АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБІГУ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми, вказується на звʼязок роботи з науковими планами та програмами, визначені мета й завдання дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, перелік публікацій, в яких відображені основні положення дисертації, структуру роботи.

Розділ 1 «Поняття та класифікація спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та сутність спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» досліджуються поняття «спеціальні засоби» та «спеціальні засоби забезпечення громадського порядку», що необхідно для визначення в подальшому безпосередньо адміністративно-правових засад обігу цих засобів. Проаналізовано наукову літературу, присвячену даному питанню, досліджено етимологічне походження зазначених понять. Визначено місце застосування спеціальних засобів правоохоронними органами у системі заходів адміністративного припинення спеціального призначення.

Автором проведено історико-правовий аналіз регулювання обігу спеціальних засобів, надано характеристику поняття «спеціальні засоби», запропоновано власну дефініцію цього поняття. Доводиться, що основною ознакою спеціальних засобів є саме конструктивне призначення даних виробів для захисту від ураження різними предметами (у тому числі від зброї), а також тимчасового (відворотного) ураження людини (правопорушника), пригнічення чи обмеження його волі (психічної чи фізичної) через здійснення впливу на нього чи предмети, що його оточують, з чітким регулюванням підстав і правил їх застосування.

Простежено процес виокремлення трьох груп цих засобів на законодавчому рівні на спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, спеціальні засоби, що застосовуються організаціями, які надають послуги у сфері охорони та спеціальні засоби самозахисту. Поряд з тим обґрунтовано виділення чотирьох груп спеціальних засобів – спеціальних засобів самозахисту, спеціальних засобів охоронного призначення, спеціальних засобів забезпечення громадського порядку та спеціальних засобів військового призначення, при цьому наголошується на встановленні на законодавчому рівні різних адміністративно-правових режимів обігу цих засобів, із розподілом їх на ці групи за тактико-технічними характеристиками та властивостями.

У підрозділі 1.2 «Класифікація спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» проведено аналіз підходів до розподілу спеціальних засобів на класифікаційні групи. Зауважується, що на сьогодні в Україні розмежування спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, на правовому рівні регламентується Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 року № 49. Звертається увага на те, що таке розмежування має ряд недоліків та суперечностей. Також проводиться системний аналіз різних підходів до розмежування спеціальних засобів, що пропонуються в науковій літературі, а також аналіз підходів до цього питання, що викладені В законодавчих актах зарубіжних країн.

Автор акцентує увагу на тому, що спеціальні засоби за спрямуванням дії носять як активний, так і пасивний характер. До першої групи належать засоби, застосування яких має на меті тимчасове обмеження прав і свобод людини через фізичний та психологічний вплив на правопорушника, тобто здійснення певних активних дій працівником міліції, а також на техніку та предмети, що його оточують. До них відносяться засоби активної оборони, засоби забезпечення спеціальних операцій та пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками. Це так звана зброя несмертельної дії та засоби обмеження волі.

Засоби другої групи несуть за собою пасивний характер щодо правопорушника, тобто не вимагають вчинення активних дій. Це захисне спорядження, що застосовується працівниками правоохоронних органів під час здійснення своєї діяльності – кулезахисні та протиударні шоломи, бронежилети, кулезахисні та протиударні щити, засоби захисту рук та ніг.

Крім того, пропонується здійснити розподіл спеціальних засобів забезпечення громадського порядку на класифікаційні групи за такими ознаками як просторовий чинник, кількість осіб, необхідних для застосування, принцип дії.

Оскільки спеціальні засоби – поняття багатогранне, воно передбачає субпідрядну класифікацію, тому автор наводить додатковий розподіл засобів на власні підгрупи, які розподілені за принципом дії на зброю несмертельної дії, засоби обмеження волі та засоби захисту.

Так, засоби обмеження волі призначені для тимчасового обмеження свободи та вільного пересування або руху правопорушника. До них відносяться: наручники; гамівні сорочки; інші засоби звʼязування (кандали, сіткомети та інші); транспортні засоби для перевезення затриманих (так звані «автозаки»); засоби сковування руху (пінні речовини).

У свою чергу, засоби захисту також мають власний розподіл на засоби індивідуального та колективного захисту.

Засоби індивідуального бронезахисту – засоби, які захищають людину від ураження вогнепальною стрілецькою та холодною зброєю. До засобів бронезахисту належать: бронежилети; шоломи; щити кулестійкі та протиударні; засоби захисту рук та ніг.

До засобів захисту, поряд з засобами індивідуального бронезахисту пропонується віднести індивідуальні засоби захисту – комплекс засобів для захисту особового складу від потрапляння до організму, на шкіряний покрив та обмундирування отруйних, радіоактивних речовин і біологічних засобів, а також для зменшення ступеня ураження світловим випромінюванням ядерного вибуху. Тобто протигази, захисні накидки, спеціальні комплекти захисного одягу тощо.

До засобів колективного захисту відносяться бронемашини, захисні укриття, тощо.

Запропоновано класифікувати зброю несмертельної дії по видах впливу на: засоби кінетичної дії; електрошокові засоби; засліплюючі засоби; акустичні засоби; засоби на основі направленої енергії; хімічні засоби; барʼєри та загородження; комбіновані системи.

Розділ 2 «Нормативно-правові засади обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Законодавче регулювання обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» досліджуються ознаки правового режиму обігу спеціальних засобів. Висловлюється думка про те, що в загальному випадку правовий режим визначається як порядок регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливу комбінацію взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних обовʼязків, які створюють особливу спрямованість регулювання. Особливістю змістової сторони правових режимів є те, що вони регламентують права й обовʼязки всіх субʼєктів правовідносин. Також розглядається адміністративно-правовий режим обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку як сукупності виражених у юридичних нормах дозволів, приписів і заборон із приводу обігу й застосування спеціальних засобів забезпечення громадського порядку.

Сутність адміністративно-правового режиму обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку полягає в тому, що обʼєднані в поняття «обіг» і «застосування» діяння відносно предметів та пристроїв, що є за своїми тактико-технічними характеристиками спеціальними засобами забезпечення громадського порядку, можуть здійснюватися тільки в рамках, встановлених правовими актами, і виключно під контролем держави, в особі органів виконавчої влади й, насамперед, органів внутрішніх справ.

Основу юридичної конструкції адміністративно-правових режимів обігу спеціальних засобів становлять насамперед законодавчі акти, які визначають соціальну спрямованість правового впливу адміністративно-правових режимів.

Зауважується, що більшість законодавчих актів, які містять правові норми щодо застосування спеціальних засобів відсилають до положень Закону України «Про міліцію». А тому більшість правоохоронних органів застосовують їх на підставах та в порядку, визначених для працівників міліції.

Зазначається, що на сьогодні законодавчого нормативно-правового акту, який регламентував би обіг спеціальних засобів, не існує, що, у свою чергу, зумовлює дві великі проблеми. Перша полягає в тому, що нормативні акти регулюють не всі можливі правовідносини щодо обігу спеціальних засобів, друга – у тому, що відсутність законодавчого регулювання породжує відсутність цілісного адміністративно-правового режиму, необхідність існування якого для ефективного регулювання цих засобів в Україні не викликає жодних сумнівів.

У підрозділі 2.2 «Відомче нормативно-правове регулювання обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» надано характеристику нормативних документів підзаконного характеру, що регулюють обіг спеціальних засобів. Зауважується, що на сьогодні вони складають значну розгалужену систему. За обсягом компетенції у сфері нормотворчої діяльності провідну роль виконує Кабінет Міністрів України. Процесуальний механізм регулювання обігу спеціальних засобів є розгалуженим і міститься у великій кількості підзаконних нормативних актів, переважно в наказах МВС України.

Разом з тим вказується, що ця розгалужена система нормативних документів містить чимало прогалин та суперечностей.

На думку автора, нині не склалося єдиного державного підходу до визначення понять і термінів та їх застосування у правових нормах щодо обігу спеціальних засобів органами державного управління. Про це свідчить, наприклад, використання різних дефініцій одного й того самого явища, засобу в різних нормативно-правових документах. Підкреслюється, що відсутність єдиного понятійного апарату стосовно обігу спеціальних засобів може створити підстави для неправильного тлумачення законодавства, а це, у свою чергу, спричинить невиконання (або неправильного виконання) чинних вимог, а також відсутність відповідальності за настання негативних наслідків при провадженні такої діяльності.

У підрозділі 2.3 «Міжнародно-правовий досвід обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» надано характеристику міжнародно-правовим актам, які впливають на обіг спеціальних засобів, встановлюють систему обмежень та заборон щодо їх виробництва та використання, принципів їх застосування, а також проведено аналіз законодавства деяких зарубіжних країн за досліджуваним питанням.

Зауважується, що на міжнародно-правовому рівні відносини з обігу спеціальних засобів регулюються значною кількістю міжнародно-правових актів. Перш за все, це міжнародно-правові документи з питань захисту світовою спільнотою основних прав і свобод людини, її гідності.

Вагоме місце також посідають документи, присвячені застосуванню сили під час збройних конфліктів, підтриманню правопорядку, проведенню миротворчих операцій тощо. Їхня дія поширюється, у тому числі, і на спеціальні засоби, які застосовуються державними органами під час виконання службово-оперативних та оперативно-бойових завдань. Ними встановлено ряд обмежень і заборон щодо розробки, виготовлення, застосування різних видів озброєння, у тому числі такого, яке може розглядатися як зброя несмертельної дії.

Проведено порівняльно-правовий аналіз міжнародних нормативно-правових актів, що містять норми, які накладають заборону на застосування в міжнародному збройному конфлікті в якості засобів ведення війни окремих виробів, що відносяться за своїми тактико-технічними характеристиками до категорії зброї несмертельної дії, наголошується на необхідності подальшого вдосконалення правового регулювання застосування спеціальних засобів.

У своїй діяльності працівники правоохоронних органів повинні враховувати і норми-принципи з питань професійної поведінки під час виконання правоохоронних функцій, якими на міжнародному рівні встановлюються загальні засади застосування сили правоохоронними органами, принципи їх застосування, підстави, порядок, процедури подання та розбору рапортів за наслідками застосування, а також принципи щодо підготовки та кваліфікації осіб, яким надано право на застосування сили.

Під час дослідження адміністративно-правового режиму обігу спеціальних засобів у нормативних актах іноземних держав виявлено схожість підходів регулювання такого режиму. У першу чергу, це стосується розподілу спеціальних засобів за субʼєктами використання та основними параметрами і характеристиками.

Підтримується доцільність існування правової норми у деяких країнах щодо недопущення до застосування спеціальних засобів персоналу, який не має спеціальних навичок поводження з цими зразками.

Зазначається, що законодавство більшості країн Європейського Союзу, так само як і країн колишнього СРСР, містить докладну регламентацію застосування правоохоронними органами конкретних видів спеціальних засобів, що, у свою чергу, обумовлює чіткий контроль над застосуванням спеціальних засобів, зменшує ризик неправомірного застосування сили з боку посадових осіб із підтримання правопорядку.

Розділ 3 «Організаційні засади обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Порядок створення та виготовлення, придбання та збуту, носіння, зберігання та утилізації спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» визначається місце та роль органів влади в процесі правового регулювання даної сфери, розглядаються ліцензування та сертифікація спеціальних засобів як особливий порядок введення їх у обіг, утилізація як особливий порядок виведення спеціальних засобів з такого обігу.

Визначаються конкретні види зовнішнього контролю, що його здійснює МВС України як основний контролюючий субʼєкт у сфері обігу спеціальних засобів.

Зазначається, що вільний обіг спеціальних засобів забезпечення громадського порядку є неприпустимим, оскільки неконтрольований допуск до них некваліфікованого або кримінально орієнтованого індивіда може зумовити суспільно небезпечні наслідки, порушення законних інтересів громадян і держави в цілому. З цією метою державою встановлено спеціальний порядок такого обігу спеціальних засобів, із визначенням його ліцензованим (дозвільним).

Ліцензування спеціальних засобів є особливим правовим режимом здійснення господарської діяльності з виробництва, продажу, реалізації спеціальних засобів, що передбачає державне підтвердження та визначення меж права на їх здійснення, а також контроль за цією діяльністю та можливість її припинення за особливими підставами з боку відповідних органів держави.

Підкреслюється, що спеціальні засоби повинні підлягати обовʼязковій сертифікації – підтвердженню відповідності засобів обовʼязковим вимогам стандартів і видачі документа відповідності з метою підтвердження їх заявленим характеристикам і параметрам, оскільки вони зазнають підвищеної небезпеки під час їх застосування.

Вказується також на суперечності в чинному законодавстві під час регулювання конкретних випадків обігу спеціальних засобів у різних нормативних документах.

У підрозділі 3.2 «Організаційні основи застосування спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» визначаються основні засади застосування спеціальних засобів забезпечення громадського порядку

Підкреслюється, що важливу роль у забезпеченні прав громадян у процесі застосування адміністративно-примусових заходів відіграють юридичні засоби превентивної дії, тобто такі, які попереджують незаконне або необґрунтоване застосування таких заходів. У випадку застосування спецзасобів спочатку виникає протиправна ситуація (зовнішня причина) і, як вимушена, відповідна реакція – те, що ми називаємо службовим обовʼязком, який спонукає працівників ОВС усунути вказану ситуацію за допомогою сили.

Вказується, що правові підстави застосування спеціальних засобів встановлені у ст. 14 Закону України «Про міліцію». Водночас існують підстави застосування спеціальних засобів, які чітко не відображені в диспозиції цієї статті. Акцентується увага на тому, що зазначені норми права, які надто абстрактно тлумачать правові підстави застосування спеціальних засобів або ж містять правові підстави, що взагалі відсутні в законі, необхідно привести у відповідність до законів України.

У підрозділі здійснено аналіз підходів до визначення принципів застосування спеціальних засобів. На підставі проведеного дослідження запропоновано власну систему принципів, які умовно можна поділити на дві групи – основні принципи застосування та спеціальні принципи застосування.

У підрозділі 3.3 «Удосконалення організації обігу спеціальних засобів забезпечення громадського порядку» виділено низку шляхів щодо вдосконалення обігу спеціальних засобів.

Важливим аспектом удосконалення адміністративно-правового режиму обігу спеціальних засобів, на нашу думку, є чіткий розподіл цих засобів на законодавчому рівні за субʼєктом застосування: для громадян; для охоронних структур, для правоохоронних органів; для військових підрозділів. В основу цього розподілу необхідно покласти тактико-технічні характеристики засобів, тактику їх застосування, спираючись на фундаментальні та експериментальні дослідження в галузі застосування спеціальних засобів, у тому числі й на міжнародний досвід.

Поряд з цим запропоновано внести ряд змін до законодавчих актів, що регулюють порядок обігу спеціальних засобів, зокрема до Закону України «Про міліцію», Кодексу України про адміністративні правопорушення, постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року «Про право власності на окремі види майна», постанови Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 р. № 49 «Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку».