ІНКОРПОРАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукового розроблення проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологію, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчості, правозастосуванні, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Теоретичні основи інкорпорації інформаційного законодавства України» складається з двох підрозділів, де висвітлено генезис наукової думки у сфері інкорпорації інформаційного законодавства, а також сформовано методологічні положення та понятійно-категоріальний апарат інкорпорації інформаційного законодавства.

У підрозділі 1.1 «Бібліографія за темою дослідження» висвітлено питання історії становлення, онтології, змістовний генезис наукової думки у сфері інкорпорації інформаційного законодавства України, що дало змогу дійти узагальнюючих висновків цього етапу дослідження в контексті теми дослідження.

Різноаспектний аналіз наукового доробку дав можливість дійти висновку, що більшість дослідників інформаційної проблематики зосереджують увагу переважно на окремих аспектах систематизації інформаційного законодавства; зокрема, значна перевага надається тематиці розроблення теоретичних засад кодифікації інформаційного законодавства. За цих умов проблеми інкорпорації розглядаються побіжно, що не сприяє формуванню системного уявлення про інформаційне законодавство. Тож ігнорування дослідження проблем інкорпорації перешкоджає розробленню чіткої демаркаційної лінії між інформаційним правом та іншими галузями законодавства: адміністративним, конституційним, цивільним, кримінальним, а також комплексними галузями та окремими спеціальними галузями законодавства, де інформація являє собою похідний об’єкт їх предмета правовідносин.

У дисертаційній роботі наголошується, що продовження хибної практики формування законодавства методом спроб і помилок, фрагментарно, ігноруючи необхідність теоретичного пізнання закономірностей його розвитку, є деструктивним, тож неминуче призводить до прискореного накопичення дедалі складніших проблем на шляху систематизації вітчизняного інформаційного законодавства, а це, у свою чергу, сприяє виникненню правової загрози національній безпеці України в інформаційній сфері.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження систематизації інформаційного законодавства України» через викладення матеріалів наукових розвідок здійснено низку узагальнень, спрямованих на формування теорії інформаційного права.

Систематизація інформаційного законодавства України як теоретико-практичний правовий феномен – важливий, постійний, дискретний процес. Результати його визначаються суб’єктивно тим, хто її здійснює поетапно, з прив’язкою до часу закінчення дослідження.

Досліджуючи інформаційне законодавство України, слід постійно враховувати його перманентну динаміку, мінливість, нестабільність в історичній перспективі з огляду на економічні, політичні, культурні, інформаційні та інші чинники розвитку суспільства.

Обґрунтовується наукова позиція, згідно з якою інкорпорація інформаційного законодавства – етап процесу та форма його систематизації, що передбачає об’єднання і структурування законодавчих актів певного рівня в різного роду збірники в певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному, об’єктно-суб’єктному тощо) щодо такого предмета суспільних відносин, як інформація.

Важливим соціально-правовим аспектом при здійсненні інкорпорації вважається орієнтир на певні юридико-політичні критерії, що визначаються, як правило, в суспільстві в структурі конституційного законодавства країни. У більшості країн це кодифіковано в законодавчій формі Основного закону країни – Конституції, положення якої знаходять подальший розвиток у законах і підзаконних актах. Це повною мірою стосується й України, де Конституція також Основний закон. Норми законодавства мають відповідати нормам конституції та розвивати саме їх зміст як норм-принципів, розвивати їх у конкретній галузі, сфері, напрямі суспільного життя до конкретного галузевого предмета правовідносин. Це повною мірою стосується й інформаційного законодавства.

Визначається, що розвиток інформаційного законодавства України розглядається дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, проте конкретних пропозицій та шляхів здійснення даного процесу не надається.

Під інформаційним законодавством України пропонується розуміти систему нормативно-правових актів, що мають статус законів, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти пропонується розглядати як підзаконні, ухвалені компетентними органами державної влади на розвиток положень Конституції України та законів України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Застосовуючи метод формування гіперсистем у праві, категорію «удосконалення законодавства» вважаємо ширшою за обсягом змісту, ніж – «систематизація законодавства», у зв’язку з тим, що остання є однією з інших форм удосконалення, його наслідком на певному етапі перманентного законотворчого процесу. При цьому зазначається, що не будь-яка систематизація може мати наслідком удосконалення.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо розуміння форм систематизації. За першим – виділяють чотири: інкорпорацію, консолідацію, кодифікацію, облік. Автор підтримує другий підхід, відповідно до якого виокремлюють три основні види систематизації: інкорпорацію, консолідацію, кодифікацію. При цьому інкорпорація визначається не лише як вид систематизації законодавства, а й як перший його етап, що присутній за наслідками і при консолідації та кодифікації. Тобто інкорпорація розглядається не лише як вид систематизації законодавства, а й як перший етап реалізації консолідації та кодифікації.

Розділ 2 «Концептуальні підходи до інкорпорації інформаційного законодавства України» складається з трьох підрозділів. У них обґрунтовується низка прикладних методичних положень. Передусім зазначається, що динамічність розвитку суспільних інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підходам при створенні інформаційного законодавства країни на стадії його становлення. Нині серед науковців дедалі більше уваги надається переходу до парадигми кодифікації інформаційного законодавства у складі Кримінального, Цивільного, Господарського кодексів України тощо, а також створення проекту Кодексу України про інформацію (чи в іншій інтерпретації – Інформаційного кодексу України, при цьому дисертант приєднується до тих дослідників, які вважають, що коректнішим із точки зору лінгвістики є назва «Кодекс України про інформацію»).

У підрозділі 2.1 «Структура правового регулювання інформаційних відносин в Україні» наведено результати дослідження та обґрунтовано узагальнення: в Україні створено доволі великий масив інформаційного законодавства, проте він недостатньо структурований як система. Втім, при відповідній науковій інкорпорації за певними критеріями можна визначити в ньому і системні ознаки. В основі його лежить Закон України «Про інформацію», положення якого знаходять подальший розвиток у низці спеціальних законів за окремими юридично структурованими інститутами інформаційного права.

У підрозділі 2.2 «Інкорпорація міжнародного інформаційного права як передумова гармонізації з ним інформаційного законодавства України» зазначено провідні складові елементи структуризації правового регулювання міжнародних правовідносин з екстраполяцією на авторське бачення його як системи на інститути українського інформаційного законодавства.

При цьому під міжнародним інформаційним правом пропонується розуміти умовно виділену із системи міжнародного права його підсистему щодо суспільних відносин, пов’язаних з інформацією та її проявами в діяльності на транскордонному рівні. Методично визначається, що міжнародне інформаційне право має дві умовні складові: міжнародне публічне інформаційне право та міжнародне приватне інформаційне право.

Структурно міжнародне інформаційне право як напрям наукових досліджень умовно поділяється на: загальну частину, де визначаються основні положення транснаціональних суспільних інформаційних відносин (їх зміст, суб’єкти, об’єкти, принципи); особливу частину, де визначаються основні права, свободи та обов’язки людини, громадянина, глобального (чи регіонального) суспільства, держав і транснаціональних корпорацій, інших учасників міжнародних відносин; та спеціальну частину, де визначаються суспільні відносини міжнародного співтовариства щодо певних інноваційних видів інформаційної діяльності.

За видами інформаційної діяльності структура спеціальної частини міжнародного інформаційного права визначається за технологічними ознаками прояву інформації в трьох аспектах: інформструктурному (паперові – друковані засоби масової інформації, видавнича діяльність, поштовий зв’язок; електронні та цифрові засоби комунікації – телефонія, телеграфія, телебачення і радіомовлення, супутниковий зв’язок, Інтернет, Інтернет-телебачення тощо); гуманітарному: права і свободи особи, міжнародного співтовариства на мовно-культурну, світоглядну (в тому числі релігійну) багатоманітність, інтелектуальну діяльність (творчість), освітнє і наукове міжнародне співробітництво як за участю приватних осіб, так і держав із застосуванням певних технологій телекомунікації тощо, а також відповідні обов’язки; безпековому – підтримання на бажаному для міжнародного співтовариства рівні суспільних інформаційних відносин, протидії застосування інформаційних технологій у злочинних цілях тощо. Сюди також можна включити суспільні інформаційні відносини, пов’язані з економічною сферою транскордонного змісту: інформаційним забезпеченням торгівлі між державами (транскордонна електронна комерція, обмін послугами, товарами, роботами) тощо.

У підрозділі 2.3 «Інкорпорація інформаційного законодавства в окремих країнах» здійснено ілюстративні обґрунтування щодо виділення, з екстраполяцією на зазначені в попередніх підрозділах дисертації, теоретичних положень щодо основних засад правового регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні. При цьому сформовані такі узагальнення: розвиток суспільних інформаційних відносин під впливом нових технологій комунікації зумовлює дедалі більшу увагу до них держави в окремих країнах; міжнародне інформаційне право має значний вплив на розвиток національних інформаційних законодавств і визначається зростаючою взаємозалежністю; здебільшого національне інформаційне законодавство країн корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм як глобальних стандартів у галузі інформаційних правовідносин; у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але враховуючи потенціал, особливості конкретної країни; національне інформаційне законодавство багатьох країн характеризується розгалуженістю, що потребує його подальшої наукової систематизації передусім на рівні інкорпорації в рамках окремого інституту теорії інформаційного права з умовною назвою – інформаційне законодавство окремих країн.

Розділ 3 «Удосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні» містить два підрозділи, де обґрунтовується положення про те, що подальша (після інкорпорації законодавства) інкорпорація правового регулювання суспільних інформаційних відносин на рівні підзаконних нормативно-правових актів сприятиме вдосконаленню правової системи в інформаційній сфері. У контексті висвітлення окремих питань щодо обґрунтування структури проекта Кодексу України про інформацію на основі досліджень інкорпорації інформаційного законодавства можна дійти висновків, що в Україні існує кілька наукових концепцій щодо кодифікації інформаційного законодавства, що зумовлюють визначення системних складових за інституційними ознаками. Стосовно подальшого розвитку наукової доктрини щодо структури проекту кодифікованого законодавчого акта запропоновано її авторське бачення з екстраполяцією на новітнє теоретичне розуміння структури інформаційного права та інформаційного законодавства за трьома основними частинами: загальною, особливою та спеціальною.

У підрозділі 3.1 «Інкорпорація як етап до кодифікації інформаційного законодавства України» зазначається, що у вітчизняній теорії інформаційного права на основі загальних положень теорії права вже сформувався значний масив наукових положень, що дозволяють здійснювати наукову інкорпорацію українського інформаційного законодавства з урахуванням опрацювання наукових джерел і вивчення практичного зарубіжного та міжнародного досвіду.

При цьому підкреслюється, що в більшості країн відмовилися від легальної інкорпорації через видання зводів законів. Цей результат інкорпорації замінюється можливістю здійснення інкорпорації споживачем правової інформації із застосуванням здобутків інформатики: комп’ютерних інформаційно-аналітичних систем, у тому числі із застосуванням Інтернету. Тобто кожна зацікавлена особа сама може за заданими нею критеріями здійснити для власних потреб інкорпорацію інформаційного законодавства.

Проте відповідно до правової системи України легальний статус такої комп’ютерної інформаційно-аналітичної системи в Україні чітко не визначений. У зв’язку з цим при подальшому розвитку інформаційного законодавства доцільним було б законодавчо закріпити (на першому етапі – внести відповідні доповнення до Закону України «Про інформацію»), стосовно правової інформації – про визначення як еталонної її електронної бази – комп’ютерної інформаційно-аналітичної системи Верховної Ради України, для цілей інформаційної безпеки – «дзеркальні» відображення її основного масиву: електронну базу реєстру (обліку) нормативних актів, що ведеться Міністерством юстиції України, а також електронну базу правової інформації, що ведеться у Науково-дослідному інституті інформатики і права Національної академії правових наук України з можливостями доступу до них через Інтернет, а також через електронні диски, що видаються в цьому Інституті в рамках інтегрованої підсистеми бібліотеки баз даних і знань у галузі держави і права для інформаційного забезпечення правотворчості, правозастосування, наукової та освітньої діяльності. Також при цьому вирішуються в комплексі ряд важливих завдань ухвалення управлінських та інших правомірних рішень.

У підрозділі 3.2 «Структура проекта Кодексу України про інформацію на основі досліджень інкорпорації інформаційного законодавства» зазначається, що дослідження різних проектів кодифікації інформаційного законодавства України надали можливість дійти висновку про неоднозначне розуміння фахівцями не лише змісту, а й структури інформаційного законодавства.

Варіативність назв майбутнього кодексу обумовлена браком єдності в наукових колах щодо визначення обсягу нормативного матеріалу, що підлягає кодифікації. Тобто виникає питання щодо з’ясування кола нормативно-правових актів, що складають інформаційне законодавство, а отже, потребують систематизації на рівні кодифікації. Слід зазначити, що відповідно до пункту 12 статті 92 Конституції України організація і діяльність органів виконавчої влади, основи організації державної статистики та інформатики визначаються виключно законами України. Водночас великий прошарок зазначеного регулюється на рівні підзаконних нормативно-правових актів. У зв’язку з цим виникає питання подальшого розвитку інформаційного законодавства: чи воно буде розвиватися фрагментарно, в окремих спеціальних законах; чи буде знайдено нормативно-правовий засіб його публічно-правового розв’язання в окремому кодексі в Україні поряд з іншими інститутами інформаційного права.

З метою висловлення доктринального наукового бачення структури проекту Кодексу України про інформацію можна окреслити розуміння концептуальних засад його створення на основі наукових досліджень щодо інкорпорації.