ПРАКСЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ ЯК ЗАСІБ УДОСКОНАЛЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається її мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслюються методи дослідження, формулюються положення, що мають наукову новизну, демонструється практична цінність отриманих результатів, описується структура та обсяг роботи.

У першому розділі – “Формування праксеологічного напрямку у філософії другої половини ХХ століття” – простежено процес становлення праксеологічної спрямованості у філософії, здійснено огляд основних підходів до праксеологічної проблематики в західній філософії від античності до нашого часу, висвітлено особливості праксеологізації сучасної філософії, викликані появою кардинально нових проблем в системі вищої освіти.

В першому підрозділі “Аналіз історико-філософських джерел дослідження праксеологічного напрямку у філософії” визначено основні філософські теорії, що утворюють методологічне підґрунтя праксеологічно спрямованої філософії – Арістотеля, І. Канта, М. Гайдеггера, Г.-Ґ. Гадамера, П. Рікера, Г. Арендт, П. Бурдьє, К.-О. Апеля, Ю. Габермаса, В. Гьосле, В. Лісового, А. Єрмоленка та інших.

Досліджено праці, в яких містяться матеріали, що стосуються витоків концептуалізації праксеологічної філософії. У зв’язку з цим звернено увагу на висловлену Арістотелем у праці “Нікомахова етика” думку про те, що “тільки завдяки практичному розуму, можливе досягнення справжності вчинків, оскільки тільки він завжди конкретний і діяльний, і саме його доцільність надає можливість людині бути моральною”. Тобто, постає дилема – чи то практичний розум не буде відповідати критерію об’єктивності, чи опиниться без практичної дієздатності.

Етичний формалізм Канта висуває пропозицію щодо можливості досягнення компромісу між загальним знанням і тиском конкретності, роблячи припущення, що “людина оцінює користь і шкоду свого діяння лише за своїм розумом”. І тому філософія спрямовує себе на практичну цінність своїх пізнань, бо вона ніколи не є суто теоретичною, а вже у своєму понятті містить принципи практичного розуму. Якщо розсуд є порожнім без споглядань, то можна сказати, що теорія є порожньою без практики.

В другому підрозділі “Причини актуалізації праксеологічної спрямованості філософії в системі сучасної вищої освіти” з’ясовано, що кожен етап розвитку філософського знання, кожна епоха висували свої проблеми, пов’язані з освітою, і філософи показували методологічні шляхи їх вирішення, але для своїх умов і для свого часу, тому були представлені інші підходи і способи розв’язання суперечливих питань, нагальних саме для сьогоднішньої ситуації, яка склалася в освітній сфері суспільного життя.

Справа вищої освіти, філософії, зокрема, навчити людину “правді життя”. Для цього необхідний тісний взаємозв’язок – людини, держави та університету. Потрібно навчати людину практично, тобто реально зорієнтовуватись у житті. Навчати бути розумною, навчати засобам організації життя. Більше того, з’ясовано, що праксеологічна спрямованість викладання і засвоєння сучасної філософії залежить від нових параметрів міжнародної освіти, способів взаємоперетину наявних освітніх систем у світі.

Врешті-решт, доведено, що праксеологічний вимір стану, тенденцій і проблем реформування освіти України, будучи пріоритетним напрямом філософських досліджень у сфері сучасної гуманітарної освіти, виступає засобом удосконалення вищої освіти загалом, що призводить її у відповідність до сучасних вимог світової і національної культури, демократичним перетвореннями в українському суспільстві. Саме дослідження праксеологічної спрямованості філософії у вищій освіті, базується на пошуці фундаментальних засад і перспективних підходів до планування трансформацій сучасної української освітньої системи. Цій темі близькі наукові праці: В. Андрущенка, В. Беха, К. Корсака, М. Култаєвої, В. Лугового, М. Лукашевича, М. Михальченка, М. Степка та інших.

Третій підрозділ “Теоретичні концепти дослідження праксеологічної спрямованості сучасної філософії” присвячено розгляду специфічних рис праксеологічної зорієнтованості філософських знань; за результатами компаративного аналізу сучасних філософських теорій, узагальнено цілісний теоретичний концепт, що має єдину праксеологічну спрямованість і включає наступні філософські напрямки: аксіологічний (де цінності розкриваються як граничні нормативні підстави актів свідомості і поведінки (М. Розов) – тобто, те, на що орієнтується людина у своїй практичній та пізнавальній діяльності, (О. Дробницький), герменевтичний (напрямок мислення, в якому праксеологічна філософія досліджується як рух “від герменевтики до практики” (Р. Бернштейн) та комунікативний (що здатен поєднати етику спілкування і освіту, у відповідності до нього, базою для освітньої діяльності є спілкування, нарівні з пізнанням і навчанням (Й. Гербарт), адже трансльований мовою життєво значущий світ виявляється набагато ширшим за те, що можна висловити за допомогою мови, в цьому контексті доречно звучить вислів: “Мова виражає те, чого вона не виражає”(Л. Вітґенштайн).

Встановлено, що в різних контекстах праксеологічна філософія може спрямовуватися на практичну філософію, етику, філософію та соціологію праці, моральну антропологію, герменевтику, філософію практичного розуму, філософію прагматизму, філософію активізму, філософію дії, філософію досвіду та інші. Семантичний простір її характерних ознак постійно збагачується щораз новими смислами. Проте, серед усього різнобарв’я значень, що характеризують праксеологічно спрямовану філософію, першою альтернативою у порозумінні різноголосся філософських питань – алегоричною “альфа” у поліфонії звучань симфонічного оркестру, – може стати саме вона.

Однак, доцільніше, використовувати поняття “праксеологічна філософія” не як сукупне позначення деяких розділів філософії, а як дослідження певного кола проблем, пов’язаних з практичною дією, незалежно від того, в яких із розділів філософії такого роду проблеми набувають своєї важливості. При цьому, її можна розглядати не тільки як деякий вступ до названих вище розділів філософії, а і як важливу поправку до інших галузей філософського знання.

У другому розділі “Теоретико-методологічні засади концептуалізації змісту навчання в сучасній вищій освіті України” представлено методологічне підґрунтя дисертації, в основі якого лежить положення про те, що метод є передумовою розуміння об’єкта і його смислу, керуючись яким дослідник застосовує метод.

В першому підрозділі “Зміст навчання у вищій школі України з позиції забезпечення цілісності гуманітарних знань” визначено, що праксеологічний вимір філософського знання сприяє удосконаленню вищої освіти України, завдяки забезпеченню належного рівня функціонування комплексу наступних структурних елементів, що складають її зміст, тобто є тією сукупністю знань, яка необхідна для інтелектуального, професійного та морального становлення особистості: 1) конкретна спеціальна інформація, 2) способи діяльності, 3) досвід ціннісного відношення до спеціальності, 4) досвід творчої діяльності.

Єдність теорії та практики, яка характеризує зміст освіти, з особливою силою розгортається в процесі навчання. Принципами змісту вищої освіти й структури навчання є наступні положення: науковість, доступність та наочність, зв’язок з практикою, активність та свідомість студентів у навчанні, міцність знань, вмінь, навичок тощо.

До змісту структури процесу навчання також входить: соціальне замовлення навчального закладу, спрямоване на зміст освіти, тобто на мету навчання, що включає в себе діяльність викладача і мотиви вивчення, та діяльність студента, завдяки чому і починає працювати механізм засвоєння, який призводить до результату засвоєння.

Особливу роль відіграє викладач у процесі навчання, саме він має допомогти молодій людині сформувати свій напрям думок, своє бачення проблеми, свій шлях вирішення завдання, бути здатним надати студентові “шанс до власного розуміння” (М. Гайдеггер). Філософ-викладач повинен обов’язково знайти способи, що забезпечують, нехай на різних рівнях, для окремих студентів, але в цілому єдиний варіант – самостійний пошук відповіді на поставлене запитання.

Проаналізовано поняття “особистісної спрямованості” навчального предмета, яке позначає його роль, функцію в загальній системі гуманітарної освіти, тобто освіти людини як цілісного соціального суб’єкта, особистості, індивідуальності. Наголошено, що гуманітарна освіта в такому значенні не зводиться до вивчення дисциплін гуманітарного профілю, а синонімічна освіті людини як такої.

Другий підрозділ “Концептуалізація як засіб теоретичного визначення філософських понять і категорій” присвячений дослідженню понятійно-категоріального апарату праксеологічної філософії, а також розкриттю його ролі та сутності в площині розуміння єдиної праксеологічної спрямованості системи філософських знань.

Категорії праксеологічної філософії відображають діяльнісний принцип у філософії. Оскільки, праксеологія є загальною теорією організації людської діяльності, то базовими для неї є такі діяння як практика – комунікація – раціональне ставлення до світу. Внаслідок цього, в праксеологічно спрямованій філософії роль світоглядних орієнтирів для людини відіграють категорії діяльності, практики, праці, спілкування і діяння особливого типу – вчинку, та поняття – дії, морального вибору, практичного розуму, моральності, етичної раціональності, відповідальності, діалогу, комунікації та дискурсу.

Основними видами діяльності, які взаємно доповнюють один одного у реальній життєдіяльності є пізнавальна (методологія пізнання), перетворююча або практична (методологія практичної діяльності), ціннісно-орієнтаційна або оцінна (аксіо-методологія) та комунікативна (методологія комунікації). Показано, що чим вище рівень діяльності, тим сильніша потреба в її духовності, тому акцентується увага на необхідності підбору освітнього матеріалу за критерієм повноти й системності означених видів діяльності.

Доводиться, що дія, яка змінює наявний стан речей – світ емпіричних об’єктів – є праксеологічною. Разом з тим, кожен вчинок означає певний зсув реальності, яка оточує діючого суб’єкта, – реальності культурної, соціальної, реальності особистих стосунків. Кожен вчинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші усталені зв’язки.

З огляду на це, моральна філософія діяльності досліджує діяльність людини як сферу інтересів праксеологічно спрямованої філософії, де моральність виступає так само основним поняттям як праксеологічної філософії, так і об’єктивної етики і філософії моралі.

У третьому підрозділі “Праксеологічна зорієнтованість філософських знань у навчальному процесі вищої школи” показано, що праксеологічна спрямованість філософських знань не є формою прямої спроектованості всезагального на індивідуальне чи проявом сваволі, а є безпосередньою умовою поєднання власного досвіду людини і її вчинків, особистісного буття з універсальністю життєвого світу людства.

Означено, що праксеологічна зорієнтованість філософії у змісті вищої освіти, таким чином, має за мету надання не лише уявлення про світ, а і підготовку й забезпечення молодих особистостей практичними навичками сприйняття дійсності; формування не тільки світогляду, а й самої особистості з її переконаннями і життєвими установками.

Суть праксеологічно спрямованої філософії полягає в ексклюзивності, в адресованості, в індивідуальному підході, а також, в домінуванні духовно-практичного над калькулятивним, техно-практичним.

Третій розділ “Місце і роль праксеологічно спрямованої філософії в удосконаленні змісту гуманітарних знань у вищій освіті” присвячено вирішенню основних педагогічних завдань, по-перше: як виховати студентів, здатних реально оцінювати (творити) себе й розпізнавати та конструктивно змінювати навколишню соціальну реальність, й по-друге: як навчити їх сприймати цю реальність і бути успішним всередині неї (почуватися комфортно); а також, виявленню резервів і можливостей, що відкриває перед ними праксеологія вищої школи.

В першому підрозділі “Система гуманітарних знань в навчальному процесі вищого навчального закладу: зміни на сучасному етапі розвитку України” зазначається, що вища освіта будується на принципах єдності знання, освіченості та гуманізму. Ця єдність гармонізує основні сфери життєдіяльності людства (екологію, економіку, політику, культуру), формуючи внутрішній світ особистості та стимулюючи пошук оптимальних соціальних дій.

Встановлено, що міру якісних змін змісту гуманітарної освіти, як частини досвіду, відібраного і структурованого старшим поколінням, визначає гідний рівень освіченості студента, який є відображенням духовного світу суспільства.

Розглянуто, що освіта України, яка частково вже склалася, але більшою мірою, ще перебуває на етапі становлення, орієнтуючись на свій досвід, має мати мужність подивитись у минуле – яке з плином часу набуває ідеалізованих характеристик – і збагнути, що не все було зроблено досконало. Без сумніву, система працює, але майбутнє залежить від того, наскільки вчасно усвідомлення і корекція наявних помилок й суттєвих недоліків буде спрямована на удосконалення освіти в напрямку відповідності до світових стандартів і принципово нових вимог щодо вирішення важливих проблем, що є нагальними як для суспільства, так і для життя кожного окремо взятого громадянина.

У другому підрозділі “Концептуальна модель праксеологічно спрямованої філософії в контексті сучасних потреб вищої освіти України” викладено зміст концепції дисертаційного дослідження, вказано шляхи і методи побудови праксеологічно спрямованої філософії у змісті вищої освіти.

Продемонстровано, яким чином теоретичні напрацювання попередніх розділів можна застосувати до реалій сучасної України, зокрема, запропоновано запровадження курсу праксеологічної філософії – дисципліни, предметом якої є сукупність основних праксеологічних відносин людини до дійсності, а також засад і цінностей, що слугують їх регулюванню й оптимізації та визначають їх принципову спрямованість, тобто – вибір дій, способів поведінки і способу життя.

Розроблено навчальну програму курсу праксеологічної філософії, яка містить наступні розділи: 1. Праксеологічне спрямування філософії, його сутність, специфіка та сучасне значення. 2. Основні моделі праксеологічної філософії в історії філософії. 3. Дослідження шляхів і методів сучасної праксеологічно спрямованої філософії. 4. Праксеологічне спрямування філософії в галузі наукових досліджень.