КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДОСТУПУ ДО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризуються ступінь її наукової розробки та зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризується його методологічна основа, розкриваються наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, надаються відомості про апробацію роботи, публікацію її основних положень, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правові питання доступу до правосуддя» складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 «Сутність та зміст поняття «доступ до правосуддя» і його місце у системі гарантій захисту прав, свобод та інтересів особи» присвячено дослідженню процесу становлення та розвитку юридичної доктрини справедливого суду і такої його складової, як доступ до правосуддя, з’ясуванню місця згаданого інституту у системі гарантій захисту прав, свобод та інтересів особи, аналізу загальних ознак і системи конституційно-правових засад доступу до правосуддя, а також формулюванню поняття останніх.

Можливість реалізації права на доступ до правосуддя розглядається дисертантом крізь призму рівня забезпеченості законом та практичної реальності змоги безперешкодно звернутися до суду, який, як сам, так і здійснюваний ним судовий процес, відповідає цілому ряду вимог, отримати відповідне судове рішення по суті справи, примусове виконання якого забезпечено державою, а також у разі потреби мати можливість його оскаржити чи домогтися виконання. Реалізація згаданого права знаходиться у безпосередній залежності від впливу таких чинників, як устрій судової системи, розподіл повноважень між судами, процедури розгляду справ в судах, процедури оскарження судових рішень, вартість судових процедур, можливість отримання зацікавленою особою належної правової допомоги, стан виконання судових рішень тощо.

Наголошено на тому, що доступ до правосуддя — це можливість використання особою усіх міжнародних та національних гарантій права на справедливий суд в процесі звернення до суду та судового розгляду, включаючи процедури оскарження судового рішення і його виконання.

Дисертантом сформульовано визначення «конституційно-правових засад доступу до правосуддя» як системи спрямованих на здійснення регулювання суспільних відносин об’єктивно обумовлених основних ідей, положень, які закріплені чи випливають зі змісту Конституції України, законів України, чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також практики міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною, мають загальний характер і за змістом визначають сутність забезпечення державою та можливість реалізації права на справедливий суд в Україні носіями такого права.

У підрозділі 1.2 «Правосуддя та його конституційно–правові ознаки» аналізуються конституційно-правові ознаки поняття «правосуддя», у т.ч. і як об’єкта доступу.

Дисертантом зазначено, що ефективна реалізація суб’єктами суспільних правовідносин права на справедливий суд самим безпосереднім чином залежить від можливості доступу до правосуддя.

Доведено, що правосуддя являє собою не функцію суду, а є єдиним способом реалізації судової влади у формі судочинства. У свою чергу, використання такого способу є виявом визначених Конституцією України владних повноважень суду. Характерною особливістю правосуддя є особливий об’єкт державного впливу — єдина система суспільних відносин, стабільність функціонування якої є пріоритетом для держави.

Автором запропоновано закріпити принцип незалежності судів безпосередньо у Основному Законі України.

Зроблено узагальнюючий висновок про те, що правосуддя, як об’єкт доступу, характеризується такими конституційно-правовими ознаками: владна природа; наявність суб’єкта реалізації владних повноважень та суб’єктів щодо яких здійснюється правосуддя; всеосяжність юрисдикції судів; предметна спрямованість; основа, форма, характер та мета здійснення; право, як об’єкт порушення, яке підлягає захисту в процесі здійснення правосуддя, та сфера його захисту; засіб правореалізації та вирішення справ; відповідність процедури здійснення встановленим законодавством вимогам; ухвалення судового акту, що має обов’язкову силу; органічна єдність процесу та результату, у т.ч. і в контексті виконання судових рішень; кримінально-правова охорона від злочинних посягань.

Підрозділ 1.3 «Особливості регулювання питань доступності правосуддя нормами міжнародного права» присвячено аналізу міжнародно-правових джерел, що закріплюють, створюють та розвивають міжнародні стандарти доступу до правосуддя.

Дисертантом досліджено міжнародні договори, рекомендації і резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи, Комітету Міністрів Ради Європи, рішення Європейського суду з прав людини, в яких право на доступ до правосуддя розглядається як окремий елемент права на справедливий суд.

Обґрунтовано висновок про те, що останнє належить до основних і невідчужуваних прав людини. Тією чи іншою мірою воно конкретизоване та закріплене у всіх міжнародно-правових актах, що регулюють сферу правозахисту та встановлюють загальноприйняті стандарти. Основними такими актами є Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.

Відзначено надзвичайно важливу роль для України згаданої Конвенції 1950 р., зокрема в силу того, що: на відміну від класичних міжнародних угод, вона містить не лише звичайні двосторонні зобов’язання, а також і універсальні об’єктивні зобов’язання; тлумачення її положень регулярно здійснює Європейський суд з прав людини, остаточні рішення якого Україна, як держава-учасниця, зобов’язана виконувати в будь-яких справах, у яких вона є стороною.

На підставі аналізу практики Суду дисертантом доведено, що запропонована у сучасній юридичній літературі класифікація двох груп справ, у яких Суд розглядає питання доступу до правосуддя в контексті п. 1 ст. 6 Конвенції (відмова у праві на звернення до суду; унеможливлення звернення до суду внаслідок надмірних витрат, складних процедур або обмеження судової юрисдикції) є неповною. Запропоновано окремо виділити такі самостійні категорії справ, що пов’язані з: організацією судової системи; наявністю судових імунітетів; наданням правової допомоги; дотриманням судом визначених законом повноважень; належною організацією роботи судів; неналежною поведінкою посадових осіб.

Розділ 2 «Конституційно-правові гарантії доступу до правосуддя та проблеми їх реалізації в Україні» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 «Конституційні засади права на доступ до правосуддя в Україні» досліджуються правова природа права на доступ до правосуддя, а також саме це право в якості суб’єктивного права.

Автором обґрунтовано висновок про те, що не будучи закріпленим на рівні Конституції України, право на доступ до правосуддя опосередковано гарантоване нею як складовий елемент права на судовий захист. Доведено необхідність передбачення в Основному Законі України права на доступ до правосуддя та подальшого законодавчого визначення поняття й змісту цього права, а також гарантій його реалізації. Запропоновано доповнити ч. 3 ст. 8 Конституції України новим реченням такого змісту: «Держава гарантує особі доступ до правосуддя в порядку, визначеному Конституцією і законами України».

Дисертантом визначено суб’єктивне право кожного на доступ до правосуддя як створену, юридично визнану та гарантовану державою через норми об’єктивного права та практику міжнародних судових установ можливість самостійного вибору суб’єктом правовідносин типу санкціонованої державою поведінки, наслідком якої в кінцевому результаті є реалізація права на справедливий суд.

Доведено теоретичну та практичну необхідність класифікації суб’єктів доступу до правосуддя, запропоновано ряд основних, базових ознак, які можна застосовувати в якості класифікаційних та на їхній основі виділити ряд груп, представники яких потребують особливої уваги з боку національних судів (зокрема, наймані працівники у трудових спорах; особи, здоров’ю яких було завдано шкоди; жертви дорожньо-транспортних пригод; пенсіонери та інші особи у спорах з питань про засоби до існування; жертви СНІДу у справах про компенсацію за зараження із забрудненого банку крові; заявники у справах, які стосуються дітей, а також у справах про розірвання шлюбу, якщо це пов’язано з визначенням механізмів опіки над дитиною; біженці; особи, свободу яких обмежено; особи, яким завдано шкоди незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; жінки, як суб’єкти гендерної рівності; діти, як особливі суб’єкти міжнародно-правового захисту, а також діти-жертви окремих заборонених практик; представники національних меншин, як рівноправні суб’єкти правового захисту).

Підрозділ 2.2 «Обсяг та умови здійснення доступу до конституційного правосуддя в Україні» присвячено аналізу суб’єктно-юрисдикційної складової здійснюваного Конституційним Судом України правосуддя, як об’єкта доступу, а також дослідженню проблем тривалості розгляду конституційних подань (конституційних звернень).

Автором обґрунтовано висновок про те, що Конституційний Суд України, як невід’ємна складова судової системи та суб’єкт судочинства, реалізує судову владу шляхом здійснення правосуддя.

Дисертантом доведено, що в Україні необхідно розширити коло суб’єктів права на звернення з питань конституційності до єдиного органу конституційної юрисдикції, удосконалити механізм такого звернення та відповідні судові процедури.

Наголошено на необхідності надання усім без виключення судам загальної юрисдикції статусу суб’єкта права на звернення до Конституційного Суду України. Запропоновано останнє речення п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України після слів «не менш як сорока п’яти народних депутатів України» доповнити словами «судів загальної юрисдикції України незалежно від їх інстанційного рівня чи спеціалізації», а також внести відповідні зміни до ч. 3 ст. 8 ЦПК України, ч. 5 ст. 9 КАС України, ст. 4 ГПК України, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Обґрунтовано висновок про те, що здійснюване органом конституційної юрисдикції судочинство є не лише самостійним, а й рівноцінним видом судочинства, а відтак, воно не може мати жодного імунітету щодо обмеження тривалості судового розгляду чітко визначеними строками. Пов’язані з останніми відповідні процесуальні гарантії для суб’єктів звернення могли б стати одним з чинників, що позитивно впливає на забезпечення реального доступу до конституційного правосуддя. Дисертантом запропоновано відповідні зміни до п. 4 ст. 65, п. 4 ст. 66, ст. 83 Закону України «Про Конституційний Суд України».

У підрозділі 2.3 «Гарантії доступу до правосуддя та проблеми їх реалізації при зверненні до судів загальної юрисдикції» досліджуються організаційно-правові засоби забезпечення кожному права на справедливий суд та актуальні особливості його реалізації у загальному судочинстві.

Автором зазначено, що право на доступ до правосуддя, як складова права на справедливий суд, охоплюється конституційно-правовими гарантіями прав людини.

Дисертант наголошує на тому, що правові гарантії права на доступ до правосуддя являють собою обумовлену позитивним обов’язком держави та метою правового регулювання цілісну систему юридичних умов, способів і засобів, що в комплексі забезпечують процес безперешкодної реалізації права на справедливий суд, його захисту та поновлення у випадку порушення. Об’єктом гарантій права на доступ до правосуддя є суспільні відносини, пов’язані з охороною та захистом цього права.

Автором обґрунтовано положення про те, що правовим гарантом виступає держава в цілому, а також визначені Конституцією України органи в межах їхніх повноважень: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; суди; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; прокуратура; адвокатура; місцеві державні адміністрації; політичні партії та громадські організації. Специфічними гарантами прав і свобод є міжнародні судові установи чи відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Дисертантом зроблено висновок про те, що сучасна процедура ініціювання перегляду рішень вищих спеціалізованих судів із підстав неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах унеможливлює для зацікавлених осіб безпосередній доступ до Верховного Суду України, а також доведено безпідставність здійсненого звуження його компетенції та необхідність розширення останньої. Для цього запропоновано нову редакцію п. 1 ч. 2 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: «1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції одного і того ж положення законодавства у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом».