ПРАВО НА КОЛЕКТИВНІ ПЕРЕГОВОРИ І УКЛАДЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ДОГОВОРІВ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, апробація результатів дослідження, зазначаються публікації та структура дисертації.

Розділ 1 «Право на колективні переговори і укладення колективних договорів у системі трудових прав» складається з трьох підрозділів і присвячений визначенню поняття, предмету та принципів колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод, характеристиці нормативного закріплення права на колективні переговори і укладення колективних договорів у міжнародних актах та актах трудового законодавства України.

У підрозділі 1.1. «Поняття, предмет та принципи колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод» на підставі аналізу міжнародних актів та актів національного трудового законодавства визначаються поняття та предмет колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод, їх співвідношення з іншими формами здійснення соціального діалогу.

Виходячи зі змісту міжнародних актів і актів національного законодавства, автор пропонує розглядати поняття колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод у декількох значеннях: ) як процес переговорної взаємодії між сторонами соціального діалогу; 2) як одну з основних форм соціального діалогу у сфері праці; 3) як спосіб підготовки і укладення правових актів соціального діалогу.

Аналізуючи колективні переговори з укладення колективних договорів, угод як форму здійснення соціального діалогу, автор визначає співвідношення даної форми з іншими формами, передбаченими ст.8 Закону України «Про соціальний діалог в Україні». Встановлено, що зазначені форми мають спільні риси, але відрізняються одна від одної за метою, способом регулювання, строками, порядком ведення, правовими наслідками.

У підрозділі обґрунтовується доцільність виділення об’єкту і предмету колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод. Пропонується під об’єктом колективних переговорів розуміти конкретні дії сторін з підготовки та укладення колективного договору, угоди, а під предметом – коло питань, які винесено на обговорення і з яких сторони прагнуть досягнути домовленості. Йдеться про будь-які питання, що стосуються визначення умов праці та зайнятості, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин між працівниками і роботодавцями та їх представниками (профспілками, їх об’єднаннями, організаціями роботодавців, їх об’єднаннями). Такий підхід відповідає положенням Конвенції МОП №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів 1949 р.

На підставі аналізу міжнародних актів, прецедентних рішень контрольних органів МОП, актів національного трудового законодавства визначаються та характеризуються принципи колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод, вносяться пропозиції щодо їх закріплення у Законі України «Про колективні договори і угоди» і проекті ТК України .

Особливу увагу у підрозділі автор приділяє аналізу принципу репрезентативності і правоможності сторін та їх представників, сутність якого полягає в тому, що суб’єкти профспілкової сторони та сторони роботодавців мають підтвердити своє право і здатність виступати представниками сторін у колективних переговорах з укладення колективних договорів, угод.

Одним з основних принципів колективних переговорів з укладення колективних договорів, угод пропонується вважати принцип сумлінності, який означає, що сторонам слід уникати будь-якого невиправданого зволікання у веденні переговорів і вживати усіх можливих заходів для досягнення домовленості.

Незважаючи на те, що формулювання та закріплення мінімальних критеріїв сумлінного ведення колективних переговорів є вповні можливим і було б корисним з точки зору підвищення ефективності колективних переговорів, у національному законодавстві зазначений принцип не передбачений навіть у загальному вигляді. У зв’язку з чим автором вносяться пропозиції щодо закріплення принципу сумлінності ведення колективних переговорів та його критеріїв у Законі України «Про колективні договори і угоди» і проекті ТК України.

У підрозділі 1.2. «Нормативне закріплення права на колективні переговори і укладення колективних договорів у міжнародних актах» аналізуються міжнародні стандарти права на колективні переговори, закріплені в актах МОП, Ради Європи, Європейського Союзу. Проголошення даного права у міжнародних актах дозволяє віднести його до основних трудових прав людини у сфері праці. В актах ООН право на колективні переговори прямо не закріплено і його слід розглядати як складову права на організацію.

Особливу увагу утвердженню та забезпеченню права на колективні переговори приділено в актах МОП. Декларацією МОП від 18 червня 1998 р. дійове визнання права на колективні переговори визнано одним із основоположних принципів і прав у сфері праці. У нормах МОП колективні переговори розглядаються як дія або процес, що веде до укладення колективного договору.

У підрозділі відзначається досить широке розуміння терміну «колективні переговори» в юридичній практиці МОП. Йдеться про будь-яку форму обговорення, формальну чи неформальну, яка має за мету досягнення угоди. При цьому МОП розглядає колективні переговори як одну з найважливіших форм соціального діалогу у сфері праці, універсальний засіб регулювання питань праці. Відносини, які виникають у ході колективних переговорів між роботодавцями або організаціями роботодавців і організаціями працівників, МОП називає колективними трудовими відносинами.

У підрозділі аналізуються положення ст.6 Європейської соціальної хартії (переглянутої), в якій не виділяється окремо право на колективні переговори, а закріплюється право всіх працівників і роботодавців на укладення колективних договорів. Статтю 6 включено до переліку дев’яти «основних статей» ЄСХп.

Право на колективні переговори проголошене в актах Європейського Союзу: ст.12 Хартії основних соціальних прав трудящих 1989 р., ст. 28 «Право на колективні переговори і колективні дії» Хартії основних прав ЄС 2000 р.

У підрозділі звертається увага на те, що у вище зазначених міжнародних актах проголошене право на колективні переговори і укладення колективних договорів і не застосовується термін «угода». Вважається, що усі колективні договори, угоди, які укладаються роботодавцями та їх організаціями з організаціями працівників, незалежно від їх рівня та секторів, охоплюються поняттям «колективний договір».

У підрозділі 1.3. «Нормативне закріплення права на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод в актах національного трудового законодавства» аналізуються положення актів чинного законодавства України щодо забезпечення права на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод. У дисертації відзначається наявність термінологічних розбіжностей у визначенні даного права у чинних нормативно-правових актах. У підрозділі йдеться про право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод, оскільки саме так зазначене право сформульовано у ст. 4 Закону України «Про колективні договори і угоди», ст. 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» йдеться про право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод; у ст. 19 Закону України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» - про участь організацій роботодавців, їх об’єднань у веденні переговорів з укладення колективних договорів і угод. Водночас у ст. 8 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» передбачаються колективні переговори з укладення колективних договорів і угод. Враховуючи зазначену норму, а також норми міжнародних актів автор пропонує іменувати дане право як «право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод».

У дисертації також розглядається питання про впровадження у національну юридичну практику єдиного терміну «колективні угоди» замість терміну «колективні договори, угоди». На думку автора, більш доцільним було б застосування термінів «колективні угоди» і «колективний договір».

У ст. 2 КЗпП право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод не передбачено серед основних трудових прав працівників. У зв’язку з чим автор пропонує встановлений частиною другою ст. 2 КЗпП перелік основних трудових прав працівників доповнити правом на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод.

Оскільки основні трудові права роботодавця не закріплені у КЗпП, то відповідно відсутнє право роботодавця на ведення колективних переговорів і укладення колективного договору. У ст.19 Закону України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» йдеться про участь організацій роботодавців, їх об’єднань у веденні переговорів з укладення колективних договорів і угод, але чітко не закріплене відповідне право організацій роботодавців, їх об’єднань аналогічно передбаченому ст.20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» праву профспілок, їх об’єднань на ведення колективних переговорів та укладання колективних переговорів і угод.

У КЗпП тільки одну статтю 14 присвячено колективним переговорам, яка носить відсильний характер. На відміну від КЗпП у більшості нових трудових кодексів, прийнятих у постсоціалістичних країнах, міститься окрема глава про колективні переговори (гл. 6 Трудового кодексу Російської Федерації, гл. 34 Трудового кодексу Республіки Білорусь, четверта глава Трудового кодексу Азербайджанської Республіки та ін.), в якій докладно регулюються сторони, порядок ведення колективних переговорів, вирішення розбіжностей, гарантії та компенсації особам, які беруть участь у колективних переговорах.

На відміну від чинного КЗпП, передбачений проектом ТК України механізм забезпечення права на ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів є більш досконалим і в цілому відповідає міжнародним трудовим нормам. Книга шоста «Колективні трудові відносини» містить главу 2 «Колективні переговори та укладення колективних договорів і угод». У підрозділі проаналізовано зміст зазначеної глави та внесено пропозиції щодо удосконалення її змісту.

Право на ведення переговорів з роботодавцем і укладення колективних договорів закріплене у нових конституціях європейських постсоціалістичних країн (наприклад, Конституції Угорщини від 18 квітня 2011року). Право на колективні договори закріплено у конституціях Франції, Японії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії. Як одне з основних трудових прав, право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод доцільно було б закріпити у ст. 43 Конституції України.

Розділ 2 «Право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод як суб’єктивне трудове право» складається з трьох підрозділів, у яких досліджується юридична природа зазначеного права, його суб’єктний склад і структура.

У підрозділі 2.1. «Юридична природа права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод» визначаються юридичні характеристики даного права. Право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод є основним трудовим правом, оскільки передбачене міжнародними актами, законами України.

У підрозділі також дається характеристика зазначеного права за предметним (галузевим) критерієм, за суб’єктним критерієм і способом реалізації, за характером правовідносин, за структурою, за способом формулювання, за цільовою спрямованістю і за суб’єктами правовідносин. Зокрема, за суб’єктним критерієм і способом реалізації право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод належить до колективних трудових прав, оскільки реалізується сторонами соціального діалогу як колективними суб’єктами трудового права. Лише у разі ведення колективних переговорів на локальному рівні з укладення колективного договору зазначене право, як випливає зі змісту ст. 4 Закону України «Про соціальний діалог в Україні», може реалізуватися індивідуально роботодавцем та представником працівників (у разі відсутності первинної профспілкової організації).

Заперечуючи точку зору про можливість існування суб’єктивних трудових прав поза правовідносинами, автором обгрунтовується висновок про те, що право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод виникає і реалізується у колективних трудових правовідносинах із ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод. Зазначені правовідносини виникають із отриманням відповіді на письмову пропозицію іншої сторони про початок колективних переговорів і припиняються з підписанням колективної угоди або колективного договору.

У підрозділі 2.2. «Суб’єкти права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод» аналізується суб’єктний склад зазначеного права.

Виходячи зі змісту частини першої ст.4 Закону України «Про колективні договори і угоди» суб’єктами права на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод є сторони соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог.

Враховуючи положення ст.4 Закону України «Про соціальний діалог в Україні», суб’єктами права на колективні переговори і укладення колективних угод на національному, галузевому, територіальному рівнях є виключно профспілки, їх об’єднання, організації роботодавців, їх об’єднання та органи виконавчої влади. Водночас суб’єктами профспілкової сторони і сторони роботодавців визнаються відповідно до Закону тільки ті професійні спілки, їх об’єднання та організації роботодавців, їх об’єднання, які відповідають критеріям репрезентативності, встановленим для визначеного рівня соціального діалогу.

У підрозділі проаналізовано загальні та спеціальні критерії репрезентативності, передбачені Законом України «Про соціальний діалог в Україні», а також виділено кількісні та якісні критерії. Звернуто увагу на проблеми, які виникли при здійсненні процедури підтвердження репрезентативності профспілок і організацій роботодавців на територіальному рівні, на якому кількісний критерій для профспілок і організацій роботодавців встановлюється у відсотках до зайнятого населення. Йдеться про рівень зайнятості, який визначається за методологією МОП, і дані про який відсутні на рівні районів і міст, що унеможливлює здійснення процедури підтвердження репрезентативності суб’єктів з відповідним статусом, які діють у межах адміністративно-територіальної одиниці та ініціюють колективні переговори з укладення колективних угод. Крім цього, слід враховувати тенденцію збільшення співвідношення кількості найманих працівників і зайнятого населення. У підрозділі вносяться пропозиції про внесення змін до частини третьої ст.6 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» про встановлення кількісного критерію у відсотках не від зайнятого населення, а від кількості найманих працівників підприємств, установ, організацій.

На думку автора, здійснення оцінки відповідності критеріям репрезентативності та підтвердження репрезентативності суб’єктів сторони профспілок і сторони роботодавців Національною службою посередництва і примирення та її органами не суперечить міжнародним актам. Зазначене положення Закону України «Про соціальний діалог в Україні» не є втручанням у внутрішню діяльність профспілок і організацій роботодавців з боку один одного і з боку держави, оскільки визнання представницьких організацій працівників і роботодавців для участі у колективних переговорах передбачено актами МОП, зокрема Конвенцією МОП №154 про сприяння колективним переговорам і Рекомендацією №163 щодо сприяння колективним переговорам.

Статтею 4 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено формування за визначених умов спільного представницького органу, а також підписання угоди про утворення даного органу. Проте не встановлено строків утворення спільного представницького органу і підписання відповідної угоди. Автор доводить доцільність виконання зазначених дій у встановлений Законом 7-денний строк, адже після закінчення саме зазначеного строку слід вважати, що сторона ухиляється від участі у колективних переговорах з укладення колективного договору, угоди.

Аналіз суб’єктів права на колективні переговори і укладення колективних угод на територіальному, галузевому і національному рівнях свідчить про те, що з ініціативою ведення колективних переговорів з укладення угод виступають, як правило, профспілки. Однак на галузевому рівні у профспілок існують труднощі у пошуку соціальних партнерів, оскільки ст.4 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» суб’єктами сторони роботодавців визнано всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців.

Автором обґрунтовується необхідність усунення правових та редакційних неузгодженостей у закріпленні суб’єктів права на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод у законах України «Про соціальний діалог в Україні», «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

У підрозділі 2.3. «Структура права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод» виділяються у структурі зазначеного права чотири елементи: право-поведінка, право-вимога, право-домагання і право-користування. Як більшість трудових прав, право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод сформульовано як право-поведінка (право на власні дії) та право-домагання (право вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій).

Право на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод є складним за своєю структурою і включає сукупність передбачених законом правомочностей сторін. Йдеться про правомочності виступити з ініціативою проведення колективних переговорів і вимагати від іншої сторони вступити у колективні переговори; правомочності з: визначення строків, місця і порядку ведення колективних переговорів; утворення робочої комісії з представників сторін для ведення колективних переговорів і підготовки проектів колективного договору, угоди; проведення консультацій, експертиз; отримання необхідної інформації для ведення колективних переговорів; використання примирних процедур для врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів та ін.

Особливу увагу у підрозділі приділено дослідженню правомочностей на проведення консультацій та отримання необхідної інформації для ведення колективних переговорів.

Розділ 3 «Реалізація права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод та його захист» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню механізму реалізації зазначеного права та формам його захисту.

У підрозділі 3.1. «Реалізація права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод та його захист» розглядаються питання ініціювання колективних переговорів, процедури їх ведення, порядку вирішення розбіжностей та відповідальності сторін.

Правомочності однієї сторони на ініціювання колективних переговорів (шляхом направлення письмового повідомлення іншій стороні) відповідає кореспондуючий обов’язок іншої сторони вступити у такі переговори протягом семи днів. Пропонується доповнити ст.10 Закону України «Про колективні договори і угоди» після другої частини окремою частиною, в якій передбачити, що днем початку колективних переговорів є день, який слідує за днем отримання ініціатором проведення колективних переговорів відповіді іншої сторони на письмове повідомлення про початок переговорів із зазначенням представників для участі у робочій комісії та їх повноважень. Видається доцільним робочу комісію, про яку йдеться у ст.10, іменувати комісією із колективних переговорів з укладення колективного договору, угоди.

Законодавством деяких країн передбачена можливість початку переговорів в інший (відмінний від 7-денного) строк (наприклад, ч.1 ст. 357 Трудового кодексу Республіки Білорусь). Однак при цьому доцільно було б встановити максимальний строк для попередження затягування переговорів, частину другу ст. 10 Закону України «Про колективні договори і угоди» доповнити окремим реченням такого змісту: «За угодою сторін колективні переговори можуть бути розпочаті в інший (відмінний від 7-денного) строк, але не більше одного місяця. У підрозділі формулюються й інші пропозиції щодо удосконалення процедури ведення колективних переговорів.

У підрозділі 3.2. «Захист права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод» йдеться про форми захисту зазначеного права.

Автор виходить із широкого розуміння права на захист, яке включає можливість звернення за захистом до юрисдикційних органів і можливість використання дозволених законом форм і способів захисту, в тому числі самозахист.

У підрозділі звертається увага на недосконалість забезпечення права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод примусовим механізмом його реалізації. Закріплення обов’язку іншої сторони вступити в колективні переговори, а також відповідальності за ухилення від участі у переговорах ще не означає, що колективні переговори буде розпочато.

Статтею 20 «Право профспілок, їх об’єднань на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів, угод» Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено право профспілок оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до місцевого суду у разі відмови роботодавців, їх об’єднань, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування усунути порушення умов колективного договору, угоди або недосягнення згоди у тижневий термін, протягом якого зазначені суб’єкти повинні розглянути відповідне подання. Автор пропонує у зазначеній статті також закріпити відповідне право профспілок у разі ухилення роботодавців, їх об’єднань, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування від участі в колективних переговорах, невиправданого затягування переговорів, ненадання інформації, необхідної для колективних переговорів і здійснення контролю, а також відмови укласти колективний договір, угоду на погоджених умовах.

У підрозділі розглядаються питання відповідальності за порушення права на колективні переговори і укладення колективних договорів, угод, вносяться пропозиції щодо удосконалення відповідних положень Закону України «Про колективні договори і угоди» і проекту ТК України.