| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет наукового пошуку, методи дослідження, хронологічні рамки, територіальні межі, розкрито наукову новизну одержаних результатів, практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.
У першому розділі «Історіографічні, джерелознавчі та методологічні засади дослідження» проаналізовано історіографію, джерельну базу і методологічні засади дисертації. Історіографію досліджуваної проблеми умовно поділено на три періоди: перший – це праці сучасників і безпосередніх очевидців подвижницького життя й діяльності Петра Могили і загалом суспільно-політичних подій української історії ХVІІ ст., православних, уніатських і католицьких авторів; другий – публікації духовних осіб та істориків церкви і світських осіб другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.; третій – студії сучасних світських українських і зарубіжних дослідників.
Початкові ґрунтовні дослідження життя й діяльності Петра Могили з’являються у працях його сучасників, відомих релігійно-церковних діячів ХVІІ ст. Серед них чільне місце посідав православний шляхтич Я. Єрлич, котрий висвітлив деякі погляди митрополита на рівність і свободу у справедливій державі на основі гуманістичних та демократичних принципів християнства, торкнувся проблеми духовної і світської влади, їхнього впливу на суспільну свідомість тощо.
Вихованець, а з 1659 р. і ректор Київської колегії, громадсько-політичний і культурний діяч, церковний письменник І. Галятовський у книзі проповідей «Ключ розуміння» з теоретичною частиною «Наука албо Способ зложеня казаня» розкрив окремі питання розвитку Церкви, однак жанровий характер твору виключав можливість широкого відображення тогочасного духовного і суспільного життя. Інший вихованець Київської колегії, Л. Баранович, у працях «Труби словес провідних» і «Меч духовний» висвітлив деякі аспекти розвитку православної церкви. У цих працях подано окремі біографічні відомості про Петра Могилу, деякі аспекти його церковного життя і діяльності у досліджуваний період.
Тогочасна західноєвропейська історіографія в цілому представляла Петра Могилу палким прихильником католицизму. Так, уніатський єпископ Я. Суша у праці «Saulus et Paulsus» висловив думку про те, що митрополит Петро Могила перед смертю висповідався католицькому священикові. Хоча його твердження фактологічно нічим не підтверджувалося, більшість католицьких дослідників сприймали його як незаперечний аргумент. Серед них варто відзначити твір єзуїта Т. Рутки «Goljat swoim mieczem pora żony» і особливо бенедиктинця А. Гепена «Un apotre de I’Union des Eglises au XVII-e s. St. Josaphat et L’Eglise greso-slave en pologne et en Russi».
Французькі дослідники А. Мальві та М. Віллер акцентують посилену увагу на західноєвропейському підході «Православного ісповідання віри П. Могили», у якому толерантно й фахово висвітлюються суперечливі питання світогляду, співвідношення церковно-теологічного та світського напрямків у культурі.
Праці дослідників першого періоду стосуються, в основному, не лише прозахідних тенденцій діяльності Петра Могили, але й суб’єктивних й доволі не аргументованих тверджень, що відображають вплив тогочасних гуманістичних ідей. Натомість українські дослідники діяльності Петра Могили звертають увагу на не лише конфесійні питання, але й розкривають окремі факти з його біографії.
Для другого періоду характерно те, що чільне місце в історіографії займають публікації професорів Київської духовної академії В. Аскоченського, Ф. Терновського, С. Голубєва, П. Пекарського, Ф. Тітова, які не тільки високо оцінили діяльність Петра Могили, але своїми працями заклали основу для подальших досліджень. Публікації зазначених авторів є цінними для вивчення творів цього визначного церковного і державного діяча України ХVІІ ст. та їх впливу на духовне і суспільне життя досліджуваного періоду.
Більшість вітчизняних науковців цікавилися культурними реформами Петра Могили у сфері шкільництва, друкарства, почасти досліджували його ставлення до політичних чинників Речі Посполитої, періоду козаччини тощо. Це такі автори, як І. Житецький, Я. Левицький, Н. Полонська-Василенко, С. Єфремов, В. Липківський та деякі інші, що доволі високо оцінювали діяльність Петра Могили.
Важливе значення для історіографії дисертаційного дослідження має праця А. Жуковського «Петро Могила й питання єдности церков», у якій розкрито діяльність не лише Києво-Могилянської академії, але й досліджено роль митрополита у зближенні й порозумінні християнських церков.
Для другого періоду характерно було те, що незважаючи певну на надмірну ідеалізацію особи Петра Могили, все ж таки прослідковуємо дві протилежні тенденції, у яких митрополит, з одного боку, трактується як ревний захисник православ’я, з іншого – запеклий противник католицизму та унії.
На сьогодні в українській історіографії переважають роботи, присвячені здебільшого вивченню церковно-релігійної діяльності Петра Могили, його ролі у відновленні православ’я, відбудові храмів тощо. Серед авторів, що торкаються питань життя та діяльності Петра Могили, слід назвати Л. Алексієвець, В. Ореховського, Н. Верещагіну, С. Мудрого, В. Брюховецького, Д. Садовяка, С. Грабара, Г. Грай, Р. Фурмана, І. Алатарцеву та інших. У цьому контексті особливу наукову цінність становлять дослідження З. Хижняк, у яких зосереджено основну увагу на діяльності Петра Могили. Із найновіших публікацій про суспільну та церковно-релігійну діяльність митрополита відзначимо праці В. Ткаченко, М. Костельнюк, Я. Стратій, О. Борисової, В.Денисенка, О. Григоренка та інших.
Підсумовуючи аналіз історіографії праць із досліджуваної проблеми, вважаємо за необхідне констатувати, що історіографічні праці не є систематично структурованими, комплексно не розкривають окреслену проблему в цілому, тому недостатнє вивчення досліджуваної проблеми вимагало подальшого її предметного аналізу, що сприяло б глибшому аналізу ролі і значення Петра Могили у духовному і суспільному житті України першої половини ХVІІ ст.
Джерельну базу дисертаційного дослідження складають різноманітні документи й матеріали, що дають можливість створити цілісний образ Петра Могили, комплексно висвітлити основні напрямки його церковної і суспільної діяльності, з’ясувати пріоритети створення духовних засад формування української ідентичності, розвитку культури, освіти і науки, характеру розбудови вищої освіти, реформування православної церкви та її впливу на духовне і суспільне життя України досліджуваного періоду.
Історичні джерела широко представлені у серійних публікаціях ХІХ – ХХ ст., періодичних наукових виданнях, окремих статтях історіографічного та джерелознавчого характеру. Про потенційні масштаби джерел для аналізу цієї наукової теми свідчить те, що таке фундаментальне зібрання документів, як «Архив Юго-Западной России», у якому було на початку 1850-х рр. майже 6 тис. актових книг і понад 450 тис. окремих актів, починаючи з ХVІ ст., спеціально створена комісія продивилася лише майже 5 тис. книг, тобто трохи більше дванадцятої частини усього цього масиву джерел.
У дисертації використано неопубліковані матеріали ІР НБУВ. Зокрема, фонд 312 – «Колекція рукописів бібліотеки Київо-Софійського собору», фонд ХVІІІ «Колекція рукописів бібліотеки Київського університету Св. Володимира», фонд 160 «Київська духовна академія», фонд 5 «Архів Одеського товариства історії і старожитностей», фонд 225 «Особовий архівний фонд М. І. Петрова». Дисертантом також використано особисті архівні фонди ВР ЛННБУ ім. В. Стефаника.
Важливими першоджерелами вивчення впливу Петра Могили на духовне і суспільне життя України першої половини ХVІІ ст. є актові документи й матеріали із «Актов исторических, собранных и изданных Археографическою комиссиею», «Памятников, изданных временной Комиссиею для разбора древних актов», «Архива Юго-Западной России», а також «Актов, относящихся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату». Це, в основному, документи, що характеризують становище українського народу і православної церкви в часи митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили.
Винятково важливими джерелами є безпосередньо богословські праці Петра Могили. Із них найважливішими є «Служебник», «Хрест Христа Спасителя», «Анфологіон», «Евхологіон», «Требник Петра Могили», а також численні полемічні твори і проповіді. За ініціативи та за активної участі Петра Могили групою київських письменників був написаний один із кращих творів української полемічної літератури ХVІІ ст. – трактат «Літос альбо Камінь…». Найбільшу славу Петру Могилі принесла праця «Православне ісповідання віри», «Катехізис». Серед філософсько-полемічної літератури значне місце посідає твір Петра Могили «Літос», що мав літургічну цінність й захищав православну церкву України від католицьких й уніатських апологетів.
Значну наукову цінність становлять історико-літературні твори сподвижників митрополита, таких, як: І. Трофимовича-Козловського, С. Косова, Й. Борецького, С. Почаського, Й. Кононовича-Горбацького та інших, діяльність яких сприяла подоланню кризи у православній церкві, згуртуванню українського суспільства тощо. Ці матеріали мають важливе значення для з’ясування світоглядних позицій Петра Могили, визначення й уточнення окремих фактів його життя та багатогранної діяльності у реформуванні церкви й освіти.
У процесі дослідження теми автор використав низку часописів, у тому числі «Труды Київської духовної академії», «Пам’ять століть», «Православний вісник» та інші. Дослідження жанрового аспекту архівної періодики: статей, нарисів, оглядів, звітів, листів, хронік, зведень тощо дозволяє висвітлити окремі аспекти духовного і суспільного життя України першої половини ХVІІ ст., становлення й розвиток православної церкви, з’ясування її ролі в національно-духовному утвердженні українського суспільства означеного періоду, а відтак і самого Петра Могили.
Сучасний стан української історіографії характеризується переходом від ідеологічно ангажованої й політизованої історичної концепції до нових теоретико-методологічних конструкцій, в основі яких лежать більш адекватні уявлення про природу історичних знань. Нового поштовху отримали наукові пошуки, що визначаються широким спектром проблемних зацікавлень та охоплюють кінець XVI – першу половину XVII ст. Таким чином, значна кількість виявлених матеріалів й документів уперше введена у науковий обіг. Комплексне їх використання із залученням архівних даних, друкованих й неопублікованих джерел сприяло досягненню поставленої мети.
У другому розділі «Формування Петра Могили як особистості, релігійно-освітнього і суспільного діяча» досліджено процес становлення одного з найосвіченіших постатей в історії православної церкви, релігійно-освітнього та суспільного діяча, талановитого реформатора, письменника, філософа, організатора і фундатора першої вищої школи – Києво-Могилянської академії.
Формування Петра Могили як особистості, релігійно-освітнього і суспільного діяча проходило у складних соціально-економічних і суспільно-політичних умовах першої половини XVII ст. і стало важливим періодом розвитку українського відродження. Митрополит зумів поєднати суспільні та релігійні інтереси на користь православній церкві і українському народові. Здобувши серйозну світську, а згодом й релігійну освіту, Петро Могила був належно сформований для того, щоб не тільки стати одним з найвизначніших організаторів і реформаторів релігійно-церковної сфери, але й безпосередньо брав участь у духовному і суспільному житті України XVII ст.
Достеменно невідомо, що саме змусило Петра Могилу проміняти блискучу світську кар’єру, що чекала на нього, на становище православного ченця. Від цього часу починається новий період його життя і діяльності – період служіння православній церкві й українському народові. Багато видатних осіб того часу обирали цей шлях, розчарувавшись у світському житті, вважаючи чернечий статус найдоцільнішим і найдієвішим у досягненні політичних, ідеологічних, просвітницьких та релігійних цілей. Він заздалегідь готував себе до духовного покликання, позаяк на той час як світська, так і релігійна освіта, виступали ознакою освіченості представників тогочасного вищого суспільства. Під впливом київського митрополита Іова Борецького відбулося формування Петра Могили як особистості, суспільного і релігійного діяча. Після 30 років закінчився перший період його життя, який можна назвати молдавсько-польським, а з його переїздом до Києва розпочався український період діяльності митрополита православній церкві і Україні.
Перехід зі світського у чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оцінок його особи та ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври. Титулована особа, виходець з князівського роду, не міг довго залишатися звичайним православним ченцем, тому, відмовившись від світської кар’єри, Петро Могила свідомо обрав цей шлях, розуміючи, що і у релігійно-церковній сфері його також чекала висока духовна посада.
У тридцятирічному віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому сприяло декілька причин: підтримка І. Борецького і впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, також особисте багатство Петра Могили, яке вселяло певні надії для матеріальної підтримки православної церкви.
Ставши архімандритом Києво-Печерської лаври, Петро Могила прагнув заснувати школу при монастирі з тим, щоб повністю контролювати її, наслідуючи західноєвропейські освітні традиції з метою підготовки освічених священиків, які б змогли конкурувати з римо-католиками. Тогочасне українське суспільство виявилося морально не готове до сприйняття освітніх новацій Петра Могили, що й призвело до незадоволення значної частини населення Києва, козаків і пов’язаного з ним духовенства.
Роль митрополита у становленні освіти в Україні першої половини XVII ст. полягала у тому, що він реформував тогочасну православну школу, виходячи як з національних освітніх традицій, так і запозичень з європейських університетів, що призвело до зміцнення східного обряду за рахунок нововведень у церковному і освітньому аспекті.
Петро Могила намагався поєднати українську православну богословську освіту з кращими досягненнями тогочасної західноєвропейської вищої школи, зберігаючи національну освітню традицію, започатковану ще у часи Київської Русі і враховуючи сучасні йому освітні тенденції та новації. Характерною особливістю цього синтезу була наявність у ньому як творчих елементів, так і механічного взаємопроникнення і запозичення.
Під тиском Київського братства, від імені якого виступали українські шляхтичі Київщини, духівництво на чолі з митрополитом І. Копинським та запорозькими козаками, Петро Могила змушений був погодитися на об’єднання лаврської і братської шкіл з метою зміцнення православної освіти. Ідучи на компроміс, братство визнало його фундатором школи і погодилося підпорядкуватися йому, що дало йому змогу, як покровителеві навчального закладу, визначати характер і зміст освітнього процесу об’єднаної школи, втілювати у життя власні освітні ідеї.
Стабільність існування Києво-Могилянського колегіуму забезпечували значні кошти, що їх Петро Могила заповів Києво-Братському Богоявленському монастиреві спеціально на утримання колегіуму. Хоча мова викладання була латинська за формою і основним змістом вона мало відрізнялася від католицьких і протестантських шкіл того часу, в ній підтримувалася греко-слов’янська традиція літургічної практики.
Очолюючи Київську митрополію, Петро Могила запровадив низку нововведень, що внутрішньо зміцнили її. Вони, в основному, ґрунтувалися на таких двох важливих принципах, як зміцнення внутрішньоцерковної дисципліни і виховання нового покоління освічених і авторитетних церковнослужителів, здатних виконувати покладені на них завдання в умовах культурно-ідеологічного протистояння з римо-католиками.
У третьому розділі «Розробка Петром Могилою основ теологічного вчення» проаналізовано його світоглядно-філософські погляди, еклезіологічну концепцію та доктринальне вчення про релігійне взаєморозуміння. Світоглядно-філософські погляди митрополита тісно поєднувалися з актуальними питаннями не лише теологічного та релігійно-церковного характеру, а й з соціально-економічними та культурним життям українського народу. Було б нераціонально трактувати його світоглядні погляди як щось замкнуте у собі, повернуте виключно у внутрішній світ його духовного єства, відірване від національного буття українського народу. Петро Могила належав до тих мислителів, які вперше в українській культурі висунули принцип любові, що був засадничим щодо усієї системи його філософсько-теологічних роздумів у тому розумінні, що трактувався ним як принцип Бога, світобудови і людини. Його поняття любові не є лише абстрактним богословським принципом, а стосується буття суспільства, людських особистостей, народів, людства загалом. Передусім цей принцип дотичний до соціально-політичних культурно-історичних умов життя тогочасної України.
Петро Могила один з перших в Україні мислителів, які не лише вдавалися до філософських міркувань. З одного боку, він вбачав основну опору українського народу в православній церкві. З іншого боку, у його світоглядно-філософських поглядах прослідковується надія на злагоду суспільних станів, конфесійну толерантність, духовну єдність українського народу, яка дасть йому можливість усвідомити суспільні інтереси та потреби у подальшому.
Еклезіологічна концепція київського митрополита позитивно впливала на становлення української духовної еліти. Петро Могила належав до тих нечисленних богословів і мислителів, які, розбудовуючи підвалини еклезіологічної концепції теологічної науки, розуміли необхідність присутності релігійного чинника в українському середовищі.
На той час православна церква була автономією, але насправді мала статус автокефалії з необмеженими правами, позаяк підпорядкованість Константинопольському Патріарху була провізорична, хіба що через проголошення імені патріарха під час богослужіння. Сучасне розуміння не відповідає устрою стародавньої неподіленої Церкви. Необхідно зауважити, що не автокефальність, а місцева єдність була основною вимогою православної еклезіології.
Петро Могила прийшов до висновку, що питання єдності Церков потрібно залишити богословам. Це оригінальне твердження, безперечно, мало на меті досягнення єдності, незважаючи на розбіжності. Однак варто усвідомлювати, що церковна єдність віри в Бога – це не тільки результат праці самовідданих діячів, таких, як Петро Могила, але й пошук істини, що досягається шляхом переговорів і компромісів. Доктрина вчення київського митрополита ґрунтується на необхідності шляхом взаєморозуміння, взаємоповаги і компромісів, досягнутих при Божій допомозі певної єдності усіх християнських конфесій.
Київський митрополит використовував у своїй праці західні напрацювання, що зовсім не підривало цінностей, закладених ним церковних заповідей. Він послуговувався постановами Лаодикійського собору (343 – 381 рр.), що було відображенням догматичної традиції Східної Церкви. Зібрані ним духовні традиції Східної і Західної Церков, написані доступною мовою, позитивно вплинули на формування взаємин між Церквою та суспільством. Проект єднання Церков П. Могили і А. Кисіля позитивно сприйняли як православні, так і уніати, оскільки він реально і практично наближав розв’язання складної церковної проблеми, що виникла ще у кінці XVI ст. Його також позитивно сприймали у Римі, адже це давало змогу пошуку діалогу між Заходом і Сходом. Незважаючи на несприятливі церковно-релігійні й суспільно-політичні умови, Петро Могила не відкладав проблеми єднання Церков до кращих часів, оскільки він вважав, що справа єдності Христової Церкви стосується усіх християн в усі періоди їхнього життя, тому він і докладав усіх зусиль для того, щоб цей проект практично реалізувати. Заради цього він відмовляється навіть від особистої користі й патріаршого достоїнства.
Діяльність Петра Могили у сфері релігійного порозуміння Східної і Західної Церков стала періодом значних досягнень, завдяки яким його духовна спадщина зберігає актуальність до сьогодення. Доктрина вчення київського митрополита ґрунтується на необхідності шляхом взаєморозуміння, взаємоповаги і компромісів досягнути при Божій допомозі певної єдності усіх християнських конфесій.
Петро Могила бачив Помісну церкву не частиною Західної, а самостійною, самоуправною структурою, що має з Римом і Константинополем єдність у вірі та патріархальний устрій. Його не влаштовував принцип перехідної моделі не лише у вирішенні богословських питань, але й шляхів об’єднання Церков. Він вважав, що для того, щоб Церква мала право на прийняття незалежних рішень, вона мусить бути самоуправною, а коли вона буде структурним підрозділом іншої Церкви, то її рішення не можна вважатися легітимними без згоди її вищої владної інстанції. Тому першочергове завдання полягало у створенні патріархату, незалежного від Риму і Константинополя.
У четвертому розділі «Роль П. Могили у створенні духовних і освітніх засад національної ідентичності» проаналізовано формування могилянської освітньо-педагогічної системи, його літературну спадщину та основні тенденції концептуального і світоглядного протистояння П. Могили та І. Копинського у формуванні української ідентичності.
Починаючи з 20-х років ХVІІ ст., політичним, культурним та освітнім центром України стає Київ. Саме у цей час рівень науки та освіти в Україні почав різко знижуватися. Скоротились обсяги книгодрукування, ліквідовано чимало шкіл, а частину переведено на польську мову викладання. Значна кількість представників української шляхти переходила в унію й католицизм, щоб зберегти майно, посади, привілеї тощо. У досліджуваний період уніатська церква була слабкою, єдиною освіченою національною силою залишалася православна церква.
Петро Могила прагнув докорінно змінити ту систему освіти, що практикувалася до того часу в українських школах Речі Посполитої. Спостерігаючи за ходом боротьби з польською католицькою ідеологією, він прийшов до думки, що для більшого успіху, спрямованого на захист підвалин українського культурно-релігійного життя, необхідно запозичити й адаптувати до православної освіти – основи західноєвропейської й польської католицької науки. Для практичної реалізації цього задуму він вирішив створити в Україні таку школу, що, залишаючись православною, надавала б освіту за зразками і програмами польських католицьких колегій.
У таких складних суспільно-політичних умовах Петро Могила розпочав з найголовнішого – фундаментальної освіти. Формування могилянської освітньо-педагогічної системи супроводжувалося боротьбою православ’я та католицизму в Україні. Історична доба, в яку визрівали передумови створення національної освіти, справила значний вплив на зміст і характер педагогічного виховання в Україні. Утиски й несправедливість щодо православних, занепад культури закликали до протидії освіченістю, а не войовничістю чи нетерпимістю.
П. Могила приділяв значну увагу проблемі свідомого навчання. Він створював сприятливі умови для підготовки високоосвічених фахівців, а також прагнув поєднати у навчальному процесі основи православного благочестя й національної свідомості, бо лише такі випускники могли стати на захист свого народу й релігійності. Для такої благородної мети він залучав православну мораль, історію, літературу й мистецтво, усвідомлюючи, що гідно представляти православ’я в християнському світі зможе лише високоосвічене духовенство. Митрополит закликав молодь розмірковувати і розуміти, а не механічно засвоювати наукові, релігійні, та морально-етичні істини, сприяти поширенню освіти серед широких верств українського народу.
Становлення могилянської освітньо-педагогічної системи дало про себе знати ще за життя Петра Могили. Найголовнішим наслідком його діянь було те, що колегія стала дійсно національною вищою школою не для вибраних, а для усіх бажаючих, здібних осягнути навчальні предмети. Для цього він опікувався науковим, моральним й релігійним спрямуванням викладання і виховання, забезпечував колегію матеріально, витрачаючи на це значні особисті кошти
Праця Петра Могили у реформуванні православної церкви скеровувалася на захист православ’я. У цьому контексті важливе місце посідали літературні твори, видані друкарнею Києво-Печерської лаври, у яких знайшли місце як світоглядні парадигми первісного християнства, так і прогресивні гуманістично-ренесансі ідеї Заходу.
З метою церковного єднання Петро Могила пропонував провести спільну конференцію на державному рівні, а не тільки церковний синод, щоб уникнути перешкод з боку Риму та уможливити широку участь в ній усіх зацікавлених осіб. На ній мали б бути вирішені такі актуальні питання, як обговорення на повітовому сеймі і вибір делегатів, розгляд питання у державному сеймі окремо для духовенства та мирян, проведення спільного з’їзду і підготовка відповідного законодавства.
Літературна спадщина митрополита виступала основою суспільного життя, зберегла самобутність, християнську єдність й призвела до самоствердження українського етносу. Творчість київського митрополита є зразковим орієнтиром пошуку церковної і суспільної злагоди й гармонії, що ґрунтувалася на засадах християнської любові і поваги до людської особистості.
Події початку ХVІІ ст. виносять на Київський престол дві сильні, але непримиренні церковні й культурно-освітні особистості: П. Могилу й І. Копинського. Протистояння двох київських митрополитів свідчило про глибоку кризу і занепад православної церкви, тиск сусідніх держав, що й призвело до втрати не лише її авторитету, але й підпорядкування Московському Патріархату.
У п’ятому розділі елігійно-культурницька діяльність» досліджено організацію церковного життя, реформування православ’я та ідею заснування Київського Патріархату. Організація внутрішнього церковного життя і реформування православ’я сприяла постійному нагляду за дисципліною серед духовенства, порядком богослужінь, обов’язкового проголошення священиками виховних проповідей серед парафіян у неділю і свята, запровадження богослужінь українською мовою замість церковнослов’янської, обмеженню права магнатів втручатися у церковні справи на території своїх маєтків.
Польська влада забороняла будівництво нових і відновлення колишніх православних храмів, тому Петро Могила докладав значних зусиль для того, щоб їх відновити. Маючи прибутки з Михайлівського, Пустинно-Микільського монастирів, Печерської лаври, митрополит поновив та перебудував храми – Софійський, Василівський, Спаса на Берестові та низку інших. Окрім релігійно-церковної праці, Петро Могила приділяв належне місце і художньо-мистецькій ренесансній культурі. Митрополит багато зробив для повернення православним їхніх святинь.
Усвідомлюючи складність ситуації, у якій опинилася православна церква, представники вищого духовенства намагалися оновити церковне життя, підвищити культурно-освітній рівень підготовки православних священиків. Найважливішим у цій масштабній політиці було реформування церковно-адміністративного життя духовенства, яке на той час перебувало у занепаді і повній ізоляції від прогресивних ідей епохи.
Передусім Петро Могила скерував усі свої зусилля на боротьбу з порушенням церковних канонів, запровадив сувору дисципліну серед священиків і монахів, які вступали у духовний сан і посідали церковні посади. Суттю реформи був нагляд за канонічною діяльністю священнослужителів, вдосконалення контролю над загальним станом церковно-релігійного життя, створення церковного суду, проведення регулярних єпархіальних соборів і встановлення дружніх стосунків з єпископами, братствами, світськими патронами.
Заслуга митрополита полягала у тому, що він зумів адаптувати до православного середовища здобутки католицького Заходу і західної науки та поєднати їх з надбанням власне київської традиції. Митрополит намагався відродити в Україні не лише православну церкву, а об’єднати її з уніатською і утворити Київський Патріархат.
Петро Могила бажав з’єднання Церков не тільки з огляду на поширення у православній церкві єресей, але головним чином, тому, що поділ суперечив самій її природі. Його заслуга полягала у тому, що він зумів осмислити ці об’єднавчі процеси і через реформи підняти на високий рівень церковно-релігійне життя. Йому вдалося не тільки вивести православну церкву з кризи, але й зміцнити її, підготувати до отримання патріаршого статусу.
Митрополит усвідомлював, що становищем православної церкви спекулювала як Варшава, так і Москва. Вихід він бачив у тому, щоб вона не підлягала ні польському королеві, ні Московському чи Константинопольському Патріархам, а мала б патріархат у Києві. Для того, щоб ця ідея знайшла підтримку серед духовенства і мирян, необхідно було провести підготовку серед українського населення, розвивати освіту і культуру, орієнтуючись на західноєвропейські зразки.
Однак негативна позиція Римського престолу щодо «нової універсальної унії» із утворенням КП з ініціативи П. Могили і А. Кисіля, а також внутрішній неспокій серед українського населення у зв’язку з поширенням чуток про плани польського короля Владислава ІV Вази об’єднати православних та уніатів під зверхністю Папи римського з висуненням кандидатури Петра Могили на патріарший престол і протидія запорізького козацтва, зруйнували ці напрацювання і власне ідею міжконфесійної єдності.
|
