ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, формулюється наукова новизна, підкреслюється наукове і практичне значення одержаних результатів, зазначаються апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Методологія дослідження та вибір напрямків дослідження» присвячений визначенню напрямків дисертаційного дослідження, його методології. На підставі аналізу літератури за тематикою дослідження зроблено висновок, що існує нагальна потреба заповнити прогалини в наукових розвідках поняття, сутності та елементів зобов’язання на сучасному етапі розвитку цивільного права України.

Підкреслено, що при дослідженні будь-якого явища правової дійсності доцільно йти від витоків відповідного явища, тобто для вірного та адекватного розуміння сучасного зобов’язального права необхідно дослідити генезу,
фактори і передумови його виникнення. Крім того, при дослідженні окремих правових конструкцій необхідно звертатися до цивільного права зарубіжних країн, в надрах якого вони з’явилися.

При визначенні напрямків дослідження увагу зосереджено на тому, що розвиток зобов’язального права неможливий поза розвитком доктрини вчення про зобов’язання. Необхідність побудови загальної теорії зобов’язання (у законодавстві - загальної частини зобов’язального права) є незаперечною. Тільки після встановлення загальних положень можна з успіхом передбачати й визначати окремі, такі, що зустрічаються найчастіше на практиці, зобов’язальні відносини. Однак історичний розвиток законодавства та науки відбувався інакше - окремі зобов’язання були сформульовані в законодавстві та доктрині раніше, ніж загальна теорія. Загальні положення про зобов’язання є тими засадами, яким має відповідати будь-яке зобов’язальне відношення, якщо інше не зазначено в законі, договорі, їх розробка є складним завданням законодавця та доктрини. Вчення про зобов’язання як учення про основні засади зобов’язання (а не вчення про окремі випадки зобов’язань) набуває сьогодні методологічного значення, стає відправним пунктом подальших досліджень.

Зроблено висновок, що загальна концепція зобов’язання має бути досліджена через осмислення методологічного, систематичного, історичного й лінгвістичного значення цієї категорії. З цих позицій у роботі зосереджено увагу на визначенні поняття зобов’язання, дослідженні його ознак та елементів. Особливої актуальності для розробки загальної концепції вчення про зобов’язання набуває дослідження об’єкту та змісту зобов’язання, оскільки саме вони, зазвичай, визначають специфіку кожного різновиду зобов’язання.

Розділ 2 «Зобов’язання у системі цивільного права України» складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню зобов’язального права України як підгалузі цивільного права.

У підрозділі 2.1. «Поняття, значення та система зобов’язального права України» зроблено висновок, що зобов’язальне право України визнається підгалуззю цивільного права насамперед тому, що регулює відносно однорідні договірні та недоговірні зобов’язальні відносини, містить норми загальної та спеціальної дії, які мають предметну та функціональну спрямованість.

Запропоновано відмовитися від згадки про економічний оборот у визначенні поняття зобов’язального права, оскільки він передбачає переміщення благ, які виступають у формі товару. Звернено увагу на те, що у ЦК України не вживається термін «економічний/товарний/майновий оборот», а вживається термін «цивільний оборот». Автор доходить висновку, що сьогодні норми зобов’язального права регулюють майнові відносини,
пов’язані з обміном результатів діяльності учасників цивільного обороту, тобто відносини економічного обороту, а також немайнові відносини.

У підрозділі обґрунтовано систематизацію зобов’язань залежно від підстав виникнення. Договірні зобов’язання, залежно від спрямованості зобов’язання, запропоновано згрупувати таким чином: 1) зобов’язання з передачі майна у власність; 2) зобов’язання з передачі майна в користування; 3) зобов’язання з виконання робіт; 4) зобов’язання з надання послуг;

5) зобов’язання, одним з предметів яких є об’єкти інтелектуальної власності;

6) загальноцільові зобов’язання. Недоговірні зобов’язання згруповано залежно від підстав виникнення: 1) з односторонніх правомірних дій (регулятивні недоговірні зобов’язання); 2) зобов’язання з неправомірних дій (охоронні зобов’язання). Запропонована систематизація зобов’язань не заперечує можливості здійснення класифікації (не систематизації) зобов’язань за різними критеріями. Необхідність у такій класифікації існує фактично для навчальних цілей, на відміну від проведеної систематизації зобов’язань, яка спрямована на отримання відповіді на питання особливостей правового регулювання договірних і недоговірних зобов’язань, застосування до окремих її груп тих чи інших правових норм, у тому числі норм загальної частини зобов’язального права.

Дисертантом наголошено, що сьогодні великого значення набуває встановлення основних тенденцій розвитку зобов’язального права (що дозволяє визначити науково обґрунтовані шляхи створення таких правових норм, які б не лише відповідали вимогам часу, але й максимально сприяли виконанню перспективних завдань), якими є: комерціалізація, глобалізація, переважний розвиток договірного права, залучення немайнових об’єктів у сферу зобов’язального права.

У підрозділі 2.2. «Принципи зобов’язального права України» досліджуються засади цивільного законодавства та їх вплив на зобов’язальні відносини, а також інші принципи, які випливають із норм зобов’язального права.

У дисертації доведено невірність тези про те, що у зобов’язанні принцип рівності не реалізується, оскільки кредитор має владу над боржником. Але зобов’язання, як й інші цивільні відносини, формуються між рівноправними суб’єктами, в яких обов’язок боржника кореспондує правоможності, як праву вимоги, а не повелінню.

Встановлено, що у ст. 652 та ч.ч. 2, 3 ст. 749 ЦК України термін «справедливість» вживається для підкреслення необхідності дотримуватися еквівалентності, співрозмірності, балансу між інтересами різних сторін зобов’язання. Широко використовується судами принцип справедливості (у сукупності із принципом розумності) у спорах про відшкодування шкоди, особливо моральної, де принципи розумності та справедливості взагалі є
ледве не єдиним орієнтиром у визначенні конкретної суми відшкодування. Підкреслено, що якими б не були суб’єктивними критерії справедливості та розумності при визначенні розміру моральної шкоди, інших (кращих) у праві не існує.

Дисертантом доведено, що думка про те, що принцип реального виконання зобов’язання втрачає свою вагу у сучасному законодавстві, не відповідає положенням ЦК України. Відповідно до ст. 622 ЦК України навіть повне відшкодування збитків та неустойки не веде до припинення зобов’язання. Припинення зобов’язання тягне лише виконання зобов’язання в натурі, крім випадків, якщо кредитор відмовився від прийняття виконання або від договору за обставин, вказаних у ч.ч. 2 та 3 ст. 622 ЦК України. Інша ситуація існує в російському законодавстві, адже аналогічну норму сформульовано інакше. За ст. 396 ЦК РФ розрізняються ситуації, коли зобов’язання неналежно виконане чи невиконане взагалі. Якщо зобов’язання неналежно виконане (але не невиконане взагалі), то наслідки настають такі самі, як і у випадку порушення зобов’язання за ЦК України; якщо ж зобов’язання не виконане, то воно припиняє зобов’язання, якщо збитки відшкодовано та неустойку виплачено. У ст. 622 ЦК України об’єднано і невиконання зобов’язання, і неналежне виконання зобов’язання єдиним терміном «порушення зобов’язання» (у розумінні ст. 610 ЦК України) з однаковими правовими наслідками.

Розділ 3 «Поняття та ознаки зобов’язання» складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню основних характеристик, ознак, правової природи зобов’язання (зобов’язальних правовідносин).

У підрозділі 3.1. «Зобов’язання як різновид цивільних правовідносин» проаналізовані доктринальні погляди на зобов’язання, встановлені основні характеристики цієї категорії. Обґрунтовано висновок, що визнання суті будь- якого правового явища припускає, передусім, дослідження його правової природи. У сучасній українській цивілістці зобов’язання трактуються як один із видів цивільних правовідносин.

Термін «зобов’язання» не можна ототожнювати з терміном «обов’язок». Актуальність питання про співвідношення і відмежування зобов’язання від обов’язку зумовлена існуючою в сучасній правозастосовчій практиці плутаниною та нечіткістю в питаннях відмежування зобов’язання від публічних обов’язків.

У підрозділі наголошено також на необхідності відмежування цивільних зобов’язань від зобов’язань в інших галузях права. Розглянуто питання про поняття «зобов’язання» як міжгалузевого інституту та зроблено висновок, що використання терміну «зобов’язання» в інших галузях права має бути науково обґрунтованим, не слід цим терміном називати всі відносні правовідносини в інших галузях права, а тільки ті, які мають характерні риси зобов’язань,
як, наприклад, у господарських відносинах, у деяких випадках у трудових відносинах. Але не можна поширювати цей термін на явища, що мають більш вузьке значення, як, наприклад, обов’язок у податкових відносинах.

Встановлено, що норми зобов’язального права поширюються тільки на зобов’язальні відносини, які виникли. Доведено необхідність визнання виникнення недоговірного охоронного зобов’язання у випадку недобросовісного ведення переговорів про укладення договору. Обґрунтовано, що у випадку виникнення відповідного зобов’язання, воно має обмежуватися тільки відшкодуванням реальних збитків та тільки за умови доведеної вини при недобросовісному веденні переговорів про укладення договору.

У підрозділі 3.2. «Ознаки зобов’язальних правовідносин»

обґрунтовано висновок, що зобов’язальні правовідносини відрізняються від речових правовідносин: 1) за колом пов’язаних ними осіб (це відомі, конкретно визначені особи на момент виникнення відношення); 2) за об’єктом (у зобов’язанні це дія зобов’язаної особи, при цьому об’єкт може бути не чітко визначений, а наприклад, генерично, альтернативно);

3) за підставами виникнення (крім того, що ці підстави значно різняться, принциповим моментом є те, що зобов’язання може виникнути в результаті як правомірних, так і неправомірних дій, а правовідносини власності в результаті правопорушень не виникають); 4) за конкретною формою, в якій виражаються права та відповідні обов’язки (у зобов’язанні - це вимога і борг); 5) в речових правовідносинах сутність суб’єктивного права зводиться до права на власну поведінку; у відносних правовідносинах вона стає правом вимоги конкретної поведінки від зобов’язаних осіб; 6) за характером реалізації (у зобов’язанні право кредитора може бути реалізоване лише при виконанні боржником своїх зобов’язань, а не за допомогою вчинення самою уповноваженою особою власних дій щодо певного блага, окрім особливостей, що містить ст. 621 ЦК України); 7) за особливостями правового регулювання (для зобов’язання важливими є не тільки регламентація виникнення, захисту і припинення права, а й чітко визначена процедура виконання зобов’язання); 8) за значенням для цивільного обороту (в зобов’язанні відображається динаміка цивільних прав і обов’язків, тобто зобов’язання опосередковує цивільний оборот, а речові правовідносини фіксують статику, належність майнових прав особам поза обміном між учасниками цивільного обороту); 9) за часом існування (зобов’язальні правовідносини є тимчасовими: такими, що виникли на визначений час, чи при невизначеному часі дію зобов’язання обмежено фактичною зацікавленістю кредитора у виконанні); 10) за наявності чи відсутності необхідності взаємодії їх учасників (для того, щоб зобов’язання було виконаним, його сторони мають взаємодіяти між собою, натомість для речового права така взаємодія не є властивою); 11) за колом різновидів (види зобов’язання характеризуються незамкнутістю переліку, речові,
навпаки, виникають тільки у випадку, якщо певний їх різновид передбачений законодавством); 12) речові правовідносини завжди є майновими, а зобов’язальні в окремих випадках можуть бути немайновими.

У підрозділі встановлені також ознаки зобов’язання як цивільного правовідношення, які певним чином корелюють із указаними вище ознаками, але виділяються дисертантом окремо як найсуттєвіші характеристики зобов’язальних правовідносин, що мають значення не тільки у співвідношенні абсолютних та відносних правовідносин, а й для характеристики такої самостійної категорії у цивільному праві як «зобов’язання».

У підрозділі 3.3. «Методологічні засади вдосконалення законодавчого визначення зобов’язання» аналізуються доктринальні та законодавчі підходи до зобов’язань та на цій підставі формулюються пропозиції щодо вдосконалення визначення поняття зобов’язання.

На підставі аналізу законодавчого визначення поняття зобов’язання, його ознак, основних характеристик, сфери застосування автором запропоноване наступне доктринальне визначення зобов’язання: цивільне зобов’язання - це цивільне правовідношення, що опосередковує переміщення матеріальних і нематеріальних благ у цивільному обороті, в якому боржник зобов’язаний вчинити на користь кредитора певну дію (певні дії) майнового або немайнового характеру чи утриматися від певної дії (певних дій), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (обов’язків), або обидві сторони виступають відносно одна одної кредиторами (щодо прав) і боржниками (щодо обов’язків).

Запропоновано уточнити законодавчу дефініцію зобов’язання у ст. 509 ЦК України: «1. Зобов’язання є цивільним відношенням, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) майнового чи немайнового характеру або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку, або обидві сторони виступають одна відносно іншої кредиторами й боржниками.

Дії боржника, які носять немайновий характер, мають бути прямо передбачені в договорі чи законі, відповідати вимогам цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавстві, засадам розумності та справедливості».

Запропонована дефініція відрізняється від існуючої вказівкою на: а) цивільно-правовий характер відношення; б) можливість виникнення обов’язку боржника майнового чи немайнового характеру; в) множинність дій як об’єкта зобов’язання; г) можливість виникнення двосторонньо-зобов'язуючого зобов’язання; д) вимоги до форми вчинення правочину, який породжуватиме зобов’язання із немайновим змістом.

Розділ 4 «Суб’єкти та об’єкти зобов’язальних правовідносин» складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються поняття суб’єктів,
об’єкту зобов’язальних правовідносин, вимоги до об’єкту для визнання зобов’язання існуючим, види дій боржника як об’єкту зобов’язання.

У підрозділі 4.1. «Суб’єкти зобов’язальних правовідносин» встановлено, що в теорії права, як правило, ототожнюються терміни «суб’єкти правовідносин» й «сторони правовідносин». У науці цивільного права для зобов’язальних правовідносин застосовуються терміни «суб’єкти зобов’язання» та «сторони зобов’язання». Проте, автор звертає увагу на те, що значення зазначених термінів не збігається. Слід враховувати те, що крім боржника й кредитора в зобов’язанні можуть брати участь інші особи, які називаються «треті особи». Вони не є сторонами, але беруть участь у зобов’язанні, тому поняття «суб’єкти» чи «учасники» зобов’язання є більш широкими за змістом, ніж поняття «сторони» зобов’язання.

У неускладненому зобов’язанні беруть участь дві сторони: зобов’язана сторона - боржник, зобов’язаний учинити певну дію, що становить зміст зобов’язання, чи утриматися від певних дій, та правоможна сторона - кредитор, який має право вимагати виконання зобов’язання. Але осіб у зобов’язанні може бути більше, ніж дві: по-перше, у зобов’язанні із множинністю осіб кредиторів і боржників може бути декілька, але це не впливає на кількість сторін правовідносин); по-друге, у деяких зобов’язаннях можуть брати участь треті особи. До зобов’язань за участю третіх осіб автором віднесені: зобов’язання на користь третьої особи; зобов’язання, що виконує третя особа (передоручення виконання); зобов’язання, що виконуються третій особі (переадресація виконання).

Суб’єкти зобов’язання іменуються як кредитор та боржник (в окремих видах зобов’язань вони мають спеціальні назви, як, наприклад, позичальник

- позикодавець, орендар - орендодавець). Але останні терміни не завжди замінюють терміни «божник» та «кредитор», оскільки, наприклад, договір оренди є взаємним, а тому й орендар і орендодавець одночасно є кредитором і боржником. Тільки в односторонніх зобов’язаннях специфічні назви учасників зобов’язання (наприклад, позичальник - позикодавець) можуть бути замінені на терміни «божник» та «кредитор».

У підрозділі 4.2. «Поняття об’єкта зобов’язальних правовідносин» автором відзначено, що довготривала дискусія про об’єкти цивільних правовідносин втратила свою актуальність, оскільки питання про об’єкти цивільних прав отримало законодавче закріплення у ст. 177 ЦК України, в якій втілено теорію множинності об’єктів цивільних прав і закріплено в якості таких майнові і немайнові блага.

Обґрунтовано висновок, що об’єктом зобов’язання є дії боржника. Підтвердженням цієї тези є положення ч. 1 ст. 509 ЦК України, відповідно до якої зобов’язання направлене на «вчинення певної дії». З огляду також на те, що в інших дефініціях у ЦК України вказується на об’єкт
відповідних правовідносин («правом власності є право особи на річ», «право інтелектуальної власності - це право особи на результат ...»), то і з ч. 1 ст. 509 ЦК України випливає, що правом за зобов’язанням є «право вимоги дії». При цьому об’єктом і суб’єктивного права, і суб’єктивного обов’язку є дії боржника, що одночасно виступають об’єктом зобов’язання. Дія - цей той зовнішній об’єкт, на який спрямовано право, що, у свою чергу, реалізується у правовідносинах.

Встановлено, що вказівка на річ, як об’єкт зобов’язання, не дає змоги відмежувати правовідношення від однотипних правовідносин. Характеристика лише дій боржника (передати річ, забезпечити схоронність речі, виконати дії, направлені на укладення договору з приводу певної речі) точно вказує на тип правовідносин, що виникли між сторонами.

Автором доведено необхідність встановлення співвідношення понять «предмет зобов’язання» і «об’єкт зобов’язання» з поняттями «предмет договору» та «об’єкт договору», які часто не розмежовуються не тільки на практиці, а й у науковій літературі.