КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ РЕГІОНАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито ступінь наукового опрацювання проблеми, вказано на зв’язок з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні основи, сформульовано наукову новизну здобутих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Розділ 1. «Теоретико-правові аспекти гносеології стандарту, міжнародного стандарту, міжнародного стандарту місцевого та регіонального самоврядування» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Поняття стандарту і міжнародного стандарту» здійснено історичний аналіз стандарту та міжнародного стандарту як засобів уніфікації людських знань. Сьогодні світовий розвиток позначений неймовірно швидкими змінами, а людство повністю поглинуте процесами глобалізації, інтеграції, регіоналізації, у зв’язку з чим економіка, культура, наука, політика різних держав перемежовуються й навіть зливаються, що, урешті, наближає людство до єдності. Отже, держави стають більш залежними від міжнародних відносин і міжнародного публічного права, від тих правових стандартів, які закладено в різних його галузях. Слід наголосити, що аксіологічний (ціннісний) потенціал стандарту висуває вимоги щодо його гносеологічного розуміння, бо в сучасному світі стандарт набуває значення своєрідного абстрактного естетичного ідеалу. Тому розуміння й осмислення належного стандарту є мистецтвом, яке визначається також і прагненням до об’єктивної єдності, яка у структурному плані вимагає гармонійності, збалансованості та пропорційності окремих її частин, які, доповнюючи одна одну, водночас посилюють ціле.

Автор зазначає, що в онтологічному розумінні стандарти ґрунтуються на узагальнених результатах науки, техніки і практичному досвіді та спрямовані на досягнення оптимальної користі для суспільства. В етимологічному розумінні термін «стандарт» – це зразок, якому щось відповідає – певними ознаками, властивостями, якостями, а також документ, що містить відповідні відомості. У гносеологічному розумінні стандарт (від англ. Standard – зразок, норма) розглядається як еталон, шаблон, зразок, модель, як певна основа для перевірки інших об’єктів або властивостей. Також стандарт – це нормативний документ, який розроблений на основі згоди сторін та затверджений уповноваженим органом, у якому визначаються для тривалого і постійного користування правила, характеристики чи загальні принципи, що стосуються різних видів діяльності або їх результатів. Завдання цього документа – досягти найвищого ступеня впорядкування у визначеній галузі.

У ході аналізу процесу виникнення стандарту через специфічну, телеологічно обґрунтовану діяльність – стандартизацію, було виділено її складові аспекти: а) динамічний, діяльнісний – стандартизація є діяльністю; б) функціонально-цільовий – діяльність, що здійснюється для встановлення положень для загального і багаторазового застосування; в) об’єктний – наявні чи можливі завдання; г) телеологічний – з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері; ґ) результативний – підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар’єрів у торгівлі та сприяння науково-технічному співробітництву.

Дослідження історичної ретроспективи появи стандартів у людській діяльності виявило, що з розвитком монополістичного капіталізму стандартизація набула міжнародних масштабів, адже збільшення міжнародного товарообміну й необхідність більш тісної співпраці в галузі науки і техніки сприяли заснуванню Міжнародної асоціації зі стандартизації (ІСА). Створення в рамках міжнародної та європейської регіональної спільнот відповідних профільних структур переконує в особливій ролі стандартизації в міжнародних відносинах держав.

Проведений аналіз видової характеристики стандартизації (міжнародна, міжрегіональна, національна, стандарти організацій), її принципів та функцій, засвідчив, що міжнародні стандарти – це солідний блок нормативної та технічної інформації, оскільки вони ухвалюються різними міжнародними міжурядовими та неурядовими організаціями профільного характеру, що в підсумку створюють відповідну систему міжнародних інституцій.

У підрозділі 1.2. «Поняття міжнародних стандартів місцевого самоврядування» визначено, що місцеве самоврядування узгоджується з нагальними й щоденними потребами громадян, бо має відповідний соціально-правовий інститут і призначення. Разом з тим, його функціонування здатна забезпечити сильна держава, яка гарантує значно вищі соціальні стандарти життя. Саме такий симбіоз інтересів перетворює інститут місцевого самоврядування на реальність у межах демократичної держави, разом із його суб’єктами та органами.

У другій половині ХХ століття місцева автономія, субсидіарність і регіоналізація визначилися як пріоритетні для європейського правового порядку і європейської політики у сфері права та локальної демократії, тому й місцеве самоврядування набуло ваги в царині міжнародно-правового регулювання в рамках європейських інтеграційних структур, з-поміж яких важливе місце належить Раді Європи (далі – РЄ) – найвпливовішій міжнародній міжурядовій регіональній організації, що займається питаннями гуманітарного співробітництва. Саме в межах РЄ й було створено перші міжнародні угоди, що містили МПС місцевого самоврядування (Європейська рамкова конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 року, Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р. та ін.).

Сучасний розвиток міжнародного співтовариства засвідчив, що основоположним компонентом у системі демократичної державності є людина, її права і гарантії щодо їх здійснення. МПС місцевого самоврядування ґрунтуються на міжнародних стандартах у галузі прав людини, відтворюючи при цьому в нормах міжнародного права провідні правові концепції відносно становища людини у світі та державі. Від ставлення до людини, поваги її гідності, інтересів, прав залежить механізм побудови сучасної демократичної правової держави. Потрібно також врахувати, що важливим фактором динамічного розвитку сучасної спільноти у сфері міжнародного права стає правова трансформація: права людини перетворюються на права громадян у сфері внутрішньодержавного права. Зазначене положення закріплює парадигму поведінки держави на міжнародній арені та детермінує необхідність її конституційно-правового забезпечення всередині держави в процесі застосування норм міжнародного права в національному конституційному правопорядку.

Аналізуючи нормативні підходи до визначення МПС місцевого самоврядування, звертаємо увагу на: а) їх правову природу – вони є нормами міжнародного публічного права, що містяться в міжнародних договорах (онтологічний критерій – Авт.); б) їх об’єктний склад – вони регламентують основні принципи, форми і методи здійснення муніципальної діяльності (об’єктний критерій – Авт.); в) їх суб’єктний склад у контексті їх створення та прийняття – вони розроблені та ухвалені державами світу в рамках міжнародних міждержавних організацій (суб’єктний критерій – Авт.); г) їх телеологічне «наповнення» – вони регламентують спільно вироблені державами концептуальні підходи та міжнародно-легальні принципи становлення, формування та функціонування інституту місцевого самоврядування на території конкретних держав-членів відповідної ММУО (телеологічний критерій – Авт.).

Системний аналіз Європейської Хартії місцевого самоврядування 1985 р. та МПС місцевого самоврядування як її складових (автор виділяє легальний, суб’єктний, міжнародно-правовий фактори цього документу, розкриває його управлінський, нормативний потенціал, універсальний характер, поширеність на всіх рівнях місцевого самоврядування, а також і регіональному, показує наявність в договорі механізму конвенційного контролю, стверджує, що цей договір є прикладом глобального управління та глобально-регіональної кроскультурної взаємодії), дозволив визнати цей міжнародний договір основоположним у системі МПС місцевого самоврядування, оскільки в ньому визначені принципово важливі підходи щодо політичної, адміністративної та фінансової незалежності муніципальних органів.

У підрозділі 1.3. «Поняття міжнародних стандартів регіонального самоврядування» здійснено теоретико-методологічний аналіз підходів до розуміння МПС регіонального самоврядування.

Встановлено, що концепція регіонального (регіоналізму), а також місцевого самоврядування, набуває все більшої ваги. Інтерес до цього питання посилюється пропорційно до розуміння, осмислення, переосмислення цієї концепції та її окремих частин. Європейські вчені і політики сподіваються на активізацію людського потенціалу, стимулювання європейської інтеграції, економічних і демократичних процесів, і всі ці зміни вони неодмінно пов’язують із процесом регіонального структурування світового й національного простору.

Поняття МПС регіонального самоврядування розкривається в дослідженні за допомогою аналізу складного феномену «регіоналізм», актуальність якого сьогодні зумовлена саме процесами європейської міждержавної інтеграції, яка зумовила потужні процеси децентралізації та деконцентрації публічної державної влади та зростання й активізацію політичного статусу регіонів Європи. У зв’язку з цим регіон визначається як найбільше штучне територіальне утворення всередині кожної держави, що має виборні органи і перебуває в адміністративному контексті між центральними і місцевими органами влади, користується прерогативами самоорганізації чи такими, що зазвичай асоціюються з центральною владою.

Дослідження різних критеріїв щодо інституціоналізації поняття «регіон» (географічний, економічний, виробничо-функціональний, містобудівний, соціологічний, соціокультурний, етнічний, адміністративно-політичний, нормативний тощо) виявило важливе значення регіону для здійснення державного управління та публічної влади, акцентувати увагу на специфічному положенні регіону в місцевому самоврядуванні. З одного боку, у регіоні виявляються колективні інтереси територіальних громад, з іншого – перетинаються місцеві та державні інтереси, які, однак, не є протилежними; вони хоча й не збігаються (розмежування у зв’язку з розв’язанням завдань різного масштабу та рівня), але й не суперечать один одному (М. Баймуратов).

Процеси вироблення та реалізації сучасної державної регіональної політики відбуваються з урахуванням як досвіду міжнародного співтовариства, так і тенденцій та закономірностей розвитку окремих регіонів зарубіжних країн, їх соціально-економічного потенціалу, перспектив розвитку кожного регіону тощо.

Аналіз регіональної політики ЄС, документів, що були прийняті в контексті необхідності її розвитку (Декларація про регіоналізм в Європі 1996 р.), а також конкретних дій ЄС з метою правильного перерозподілу коштів між прогресивними і найвідсталішими регіонами (єдина система класифікації NUTS /Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes/), дозволив визначити, що на тлі певних тонкощів та умов регіоналізму та регіональної політики, швидкого регіонального розвитку у Європі, посилення ролі регіонів держав-членів ЄС у реалізації його політики та самого функціонування ЄС, постала нагальна потреба класифікувати основні терміни, принципи, стандарти профільного характеру та, у свою чергу, розробити конкретні нормативно-правові документи міжнародного характеру для вирішення проблем регіонального управління. Отже, створення МПС регіонального самоврядування стало об’єктивною необхідністю. Під МПС слід розуміти норми міжнародного права, зафіксовані в міжнародних угодах, прийнятих у рамках ММУО або міждержавних інтеграційних об’єднань їх державами-членами, що визначаються як зобов’язання держав у вигляді мінімальних організаційних та нормативних вимог щодо становлення, функціонування та розвитку регіонального самоврядування на їх території, з метою стабілізації державності та її інститутів через забезпечення регіонального розвитку, створення міжнародної системи широкого співробітництва регіонів, та які повинні бути введені до національного законодавства.

Розділ 2. «Методологічні та нормативні аспекти конституційно-правового забезпечення європейських стандартів регіонального самоврядування в Україні» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Методологічні підходи до визначення конституційно-правового забезпечення міжнародних (європейських) стандартів регіонального самоврядування в Україні» досліджено підходи відносно характеристики конституційно-правового забезпечення. У зв’язку з цим ключовими щодо розуміння окресленого явища є такі положення: а) важливим видається вивчення взаємодії конституційного права держави з нормами міжнародного права, тобто взаємодії самостійної національної правової системи, у якій конституційне право є профільною галуззю права, з відносно самостійною правовою системою – міжнародним публічним правом; б) цей процес прямо стосується території конкретної держави, над якою остання здійснює територіальне верховенство та забезпечує територіальну цілісність у межах державного суверенітету; в) цей процес також пов’язаний з питанням організації і структуризації публічної влади, що функціонує на конкретній території та питанням формування та організації публічної влади, що правомірно перебуває у сфері абсолютної компетенції громадян конкретної держави та її відповідних органів; г) ці процеси є об’єктивними, оскільки стосуються трансформації та глобальної модернізації, за умов яких на практиці здійснюються дві, здавалося б, протилежні тенденції у світовому розвитку – глобалізації та регіоналізації (як міжнародної, так і національної), перед якими національна державність фактично пасує та зазнає їх значного впливу, особливо в контексті зміни її основних характеристик; ґ) у зв’язку з національною регіоналізацією на теренах держави актуалізується децентралізація публічної влади, що супроводжується процесами передачі державних повноважень на нижчий, ніж державний, рівень управління, що детермінує зростання ролі місцевого та регіонального самоврядування та регіонального управління; д) міжнародні (європейські) стандарти МСВ, зокрема й регіонального, є нормами міжнародного права, вони містяться в міжнародних угодах, підписаних державами-членами ММУО, входять у коло їх міжнародних зобов’язань, і тому їх необхідно ввести в національне законодавство; е) категорія «конституційно-правове забезпечення» у контексті дослідження є сферою сприйняття норм міжнародного права національною правовою системою та їх подальшої реалізації, однак уже як норм внутрішньодержавного права у вигляді норм конституційного права профільного характеру. Зазначений процесуальний ланцюжок актуалізує дослідження вказаної категорії як головної, характеризується онтофункціональними та аксіологічно-управлінськими параметрами, має суттєву конституційно-нормативну складову, що базується на положеннях ст. 2, ч. 2 ст. 3, ч.ч. 2. 3 ст. 5, ст. 9, ст. 18 Конституції України та чинного конституційного законодавства.

Діяльність щодо конституційно-правового забезпечення МПС регіонального самоврядування досить специфічна, її здійснюють відповідні уповноважені суб’єкти, в установлених конституційним правом організаційних та організаційно-правових формах, що мають суб’єктно-об’єктні, предметні та хронологічні параметри.

В онтологічному контексті діяльність держави щодо конституційно-правового забезпечення норм міжнародного права, їх сприйняття та реалізації в рамках національної правової системи та національного законодавства, перебуває в руслі правової політики держави, коли сама держава добровільно, усвідомлено, своєю волею, закріплює на рівні Основного Закону норми, принципи, процесуальну діяльність відповідних органів, з метою створення особливого механізму залучення до національного законодавства норм міжнародного права. Це відбувається в рамках норм конституційного права, і тому набуває ваги конституційно-правове забезпечення та його механізм щодо сприйняття національним законодавством норм міжнародного права.

У підрозділі 2.2. «Чинні європейські стандарти регіонального самоврядування» розглядається процес розроблення, створення та прийняття зазначених стандартів через призму процесів європейського регіоналізму, що, у зв’язку із сучасним розвитком міждержавних відносин, став певною концепцією прогресу цих відносин. Нині регіоналізм здобув політичне визнання і є інтегративним елементом побудови та функціонування європейської системи безпеки, економічного й культурного співробітництва. У цьому статусі він залучається до зовнішньополітичної діяльності держав і стає важливою частиною дій багатьох міжнародних організацій, зокрема й ОБСЄ, РЄ, ЄС та ін.

Формування нового регіонального простору об’єктивно зумовило створення відповідних організаційних та управлінських структур, що спеціалізуються на різних сферах життя. Це приводить до виникнення регіональної правосвідомості, регіональної культури, нових поглядів на регіональну економіку тощо, які мають безпосередній вплив на розвиток європейських політичних, економічних, правових інститутів. Еволюція регіональної співпраці, зростання її ролі в загальноєвропейському процесі гарантування безпеки, прав і свобод людини, гармонізації відносин, вирішенні питань економіки, підвищенні потенціалу держав висунуло перед міжнародним регіональним співтовариством проблему кодифікування принципів і норм, що регулюють міжнародні і зовнішньоекономічні зв’язки вказаних суб’єктів.

Історико-правовий аналіз МПС регіонального самоврядування з огляду на їх договірно-нормативний характер (Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владами 1980 р.; Додаткові протоколи до неї (№ 1, 2, 3); Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.) дозволив підсумувати, що: а) кожна сфера соціальної взаємодії регіональних влад, що регулюється МПС регіонального самоврядування, становить підсистему міжнародних відносин, що розвивається на регіональному та міжрегіональному рівнях держав-членів РЄ чи ЄС; б) істотною ознакою конституційно-правової та міжнародно-правової легалізації зазначених МПС є їх правова (договірна) основа; в) зазначені міжнародні угоди містять системний блок основоположних міжнародно-правових норм (принципів), що, наприклад, у контексті рамковості самої Конвенції про транскордонне співробітництво трансформуються в норми конституційного права держав, що є учасниками подібних угод; г) міжнародні договори, що містять європейські МПС регіонального самоврядування, мають відповідний механізм конвенційного контролю, що суттєво підвищує гарантії їх виконання; ґ) зазначені міжнародні конвенції, що ратифіковані Україною, є дуже важливими для концептуального опрацювання регіональної політики України, що об’єктивно зумовлено активною участю України у європейському міжрегіональному співробітництві та європейській міждержавній інтеграції взагалі; д) реалізація проєвропейських намагань України пов’язана з активною участю її державних інституцій та органів МСВ у різних формах співробітництва, що встановлюються МПС регіонального самоврядування; е) угоди, що укладаються регіонами України з прикордонними регіонами держав-членів РЄ, є не тільки свідченням участі її територіальних громад та регіональних влад у практичному здійсненні європейської інтеграції, але й складають доволі специфічний нормативний блок європейського інтеграційного права; є) європейське міжрегіональне співробітництво має стійку та перманентну тенденцію до якісного зростання, у процесі якого ускладнюються форми співробітництва його суб’єктів, особливо відносно поглиблення системної та багаторівневої економічної взаємодії.

Усі міжнародні угоди, зазначені вище, регламентують відповідні сфери міжрегіонального співробітництва та діяльність регіональних влад відносно захисту мовних прав громадян, але не містять загальних принципів, що спрямовані на легалізацію, інституціоналізацію, розвиток та захист прав регіонального самоврядування, його суб’єктів та органів. Визначено, що прообразом такої міжнародної угоди є Декларація про регіоналізм в Європі 1996 р., яка є актом «м’якого права» (soft law) і містить широкий набір функціонально-параметральних ознак, що фіксують можливий та бажаний правовий статус регіонального самоврядування на теренах Європи, а також принципів, що є по суті революційними, бо практично визначають регіони як рівноправні суб’єкти європейської міждержавної інтеграції, надаючи їм відповідні права нарівні з державами -членами ЄС та зобов’язуючи останніх до побудови системи прямих відносин з регіонами держав-членів.

Підрозділ 2.3. «Європейські стандарти регіонального самоврядування, що не набрали юридичної сили» присвячений дослідженню досвіду європейської спільноти щодо розробки відповідних МПС (принципів), які встановлюють засади регіонального самоврядування на територіях держав-членів ММУО та повільних процесів узагальнення цих нормативних напрацювань у єдиному кодифікаційному акті – проекті Європейської хартії регіонального самоврядування (1996 р.), що була відкрита для підписання у 2008 році, але ще на набрала юридичної сили.

У процесі розроблення МПС місцевого самоврядування деякі міжнародні угоди профільного характеру запровадили низку зобов’язань органів регіонального самоврядування щодо: участі молоді в громадському житті на муніципальному та регіональному рівнях, з метою її залучення до процесу прийняття рішень і управління, а також створення системи її життєдіяльності за рахунок відповідних дій органів влади та врядування (Європейська хартія участі молоді в муніципальному та регіональному житті 1992 р.), уживання на регіональному рівні політичних кроків та заходів для захисту існуючого ландшафту країн Європи (Європейська ландшафтна конвенція 2000 р.). МПС, що містяться в цих угодах, сприяли подальшому зростанню «критичної маси» в опрацюванні єдиного проекту міжнародної угоди, що регламентує й регулює зобов’язання держав щодо становлення на їх теренах повноцінної системи регіонального самоврядування.

Проект Європейської хартії регіонального самоврядування започаткував роботу над доповненнями до Європейської хартії місцевого самоврядування й фактично став своєрідним правовим інструментом із захисту та гарантування прав інституту регіонального самоврядування. У цьому документі визначаються, по-перше, поняття регіональних органів, що адміністративно розташовані між центральним урядом і місцевою адміністрацією (ієрархія у взаємовідносинах між рівнями публічної влади не є обов’язковою), по-друге, межі компетенції органів регіонального самоврядування відповідно до принципу субсидіарності.

Аналіз зазначеного проекту дозволяє стверджувати, що більшість його статей є такими положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 року, які адаптовані до потреб регіонального рівня самоврядування (ст.ст. 2 «Основа регіонального самоврядування», 3 «Принцип», 4 «Власні повноваження», 5 «Делеговані повноваження», 8 «Міжрегіональні та транскордонні взаємовідносини», 13 «Регіональна адміністрація», 14 «Принципи», 16 «Захист регіональних кордонів», 17 «Право на судовий захист», 19 «Нагляд за регіональним самоврядуванням»). Окремі статті відображають специфіку здійснення регіонального самоврядування, наприклад, ст. 6 «Регіональні питання», ст. 7 «Взаємини з місцевим самоврядуванням», ст. 9 «Участь у справах держави», ст. 10 «Участь у європейських та міжнародних справах», ст. 11 «Принцип регіональної самоорганізації», ст. 12 «Регіональні органи влади», ст. 13 «Регіональна адміністрація» тощо. Новелізацією цього документу є ст. 18 «Колізія повноважень», що пропонує вирішувати всі спірні питання, які постають у зазначеній сфері, шляхом звертання до судового органу. При цьому колізії повинні розв’язуватися відповідно до конституційних та законодавчих принципів кожної держави, а у випадку відсутності компетентного правопорядку, під час ухвалення рішення повинен враховуватися принцип субсидіарності. Зазначені положення мають величезний методологічний потенціал, бо покликані запобігти компетенційним конфліктам у разі виникнення конкуруючої компетенції або інших компетенційних девіацій.

Важливим видається той факт, що МПС (принципи), визначені в Хартії, хоча цей документ ще не набрав юридичної сили, стали розвиватися та доповнюватися в наступних документах європейської спільноти держав і народів (Керівні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту 2000 р.).

Розділ 3. «Актуальні проблеми конституційно-правового забезпечення міжнародних (європейських) стандартів регіонального самоврядування» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Проблемні питання імплементації міжнародних (європейських) стандартів регіонального самоврядування в національне конституційне законодавство України» обґрунтовується природа зазначеного процесу, у зв’язку з чим зазначається, що сприйняття національним законодавством України МПС належить до найбільш складних теоретико-правових проблем, що засвідчують взаємодію міжнародного й національного правопорядків, міжнародного й національного права.

Проблемні питання імплементації міжнародних стандартів у національне конституційне законодавство України було опрацьовано шляхом застосування проблематики глобального конституціоналізму та ролі МСВ у його становленні та реалізації. При цьому до аналізу було залучено такі концепти, як «сталий розвиток», «глобальне суспільство», «глобальне управління», ідеї «глобального уряду», формування «глобального права» та «глобального конституціоналізму». З огляду на це встановлено, що глобальний конституціоналізм: 1) впливає на міжнародне публічне право, формуючи його відповідно до настанов конституційного права великих груп держав, що є членами ММУО та шляхом уніфікації прийшли до формування загальних конституційних цінностей; 2) формує для міжнародного публічного права цілу низку нових об’єктів міжнародно-правового регулювання, що раніше входили до виключної компетенції національної держави – маються на увазі права людини в їх новітній інтерпретації та класифікації, місцеве самоврядування, регіональний та локальний економічний та соціальний розвиток тощо; 3) суттєво гуманізує, гуманітаризує міжнародно-правовий масив, робить його більш гнучким відносно колективних та індивідуальних прав людини, що виявляється у створенні міжнародних правових стандартів; 4) будує чітку алгоритмічну систему міжнародно-правових зобов’язань держав у гуманітарній сфері, що повинні виконуватись державами шляхом відтворення їх нормативного змісту в національному законодавстві; 5) належить до ефективних компенсаторних механізмів відтворення демократичної правової державності, яка в умовах глобалізації та глобального управління зазнає негативного впливу та нівелюється у своїх найважливіших інститутах; 6) зазнає зворотного впливу міжнародного публічного вправа, визнаючи його суттєві можливості щодо модифікації національного конституційного правопорядку держав, без урахування їх належності до будь-яких груп, організацій, асоціацій будь-якого спрямування та з будь-якими цілями; 7) на основі національного конституціоналізму, у якому важливий сектор належить МСВ як найбільш важливій та універсальній формі реалізації інтересів та потреб локальних спільнот шляхом використання норм законодавства, глобальний конституціоналізм підвищує статус інституту локальної демократії, перетворюючи його на константу світового розвитку.

У ході вивчення національного механізму імплементації міжнародних договорів у національне законодавство України було визначено його недоліки та шляхи їх подолання. Системний аналіз взаємовідношення європейських стандартів регіонального самоврядування й Конституції України, законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про транскордонне співробітництво», інших нормативно-правових актів через призму їх реалізації як міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, виявив істотні нормативні недопрацювання в них відносно адекватного зв’язку з МПС. При цьому встановлено, що основними проблемами щодо реалізації МПС регіонального самоврядування є: концептуальна невизначеність; відсутність законодавчого закріплення деяких принципів місцевого самоврядування; системно-структурні проблеми; функціонально-організаційні проблеми; фінансово-економічні проблеми; загально-правові проблеми. Отже, у контексті міжнародно-правових зобов’язань Україна сприйняла основні МПС регіонального самоврядування та європейський підхід до їх розуміння, але практично реалізує їх mutatis mutandis.

Підрозділ 3.2. «Взаємовідношення європейської регіональної політики, регіоналізму та європейських стандартів регіонального самоврядування з національним конституційним законодавством України» містить системний аналіз зазначених категорій та їх нормативно-праксеологічної реалізації в конституційному законодавстві нашої держави. Між зазначеними категоріями існує генетичний зв’язок: глобалізація є першоджерелом регіоналізації. Отже, ці категорії – передвісники регіоналізму, котрий виражається в регіональній політиці, тобто здійснюється за її допомогою. Ця тенденція є помітною в регіональній політиці ЄС та його держав-членів.

Регіональна політика ЄС пов’язана з істотними змінами: вона делікатно і гнучко переведена з політичного та національного русла – у соціально-економічне, із публічно-правової сфери – у приватноправову. За мету європейської регіональної політики визначається не підвищення статусу регіонів, а «вирівнювання» їх економічного та соціального рівня – надання диференційованої цільової допомоги регіонам з боку ЄС і регламентація її надання з боку національних держав. Аналізуючи такі трансформації, обґрунтовуємо, що якнайкраще їх відображають саме МПС регіонального самоврядування.

Проведений системний аналіз взаємовідношення європейської регіональної політики, регіоналізму та європейських стандартів регіонального самоврядування з національним конституційним законодавством України дає змогу наголосити на декларативності багатьох положень регіональної державної політики України, що пояснюється, по-перше, неналежним її конституційно-правовим та нормативним супроводженням та забезпеченням, по-друге – відсутністю реальних політико-правових реформ: конституційної, адміністративної, адміністративно-територіальної, муніципальної тощо. Водночас варто підкреслити, що телеологічні домінанти регіональної політики та регіонального розвитку ЄС узгоджуються з об’єктивними завданнями регіонального розвитку в Україні.