АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ІНФОРМАЦІЮ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Поняття та загальна характеристика права громадян на інформацію» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено сутність та зміст права громадян на інформацію, з’ясовано правову природу права громадян на інформацію, визначено його місце в адміністративно-правовому статусі громадянина, розглянуто етапи історичного становлення та сучасний стан нормативного забезпечення права громадян на інформацію.

У підрозділі 1.1 «Сутність та зміст права громадян на інформацію» наголошується, що право на інформацію є одним із фундаментальних конституційних прав громадянина, без реалізації якого здійснення громадянами інших конституційних прав, свобод і обов’язків стає проблематичним, а часом і неможливим.

Окрему увагу приділено терміну «права громадянина», котрий посідає центральне місце у правовій доктрині. Аналіз поглядів учених-правознавців на його сутність дозволив дійти висновку про те, що під правом громадянина доцільно розуміти установлену державою і закріплену в нормативно-правових актах юридично можливу поведінку, яка необхідна для існування та розвитку особи, котра перебуває в правовому зв’язку з конкретною державою.

Дисертантом вказано на існування в юридичній літературі двох основних доктринальних підходів до розуміння права на інформацію – вузького та широкого – і підтримано широкий підхід. Обґрунтовано положення про те, що під правом громадян на інформацію слід розуміти систему існуючих для особи в суспільстві та державі можливостей у сфері інформації.

Окремо в роботі проаналізовано співвідношення поняття «право на інформацію» з поняттями «інформаційні права», «свобода інформації». Зроблено висновок: право на інформацію, інформаційні права є юридичними виразниками свободи інформації.

У роботі доводиться доцільність з’ясування змісту права на інформацію шляхом розгляду права на інформацію, як будь-якого іншого права, крізь призму розуміння останнього як соціального інституту в об’єктивному та суб’єктивному значеннях.

На підставі аналізу двох основних підходів до праворозуміння – природно-правового (природне право) та позитивістсько-правового (позитивне право) – дисертант стверджує, що нині спостерігається процес діалектичного зближення природно-правової та нормативно-позитивістської теорій праворозуміння, що й зумовлює необхідність аналізу права на інформацію з позиції синтетичного (інтегративного) підходу.

Запропоновано розглядати право на інформацію в суб’єктивному аспекті. Зокрема, зазначено, що можливості громадян у сфері інформації уособлюють конкретні види інформаційної діяльності та структуруються в інші інформаційні права. З огляду на це зміст права на інформацію в суб’єктивному аспекті становлять вісім видів наданих громадянам у сфері інформації можливостей, а саме: право на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорону, захист інформації.

Підрозділ 1.2 «Правова природа права громадян на інформацію та його місце в адміністративно-правовому статусі громадянина» присвячено аналізу чинних нормативних актів, що складають правову основу права на інформацію. Такий крок, на думку здобувача, є вкрай необхідним для подальшого з’ясування питання про правову природу права громадян на інформацію.

Право на інформацію як у змістовному плані, так і в плані його реалізації регулюється численними правовими актами. З огляду на теорію поділу права на приватне та публічне, зроблено висновок про те, що право кожного на збирання, зберігання, використання та поширення інформації регулюється як приватно-правовими, так і публічно-правовими нормами, які, відповідно, і утворюють інформаційне право.

Окремо з’ясовано позиції вчених щодо сутності та місця інформаційного права в системі національного права. Здебільшого воно розглядається як комплексне утворення, оскільки його зміст формують норми різної правової природи. Автором доведено нежиттєздатність теорії комплексних галузей права на сучасному етапі розвитку держави та права.

Обґрунтовано логічність і закономірність поділу інформаційного права на приватно-інформаційне та адміністративно-інформаційне право. Зазначена позиція аргументується шляхом поглибленого аналізу підходів до диференціації галузей права, які склалися в сучасній європейській правовій науці.

Встановлено внутрішній зміст адміністративно-інформаційного права, яке, на думку дисертанта, є складовим елементом Особливого адміністративного права, тобто його підгалуззю, покликаною регулювати адміністративно-інформаційні відносини, які виникають між публічною адміністрацією та приватними особами, а також публічною адміністрацією та іншими юридичними особами публічного права з приводу створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони й захисту інформації.

Вагоме місце відведено аналізу сучасних поглядів учених-правознавців щодо адміністративно-правового статусу громадянина України та з’ясуванню місця права на інформацію в адміністративно-правовому статусі громадянина. Наголошено на необхідності розробки в межах сучасної теорії адміністративного права нових підходів до групування суб’єктивних публічних прав громадян, що ґрунтувалися б не на радянських концепціях, зокрема концепції адміністративних прав громадян, а на європейських підходах, пронизаних ідеями демократії та верховенства права.

На завершення підрозділу право громадянина на інформацію розглянуто крізь призму теорії суб’єктивних публічних прав приватних осіб, сформульовано авторське визначення цього поняття.

У підрозділі 1.3 «Становлення та сучасний стан нормативного забезпечення права громадян на інформацію» досліджуються етапи формування та розвитку нормативного закріплення права на інформацію на різних історичних етапах.

Зазначено, що історія виникнення права на інформацію пов’язана з історією розвитку як свободи людини взагалі, так і свободи думки, слова, вираження людиною поглядів і переконань, друку тощо. Значний вплив на розвиток цих прав мала цензура.

Проаналізовано науково-публіцистичні праці вчених XVIII ст. Г. Андрузького та М. Драгоманова. Головними ідеями наукових робіт того часу було проголошення та утвердження права на свободу слова як однієї з обов’язкових конституційних норм, права кожного звертатись до влади з петиціями та заборона цензури.

Детальному розгляду піддано нормативні акти радянського періоду, які так чи інакше закріплювали право на інформацію. Зроблено висновок про те, що в ці часи зазначене право хоча й визнавалося владою, однак у державі не було розроблено механізмів, які б дозволяли приватним особам його реалізувати.

Аналіз чинних нормативно-правових актів стосовно права громадян на інформацію здійснено за хронологією їх прийняття. Це дозволило дисертанту зробити певні висновки щодо етапів та особливостей розвитку законодавства України у сфері інформації.

У підрозділі сформульовано авторську позицію щодо напрямків розвитку інформаційного законодавства, розроблено пропозиції, спрямовані на вдосконалення змісту окремих нормативно-правових актів у досліджуваній сфері.

Розділ 2 «Механізм адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на інформацію» складається з трьох підрозділів, присвячених з’ясуванню системи суб’єктів публічної адміністрації, що забезпечують реалізацію права громадян на інформацію, характеристиці адміністративних процедур реалізації права громадян на інформацію та особливостей юридичної відповідальності суб’єктів публічної адміністрації за порушення законодавства у сфері доступу громадян до інформації.

Встановлено, що головними елементами механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації громадянами права на інформацію є різноманітні засоби, використовуючи які громадянами можуть домогтися від відповідних суб’єктів публічної адміністрації можливості створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Враховуючи існуючі в науці адміністративного права розробки щодо механізмів реалізації громадянами прав у сфері функціонування публічної адміністрації, дисертант дійшов висновку, що забезпечення реалізації громадянами права на інформацію досягається через інститут адміністративної процедури, інститут дисциплінарної відповідальності та інститут адміністративної відповідальності.

Підрозділ 2.1 «Суб’єкти забезпечення реалізації права громадян на інформацію» присвячено характеристиці органів державної влади, місцевого самоврядування та інших суб’єктів, що створюють умови для реалізації громадянами права на інформацію.

Визначення кола суб’єктів забезпечення реалізації права громадян на інформацію розпочато з дослідження поглядів вчених-адміністративістів на сутність та зміст терміна «публічна адміністрація». Сформульовано авторське визначення поняття «публічна адміністрація» та запропоновано внесення відповідних змін до законодавства, спрямованих на заміну терміна «суб’єкт владних повноважень» терміном «суб’єкт публічної адміністрації».

Аналіз загальних засад діяльності суб’єктів публічної адміністрації щодо забезпечення ними реалізації права громадян на інформацію дозволив зробити декілька висновків. По-перше, забезпечення реалізації права громадян на інформацію покладається практично на всі існуючі державні органи, органи місцевого самоврядування, в тому числі суб’єктів, що здійснюють делеговані повноваження, тобто на всіх суб’єктів публічної адміністрації. По-друге, закріплюючи на законодавчому рівні повноваження публічної адміністрації у сфері забезпечення реалізації права громадян на інформацію, нормативні акти не визначають чітку систему суб’єктів публічної адміністрації, відповідальних за даний напрямок роботи.

У роботі побудовано чітку систему суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у забезпеченні реалізації права громадян на інформацію, та запропоновано закріпити її нормативно. На думку автора, система суб’єктів публічної адміністрації, які діють у сфері забезпечення реалізації права громадян на інформацію, є трирівневою і складається з державного, самоврядного та приватного рівнів.

Розглянуто співвідношення двох юридичних категорій «органи державної влади» та «державні органи». Доведено, що категорія «державний орган» за своїм змістом ширша за категорію «органи державної влади». З огляду на це, до суб’єктів публічної адміністрації, що забезпечують реалізацію права громадян на інформацію на державному рівні, віднесено: органи державної влади та державні органи, що здійснюють управлінські функції; державні підприємства, установи та організації – стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів.

Детальному аналізу піддано суб’єктів публічної адміністрації, що забезпечують реалізацію права громадян на інформацію на самоврядному (муніципальному) рівні, зокрема, на прикладі органів місцевого самоврядування м. Донецьк.

Окремо розглянуто суб’єктів публічної адміністрації приватного рівня, що забезпечують реалізацію права громадян на інформацію. Підкреслено, що в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства здійснення публічних функцій у будь-якій галузі чи сфері суспільних відносин, у тому числі й у сфері забезпечення реалізації права громадян на інформацію, не може бути прерогативою виключно державних органів.

У підрозділі 2.2 «Адміністративні процедури реалізації права громадян на інформацію» головну увагу зосереджено на з’ясуванні процедурних аспектів реалізації права громадян на інформацію.

Досліджено погляди науковців на сутність терміна «процедура» та визначено, що адміністративна процедура – це нормативно встановлений порядок погоджених дій суб’єктів публічної адміністрації щодо реалізації їх компетенції.

Наголошено, що наразі більшість процедурних аспектів взаємодії суб’єктів публічної адміністрації з громадянами або не регулюються законодавством зовсім, або ж регулюються підзаконними нормативно-правовими актами. Враховуючи зазначене, автор висловлює думку про доцільність і необхідність прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України.

Доведено, що громадяни реалізують право на інформацію в межах двох адміністративних процедур: процедури розгляду заяв громадян та процедури розгляду запитів громадян на інформацію. Зазначена позиція обґрунтована з посиланням на чинні нормативні акти, а також відповідну наукову літературу.

Особливу увагу приділено вивченню змісту та стадій процедури розгляду заяв громадян, а також процедури розгляду запитів громадян на інформацію. Встановлено сутність категорій «звернення громадян» та «запит на інформацію», виявлено їх спільні та відмінні риси. У процесі вирішення вказаних завдань дисертантом була проаналізована практика розгляду адміністративними судами спорів, що випливають із законодавства України про доступ до публічної інформації.

З метою вироблення пропозицій, спрямованих на підвищення рівня правомірності розгляду суб’єктами публічної адміністрації запитів громадян на інформацію, дисертантом сформульовано ознаки, на підставі яких можливо проводити розмежування відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом.

Доводиться необхідність поширення на сферу діяльності суб’єктів публічної адміністрації, пов’язану з розглядом звернень громадян, а також запитів на інформацію, принципів належного врядування. Охарактеризовано основні принципи належного врядування та запропоновано офіційно закріпити їх на рівні нормативних актів, які регулюють порядок реалізації права громадян на інформацію.

У підрозділі 2.3 «Юридична відповідальність як гарантія реалізації права громадян на інформацію» розглянуто особливості притягнення до дисциплінарної та адміністративної відповідальності суб’єктів публічної адміністрації за порушення законодавства про доступ громадян до інформації.

Наголошено, що юридичну відповідальність у названій сфері несуть посадові та службові особи, які проходять службу (працюють) у складі публічної адміністрації. З’ясовано зміст термінів «посадова особа» та «службова особа» і проведено їх розмежування. Доведено доцільність одночасного використання (вживання) названих категорій у текстах нормативних актів. Визначено ознаки, які характеризують посадових та службових осіб як спеціальних суб’єктів юридичної відповідальності.

Детальному аналізу піддано процедурні аспекти дисциплінарної відповідальності посадових та службових осіб публічної адміністрації за порушення ними порядку розгляду заяв громадян та запитів громадян на інформацію. Сформульовано пропозиції щодо покращення нормативного забезпечення інституту дисциплінарної відповідальності названих суб’єктів.

Вагоме місце в підрозділі відведено дослідженню особливостей притягнення до адміністративної відповідальності посадових та службових осіб публічної адміністрації за порушення законодавства про доступ громадян до інформації. Розроблено класифікацію адміністративних правопорушень у сфері доступу громадян до публічної інформації з урахуванням об’єктивної сторони цих правопорушень. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про адміністративну відповідальність.