ЮРИСДИКЦІЯ ОРГАНІВ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮСТИЦІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета і задачі роботи, її методологічна основа, предмет і об’єкт дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами і планами, практичне значення отриманих результатів та їх апробація, основні положення, що виносяться на захист.

Розділ 1 «Юрисдикція як провідний елемент конституційно-правового статусу органів конституційної юстиції» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 «Поняття конституційно-правового статусу органів конституційної юстиції та його елементи» присвячений визначенню вихідних теоретичних положень щодо розуміння статусу як системної правової категорії та його галузевих різновидів, передусім – конституційно-правового статусу. Відзначено, що категорія „конституційно-правовий статус органу публічної влади” дозволяє встановити місце тієї чи іншої інституції в системі поділу влади, показати всю багатоманітність взаємозв’язків між цією інституцією та іншими владними установами. У контексті предмету даного дослідження проаналізовано зміст як самої категорії «конституційно-правовий статус органів конституційної юстиції», так і її складові, що не тільки наповнюють зміст конституційно-правового статусу, а й дозволяють виявити всі сторони функціонування такої владної інституції, як орган конституційної юстиції.

Підкреслюється, що серед вчених-теоретиків права та конституціоналістів немає єдиного погляду як щодо розуміння поняття „правовий статус”, так і щодо його складових. У результаті узагальнення основних наукових підходів до розуміння сутності та змісту конституційно-правового статусу органів публічної влади зроблено висновок, що конституційно-правовий статус органів конституційної юстиції становить собою складну, системоутворюючу державно-правову категорію, що визначає нормативно закріплене та реально втілене на практиці положення органів конституційної юстиції в системі владних взаємовідносин з іншими суб’єктами конституційного права, насамперед з вищими державними інституціями, і становить собою сукупність таких основних елементів: правосуб’єктність, принципи діяльності, компетенція, гарантії діяльності, відповідальність за свою діяльність.

У підрозділі 1.2 «Поняття конституційної юрисдикції та його співвідношення із суміжними поняттями» відзначається, що конституційний юрисдикційний процес перебуває у діалектичному зв’язку з категоріями, які, з одного боку, мають суттєвий вплив на формування та навантаження його правового змісту, а, з другого – є похідними від нього. До першої групи категорій належать поняття “конституційна юстиція”, “конституційна юрисдикція”, “конституційне правосуддя”, “конституційне судочинство”, “конституційний контроль”, “конституційне провадження”, тоді як до другої – “конституційний процес”, “конституційне процесуальне право”, “конституційне судове право”, “конституційний судовий процес”.

Поняттям „юстиція” охоплюється сукупність судових (квазісудових) установ та їхня діяльність, пов’язана зі здійсненням правосуддя, а терміном „юрисдикція” – спеціальна компетенція (повноваження та підвідомчість) органів публічної влади щодо вирішення спорів, розгляду справ про правопорушення і застосування санкцій. Відповідно, поняття „конституційна юстиція” означає сукупність судових та квазісудових органів конституційного контролю та їхню діяльність щодо забезпечення верховенства конституції, а „конституційна юрисдикція” – спеціальну компетенцію, якою вони наділені для забезпечення названого верховенства. За своєю формою конституційна юрисдикція – це конституційне правосуддя, а за змістом – конституційний контроль.

Юрисдикція органів конституційної юстиції як різновид їхньої компетенції складається з двох елементів: державно-владних повноважень і певної підвідомчості, до якої ці повноваження можуть бути застосовані. До державно-владних повноважень органів конституційної юстиції у даному випадку належать тільки повноваження щодо прийняття звернення до розгляду, безпосереднього розгляду і вирішення підвідомчої справи по суті.

Компетенція органів конституційної юстиції не обмежується конституційною юрисдикцією, а може включати в себе й повноваження неюрисдикційного характеру (наприклад, право законодавчої ініціативи); натомість перелік суб’єктів конституційної юрисдикції не обмежується органами юстиції, а може включати в себе й інші органи публічної влади (главу держави, парламент, уряд тощо).

У підрозділі 1.3. «Основні моделі конституційного контролю та їхній вплив на характер юрисдикції органів конституційної юстиції» здійснено узагальнення і критичний аналіз основних наукових підходів до класифікації тих моделей конституційного контролю, що існують у сучасному світі, а також виявлено деякі взаємозалежності між моделями конституційного контролю та обсягом і змістом повноважень функціонуючих у межах цих моделей органів конституційної юстиції.

Відзначається, що на сьогодні конституційний контроль здійснюється у 164 державах світу; у такій громадській організації, як Конференція конституційних судів Європи, представлено 32 країни. При цьому організація конституційного контролю в кожній з країн має певні особливості, що об’єктивно зумовлює потребу в їх певному узагальненні й пошуку спільних рис. Таким узагальнюючим поняттям, що включає низку важливих юридичних ознак, які характеризують інституційно-функціональну організацію конституційного контролю в тій чи іншій країні, й виступає категорія „модель конституційного контролю”. Вона охоплює: вид органів, уповноважених здійснювати нормоконтрольну функцію, зміст і обсяг їхньої компетенції (юрисдикції), форми і види контролю, що можуть ними здійснюватися тощо.

На сьогодні чітко позначилося два головних напрямки в еволюції світових моделей конституційного контролю: 1) збільшення обсягу норм права, що перевіряються на предмет конституційності; 2) розширення кола суб’єктів і можливостей звернення до органів конституційної юстиції. Звідси робиться висновок про некоректність твердження про дві моделі конституційного контролю (американську та європейську), адже насправді в самій Європі існують різні моделі. Наприклад, змішана модель конституційного правосуддя закріплена в Конституції Князівства Андорра: з одного боку, Конституційний трибунал проголошується верховним тлумачем Конституції, а з іншого – забороняється звернення до Конституційного трибуналу в зв’язку з конфліктом у сфері встановлених Конституцією повноважень, коли справу вже винесено на розгляд ординарного судового органу. Крім того, унікальні моделі конституційної юстиції склалися в Ізраїлі та Пакистані.

За підсумками критичного аналізу висловлених у науковій літературі підходів до класифікації повноважень органів конституційної юстиції зроблено висновок, що всі вони страждають на зайву деталізацію; прагнучи відтворити „поіменно” всі можливі повноваження цих органів, автори „розпорошують” загальну картину юрисдикції, ускладнюючи її сприйняття. Натомість широке коло повноважень органів конституційної юстиції за своїм змістом пропонується умовно звести у п’ять основних груп (категорій): а) контроль за конституційністю правових актів органів державної влади, а також міжнародних і внутрішньодержавних договорів; б) офіційне тлумачення конституції, а в деяких країнах – також законів та інших нормативних правових актів; в) вирішення спорів про компетенцію та інших конфліктів, що виникають між різними органами державної влади; г) захист конституційних прав і свобод людини і громадянина; д) інші повноваження, передбачені конституцією та законами.

Підрозділ 1.4. «Конституційно-правове регулювання юрисдикції органів конституційної юстиції» присвячений порівняльно-правовому дослідженню форм і способів закріплення та регламентації юрисдикційних повноважень названих органів.

Відзначається, що на сьогодні можна виокремити чотири рівні нормативного регулювання організації та діяльності конституційних судів: перший – це конституційне і міжнародно-правове регулювання; другий – внутрішньодоговірне й законодавче регулювання; третій – підзаконне регулювання; четвертий – додаткове, допоміжне регулювання. Компетенція органів конституційного контролю визначається конституціями та прийнятими на їх основі законами. Перелік повноважень конституційних судів у конституції може бути вичерпним або відкритим. В останньому випадку конституційні повноваження можуть бути доповнені законом. У країнах, де конституційний контроль здійснюється спеціалізованими судовими чи квазісудовими органами, нормативне регулювання їх організації та діяльності, безумовно, має бути більш широким.

Нормативна основа організації та функціонування органів судового конституційного контролю включає й нормативні акти, що приймаються самими конституційними судами. Йдеться передусім про регламент конституційного суду. Вказівка на можливість прийняття регламенту іноді міститься у самій конституції, але частіш за все (у спеціальних законах про організацію та діяльність конституційного суду, що у загальних рисах визначають предмет регулювання. Конституційні суди можуть приймати й інші нормативні акти, що регулюють різні аспекти внутрішнього життя конституційного суду, роботи його апарату і персоналу.

Роль доктрини, судового звичаю та прецеденту в країнах, де перевірка конституційності законів передусім пов’язана з діяльністю загальних судів, велика не тільки стосовно об’єктів судового конституційного контролю, але й щодо процедури їх розгляду, а також до юридичних наслідків рішень цих судів.

Розділ 2 «Основні юрисдикційні повноваження органів конституційної юстиції в сучасному світі» складається з п’яти підрозділів.

Підрозділ 2.1 «Прийняття органами конституційної юстиції рішень щодо конституційності правових актів» присвячено дослідженню конституційного нормоконтролю як одного з найбільш поширених повноважень органів конституційної юстиції. Відзначається, що в ньому полягає одна з первинних і основних функцій конституційного правосуддя, яка рівною мірою притаманна всім моделям судового конституційного контролю.

На сьогодні коло правових актів, віднесених у різних державах до об’єктів судового конституційного контролю, різниться. Для держав, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, типовим є поширення цього контролю без обмежень на всі види нормативних правових актів. У країнах, де функціонують конституційні суди, об’єкти контролю визначаються у конституціях і законах з тими чи іншими обмеженнями. В одних країнах конституційні суди мають право перевіряти конституційність законів, інших нормативних актів, що мають силу закону (Іспанія), в т.ч. регіональних (Італія), в інших – коло таких актів ще ширше і включає нормативні правові акти вищих, центральних і регіональних органів виконавчої влади (адміністрації), місцевих органів державної влади і органів самоврядування (Австрія, Польща, Португалія, Словенія, ФРН та ін.). Серед держав, які запровадили інститут спеціалізованої конституційної юстиції, абстрактний контроль законів здійснюється у 75, підзаконних актів Президента – у 16, а ще в 11 такому нормоконтролю підлягають акти органів суб’єктів федерації, адміністративно-територіальних утворень, органів місцевого самоврядування.

У підрозділі 2.2 «Офіційне тлумачення конституції та законів як елемент юрисдикції органів конституційної юстиції» зазначається, що важливою передумовою дотримання конституції слугує її адекватне розуміння, а в необхідних випадках – і тлумачення.

На сьогодні право тлумачити свою конституцію стало невід’ємним атрибутом юрисдикції органів конституційної юстиції багатьох країн світу. Законодавчо воно закріплене в якості самостійного повноваження, що реалізується шляхом прийняття в особливому провадженні рішення про тлумачення конституційної норми поза зв’язком із розглядом якоїсь конкретної справи, за запитом суб’єктів, названих у конституції або законі про спеціальний орган конституційного контролю. На сьогодні офіційне тлумачення конституції здійснюють конституційні суди 23 країн світу, а ще в 13 ними здійснюється тлумачення законів та інших нормативних актів.

Тлумачення у формі спеціальної процедури доповнює можливості казуального тлумачення, що здійснюється фактично органами конституційної юрисдикції при розгляді інших категорій справ. Проте це повноваження притаманне далеко не всім державам. На пострадянському просторі його немає у конституційних судів Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Киргизстану, Латвії, Литви, Таджикистану. У них тлумачення як і раніше здійснюють парламенти, хоча вже зараз у деяких країнах порушується питання про передачу його Конституційному суду.

Офіційне тлумачення класифікують як нормативне (загальне) і казуальне (індивідуальне). Наприклад, нормативне тлумачення надається у рішеннях у справах про офіційне тлумачення положень Конституції та законів України Конституційним Судом України. Ознакою нормативного тлумачення є загальний характер і можливість його неодноразового застосування в юридичній практиці та поширення на численне коло суб’єктів, учасників певних суспільних відносин. Казуальне тлумачення не має загальнообов’язкового значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування у конкретному випадку. Іншими словами, казуальне офіційне тлумачення є обов’язковим лише для тих суб’єктів права, стосовно яких воно надано.

Підрозділ 2.3 «Розгляд органами конституційної юстиції спорів щодо компетенції між органами публічної влади» присвячений аналізу світової практики розгляду органами конституційної юстиції спорів між органами публічної влади, спричинених різним розумінням приналежності тих чи інших повноважень та порядку їх реалізації.

Спори щодо компетенції між органами публічної влади давно вже стали вельми поширеним явищем політико-правової дійсності. На сьогодні спеціалізовані органи конституційної юстиції розглядають спори між органами центральної влади у 21 країні світу, у 23 країнах вони розглядають спори між центральними та регіональними органами, а ще в 16 об’єктом їхнього розгляду є спори між місцевими органами

На органи конституційної юстиції низки країн передусім покладається повноваження розглядати спори щодо компетенції між органами держави (Австрія, Болгарія, Іспанія, Італія, Угорщина, Франція, ФРН та ін.). В одних державах конституційний суд вирішує спір між будь-якими державними органами всіх гілок влади, у других – тільки між вищими державними органами, у третіх – між органами законодавчої та виконавчої влади. Серед країн СНД повноваження конституційних судів щодо вирішення спорів про компетенцію між органами державної влади, а також між останніми та органами місцевого самоврядування передбачені в Азербайджані, Грузії й Таджикистані. Як правило, конституційні суди не вирішують спори щодо компетенції між різними судами; ці спори вирішуються законодавцем або спеціалізованим органом (магістратурою, трибуналом з конфліктів у Франції).

Особливе місце в даному виді конституційної юрисдикції посідають спори про компетенцію між федерацією та її суб’єктами в особі їхніх державних органів, між центральною владою й автономними утвореннями, самоврядними територіальними одиницями, наділеними особливими повноваженнями в галузі законодавства, управління та здійснення правосуддя (Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Німеччина, Швейцарія та ін.).

Чинна Конституція України не передбачає повноваження Конституційного Суду України щодо вирішення компетенційних спорів між тими чи іншими органами публічної влади, тоді як Закон „Про Конституційний Суд України” таке повноваження (хоч і в обмеженому вигляді) передбачає, розглядаючи його як похідне від конституційного нормоконтролю. Така ситуація є неприйнятною, оскільки, з одного боку, викликає сумнів з точки зору відповідності між Законом „Про Конституційний Суд України” і Конституцією України, а з іншого – суттєво обмежує єдиний орган конституційної юрисдикції у його можливостях впливати на стан конституційної законності в державі. Виправлення наявної ситуації вбачається у внесенні відповідних змін і доповнень до ст. 150 Конституції України, які б прямо передбачали повноваження Конституційного Суду України розглядати спори про компетенцію між відповідними органами публічної влади.

У підрозділі 2.4 «Розгляд індивідуальних скарг громадян як елемент юрисдикції органів конституційної юстиції» розкривається сутність і зміст даного повноваження органів конституційної юстиції як елементу юридичного механізму забезпечення прав і свобод громадян.

Відзначається, що розгляд законів та актів виконавчої влади з приводу порушення прав і свобод – майже неодмінна функція органів конституційного контролю. Особливо чітко вона виражена в американській (традиційній) моделі конституційного контролю, де право звернення до органу конституційної юрисдикції належить усім суб’єктам, які мають право на звернення до суду, в т.ч. й пересічним громадянам. Питання про можливість звернення до конституційного суду з боку фізичних осіб у країнах з континентальною системою конституційного контролю є більш складним, проте загалом можна стверджувати, що розгляд правових актів на предмет дотримання основних прав і свобод не є чужим і для спеціалізованих органів конституційної юстиції. На сьогодні захист прав людини шляхом розгляду індивідуальних конституційних скарг здійснюється у 33 країнах світу, де запроваджено європейську модель конституційного контролю.

Eto govorit o tom, chto sushchestvuet tselyĭ spektr modelyeĭ dostupa v sudebnom poryadke. S odnoĭ storony, Yestʹ ochenʹ zhestkie sistemy, takie, kak u Estonii (gde dazhe ne chlenov parlamenta i gruppa parlamentariev mogut osporitʹ zakony) i Litve (gde tolʹko pravitelʹstvom i gruppoĭ parlamentariev mozhet initsiirovatʹ abstraktnyh obzor polozheniya) .
Naibolʹshuyu otkrytostʹ takogo dostupa proizoshlo v Vengrii, gde dazhe ne grazhdanin imyeet pravo na zapusk populist·skim metodam i gde eta vozmozhnostʹ byla effektivno ispolʹzovana dlya otmeny ryada vazhnyh zakonov.
Statistika pokazyvaet, chto takzhe v kolichestvennom vyrazhenii, narodnye aktsii byla daleko i daleko naibolyee rasprostranennym sposobom initsiirovatʹ rassmotrenie v etoĭ strane. Populist·skim metodam stal zamenoĭ neposredstvennoĭ demokratii.
Samoe glavnoe otlichie "narodnyh vystupleniĭ" i konstitutsionnoĭ zhaloby yavlyaet·sya to, chto byvshiĭ predpolagaet kakih-libo ogranichitelʹnyh pravil na nogah. Bolyee togo, sama idyeya postoyannogo nyeumestno populist·skim metodam, tak kak litsa, kotoroe nachalo takih dyeĭstviĭ rassmatrivaet·sya kak "doverennoe litso obshchestvennogo blaga", a ne kto-to s konkretnoĭ zhaloby, kto podhodit v Konstitutsionnyĭ sud, kak primer poslednyeĭ instantsii.

Словарь - Открыть словарную статью

У сучасному світі існують різні процедури захисту прав людини і громадянина в органах конституційної юстиції, ініціаторами яких є окремі індивіди. Найбільш розповсюдженими серед них є: 1) індивідуальна конституційна скарга; 2) процедура habeas corpus; 3) процедура habeas data; 4) мandato de suguranca (ордер про безпеку); 5) процедура amparo; 6) народна скарга (actio popularis). Розрізняють прямий індивідуальний доступ, коли особа може безпосередньо оскаржувати конституційність норми чи акту, і непрямий – коли конституційність оскаржується тільки за допомогою державних органів. Чимало держав мають змішану систему, що включає як прямий, так і непрямий доступ до конституційного правосуддя.

Можливість безпосереднього звернення осіб до конституційно-судового механізму захисту своїх прав, свобод і законних інтересів в Україні на сьогодні обмежена питаннями офіційного тлумачення Конституції України та законів України, тоді як з питань здійснення нормоконтролю такий захист може мати лише опосередкований характер. З метою удосконалення механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні існує необхідність запровадження інституту конституційної скарги у повному обсязі, котрий дозволить фізичним особам безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України у випадках, коли дії чи бездіяльність органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, прийняті ними нормативні чи правозастосовчі акти призвели до порушення конституційних прав і свобод.

Підрозділ 2.5 «Інші (додаткові) повноваження органів конституційної юстиції» присвячений розгляду тієї частини юрисдикції органів конституційної юстиції, яка закріплена у конституційному матеріалі, але не завжди пов’язана з перевіркою відповідності Основному закону. Першим серед них відзначено повноваження щодо перевірки конституційності політичних партій, передбачене в Основному законі ФРН 1949 р. і підхоплене деякими країнами Східної та Центральної Європи у посткомуністичний період. Підкреслено, що суттєвою тенденцією останніх десятиліть стало наділення органів конституційної юстиції судовими повноваженнями. Конституційне законодавство знає декілька прикладів надання таких повноважень. Так, у ФРН Бундестаг чи Бундесрат можуть звертатися до Федерального конституційного суду з обвинуваченням проти Президента Республіки в умисному порушенні ним Основного закону чи іншого федерального закону, а Конституційний суд Італії вирішує питання про винність Президента Республіки під час виконання ним своїх функцій за державну зраду чи посягання на Конституцію. Подібним до вищезгаданого є повноваження конституційного суду щодо участі в процедурі встановлення стійкої неспроможності глави держави та інших високопосадовців виконувати свої повноваження (Алжир, Андорра, Болгарія, Кіпр, Португалія, Румунія, Хорватія та ін.).

Доволі рідкісним повноваженням органів конституційної юстиції є надання висновку чи згоди при вирішенні питання про розпуск представницьких законодавчих органів (Молдова, Узбекистан). Крім того, конституційні суди володіють низкою повноважень, здійснення яких безпосередньо сприяє нормотворчим органам у правотворчості: вносити пропозиції про зміну чи доповнення конституції; вносити пропозиції про необхідність зміни чинного законодавства або прийняття нових законів; законодавчої ініціативи; направляти послання (доповіді) парламенту, іншим вищим органам державної влади, у т.ч. щодо конституційних аспектів законотворчості. Іноді зустрічається й таке повноваження органів конституційної юстиції, як надання висновків щодо заходів, пов’язаних із запровадженням військового, надзвичайного стану чи стану облоги.