор, співправителі) є главою держави». У окремих випадках конституція дає певну розшифровку розуміння нього інституту. Так, наприклад, ч. І ст. 102 Конституції України передбачає: «Президент України є главою держави і виступає від її імені». На відміну від змістовного, функціональний контекст поняття глави держави передбачає лише перерахування основних напрямків діяльності особи чи органа як глави держави. Так, Федеральним конституційним законом Австрійської Республіки від 10 листопада 1920 року передбачається посада президента, але не зазначено, що він є главою держави. Проте, виходячи з ст. 65 Закону, саме він «представляє Республіку у зовнішніх відносинах», що здебільшого притаманно саме главі держави.

Обов’язковою ознакою глави держави є його самостійність (відносна, часткова або повна) у правотворчій сфері. При цьому відносна самостійність означає, що акти глави держави підлягають обов’язковому контрасигнуванню, а повна – конституція виключає таку необхідність. В умовах же часткової самостійності одні акти глави держави обов’язково повинні контрасигнуватися, а інші – ні.

Використовуючи метод типології, у дисертаційному дослідженні здійснюється класифікація інституту глави держави. Зокрема, поряд із всім відомим одноосібним главою держави, виділяється й глава держави колективний (колегіальний), який втілюється в олігархічному та діархічному різновидах. У останньому випадку виділяють функціональну, територіальну та особисту діархію, а також діархію вертикальну, коли один із співправителів має більше повноважень за іншого і має конституційне право або призначати, або ж істотно впливати на вибори останнього. У останньому випадку глава держави може бути номінальним та реальним. Ця ситуація найбільш притаманна колишнім британським домініонам (Канада, Австралія, Ямайка тощо), главою держави яких проголошена королева (король) Великобританії. Номінальним главою держави при цьому визнається британський монарх, а реальним – генерал-губернатор. Як приклад, можна навести Конституцію Соломонових Островів, котрою закріплюється положення про те, що главою держави Соломонових Островів є Її Величність (ч. 2 ст. 1 Конституції), яка, відповідно до ч. 1 ст. 27 призначає своїм представником генерал-губернатора.

При дослідженні статусного аспекту інституту глави держави, у дисертації акцентується увага на понятті та елементному складі конституційно-правового статусу глави держави. Зокрема, дисертант виділяє наступні елементи структури конституційно-правового статусу глави держави: компетенція глави держави (його функції та повноваження), порядок та основні підстави і вимоги щодо заміщення посади глави держави, термін і порядок припинення повноважень глави держави, а також наявність або відсутність юридичної відповідальності глави держави. Фактично ж, на його думку, усі ці елементи можна звести до двох основних аспектів конституційно-правового статусу глави держави: функціонального та організаційного. Так, компетенція та відповідальність поглинаються функціональним аспектом конституційно-правового статусу, а порядок та основні підстави і вимоги щодо заміщення поста глави держави, а також термін і порядок припинення повноважень глави держави – організаційним.

У підрозділі 1.2 «Генезис та еволюція інституту глави держави» розглядаються умови виникнення та основні етапи розвитку інститутів правителя і глави держави у світі.

Закони Хаммурапі, закони Ману, «варварські правди» існували в рамках першого етапу розвитку законодавства про статус правителя держави, що, на нашу думку, можна назвати архаїчно-законодавчим. Такий термін пояснюється, перш за все, наявністю самих законів, де тим чи іншим чином фіксувалися права, прерогативи й обов’язки правителя держави. І якщо в умовах необмеженої монархії (східна деспотія чи римська або македонська монархія) повноваженням правителя держави взагалі не приділялася увага, адже вони мали право вчиняти практично будь-які дії, то в умовах обмеженості (насамперед традиціями) влади монарха, такі прерогативи фіксувалися законами. Такий стан справ був можливим насамперед тому, що озброєний народ був здатний захистити існуючі традиції військової демократії. При цьому під народом розумілися не лише нижчі соціальні верства, а й представники родової знаті. Архаїчність же таких законів полягала у тому, що вони не мали якоїсь галузевої спрямованості, адже одночасно регулювали відносини як публічного, так і приватного права.

Другий етап розвитку законодавства про статус правителя держави, на нашу думку, зароджується на початку ХІІІ ст. На наше переконання, означений період слід назвати договірним, а його відлік слід розпочинати з 1215 року, коли в Англії була прийнята Велика Хартія Вольностей. Цей акт можна цілком визнати своєрідним конституційним договором між королем та йому підлеглою знаттю, адже, за словами короля Іоанна Безземельного, «була принесена присяга як з нашого боку, так і з боку баронів, у тому, що усе, тут висловлене, буде дотримуватись добросовісно і без омани». До цього етапу можна віднести й «Конституцію Пилипа Орлика» («Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького»), якою була здійснена спроба регламентувати статус гетьмана. На думку окремих вчених, цей документ є справжньою конституцією (нормативно-правовим актом вищої юридичної сили). Проте, на нашу думку, він є, скоріше, конституційним договором, що був укладений «між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічно ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах». У силу історичних причин означений документ не набув чинності. Україна, на жаль, не пережила договірний етап розвитку інституту правителя держави.

Третім етапом еволюції законодавства про статус правителя, який триває й донині, є конституційний. Саме в цей період порядок формування і компетенція правителя держави стали фіксуватися в писаних конституціях. Зазначений етап розпочався у 1787 році, коли була прийнята перша писана конституція сучасної цивілізації – Конституція США. Саме в цей період словосполучення «глава держави» набуває законодавчого (конституційного) закріплення.

Важливими чинниками, які вплинули на появу та легалізацію інституту глави держави стали: епоха Відродження (коли розділилися суспільство і держава), падіння І імперії у Франції (коли було законодавчо закріплено інститут глави держави), завершення Другої Світової війни (коли республіки почали запозичувати главу держави як статус для своїх президентів) та падіння СРСР (коли інститут глави держави набув поширення в усьому світі).

Сьогодні норма про те, що певна особа чи група осіб «є главою держави» закріплена в конституціях держав Європи (Албанія, Андорра, Болгарія, Ватикан, Іспанія, Кіпр, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Угорщина, Хорватія, Чехія, Швеція), Азії (Афганістан, Бангладеш, Бахрейн, Бутан, В’єтнам, Ізраїль, Йорданія, Камбоджа, Катар, Республіка Корея, Кувейт, Лаос, Монголія, Оман, Пакистан, Сінгапур, Таїланд, Туреччина, Шрі-Ланка), Африки (Ангола, Гана, Гвінея-Бісау, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Єгипет, Зімбабве, Камерун, Конго, Лесото, Ліберія, Маврикій, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Нігерія, ПАР, Руанда, Свазіленд, Сомалі, Туніс, Уганда), Америки (Венесуела, Гаїті, Гайана, Суринам, Тринідад і Тобаго) та Океанії (Вануату, Кірібаті, Фіджі). Досить цікавою є ситуація в колишніх британських домініонах. Королева Великобританії є главою держави за конституціями Нової Зеландії, Соломонових островів, Папуа – Нової Гвінеї і Тувалу.

У підрозділі 1.3 «Місце глави держави в системі органів державної влади» проаналізовані сутність, зміст та значення принципу поділу влади. Особлива увага при цьому приділяється питанню про місце глави держави в системі органів державної влади. Теоретичною основою дослідження стали праці як сучасних вчених з даної проблематики (О. Зинов’єв, О. Скрипнюк, В. Чиркін, В. Шаповал та ін.), так і класиків політичної філософії (Дж. Лок, Ш. Л. Монтеск’є, І. Кант та ін.) і юриспруденції (В. Гессен, П. Міжуєв, С. Котляревський).

Аналізується поширена в сучасному державознавстві думка про існування в структурі влади особливої гілки – «влади глави держави». Наголошується на єдності системи державної влади. Розкриваються конституційні засади цієї єдності і акцентується постулат втілення єдності державної влади главою держави, який посідає становище не між гілками влади, а стоїть над ними. Саме так він втілює, уособлює та забезпечує єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Особливості ж взаємодії глави держави з представниками гілок влади (парламентом, урядом, судом) складаються залежно від структурного статусу, тобто від місця глави держави в системи органів державної влади. У цьому випадку глава держави може існувати в рамках абсолютно-доцентрової, відносно-доцентрової, відносно-відцентрової, паралельної та фрагментарної моделі. У випадку, коли глава держави, уособлюючи єдність різних гілок влади, одноосібно здійснює усі їхні повноваження, ми маємо справу з абсолютно-доцентровою моделлю глави держави (Ватикан, Саудівська Аравія). Коли ж глава держави, уособлюючи єдність різних гілок влади, здійснює їхні повноваження разом з іншими органами (парламентом чи урядом), ми маємо справу з відносно-доцентровою моделлю глави держави. В рамках відносно-відцентрової моделі глава держави уособлює єдність різних гілок влади, але вища законодавча влада належить парламенту, а вища виконавча влада – уряду, що, утім, не заперечує можливості того, що глава держави може реалізовувати повноваження виконавчої та/або законодавчої влади. Зокрема, саме відносно-відцентрова модель діє сьогодні в Україні. Інший підхід передбачає, що глава держави уособлює виконавчу (іноді – регламентарну) владу, а законодавча влада належить іншому органу (зазвичай – парламенту). Цей підхід можна умовно визначити як паралельний (паралельно існують виконавча влада на чолі із главою держави і законодавча влада). І, нарешті, останній підхід передбачає взагалі єдину систему органів державної влади і глава держави є складовою частиною цієї системи. Такий підхід можна визначити як фрагментарний.

Розділ 2 «Взаємовплив конституційно-правового статусу глави держави та форми держави» складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються взаємний вплив конституційно-правового статусу глави держави та окремих елементів форми держави: форми правління, форми державного устрою та політичного режиму.

У підрозділі 2.1 «Взаємозалежність конституційно-правового статусу глави держави та форми правління. Відповідальність глави держави» аналізується конституційно-правовий статус глави держави в країнах з різною формою правління. При цьому, головна увага приділяється двом аспектам форми правління, які впливають на інститут глави держави: організаційному аспекту конституційно-правового статусу глави держави та відповідальності глави держави.

Зокрема, аналізуючи відповідальність глави держави, автор дисертації наголошує, що в умовах монархії глава держави не може бути притягнений до юридичної відповідальності. Однак, з цього правила є виключення. Так, стаття 49 Конституційного Акту Тонга передбачає, що «протизаконно притягувати Короля до суду за його провини без згоди Кабінету». Така формула дозволяє висунути гіпотезу про те, що, у випадку згоди кабінету, короля Тонга можна притягти до відповідальності. На практиці ця норма ніколи не може бути реалізованою через те, що сам кабінет, згідно ст. 51, формується королем, а його члени перебувають на своїх посадах до тих пір, поки цього бажає монарх. Водночас в умовах республіки глава держави завжди несе юридичну відповідальність у випадку вчинення ним правопорушення. При цьому виділяється дві процедури притягнення президента до юридичної відповідальності: через процедуру імпічменту, яка характерна для абсолютної більшості республік, або через процедуру відзиву, яка притаманна Словаччині та Австрії.

Щодо організаційного аспекту конституційно-правового статусу глави держави, то в дисертації аналізуються його особливості як в умовах монархії, так і в умовах республіки. Зокрема, в умовах монархії саме в рамках організаційного статусу можна виділити чотири основні способи монархічного правління: династичний (монарх успадковує владу в порядку кревного споріднення в рамках відповідної династії від попередників), представницький (монарх є номінальним главою держави, що здійснює свої повноваження через свого представника – реального главу держави), виборний (глава держави обирається з числа монархів) та теократичний (глава держави є духовною особою та обирається за релігійними канонами). При цьому, більшість монархій світу є династичними, тобто монарх успадковує владу в рамках певної династії за кревним спорідненням. У свою чергу система спадкування також знає два різновиди. Перший різновид передбачає визначення спадкоємця. У такому разі передбачається три загальновідомі системи престолонаслідування: салічна, кастильська та скандинавська. Щодо австрійської системи престолонаслідування, то, на нашу думку, вона є лише специфічним різновидом кастильської системи. Проте поділ усіх систем спадкування трону на кастильські, салічні та скандинавські не вичерпує усі класифікації систем престолонаслідування, адже можна розглянути питання не з точки зору того, хто визначається спадкоємцем?, а з точки зору того, хто (або що) визначає спадкоємця? Саме у цьому випадку можна виділити петровську, органічну та сетлементову системи.

На відміну від монархії, для республіканської форми правління важливим є не лише організація та проведення виборів, а й строки повноважень, надані главам держави. Щодо виборів глави держави, то в умовах республіканського правління існує лише три способи їхнього проведення: прямий, непрямий та внутрішньо-парламентський. У останньому випадку можна виділити три варіанти. Згідно першого варіанту президент обирається парламентом, в голосуванні беруть участь тільки депутати, ніхто інший до цієї процедури не допускається. Такий порядок обрання президента прийнятий, наприклад, в Греції, Латвії та деяких інших. Відповідно до другого варіанту для обрання президента створюється виборча колегія, яка складається з депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування великих адміністративно-територіальних одиниць. Найбільш типовий у цьому відношенні порядок встановлює Конституція Італійської Республіки (ст. 83): «Президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів». За третім варіантом у деяких федеративних державах для обрання президента також формується особлива колегія, яка складається з депутатів союзного парламенту і представників суб’єктів федерації. Наприклад, у ФРН федеральний президент, у відповідності з конституцією і законом про вибори федерального президента Федеральними зборами 1959 року, обирається Федеральними зборами, які складаються з членів бундестагу (нижня палата парламенту) і представників земель, обраних ландтагами на засадах пропорційного представництва. Для обрання президента необхідна абсолютна більшість голосів членів Федеральних зборів. Якщо в перших двох турах голосування жоден з кандидатів не набере абсолютної більшості, то президент обирається в наступному турі відносною більшістю голосів.

Не менш важливим, складовим елементом організаційного статусу глави держави в умовах республіки є строк його повноважень. Зокрема, в умовах партократичної (соціалістичної) республіки строк повноважень колегіальної інституції, що реалізує повноваження глави держави обмежується періодом функціонування вищого представницького органу, котрий її сформував. Так, за Конституцією Корейської Народно-Демократичної Республіки від 05 вересня 1998 року, функції глави держави здійснює Президія Верховних Народних Зборів КНДР, що згідно п. 6 і 8 ст. 91 Конституції, формується означеними Зборами. Відповідно ж до ст. 115 Конституції КНДР строк повноважень Президії є тотожним строку повноважень ВНЗ. В умовах же поліархічних (президентських, парламентських чи змішаних) республік строк, на який обирається глава держави в більшості країн складає п’ять або чотири роки. На більший термін обираються президенти Екваторіальної Гвінеї (ч. І ст. 34 Конституції), Камеруну (ч. 2 ст. 6 Конституції) та Сирії (ст. 85 Конституції), де період легіслатури президента визначається у сім років. Також на семирічний термін обираються президенти Італії (ч. І ст. 85 Конституції) та деяких інших країн. Один з найменших строків президентських повноважень, на нашу думку, закріплено в Науру, де глава держави обирається лише на трирічний термін.

У підрозділі 2.2 «Особливості конституційно-правового статусу глави держави за різних форм державного устрою» здійснюється порівняльний аналіз взаємодії глави держави із регіональними органами влади як в Україні, так і в зарубіжних країнах. Зокрема, розглядаються особливості зазначених відносин в умовах унітарних (Франція, Україна), регіоналістичних (Італія) держав, федерацій (США, РФ), конфедерацій (Швейцарія) та уній (Велика Британія), взаємодія центру та регіонів в яких мають певну специфіку. Детально досліджується особливості інституту федерального втручання центральної влади у справи суб’єктів федерації (на прикладі США, Швейцарії та окремих латиноамериканських федерацій).

Характеризуються спільні риси, притаманні взаємодії президентів з регіональними органами влади як департаментів Франції та суб’єктів федерації РФ, так і адміністративно-територіальних одиниць України. Зокрема, в дисертації досліджуються процеси децентралізації та деконцентрації, що відбуваються у Франції, а також процеси централізації, які відбувалися протягом останніх років в Росії. Особлива увага в підрозділі приділяється інституту французького префекта – спеціального чиновника, який спочатку був представником урядової влади і визначав усі напрямки місцевої діяльності, а згодом набув рис «…не просто політико-адміністративного інструмента, а самостійної політичної фігури, що працює під контролем центру».

У підрозділі 2.3 «Роль політичного режиму в реалізації конституційно-правового статусу глави держави» аналізується сутність, зміст і класифікація політичних режимів. При цьому головна увага приділяється трьом формам політичного режиму: демократичному, авторитарному і тоталітарному. Зокрема, розглядаються особливості реалізації конституційно-правового статусу глави держави в умовах демократії у країнах з президентською (США) та змішаною (Франція) системами правління.

В умовах тоталітарного режиму глава держави (голова Президії Верховної Ради СРСР М. Калінін, король Італії Віктор Еммануїл ІІІ, президент Ірану А. Банісадр та ін.) не відіграє істотної ролі в державному управлінні, а першість залишається за головним ідеологом країни (Й. Сталін, Б. Муссоліні, А. Гітлер, Р. М. Хомейні), котрий, як правило, є главою уряду.

На відміну від становища глави держави в умовах тоталітарного режиму, авторитарний режим здебільшого саме цьому інституту дає можливість істотно впливати на стан справ в країні. Як приклад, можна згадати ситуацію в КНР у червні 1989 року, коли вищі керівники держави (у тому числі й Голова КНР Ян Шанкунь) змогли нівелювали вплив керівника КПК. На нашу думку, це відбулося перш за все тому, що в умовах авторитарного режиму (на відміну від тоталітарного) ідеологія поступається місцем прагматизму державного апарату. І якщо в часи тоталітарної КНР молоді прихильники «культурної революції», підтримані лідером КПК Мао Цзедуном, змогли нажахати державний апарат, що стало можливим лише за умови абсолютного домінування ідеологічної складової в житті китайського суспільства, то в період авторитарної КНР молоді прихильники «демократичних перетворень», підтримані лідером КПК Чжао Цзияном, не змогли скористатися цією складовою і зазнали поразки від державного апарату. Можливо, саме певні паралелі з «культурною революцією», коли молодь намагалася безпосередньо впливати на стан справ в країні, налякали державний апарат і саме з цим пов’язана та лють, з якою були придушені заворушення на Тяньаньмень.

Розділ 3 «Конституційно-правовий статус глави держави: функціональний аспект» складається з трьох підрозділів, у яких дається функціональна та змістовна характеристика компетенції, а також досліджуються структурні особливості функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави.

Підрозділ 3.1 «Компетенція глави держави: функціональна характеристика» присвячений визначенню вихідних положень щодо функціональної характеристики компетенції глави держави, а також характеру її правової регламентації в конституційному законодавстві різних країн світу. Це зумовлено тим, що у функціях глави держави віддзеркалюється соціальне призначення цього інституту, об’єктивна необхідність здійснення ним суспільно корисної, соціально обумовленої представницької та правотворчої діяльності. Правильне розуміння функцій глави держави є важливим і для практики державно-правового будівництва, оскільки точне їх окреслення сприяє виразному визначенню цього інституту при реалізації державних функцій. Без вирішення питання про функції глави держави важко окреслити пріоритетні напрямки та окреслити обсяг, характер і зміст його діяльності.

Виходячи з визначення глави держави, можна виділити дві основні групи його функцій. Першу групу утворюють функції, що випливають із самої природи глави держави як органу, котрий є «уособлення єдності законодавчої, виконавчої та судової влади в державі, що представляє її як всередині країни, так і за її межами» та «відносно або повністю самостійний у правотворчій сфері». З першого випливає представницька функція глави держави. З другого ж – правотворча. Це загальні функції, адже, так чи інакше, вони притаманні фактично главам усіх держав. Так, Конституція Королівства Бахрейн (п. «а» ст. 33) передбачає не лише той факт, що «Король є главою держави», а, й те, що він є «офіційним представником» Бахрейну». Окрім представницької та правотворчої функції, додатково глава держави може реалізувати також такі функції як гарантійна та виконавча.

У підрозділі 3.2 «Конституційно-правовий статус глави держави: структурно-функціональна характеристика» розкривається поняття і зміст окремих елементів структури функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави.

Первинними елементами структури функціонального аспекту конституційно-правого статусу глави держави є його повноваження. Існує три підстави для поділу повноважень: за юридичним вираженням, за нормативним закріпленням і за умовами діяльності. За юридичним виразом всі повноваження глави держави поділяються на відкриті та приховані. За нормативним закріпленням повноваження можуть бути конституційними (закріплюються в Конституціях) та звичайними (закріплюються в інших нормативно-правових актах). І, нарешті за умовами діяльності повноваження глави держави можуть бути постійними і тимчасовими. Другим елементом структури функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави є форма реалізації його функцій. Аналізуючи цю категорію, слід мати на увазі, що під формою реалізації функцій глави держави слід розуміти однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність глави держави та підпорядкованого йому механізму, шляхом якої реалізуються його функції. На нашу думку, форми реалізації функцій глави держави багато у чому подібні до форм реалізації функцій держави, які, в свою чергу, залежно від того, наскільки в управлінні використовуються правові механізми, можна поділити на правові, організаційні та договірні. Третім елементом структури функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави є методи реалізації його функцій. На сьогодні вони зводяться лише до трьох різновидів – переконання, стимулювання і примус. При цьому примус може бути правовим і свавільним. І, нарешті, останнім елементом структури функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави є механізм реалізації ним функцій. Як і будь-який інший, механізм реалізації функцій глави держави є цілісною системою державних організацій (підприємств, установ і органів) чи технологій (найвідомішими серед них є бюрократія, диктатура, адхократія, соціальна ієрархія, креативна корпорація, електронний уряд та державне проектування), за допомогою яких глава держави реалізує свої функції.

У підрозділі 3.3 «Компетенція глави держави: змістовна характеристика» досліджуються повноваження глави держави за близькими за змістом сферами суспільно-політичного життя, проблеми розподілу компетенції між главою держави та органами законодавчої, виконавчої і судової влади, а також питання, пов’язані із системою правління.

Зокрема, доводиться, що представницька функція глави держави полягає у тому, що він здійснює хоча б формальне керівництво зовнішньополітичною діяльністю, а всередині країни цей інститут, представляючи єдність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, може впливати на їхнє формування й функціонування, а також, у випадку виникнення протиріч між ними, здійснювати верховний (формальний та неформальний) арбітраж. Інша група повноважень в рамках представницької функції, що реалізуються главою держави всередині країни, пов’язана з його символічно-церемоніальним статусом. Аналізуючи ж церемоніальні повноваження глави держави, слід мати на увазі, що вони реалізуються у рамках чотирьох груп: по-перше, глава держави нагороджує спеціальними відзнаками (орденами, медалями); по-друге, глава держави присуджує почесні звання; по-третє, глава держави вирішує питання щодо громадянства; по-четверте, глава держави має право звертатися з посланнями до народу чи парламенту.

Щодо виконавчої функції глави держави, то на сьогодні існує два види республік, глави держави яких очолюють виконавчу владу. Першим типом республіки є такі, що не мають у своєму державному механізмі посади прем’єр-міністра. Це – Туркменістан, який можна визначити як президентську республіку. Іншу групу утворюють країни, які передбачають наявність поста прем’єр-міністра або аналогічну посаду. Це – Руанда, Сінгапур, Таджикистан і Фіджі. Їх можна вважати напівпрезидентськими, змішаними республіками. На сьогодні змішаною республікою є й Венесуела, яка запровадила пост тимчасового керівника Кабінету міністрів: ним є, згідно статті 242 Конституції, Виконавчий віце-президент.

Розділ 4 «Інститут глави держави в Україні» складається з трьох підрозділів і присвячений генезису та еволюції інституту глави держави в Україні, порівняльному аналізу конституційно-правового статусу Президента України в діахронічному і синхронічному аспектах, а також концептуальним проблемам подальшого існування і розвитку інституту глави нашої держави.

У підрозділі 4.1 «Історія становлення і розвитку інституту глави держави на території сучасної України до запровадження президентства» розглядаються умови виникнення та основні етапи розвитку інституту глави держави в Україні до 1991 року.

Процес розвитку інституту глави держави в Україні відбувався протягом трьох етапів: доктринального (коли виникла сама ідея інституту глави держави в українських землях), фактично-функціонального (коли ідея була реалізована, але без формального визначення верховного правителя в якості глави держави) і формально-юридичного (коли на теренах України формально виник інститут глави держави). При цьому два останні етапи розпочинаються після 1917 року, коли, з появою самостійних держав на території сучасної України (Української Народної Республіки з центром у Києві, «Української Соціялістичної Радянської Республіки» з центром у Харкові, Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) з центром у Львові та Івано-Франківську, врангелівської Південної Росії з центром у Севастополі та «Селянської Радянської Республіки» з центром у Гуляйполі) лідерами (фактичними главами держави) яких в різні часи були М. Грушевський, П. Скоропадський, С. Петлюра, П. Врангель та ін., інститут глави держави набуває розвитку. Щодо Нестора Махно, то він, хоча і контролював велику територію та мав у підлеглості колосальну кількість людей, проте формально ніколи не був главою держави. Це, на нашу думку, можна пояснити тим, що сам Н. Махно був анархістом, а отже заперечував ідею держави як такої.

Після 1921 року на території України існувала лише одна держава – Українська Соціалістична Радянська республіка, главою держави якої був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який, згідно із п. 12 Конституції УСРР «...відповідає перед Всеукраїнським З’їздом Рад і обирається останнім в кількості по призначенню з’їзду на реченець до слідуючого з’їзду».

30 грудня 1922 року була утворена нова держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі України, Білорусії, Російської та Закавказької федерацій. УРСР часів існування СРСР не могло вважатися повноцінною державою, адже не мала прав суверенітету як верховенства у здійсненні зовнішньої та внутрішньої політики незалежно від зовнішніх сил. В даному випадку верховенство (тобто суверенітет) належав виключно Союзу РСР. В УРСР до 1990 року не існувало глави держави, хоча формально його обов’язки виконувала Президія Верховної Ради УРСР. Таке становище тривало до 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де у розділі ІІІ наголосила на верховенстві на території УРСР Конституції та законів України.

У підрозділі 4.2 «Конституційно-правовий статус Президента України як глави держави: історія і сучасність» порівнюється конституційно-правовий статус Президента України як із президентами інших змішаних республік – Франції, Польщі, Португалії, Литви (синхронічний аналіз), так і з аналогічним статусом Президента України у 1991–1992 рр., 1992–1995 рр., 1995–1996 рр., 2006–2010 рр., а також за чинною Конституцією 1996 року (діахронічний аналіз).

Відповідно до чинного законодавства України, главою держави є президент, наділений притаманним лише йому конституційно-правовим статусом впливати на органи законодавчої (підписує закони та розпускає парламент), виконавчої (скасовує акти уряду та призначає його главу) та судової (видає акти про помилування та призначає суддів) влади.

На появу інституту Президента України істотно вплинув інститут Президента СРСР.

Розвиток вітчизняного конституційного законодавства (Конституція (Основний Закон) України 1978 року із відповідними змінами, що стосуються інституту Президента України; Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України; Конституція України 1996 року; Закон України «Про внесення змін до Конституції України») довгий час відбувався у напрямі поступового обмеження прерогатив президента на користь парламенту та контрольованого ним уряду. Реформа 2004 року фактично створила передумови для своєрідного «двовладдя»: влади глави держави та влади парламенту і підконтрольного йому уряду. Така ситуація тривала до скасування Закону № 2222 у 2010 році.

Конституційно-правовий статус Президента України як глави держави містить у собі три аспекти: структурний, функціональний і організаційний. Проте останній має певні недоліки, які пов’язані із тим, що, окрім конституційних цензів, Законом про вибори Президента України фактично встановлюється й додатковий майновий ценз, адже, згідно ч. 1 ст. 49 Закону про вибори 1999 року кожен кандидат на пост Президента України повинен у безготівковому порядку внести грошову заставу на спеціальний рахунок ЦВК України у розмірі 500 тис. грн. При цьому, якщо такий кандидат отримав менше 7 % голосів виборців, то застава йому не повертається (ч. 4 ст. 49 Закону про вибори Президента України»). І хоча формально грошова застава не визначається у якості майнового цензу, про що є відповідне рішення Конституційного суду, фактично таке положення означає, що стати Президентом України може або заможна людина, котра спроможна заплатити 500 тис. грн., або людина, що завідома стає залежною від заможних верств населення, які не лише фінансуватимуть її виборчу кампанію, а й після завершення останньої можуть зажадати певних «дивідендів» та пільг від перемоги. На нашу думку, положення про грошову заставу фактично нівелює ст. 103 Конституції України, яка, поміж іншим, не визначає, що Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років, володіє державною мовою та має можливість сплатити грошову заставу у розмірі 500 тис. грн. Положення Закону про грошову заставу потребує корегування, адже значна кількість громадян України не в змозі її сплатити і не може реалізувати своє право бути обраним Президентом України. Якщо ж і встановлювати ценз, то він повинен бути не майновим, а інтелектуальним, що є більш притаманним для постіндустріальної цивілізації сьогодення і майбутнього.

У цілому, порівняння основних рис конституційно-правового статусу Президента України із зарубіжними моделями інституту глави держави в основному демонструє відповідність схеми українського президентства світовій практиці врегулювання статусу цього інституту. Проте певні елементи його статусу потребують свого вдосконалення.

У підрозділі 4.3 «Інститут глави держави в Україні: перспективи трансформації» наголошується, що сьогодні в Україні існує загальна необхідність суспільних перетворень, яка наділяється як особливостями, що притаманні усім пострадянським країнам, так і індивідуальними рисами, які властиві лише сучасному українському суспільству. Саме такі особливості та індивідуальні риси визначають конкретну необхідність оптимізації організації державної влади, яку покликана здійснити створена відповідними указами Президента України Конституційна Асамблея та один з її основних підрозділів – Комісія з питань організації державної влади. У зв’язку з цим дисертантом запропоновано здійснити певні кроки у напрямку удосконалення конституційно-правового статусу глави держави як у зв’язку із зміною системи правління (з президентсько-парламентської на президентську, парламентську чи парламентсько-президентську) та чинної моделі глави держави (з одноосібної на колегіальну), так і без означених кроків.

Так, основна перевага президентської республіки полягає саме в персоналізації вищої влади в країні: президент є як главою держави, так і главою виконавчої влади, що несе відповідальність за стан справ у державі. При цьому прихильники президентської республіки найчастіше мають на увазі конкретну державу – Сполучені Штати Америки, забуваючи, що цей приклад є єдиним вдалим варіантом реалізації президентської республіки, тоді як абсолютна більшість президентських систем правління зазвичай схиляються до авторитаризму (досить згадати авторитарні режими А. Піночета (Латинська Америка), Сухарто (Азія), Ж. Бокаса (Африка), які зароджувалися саме на основі президентських республік) та суперпрезидентської республіки – специфічної системи правління, характерної для латиноамериканського типу держави, яка передбачає фактично незалежну та неконтрольовану на практиці законодавчою, виконавчою чи судовою гілкою влади систему державного управління, основною рисою якої є «гіпертрофовані президентські повноваження». В Європі практично не існує президентських республік: європейці подолали фашизм та нацизм і винесли уроки із зосередження в руках однієї особи не лише представницьких функцій, що характерні для глави держави, а й виконавчої влади.

Можливий вибір на користь парламентської республіки цілком може бути реалізовано в рамках нині діючої Конституції шляхом внесення змін до неї у порядку, передбаченому розділом ХІІІ. Зокрема для цього слід змінити порядок виборів Президента України з прямих на внутріпарламентські. У цьому випадку проведення виборів Президента України буде здійснюватися Верховною Радою, а Кабінет Міністрів України стане відповідальним, підзвітним та підконтрольним лише українському парламенту. Іншим, не менш важливим елементом переходу України до парламентської республіки є інститут контрасигнування усіх актів президента прем’єр-міністром чи відповідним міністром.

У тому випадку, якщо в Україні залишиться чинна президентсько-парламентська республіка, удосконалення конституційно-правового статусу Президента України передбачає вдосконалення його організаційного, структурного та функціонального аспектів.

Так, в рамках удосконалення структурного аспекту, має бути передбачена та закріплена на конституційному рівні «єдність» гілок влади. Уособленням же цієї єдності слід зробити Президента України, який впливає і на законодавчу (законодавча ініціатива, підписання і оприлюднення законів, розпуск парламенту тощо), і на виконавчу (подання про призначення прем’єр-міністра та окремих міністрів, зупинення дії урядових актів тощо), і на судову (створення судів, призначення суддів, помилування тощо) гілку влади. Президент України як глава держави має стати уособленням єдності законодавчої, виконавчої та судової влади, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Щодо організаційного аспекту конституційно-правового статусу, то в умовах президентсько-парламентської України глава держави обирається всенародно. Все це зумовлює необхідність вдосконалення механізму обмеження суб’єктивних проявів недоліків глави держави.

В умовах монархії цей недолік долається не лише певними конституційними обмеженнями, а й відповідною системою виховання майбутнього монарха. В США та СРСР він нівелювався відповідною системою виховання керівників: в США це відбувається в рамках так званої «Закритої мережі» університетських братств, коли майбутній президент після закінчення університету (Гарвард або інші університети так званої «Ліги плюща») проходить усі етапи удосконалення свого керівного потенціалу: член муніципалітету, мер міста, губернатор штату, конгресмен або сенатор штату чи США і лише потім – президент США. В СРСР таке зростання здійснювалось в рамках єдиної і правлячої партії КПРС як «керівної та спрямовуючої сили радянського суспільства» (ч. І ст. 6 Конституції (Основного Закону) СРСР). Таким чином, в умовах монархії, США та СРСР суб’єктивні недоліки глави держави упереджувались довготривалим зростанням лідерських якостей керівників.

Україна знаходиться на початку формування такої системи довготривалого зростання, а тому найбільш прийнятним способом подолання суб’єктивних недоліків президента є відповідні конституційні засоби. У цьому контексті важливим є звернення до досвіду латиноамериканських унітарних держав, про які свого часу писав відомий дослідник держави латиноамериканського типу А. Орлов. Згідно з ним вищі державні посади (президента, членів уряду, сенаторів, депутатів тощо) займають особи, які вже мають досвід державної роботи на посаді губернатора провінції. Подібний досвід доцільно було б запровадити в Україні і на конституційному рівні передбачити, що кандидат в президенти зобов’язаний мати стаж роботи на керівних посадах в органах законодавчої чи виконавчої влади протягом п’яти років.

Необхідність запровадження цієї вимоги зумовлюється тим, що майбутній глава держави, працюючи на керівних посадах у парламенті, уряді, міністерствах, відомствах та обласних державних адміністраціях, набуде досвіду і моральної готовності виконувати обов’язки керманича країни – глави держави.

Стосовно питання фахової підготовки майбутнього президента, то він обов’язково має мати вищу юридичну, політичну, економічну або соціологічну освіту, що дало можливість главі держави розумітися на найважливіших проблемах суспільного розвитку і здійсненні управління державою.

Удосконалення функціонального аспекту конституційно-правового статусу глави держави потребує корегування інституту президентської відповідальності, передбаченої ст. 111 Конституції України.

Детальна ж регламентація прав та обов’язків, пов’язаних із званням «Президент України», а також інших положень президентської влади, не викладених в Конституції України, може бути закріплена в спеціальному Законі України «Про статус і звання Президента України».

Запровадження ж інституту президентських префектів, які стануть повпредами глави держави в усіх адміністративно-територіальних одиницях вищого рівня в Україні є важливим кроком на шляху адміністративно-територіальної реформи як один із заходів, пов’язаних з процесами деконцентрації. Для того, щоб цей інститут виконав своє призначення, «залишаючись при цьому у загальному руслі президентської політики», необхідне прийняття відповідних нормативно-правових актів, які б чітко визначили права, обов’язки та відповідальність цієї посадової особи. За основу ж правового статусу президентського префекта можна взяти положення, передбачені Законом України «Про Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим».