| summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікації, структури й обсягу роботи.
Розділ 1 «Теоретико-методологічна характеристика реалізації права громадян на доступ до публічної інформації в Україні» складається з трьох підрозділів і присвячений теоретичному дослідженню наукових праць, понятійного апарату та міжнародної практики доступу громадян до публічної інформації.
У підрозділі 1.1 «Генезис наукової думки про право громадян на доступ до публічної інформації в Україні» на основі нормативного та доктринального підходів уточнено, що поняття «інформація» є багатофункціональним об’єктом. Вона створюється й застосовується в усіх сферах діяльності та забезпечує виконання різних функцій і завдань, що постають перед суб’єктами – органами публічної влади, фізичними, юридичними особами та іншими соціальними утвореннями.
Обґрунтовано сутність принципу публічності, який передбачає відкритість влади, прозорість діяльності апарату державного управління для громадян через право впливу останніх на діяльність органів влади та їх посадових осіб; урахування думки громадськості під час прийняття державно-управлінських рішень; громадський контроль за діяльністю управлінського апарату та інші види контролю за дотриманням конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.
Визначено, що для поліпшення ситуації щодо відкритості органів державної влади доцільно розробити комплексну програму діяльності у цій галузі, передбачивши у ній реалізацію конкретних і дієвих заходів, спрямованих на: уточнення положень законодавства про діяльність органів державної влади у частині визначення інформування громадян про поточну діяльність органу державної влади як важливого завдання; формування у державних службовців стійких внутрішніх переконань щодо їхньої відповідальності за інформування громадськості про діяльність державної влади та набуття ними необхідних знань і навичок; інформування населення про його права щодо доступу до інформації щодо функціонування органів державної влади; впровадження сучасних форм забезпечення відкритості влади і дієвих заходів щодо підвищення технологічної забезпеченості інформаційної відкритості та формування суспільного попиту на інформацію про діяльність державної влади, інтересу громадян щодо її отримання.
З огляду на це, концептуальним напрямом дослідження визначено науково-методологічне обґрунтування забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень та розробка на цій основі механізмів реалізації права кожного громадянина на доступ до публічної інформації шляхом визначення режиму доступу до неї, а саме – виключних підстав обмеження доступу до інформації, встановлення відповідальності за відмову чи відстрочку у наданні інформації тощо.
У підрозділі 1.2 «Правове регулювання права громадян на доступ до публічної інформації в Україні» доведено, що серед недоліків правового регулювання права громадян на доступ до публічної інформації варто віднести і неприйняття вітчизняною правовою практикою існуючої в західному конституційному праві класифікації термінів для визначення прав людини. В українському законодавстві, натомість, застосовується єдиний термін «права людини». Це призводить, по-перше, до підміни політичних проблем прав людини соціально-економічними, по-друге, ставить під сумнів принцип судового захисту конституційних прав. Водночас, можливість невиконання одного з конституційних прав спричиняє сумнів щодо узагалі всієї системи відповідних гарантій.
Науково обґрунтовано доцільність закріпити в Конституції окреме право доступу до інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із відкритих джерел, а також окремо закріпити право на доступ до публічної інформації про діяльність публічної влади.
Зважаючи на важливість прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» для розвитку демократичних процесів у суспільстві, автором акцентовано на низці принципових прогалин цього Закону, зокрема відсутності визначених чітких механізмів реалізації громадянами права на доступ до публічної інформації, контролю за дотриманням цього права, порядку застосування державно-примусових заходів впливу на порушників тощо. Окрім цього, Закон про доступ до публічної інформації не містить норму, відповідно до якої після прийняття рішення інформація, що була віднесена до службової, доступ до якої було обмежено, стає відкритою. Вказано на доцільність закріплення норми, відповідно до якої відкритою з дня прийняття рішення ставала інформація (у т.ч. службова): 1) що міститься у документах суб’єктів владних повноважень і становить внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробленням напрямів діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх публічному обговоренню та/або прийняттю; 2) зібрана у процесі здійснення контрольних або наглядових функцій органами державної влади.
У підрозділі 1.3 «Міжнародно-правові стандарти доступу громадян до публічної інформації» на основі аналізу міжнародно-правового регулювання доступу до публічної інформації, а також враховуючи досвід Європейського Парламенту, США, Франції, Німеччини, Угорщини, Польщі, авторитетної міжнародної інституції, як ООН, щодо забезпечення громадянам доступу до публічної інформації визначено, що правове регулювання права громадян на доступ до публічної інформації є однією з найважливіших гарантій становлення будь-якого демократичного суспільства. Процес доступу до публічної інформації від її носія (власника) до користувача може відбуватися як безпосередньо, так і за допомогою інформаційних посередників. Роль такого посередника виконують найчастіше засоби масової інформації. У цілому досвід інших країн, які прийняли закони про доступ до публічної інформації, свідчить про позитивний вплив таких законодавчих змін на реалізацію громадянами інших основоположних прав, підвищення ефективності діяльності органів влади, а також зменшення ризиків корупції.
Розділ 2 «Інформаційно-правові засади взаємодії органів державної влади з громадянами» складається з трьох підрозділів, які присвячено ґрунтовному аналізу розвитку права громадян на отримання інформації від органів державної влади.
У підрозділі 2.1 «Перспективи розвитку права громадян на отримання інформації від органів державної влади в сучасних умовах державотворення» зазначено, що з метою вдосконалення правового забезпечення прав громадян на доступ до публічної інформації Закон України «Про доступ до публічної інформації» має бути спрямований на виконання основного завдання – недопущення безпідставного і незаконного обмеження доступу до публічної інформації й у зв’язку з цим – унеможливлення зловживань державних службовців. З цією метою в законі має бути:
1) чітко визначено, які відомості належать до інформації з обмеженим доступом, а також підстави і критерії їх віднесення до такої;
2) передбачено, що органи влади не можуть володіти конфіденційною інформацією, за винятком тих випадків, якщо вони її отримали від третіх осіб, від імені яких вони можуть нею розпоряджатися;
3) закріплено пасивний доступ до інформації – порядок, види, засоби та строки оприлюднення органами влади інформації про свою діяльність;
4) окреслено правовий статус розпорядників інформації, до яких, окрім суб’єктів владних повноважень, належать й інші суб’єкти, які володіють суспільно значущою інформацією;
5) визначено функціонування та статус спеціального органу, який би здійснював нагляд за дотриманням цього закону і до якого також можна було б оскаржити рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації у зв’язку з порушенням права на доступ до інформації;
6) встановлено чітку процедуру подання та задоволення запиту на надання публічної інформації (строки, підстави для відмови, плата за надання інформації);
7) передбачено чітку процедуру подання, розгляду, задоволення, відмови в задоволенні скарг на дії розпорядників публічної інформації.
Визначено, що право громадян на доступ до публічної інформації – це гарантована державою можливість громадян вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати дані публічного характеру, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
У підрозділі 2.2 «Правові засоби доступу громадян до публічної інформації в сфері діяльності органів державної влади» обґрунтована думка про те, що застосування правових засобів доступу громадян до публічної інформації ускладнюється відсутністю інформації, якою повинен володіти той чи інший розпорядник, а також механізму її пошуку та безпосереднього отримання. Для цього в дослідженні запропоновано закріпити в Законі України «Про доступ до публічної інформації» вимогу про те, що орган державної влади повинен опублікувати:
– путівник, достатній для того, щоб уможливити будь-якій особі доступ до інформації, що знаходиться під контролем цього органу державної влади, включаючи, але не обмежуючи контактну інформацію органу державної влади і її інформаційного інспектора, суттєві елементи процедури запиту разом із зразком запиту, інформацію щодо категорій, захищених від розголошення, процедури доступу, вартості копіювання, способи відновлення/виправлення, і будь-які відповідні часові обмеження. Путівник повинен бути розміщений в Інтернеті і повинен бути доступний за запитом в основних бібліотеках країни;
– алфавітний реєстр типів інформації, що знаходиться під контролем органу державної влади, форма, у якій ця інформація доступна, а так само те, куди за цією інформацією можна звертатися;
– щоквартальні статистичні дані, включаючи, але не обмежуючи кількість отриманих запитів, типи необхідної інформації, визначені випадки захисту від розголошення, а також прийняті процедурних та остаточних рішень;
– щорічний звіт, що деталізує функції, політику, діяльність, організаційну структуру і фінансові справи органу державної влади.
Доводиться необхідність введення посади Омбудсмена із захисту інформації, до основних завдань якого доцільно віднести: контроль за реалізацією цього Закону та інших законів про інформацію; розгляд скарг; забезпечення ведення Реєстру із захисту інформації.
У підрозділі 2.3 «Юридична відповідальність за порушення права на доступ громадян до публічної інформації» на підставі аналізу правових норм, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на доступ до публічної інформації, вказано, що за порушення цього права може наставати кримінальна, адміністративна, цивільна та дисциплінарна відповідальність.
Визначено, що в зазначених складах злочинів, які досліджувалися автором, йдеться про відповідальність за надання громадянином-підприємцем або засновником чи власником суб’єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам публічної влади, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків; внесення громадянином або службовою особою суб’єкта господарської діяльності в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, завідомо недостовірної інформації.
На підставі аналізу адміністративно-правової відповідальності за порушення законодавства про доступ до окремих видів публічної інформації доведено, що державні службовці підлягають адміністративній відповідальності за недодержання лише тих правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов’язків. Особою, винною у вчиненні правопорушення, може бути не обов’язково відповідальна особа з питань запитів на інформацію чи керівник структурного підрозділу, а й інші, зокрема підлеглі їм особи.
Досліджено, що цивільно-правова відповідальність настає, коли фізична особа безпосередньо є розпорядником інформації (суб’єкт господарювання – розпорядник публічної інформації відповідно до ст. 13 Закону), а також у порядку регресу в окремих випадках існування трудових відносин або коли особа припинила трудові відносини з роботодавцем-розпорядником, працюючи на якого, колись завдала майнової шкоди третьому суб’єкту під час виконання трудових обов’язків.
Зазначено, що дисциплінарна відповідальність настає за невиконання законодавства про доступ до інформації працівниками службових обов’язків багатьох працівників, і відповідне порушення є дисциплінарним проступком.
Розділ 3 «Удосконалення організаційно-правового забезпечення доступу громадян до публічної інформації в Україні» складається з двох підрозділів, в яких основну увагу приділено організаційно-правовому удосконаленню забезпечення доступу громадян до публічної інформації в Україні.
У підрозділі 3.1 «Пріоритетні напрями державної інформаційної політики у сфері забезпечення доступу громадян до публічної інформації в Україні» доведено, що державна інформаційна політика у сфері забезпечення реалізації права громадян на доступ до публічної інформації повинна спрямовуватись на виконання таких пріоритетних завдань: неухильне забезпечення конституційного права кожного на одержання, використання, поширення та зберігання інформації, на вільне вираження своїх поглядів; проведення відкритої інформаційної політики у публічному секторі та врегулювання на законодавчому рівні питання щодо права на доступ до інформації.
Розроблено пріоритетні напрями реалізації державної інформаційної політики у сфері забезпечення права громадян на доступ до публічної інформації, серед яких основними є: упорядкування законодавства про інформацію відповідно до сучасних вимог, адаптація його до норм та стандартів законодавства Європейського Союзу; запровадження дієвого державного, парламентського та громадського контролю за дотриманням вимог законодавства про інформацію і встановлення відповідальності за його порушення; забезпечення вільного доступу громадян України до зарубіжних інформаційних ресурсів, адаптації інформаційної продукції зарубіжних виробників для вітчизняних споживачів; забезпечення публічності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування під час прийняття управлінських рішень.
Досліджено, що нині в Україні, попри наявності Закону про доступ до публічної інформації, відсутня розроблена законодавча база, яка встановлювала б чіткі механізми забезпечення права громадян та організацій на доступ до інформації про діяльність органів публічної влади та функції цих органів із забезпечення доступу до офіційної інформації. Чинне законодавство України містить лише окремі відповідні норми, які, до слова, теж потребують удосконалення. Загалом відсутня (або просто не розповсюджується) належна статистика про роботу органів влади, з якої б пересічний громадянин міг зробити висновок про ефективність їхньої діяльності, особливо у сфері забезпечення основних прав і свобод.
У підрозділі 3.2 «Шляхи організаційно-правового удосконалення доступу громадян до публічної інформації в Україні» доведено, що Кабінет Міністрів України, з огляду на ст. 16 Закону України «Про доступ до публічної інформації», з метою вдосконалення організаційної складової реалізації громадянами права на доступ до публічної інформації, повинен підготувати постанову щодо структурного підрозділу чи посадової особи, яка має займатися доступом до публічної інформації.
Обґрунтовано, що серед інститутів, елементів функціонування і розвитку механізмів реалізації права громадян на доступ до публічної інформації важливе місце повинно відводитися е-урядуванню та розвитку публічних бібліотек, які можна визначити як ефективну технологію, що спрощує та полегшує спілкування громадян, бізнес-структур і органів державної влади на будь-яких рівнях і в усіх сферах.
Установлено, що надання електронних державних послуг повинно базуватися на створенні спеціальних центрів (пунктів) надання послуг, центрів інформаційного обслуговування населення (call-центри), порталів надання електронних державних послуг, які повинні працювати за принципом «єдиного вікна». Можливість реалізації на основі смарт-технологій різноманітних платіжних і неплатіжних додатків дозволить побудувати ефективні схеми персоніфікованого розподілу та обліку використання адресної соціальної допомоги.
Розроблено та запропоновано авторський погляд на алгоритм роботи із запитом в органах державної влади, в якому подано детальний опис кожного з чотирьох етапів опрацювання запиту на інформацію. |
