Request a thesis МОДЕРНИЗАЦИЯ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ПОЛИТИКИ В СФЕРЕ СОЦИАЛЬНОЙ ЗАЩИТЫ НАСЕЛЕНИЯ УКРАИНЫ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження поставленої проблеми, показано зв’язок дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами і темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, подано інформацію щодо впровадження та апробації дисертаційної роботи, вказано загальні відомості про публікації за темою дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження системи соціального захисту населення в умовах модернізації українського суспільства” – проведено системний аналіз наукових праць українських і зарубіжних авторів щодо сутності соціального захисту як системи та соціальної функції держави, аналізуються ключові поняття дослідження, об’єкти, суб’єкти та компоненти системи соціального захисту, розкриваються особливості її функціонування в сучасних умовах; розглядаються основні теоретичні підходи щодо призначення системи соціального захисту в умовах ринкової економіки, а також роль системи соціального захисту залежно від моделі соціальної держави; висвітлюються базові підходи науковців до теорії модернізації як методологічної основи дослідження соціальних змін.

Аналіз світового досвіду засвідчує, що сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життєвий цикл людини, передбачаючи відповідні заходи щодо підтримання її добробуту від народження до смерті, і включають соціальне страхування, пенсійне та пільгове забезпечення, соціальну допомогу, надання якісної та доступної освіти й охорони здоров’я, забезпечення ефективної зайнятості, сприяння народженню та вихованню дітей, соціальне обслуговування людей похилого віку, надання соціальних послуг особам з особливими потребами тощо. Перехід України до нової економічної системи та нової моделі суспільного розвитку виявив необхідність охоплення соціальним захистом усього населення, а не окремих категорій, оскільки кожна людина почала стикатися із соціальними ризиками, які вона не може подолати самостійно. Водночас в Україні не завжди сприймають термін “соціальний захист” щодо всіх осіб, вважаючи, що він стосується лише найбільш нужденних. Зроблено висновок, що соціальний захист потрібно трактувати розширено, тобто враховувати потреби всіх соціальних верств і груп населення.

Запропоновано такі засадничі принципи сучасної системи соціального захисту населення: всезагальність, загальнодоступність (соціальний захист має стосуватися всіх категорій); диференційованість та адресність заходів (для різних соціально-демографічних груп залежно від соціального становища, віку, працездатності та ступеня економічної самостійності); комплексність і системність (всі окремі компоненти взаємопов’язані та взаємозалежні); децентралізація; інформаційна відкритість і прозорість суспільного контролю; соціальна солідарність; відповідність соціального захисту рівню соціально-економічного розвитку.

Проаналізовано вплив міжнародних стандартів забезпечення соціальних прав і свобод людини на формування національної системи соціального захисту населення. Розкрито науково-методичні підходи до оцінки ефективності управління у сфері соціального захисту шляхом використання відповідних соціально-економічних показників: державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, рівня та якості життя, показників бідності, Індексу людського розвитку тощо.

Дослідженням продемонстровано, що система соціального захисту населення – це багатоаспектне явище, в якому виокремлюються відповідні методологія та практика. Отримані теоретичні результати виступили науковою та методологічною основою для розвитку ідеї про те, що соціальний захист має реально стати пріоритетним об’єктом державної політики, а це особливо актуально в умовах модернізації українського суспільства. На підставі здійсненого аналізу зазначено, що модернізація державної політики у сфері соціального захисту населення не може бути відокремлена від основних підходів, принципів і положень стратегії реформ. Розглянуто сучасні підходи до сутності модернізації та модернізацію як ідеологію трансформації суспільного розвитку. Про ідеологію модернізації держави, яка має визначати зміст і масштаби відповідних змін, здійснювати якісні перетворення у суспільстві з урахуванням досвіду провідних країн світу, йдеться в Посланні Президента України до Верховної Ради України “Модернізація України – наш стратегічний вибір” (2011 р.), у Програмі економічних реформ на 2010–2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”, у Національній доповіді “Новий курс: реформи в Україні. 2010–2015”, у Нових соціальних ініціативах Президента України тощо. Зроблено висновок, що чинна модель соціального захисту суперечить модернізаційному напряму суспільного розвитку, відсутній системний підхід до формування та реалізації державної політики у соціальній сфері.

Вивчення зарубіжного досвіду підтвердило актуальність здійснення модернізації системи соціального захисту, яка ще в 2000 р. стала одним із напрямів нової Соціальної програми Європейського Союзу. У центрі модернізації – інвестиції в людський розвиток, зниження рівня безробіття, проведення пенсійної реформи, забезпечення гарантованого мінімального доходу, доступу до медичних та інших послуг, запобігання соціальним ризикам і виключенню осіб із системи соціального захисту тощо.

У другому розділі – “Проблеми та суперечності пострадянської трансформації системи соціального захисту населення” – розкрито роль і значення базових чинників, які впливають на формування системи соціального захисту: суспільно-політичної ситуації, трансформації економіки, амбівалентності суспільної свідомості, деформації соціальної структури, демографічної кризи, проблем зовнішньої трудової міграції та регіональних диспропорцій соціального розвитку.

За результатами аналізу виявлено, що нинішня система соціального захисту є суперечливою, оскільки поєднує в собі як залишки радянської системи соціального забезпечення та її патерналістські механізми, так і фрагментарні зміни, викликані переходом до ринкової економіки за певного прояву переважно її ліберальних елементів. Доведено, що криза системи соціального захисту виникла через низку суспільно-політичних причин: несформованість правової держави, яка є передумовою для соціально орієнтованого державного управління; відсутність цивілізованих владних відносин; концептуальну неусвідомленість соціальної складової державної політики; відсутність стратегії і тактики діяльності держави у сфері соціальних відносин; суперечливість нормативно-правової бази соціального спрямування; ресурсний дефіцит (фінансово-економічний, управлінський, інституційний тощо) одночасно з нераціональним його використанням; схильність до корупції; механічне застосування іноземного досвіду без врахування національних особливостей; відсутність аналізу соціальних наслідків при прийнятті управлінських рішень тощо.

Проведений аналіз державних видатків за бюджетною статтею “Соціальний захист та соціальне забезпечення” дозволяє оцінити їх динаміку загалом як негативну. Видатки, починаючи з 2000 р., в середньому зросли майже в 2 рази як у відсотках до загальної суми видатків, так і у відсотках до ВВП. Згідно з даними Всесвітнього банку соціальні видатки України в останні роки становили в середньому 25% ВВП, тільки пенсійне забезпечення “забирає” 18% ВВП, що є високим показником навіть для високорозвинених країн. Водночас питома вага заробітної плати в доходах населення за останні роки становила в середньому 42%, а питома вага соціальної допомоги – 38%. Тобто втрачається мотиваційна функція заробітної плати та дестимулюється ефективне використання людського потенціалу, при цьому соціальна допомога, пільги та субсидії не захищають малозабезпечених осіб від бідності, а програмами соціальної підтримки охоплено майже 60% домогосподарств. Фінансування системи соціального захисту організовано вкрай нераціонально, через підміну дієвого реформування екстенсивним збільшенням соціальних видатків ці ресурси витрачаються неефективно, адже значна частка фінансів не надходить до людей, які дійсно потребують соціальної допомоги. Такий стан позначається на втраті позицій людського потенціалу: якщо в 1990 р. Україна за Індексом людського розвитку займала 45 місце в світі, то через 22 роки – 78.

Суперечливий характер вітчизняної системи соціального захисту обумовлений також амбівалентністю світоглядно-ціннісних орієнтацій громадян, поєднанням тоталітарної та демократичної свідомості. Значна частина людей чекає допомоги лише від держави, їх позиція зводиться до тотального державного патерналізму, соціального утриманства та пасивності, слабкої економічної активності. Інша частина населення прагне до незалежності від держави, до зміни державної політики стосовно малого та середнього бізнесу тощо, що дасть можливість активним громадянам самостійно заробляти на життя та соціально реалізовуватися.

Встановлено, що трансформаційні зміни в українському суспільстві призвели до значної соціальної нерівності та майнового розшарування. Соціально-класова структура хоча й стала більш стратифікованою, але змінилася в бік погіршення – збільшилася питома вага нижчого класу, що становить загрозу для суспільної стабільності. Залишається значна поляризація між найбагатшими та найбіднішими верствами населення, між містом і селом, столицею та регіонами. Наслідки деформації соціальної структури для системи соціального захисту є загрозливими: за офіційними даними рівень бідності населення становить 28%, що складає майже 13 млн осіб. Особливістю бідності став її високий рівень серед економічно активного населення. Бідність продовжує бути поширеним явищем серед сімей з дітьми з обома працюючими батьками, що в два рази перевищує бідність у сім’ях без дітей. На диференціацію населення за матеріальним станом і на депривацію впливає регіон проживання. Найвищий рівень бідності спостерігається в сільській місцевості. Внаслідок масштабної бідності звужуються можливості формування інтелектуального та фізичного потенціалу суспільства; низький платоспроможний попит і можливості накопичення гальмують розвиток вітчизняного виробництва та економічне зростання; загострюються проблеми формування доходної частини державного бюджету і збільшуються видатки на соціальний захист.

Україні притаманне старіння населення, викликане критичним зниженням народжуваності та високим рівнем смертності осіб працездатного віку, що зумовлює неминучість нестачі робочої сили, змінює ситуацію на ринку праці, в освіті й охороні здоров’я, веде до скорочення фінансових можливостей соціального забезпечення при зростанні попиту на соціальну допомогу та соціальне обслуговування. Передчасна смертність чоловіків впливає на зменшення податкових і страхових надходжень, а також на збільшення кола осіб, які претендують на підтримку від держави: допомогу та пенсію у зв’язку з втратою годувальника, на житлові субсидії, допомогу сім’ям з дітьми та малозабезпеченим сім’ям, допомогу на поховання. Не менш суспільно важливими постають питання виховання дітей у неповних родинах, їх первинної соціалізації тощо.

Низький рівень соціального захисту населення підсилює такі процеси, як еміграція та трудова міграція за кордон. За різними оцінками за межами країни працює від 1 до 7 млн осіб, що складає близько третини українців працездатного віку. Еміграція та зовнішня трудова міграція зменшує кількість працюючих, погіршує співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням, що призводить до недоотримання податкових надходжень до Державного бюджету та внесків на різні види соціального страхування, у тому числі до Пенсійного фонду. За підрахунками втрати складають декілька мільярдів гривень на рік. Також залишається актуальною проблема відсутності соціального захисту трудових мігрантів за кордоном, що обумовлено передусім їх нелегальним статусом.

Негативно впливають на систему соціального захисту регіональні диспропорції. Зберігаються високі міжрегіональні відмінності у рівнях заробітної плати та за видами економічної діяльності, а також перевищення середнього по економіці рівня заробітної плати у м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Київській областях. Водночас вищий розмір заробітної плати в індустріальних регіонах неспроможний компенсувати негативний вплив екологічної та демографічної кризи, небезпечних умов праці. Значні регіональні розбіжності в рівнях оплати праці створюють проблеми у забезпеченні єдиних національних стандартів рівня життя, у подоланні бідності та становленні середнього класу. Таким чином, добробут і соціальний захист залежать не від результатів праці, а від місця проживання, належності до певного відомства, галузі чи сфери, що за своєю суттю є несправедливим, оскільки нерівномірно забезпечуються конституційні норми, що неприпустимо.