ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ Автореферат

Розділ 1. Економіко-правовий аналіз сутності та господарсько-правове регулювання відносин колективної власності складається з трьох підрозділів, у яких досліджено економіко-правову сутність відносин власності та господарсько-правове регулювання зазначених відносин.

У підрозділі 1.1. «Економіко-правовий аналіз сутності відносин власності» зазначається, що вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником ключове питання: що таке власність, право власності, кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Сутність власності, права власності, економічної влади полягає у характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Проаналізовано здобутки щодо сутності відносин власності, викладені у довідковій, політологічній, соціологічній, економічній та юридичній літературі. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини із приводу привласнення своїх продуктів. Власність – це не річ, а відносини між людьми із приводу виробництва і привласнення речей – продуктів праці. Це ставлення індивідів один до одного і відповідно їхнє ставлення до матеріалу, знарядь і продуктів праці. Власність існує також там, де існує й сукупна колективна праця — колективне виробництво, бо й тут у єдиному процесі колективної праці люди вступають між собою у відносини із приводу як виробництва, так і присвоєння результатів колективної праці. Таким чином, колективна власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. У межах цієї системи виокремлюють групи відносин, серед яких можна назвати такі: 1) відносини із приводу привласнення засобів виробництва і його результатів; 2) відносини господарського використання майна; 3) економічні та правові форми реалізації відносин колективної власності. Щодо колективної власності у системі господарських відносин, то ці відносини охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини із приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Невизначеність поняття колективної власності означає безгосподарність. У системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов’язані із привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких елементів колективної власності належать, наприклад, значна частина господарських відносин, зокрема організаційно-господарських відносин із приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо. Регламентація відповідних відносин повинна включатися до складу об’єкта господарсько-правового регулювання колективної власності.

У підрозділі 1.2. «Господарсько-правове регулювання відносин колективної власності» обґрунтовується, що господарсько-правове регулювання відносин колективної власності має надзвичайно велике значення у процесі організації та здійснення господарської діяльності, у поєднанні ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, а також у встановленні правового господарського порядку в Україні. Водночас, незважаючи на значення права колективної власності, в останні роки в Україні право колективної власності втрачає свою легітимність. Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р., Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. проголошували три форми власності в Україні: приватну, колективну та державну, визначали суб’єктів власності та її об’єкти, встановлювали право виключної власності українського народу. Норми Цивільного кодексу України увібрали частину положень Закону України «Про власність» і водночас змінили правове регулювання права власності, а тому 27 квітня 2007 р. Верховна Рада України визнала таким, що втратив чинність, Закон України «Про власність». Цивільний та Земельний кодекси не передбачають колективної власності як такої. Певна регламентація колективних відносин стосовно підприємств колективної власності, суб’єктів підприємницької діяльності міститься лише у Господарському кодексі України. Стаття 63, глава 10 ГК України «Підприємства колективної власності» (статті 93–112) передбачають діяльність підприємств колективної власності, умови їхнього створення і порядок функціонування. Однак в останні роки все частіше лунають заклики щодо скасування ГК України, перетворення колективних підприємств у приватні, оскільки колективна організаційно-правова форма нібито не відповідає вимогам ринкової економіки. Дисертант доводить, що саме шляхом утвердження, повернення колективної власності на втрачені позиції, шляхом надання їй належного правового статусу, що втрачається, можливі необхідні економічні і соціальні перетворення в Україні. Функціонування певної (що перевищує критичну масу) кількості колективних, кооперативних підприємств є необхідною умовою забезпечення не тільки «соціальності», а й самої держави, оскільки значна частина майна колективних підприємств, зокрема так званий неподільний фонд, згідно з економічною природою цих підприємств, із законодавством, що регулювало їхню діяльність, із відповідними статутними положеннями не підлягає персоніфікації, не відчужується, не розчиняється невідомо де, як це буває із майном, що приватизується.

Розділ 2. Витоки права колективної власності містить два підрозділи, у яких досліджуються питання общини як джерела колективізму та господарсько-правового регулювання колгоспно-кооперативної власності.

У підрозділі 2.1. «Община як джерело колективізму» зазначається, що соціальна група – це сукупність пов’язаних спільною ознакою (віком, професією, перебуванням на певному заході тощо) та спільним інтересом людей, між якими протягом певного часу існує сталий соціальний зв’язок. Чим тіснішими є відносини між членами групи, чим більше вони організовані та згуртовані, тим розвиненішою є сама група. Однією із найдавніших соціальних груп є община (комуна). У літературі зазначалося, що там, де власність існує як общинна, окремий член общини є тільки володільцем певної частки спільного майна, оскільки кожна його частка власності належить не абикому із членів общини, взятих окремо, а індивіду як безпосередньому члену общини, тобто як особі, що живе у єдності із общиною. Община є першим способом організації суспільства, причому водночас територіальним, економічним та політичним. Вона виникла у додержавний період, а з появою держави еволюціонувала у різні соціальні організації, заклала підґрунтя для виникнення понять «колективне підприємство», «юридична особа». У сутності общинної власності зародилися основоположні засади майбутньої колективної та комунальної власності, а саме: 1) рівність членів спільноти: в управлінні спільнотою, у доступі до необхідних благ, в особистій трудовій участі в її діяльності, у справедливому розподілі суспільного продукту тощо; 2) наявність членства, яке пов’язує її учасників у єдине ціле; 3) наявність неподільного майна; 4) спільне володіння цим майном; 5) визнання власності на неподільне майно за спільнотою в цілому, а не за її членами. Саме тому община є джерелом колективізму та асоціонізму, закладеного у концепціях ідеології держави та державного будівництва представників соціалізму. Україна, як і решта постсоціалістичних країн, відмовилася від цих концепцій. Однією з причин було те, що Радянський Союз як соціалістична держава не виправдав покладених на нього сподівань народу про гідне життя. На тлі соціалістичної держави виникла держава Україна, яка згідно зі ст. 1 Конституції України позиціонує себе як соціальна держава, а отже, має наполегливо дбати про добробут свого народу. Однак ні гідного життя, ні соціальної справедливості у країні поки що не забезпечено. Більше того, деякі стандарти, зокрема у сфері трудової зайнятості, освіти, охорони здоров’я тощо, у сучасній Україні значно погіршилися порівняно із соціалістичною добою. Це означає, що держава Україна ще не спромоглася визначитися зі шляхами ефективного економічного і соціального розвитку. Не можна перекреслювати повністю надбання соціалістичної епохи, і ті з них, що виправдали себе протягом десятиріч, мають бути використані в економічному курсі країни, його господарсько-правовому забезпеченні. Одним із таких надбань є запровадження колективної власності.

У підрозділі 2.2. «Господарсько-правове регулювання колгоспно-кооперативної власності» проаналізовано відповідні правові акти, що приймалися протягом періоду становлення колгоспно-кооперативної власності. Зазначається, що колективне виробництво, або ж праця як підстава виникнення колгоспно-кооперативної власності, джерело поповнення майна кооперативних організацій, полягало у присвоєнні матеріальних благ, вироблених і одержаних колгоспами, іншими кооперативними організаціями у процесі їхньої господарської діяльності. Колгоспно-кооперативна власність була за своєю природою власністю груповою (общинною). Однак цивілістично-правовою наукою ці витоки колективної власності не було належним чином досліджено. За радянською правовою доктриною колгоспно-кооперативна власність, як зазначалося у цивілістичній літературі, це не спільна, а суспільна власність. Але замість того, щоб надати рекомендації щодо приведення колгоспно-кооперативної власності у відповідність до її природного джерела – общинної (колективної) власності, деякі цивілісти дійшли практично до заперечення колективної власності взагалі, стверджуючи, що спільна власність – це лише особиста (приватна) власність двох і більше осіб, але ніяк не трудового колективу. Таким же шляхом (заперечення колективної власності) пішли майже усі представники цивілістичного напряму наступних поколінь, а згодом і цивільне законодавство України. Тим самим було втрачено можливості реалізації високого економічного потенціалу права колективної власності.

Розділ ІІІ. Аналіз та перспективи розвитку господарсько-правового регулювання колективної власності містить чотири підрозділи, у яких досліджено правове регулювання права власності у порівняльному аспекті, розглянуто теоретичні погляди на право колективної власності, виявлено економіко-правові проблеми, що випливають із відносин колективної власності на сучасному етапі розвитку України, а також визначено організаційно-правові форми господарювання, що наближені до колективної власності.

У підрозділі 3.1. «Правове регулювання права власності (порівняльний аспект)» зазначається, що основним речовим правом ЦК України визнає право власності. У Книзі третій Кодексу «Право власності» зосереджено і визначено правовий механізм дії права власності, що полягає у реалізації правомочностей власника, які йому належать, а саме: володіння, користування і розпорядження своїм майном. Проводиться ідея, що правомочності власника убезпечують його від будь-якого впливу всіх інших осіб на належне йому майно, якщо на це немає волі власника. Права власності представлені як права абсолютні, межею їхнього здійснення може бути лише закон: власник має право на свій розсуд вчиняти щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону, а також не порушують прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом. Приватизація, проведена за часів незалежності України, за існування відповідних нормативних актів передбачає надання об’єктів державної власності у власність приватну. Однак така приватизація за відсутності, по-перше, прозорих, суспільно справедливих механізмів, процедур передачі державної власності, а по-друге, стосовно суспільно значущих та стратегічно важливих об’єктів власності є неприпустимою. Ця «приватизація» не дозволила перейти до дійсно ринкових відносин. Держава лише втратила свої фінансові ресурси, необхідні для реалізації соціальних функцій. Правове регулювання відносин власності щодо відчуження суспільно значущих об’єктів власності, які перебувають у державній власності, виявилося недосконалим. В Україні процес правового закріплення власності супроводжується її соціокультурним неприйняттям більшістю населення. Це означає, що у країні виникла легальна, але нелегітимна власність. Насамперед це стосується створеної за часів Радянського Союзу великої промислової власності. З її функціонуванням громадяни пов’язують свій добробут у минулому, саме з нею в їхній свідомості асоціюється сучасний процес трансформації відносин власності. Більшість громадян у принципі не заперечувала проти приватизації великих підприємств, але через її несправедливість вони стали сприймати цю власність як нелегітимну, виступаючи за її повернення державі.

У підрозділі 3.2. «Теоретичні погляди на право колективної власності» зазначається, що колективна власність упродовж багатьох років була предметом гострих суперечок між представниками цивілістики і теорії права, з однієї сторони, та господарсько-правової науки – з іншої. Досліджуються основні ознаки колективної власності як власності трудового колективу певного підприємства, спільної власності певного кола осіб, які реалізують свої права власника щодо неподільного об’єкта власності на рівних засадах, враховуючи як власні інтереси, так і інтереси суспільства, а такою колективна власність і є за своєю природою. Зроблено висновок про те, що на законодавчому рівні мають бути врегульованими на достатньому рівні відносини із приводу колективного володіння, користування та розпорядження, а саме: 1) приведеними норми Глави 10 ГК України у відповідність до реалій відносин колективної власності; 2) розробленими нормативні акти, які б регулювали діяльність колективних підприємств; 3) розробленими у доповнення до Глави 14 «Майно суб’єктів господарювання» ГК України норми, що визначать право колективної власності.

У підрозділі 3.3. «Економіко-правові проблеми, що випливають з відносин власності на сучасному етапі розвитку України» наголошується, що питання власності – основне у суспільній практиці виникнення, функціонування і розвитку будь-якої економічної системи. При цьому приватна власність була найглибшою причиною суспільної нерівності і відповідно всіх революцій, за допомогою яких люди прагнули відновити рівність. Аналіз реальних економічних змін в Україні протягом останнього двадцятиріччя свідчить, що реформування, перехід до ринкових засад, зміна юридично форми власності без спирання на наукову теорію призводять до вкрай негативних наслідків. Саме таке «реформування» і відбулося в нашій країні. Як зазначають українські вчені, наша помилка полягає в тому, що ми сліпо йшли шляхом нав’язаних нам руйнівних реформ, зорієнтованих на ринкову саморегуляцію, що виключала організуючу роль держави. Як результат – Україна пограбована і розкрадена. Багатства України розкрадаються і розтягуються по всьому світу. У суспільстві відбулося колосальне розшарування населення за матеріальними статками. На тлі масової злиденності з’явилася купка олігархів, що фактично правлять країною; держава не може управляти економікою, не має достатніх коштів для різноманітних бюджетних виплат, зокрема і соціальних, пенсій; мусить звертатися до іноземних донорів, зокрема і МВФ, потрапляючи у потужну боргову кабалу. Все це призводить до втрати внутрішнього і зовнішнього суверенітету, державності країни. Щодо ідеологічних засад відповідної державної (законодавчої) політики, то це ідеологія лібералізму (в економіці – ліберал-капіталізму), що наклалася на тоталітарні, адміністративно-розподільчі традиції минулого. Саме ця «горюча суміш» пов’язана зі знищенням підприємств колективної власності, усуванням із законодавства України та законодавств деяких інших країн колишнього СРСР будь-яких згадок про колективну власність. Пропонується замість проекту глобалізації, що просувається ліберал-капіталізмом, новий ідеологічний напрямок – комунітаризм як єдина прийнятна альтернатива виживання не тільки нашого, але й майбутніх поколінь. Однією із системоутворюючих властивостей комунітаризму є володіння народом суспільним багатством, що розглядається як власність всіх членів суспільства з опорою на колективну власність і форми, що дотичні до неї.

У підрозділі 3.4. «Організаційно-правові форми господарювання, що наближені до колективної власності» досліджуються питання функціонування організаційно-правових форм господарювання, які наближені до колективної власності: корпоративні об’єднання, в яких бере участь суб’єкт публічного права (держава, територіальна громада), державно-приватне партнерство, система рентних відносин тощо. Особливість сучасної економічної системи розвинутих країн полягає в тому, що за різноманітності форм власності жодна з них не займає монопольного положення як в економічному сенсі основних макроекономічних показників, так і, особливо, в юридичному контексті. Розширюючи приватний сектор, держава через регуляторну та іншу політику повинна створювати необхідні й достатні умови для ефективної роботи капіталу, а також використовувати й інші форми недержавної власності, зокрема колективної власності, у межах якої не тільки зростають особисті прибутки, а й задовольняються потреби громадян, зберігається, зростає національне багатство. Держава створює сприятливе ділове середовище, шукаючи консенсус власних інтересів, інтересів суспільства з інтересами бізнесу шляхом підтримки ефективних форм власності. Пропонується побудувати модель рентних відносин: держава (власник) – орендар трудовий колектив. У такому разі рентну систему власності можна розглядати як наближену (у випадку передачі конкретно власності трудовому колективу навічно) до колективної власності. Новим у законодавстві України є так зване державно-приватне партнерство (ДПП). Залежно від характеру конкретних завдань, що потребують нагального вирішення, у межах ДПП виникають нові форми партнерства і нові механізми державного регулювання партнерських відносин. Корпоративна власність може ідентифікуватися як колективна, якщо в ній бере участь суб’єкт публічного права (держава, територіальна громада). Така комбінація надасть змогу побудувати дієвий та взаємовигідний механізм узгодження державних та приватних інтересів – «нове» право колективної власності – колективну корпоратизовану власність.