Корнієць В. В. Адміністративно-правові основи відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері в контексті адміністративно-правової реформи в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено предмет та об’єкт, сформульовано мету та основні завдання роботи, охарактеризовано науково-теоретичну і методологічну базу дослідження, підкреслено практичне значення одержаних результатів, сформульовано основні положення та позиції, що виносяться на захист, їх наукову новизну, наведено дані щодо апробації результатів дослідження.

Розділ 1 “Теоретико-правові засади відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері” складається з двох підрозділів у яких визначаться поняття та концептуальні підходи до відповідальності за правопорушення в санітарно-епідеміологічній сфері, ґенеза та сучасний стан законодавства, яке регламентує відповідальність у санітарно-епідеміологічній сфері.

Підрозділ 1.1 “Поняття та концептуальні підходи до відповідальності за правопорушення в санітарно-епідеміологічній сфері” присвячений визначенню концептуальних підходів до відповідальності за правопорушення в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, а також розмежування відповідальності  фізичної або юридичної особи та відповідальності державних органів і посадових осіб за порушення норм санітарно-епідеміологічного законодавства України.

Вихідним положенням дослідження стали концептуальні підходи щодо розв’язання даної проблеми ученими-правознавцями у галузі адміністративного права і процесу, теорії держави та права, а саме: О.М. Бандурки, Д.А. Бахраха, В.М. Гаращука, С.М. Громбах, Г.Ю. Гулевської, О.В. Дьяченко, Д.В. Іванюка, В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, Л.А. Лерман, А.Є. Лисого, С.В. Пєткова, С.О. Ряженко, І.М. Спасібо-Фатєєвої, М.М. Тищенка та ін.

Доведено, що відповідальність за правопорушення в санітарно-епідеміологічній сфері становить самостійний предмет правового регулювання з приводу проведення адміністративної реформи, що передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації, оскільки здійснити кодифікацію норм адміністратвиного законодавства одночасно і в одному акті об’єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання. Наприклад, у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, у сфері ветеринарно-санітарних вимог тощо. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого нормативного документа, що повинен мати кодифікований характер і може називатись відповідно, наприклад – “Санітарно-епідеміологічний кодекс”.

У підрозділі 1.2 “Ґенеза та сучасний стан законодавства, яке регламентує відповідальність у санітарно-епідеміологічній сфері” здійснено аналіз законодавства, яке регламентує відповідальність у санітарно-епідеміологічній сфері та обґрунтовує свою позицію щодо здійснення реформування адміністративного законодавства в тому числі санітарно-епідеміологічної сфери.

Наголошується, що жоден орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів. Тільки відкрита для суспільства процедура розв’язання конфлікту забезпечує ефективний компроміс між суб’єктами правовідносин, мається на увазі порядок притягнення до відповідальності за порушення санітарно-епідеміологічного законодавства. Це стосується насамперед потенційного конфлікту між такими функціями в будь-якому секторі суспільних відносин, як формування політики та норм для конкретного сектора, визначення інтересів держави як власника і регулювання (зокрема, встановлення обмежень) діяльності господарюючих одиниць у цьому секторі. Цілком закономірно, що визначені соціальні умови є фактором виникнення суперечностей між управлінською волею держави, інтересами різних соціальних груп чи окремих громадян.

Розглянуто три ключових положення, що визначають місце санітарно-епідеміологічного права в системі права України. По-перше, правова наука виходить з об’єктивного характеру системи права, коли за основу класифікації норм по галузях береться насамперед предмет правового регулювання. Відповідно до цього слід визнати, що санітарно-епідеміологічне право є об'єктивним за його походженням, змістом, закономірностями розвитку і є наслідком розвитку системи та структури права, а не систематизації норм як такої. По-друге, санітарно-епідеміологічне право не заміняє і не скасовує основні галузі права (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове тощо), а існує поряд із традиційними галузями права, і тому правове регулювання діяльності Державної санітарно-епідеміологічної служби України запроваджено тільки у санітарно-епідеміологічному законодавстві. Зміст комплексної галузі складається зі спеціальних норм, що мають предметну й “відомчу” юридичну приналежність. Але кожна з цих норм має головну “прописку” у тій або іншій основній галузі і входить у забезпечуваний нею юридичний режим. По-третє, якщо говорити про місце санітарно-епідеміологічного права в системі права України, то слід мати на увазі, що це комплексна, спеціалізована, інтегрована галузь права, побудована на використанні не одного, а різних методів правового регулювання (адміністративно-правових: дозволах, заборонах, розпорядженнях; цивільно-правових: диспозитивності, рівності сторін; кримінально-правового: імперативний), успадкованих (запозичених) від основних галузей права, які є первинною структурою системи права.

Розділ 2 “Нормативно-правове забезпечення відповідальності за правопорушення в санітарно-епідеміологічній сфері” складається з трьох підрозділів, присвячених визначенню правових та організаційних основ діяльності санітарно-епідеміологічної служби України, правопорушенням, що скоюються у санітарно-епідеміологічній сфері та провадженню у справах про порушення норм санітарно-епідеміологічного законодавства.

У підрозділі 2.1 “Правові та організаційні основи діяльності санітарно-епідеміологічної служби України” досліджено правові та організаційні основи діяльності санітарно-епідеміологічної служби України на сучасному етапі.

Звернено увагу на те, що санітарно-епідеміологічні обставини, які виникають у районах надзвичайних ситуацій, потребують  організації цілеспрямованих, грамотних і оперативних санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів. Для збільшення ефективності цих заходів необхідно своєчасно моделювати санітарно-епідеміологічну ситуацію, визначати фактори ризику й проводити пріоритетні профілактичні заходи. Велике значення для вирішення поставлених завдань має організація епідеміологічного нагляду. Йдеться про збір інформації та динамічне оцінювання факторів ризику, умов життя, захворюваності населення конкретної території, підстав проведення необхідних  профілактичних і протиепідеміологічних  заходів.

Метою епідеміологічного нагляду є отримання об’єктивної інформації для забезпечення раціонального планування й здійснення заходів щодо профілактики та боротьби з інфекційними захворюваннями. До завдань епідеміологічного нагляду входить: оцінювання масштабів, характеру розповсюдження інфекції; виявлення тенденції та оцінювання темпів динаміки епідеміологічного процесу певної інфекції в часі; з’ясування причин та умов, характеру виявленого епідеміологічного процесу певної інфекції; районування території за рівністю реального та потенційного епідеміологічного неблагополуччя щодо інфекції; виявлення контингенту населення, що має підвищений ризик зараження внаслідок особливостей його виробничих, побутових та інших умов; визначення адекватного набору заходів, планування послідовності та строків їх реалізації; контроль реалізації та оцінювання ефективності профілактичних і протиепідемічних заходів з метою їх  раціонального коректування; періодична розробка прогнозів епідеміологічної ситуації.

Вказано на недосконалість правового регулювання діяльності санітарно-епідеміологічної служби України та пропонуються перспективні шляхи вирішення проблем санітарно-епідеміологічного благополуччя населення з широким впровадженням профілактичних технологій, спрямованих на збереження й укріплення ресурсів здоров’я. Однак видані за останні роки постанови та накази Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я, присвячені цій проблемі, насамперед мають декларативний характер. Виходячи з європейських стандартів, у державі повинна діяти еколого-ринкова модель управління, оскільки згідно з визначення ВОЗ, ознаками “здорової території” є наявність структури управління, що дає змогу забезпечити функціонування та координацію діяльності служб, а також високий рівень участі населення в прийнятті рішення з питання  забезпечення здоров’я  та благополуччя.

У підрозділі 2.2 “Правопорушення, які виникають в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” здійснено юридичний аналіз складу правопорушень, що вчиняються в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, які передбачені чинним законодавством.

Досліджуючи порушення, які виникають в санітарно-епідеміологічній сфері дійшли висновку, що адміністративно-стягувальні та адміністративно-запобіжні заходи передбачені санітарно-епідеміологічним законодавством – це особливий різновид державно-правового примусу, тобто визначені нормами адміністративного права способи фінансового та майнового впливу, уповноважених державних органів на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень у випадках порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення.

Проведений аналіз юридичних складів правопорушень, які вчиняються в санітарно-епідеміологічній сфері, дав змогу з’ясувати, що об’єктивна сторона порушень санітарно-епідеміологічного законодавства виражається у вчиненні дій, котрі порушують встановлені санітарно-гігієнічні й санітарно-протиепідеміологічні правила та норми, що у свою чергу є предметом посягання на санітарно-екологічну безпеку в Україні. Нами систематизовано та узагальнено вітчизняний досвід щодо матеріальних та процесуальних засад адміністративної відповідальності за порушення санітарно-протиепідеміологічних правил і норм, що встановлені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Законом України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”.

На сьогодні діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України паралізована, оскільки Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні” від 15.12.2009 р. встановлений до 01.01.2011 р. мораторій на здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності органів державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами щодо суб’єктів малого підприємництва в тому числі, здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У підрозділі 2.3 “Провадження у справах про порушення правил і норм санітарно-епідеміологічного законодавства” охарактеризовано провадження у справах про порушення правил та норм санітарно-епідеміологічного законодавства.

Дослідивши провадження у справах про порушення, які вчиняються у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, можна зробити висновок, що особливості провадження у справах про порушення правил і норм санітарно-епідеміологічного законодавства полягають у здійсненні посадовими особами Державної санітарно-епідеміологічної служби України процесуальних і процедурних дій, спрямованих на охорону прав, свобод та інтересів як окремих громадян, так і держави та суспільства в цілому.

У класичній системі здійснення організаційно-правової діяльності посадовими особами Державної санітарно-епідеміологічної служби України можна визначити як регламентовані адміністративними процесуальними нормами дії органу, який здійснює контроль, нагляд та перевірки  в цій сфері з метою виконання законів, нормативних актів у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення та застосування до порушників заходів адміністративного стягнення й заходів адміністративного попередження.

Базуючись на матеріалах першого розділу встановили, що заходи, які здійснює Державна санітарно-епідеміологічна служба України спрямовані насамперед на попередження вчинення проступків у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення. Ми вважаємо, що всі заходи щодо попередження порушення санітарного законодавства в цій сфері повинні називатися наглядово-профілактичні заходи. До наглядово-профілактичних заходів, зокрема, належать: відвідування об’єктів для проведення перевірок додержання санітарного законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об’єктів, здоров’я людей тощо.

Розділ 3 “Реформування законодавства в санітарно-епідеміологічній сфері як основи побудови правової соціально орієнтованої держави” складається з трьох підрозділів, у яких розкриваються питання, пов’язані із сучасним станом діяльності санітарно-епідеміологічних органів України, міжнародного досвіду регулювання відповідальності за правопорушення в санітарно-епідеміологічній сфері, напрямами реформування та можливості кодифікації санітарно-епідеміологічного законодавства України.

У підрозділі 3.1 “Сучасний стан діяльності санітарно-епідеміологічних органів України” наголошено на тому, що сучасний стан діяльності санітарно-епідеміологічної служби спрямований на формування санітарно-протиепідемічної правосвідомості, що має бути найголовнішим завданням санітарної освіти, яка є необхідним елементом культури людини.

Це пояснюється тим, що нами запропоновані шляхи системного вдосконалення законодавства у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, а саме незважаючи на те, що “санітарно-правова освіта” та “санітарно-правове виховання” мають єдину мету – забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення шляхом формування санітарної культури всіх верств населення, їх не можна ототожнювати. Санітарне виховання є передумовою санітарної освіти. Відзначимо, що зв’язок низького рівня санітарної правосвідомості громадян із високим рівнем адміністративних санітарно-гігієнічних правопорушень є незаперечним. Заходами щодо підвищення рівня санітарно-епідеміологічної правосвідомості громадян мають стати: 1) створення якісної законодавчої бази санітарної освіти та виховання, що забезпечить формування “санітарно-гігієнічної культури”; 2) врегулювання на законодавчому рівні понятійного апарату санітарно-гігієнічної освіти і виховання; 3) широкомасштабне залучення органів санітарно-епідеміологічного нагляду України та засобів масової інформації до поширення санітарно-правових знань.

Крім зазначених заходів щодо системного вдосконалення законодавства у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення на принципово новій основі нами обґрунтовано необхідність створення прикордонних санітарно-епідеміологічних постів з метою контролю за перетинанням Державного кордону України осіб, які уражені інфекційними захворюваннями, а також перевірку вантажів та майна, що доставляються на територію України.

У підрозділі 3.2 “Міжнародний досвід регулювання відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері” відзначається, що міжнародний досвід у санітарно-епідеміологічній сфері необхідно враховувати при прийнятті нормативно-правових актів, які регулюють відносини в цій сфері з метою забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки. Враховуючи досвід західних держав у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення зазначимо, що цей досвід є підставою для врахування типових об’єктивних і суб’єктивних ознак, у тому числі суспільної шкідливості у вигляді створення небезпеки для життя, здоров’я людей чи їх загибелі або масового захворювання. Тому, сьогодення вимагає відійти від так званого “м’якого” права до рішучих дій спрямованих на міжнародну санітарно-епідеміологічну співпрацю, у тому числі – й міжнародно-правову.

В рамках цього дослідження визначено, що “санітарно-епідеміологічна безпека – це система відносин, яка складається у процесі впливу факторів (вірусні, бактеріальні, паразитарні, генетично модифіковані організми тощо) середовища життєдіяльності, що створює загрозу здоров’ю, життю або працездатності людини.

З цього приводу пропонується такі напрями державної політики в сфері забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки в Україні в контексті проведення адміністративної реформи: 1) необхідна ефективна реалізація санітарно-епідеміологічного законодавства України з метою недопущення масових інфекційних захворювань, що виникають під впливом біологічних, фізичних чи соціальних факторів середовища життєдіяльності, у тому числі об’єктів господарської та інших видів діяльності; 2) поєднання державної політики в сфері забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки з іншими напрямами державної політики, насамперед у соціальній сфері, максимальне узгодження медико-санітарних та соціальних інтересів; 3) розроблення пріоритетних напрямів подальшого розвитку правового регулювання відносин в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення шляхом прийняття нової нормативно-правової бази.

У підрозділі 3.3  “Напрями реформування та можливості кодифікації санітарно-епідеміологічного законодавства України” констатовано, що необхідність кодифікації санітарно-епідеміологічного законодавства виникла з кількох причин. 1. Новий “Санітарно-епідеміологічний Кодекс України”, як форма кодифікованого акта посідає в ієрархії системи законодавства вище місце порівняно з великою кількість нормативно-правових актів, які регулюють відносини в цій сфері. Кодекс, так само як і закони України, має однакову юридичну силу, оскільки приймається єдиним законодавчим органом – Верховною Радою України. 2. Основний нормативний акт, який регулює відносини в санітарно-епідеміологічній сфері, має вміщувати загальні вказівки направлення діяльності держави в забезпеченні санітарного та епідеміологічного благополуччя населення та вирішувати всі питання, що стосуються комплексного підходу забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення. 3. Майбутній кодекс, як форма правового акта, ухвалюється, як правило для регулювання тих суспільних відносин, у яких встановлюються загальні положення та принципи правового регулювання визначених груп суспільних відносин.

Наведене дає можливість стверджувати, що відповідно до існуючої “дихотомії” адміністративного права наступною концептуальною позицією нової адміністративно********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************ecіністративно-правових відносин так звані “владовідносини”, які здійснюються за схемою “влада-підпорядкування”. Існує так звана “вертикаль” між суб’єктом “публічно-владних” повноважень, який наділений правами здійснювати владний вплив на керований об’єкт – людину, а остання зобов’язана підкорятися такому впливу, що утворює певну “субординацію” між цими сторонами. Однак решта адміністративно-правових відносин будуються за принципово іншою схемою. Так, усі “публічно-сервісні” – обслуговуючі відносини передбачають не односторонній вплив уповноваженого суб’єкта на підпорядкований об’єкт, а їх двохсторонню взаємодію, тобто як суб’єкт владних повноважень має право вимагати від приватної особи виконання конкретно визначених обов’язків, так і приватна особа має аналогічне право стосовно зазначеного суб’єкта.

Таким чином, пріоритетним напрямом подальшого розвитку правового регулювання відносин в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення є прийняття та запровадження в діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України єдиного кодифікованого нормативного акта – Санітарно-епідеміологічного кодексу України.

ВИСНОВКИ

У дисертації вперше в українській правовій науці через усебічний науковий аналіз основних фундаментальних положень сучасних досягнень у галузі адміністративного права, здійснено ґрунтовне комплексне дослідження такого напряму, як адміністративно-правові основи відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері в контексті адміністративно-правової реформи. У роботі розроблено конкретні практичні рекомендації та наукові пропозиції щодо реформування санітарно-епідеміологічного законодавства, сформульовано висновки та рекомендації, що вдосконалюють організаційно-правові основи діяльності Державної санітарно-епідеміологічної служби України.  

Аналіз праць вітчизняних і зарубіжних авторів щодо відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері  свідчить, що теоретична розробка питань пов’язаних з відповідальністю в цій сфері на всіх етапах розвитку суспільства мала позитивний вплив як на розвиток державних структур, так і на взаємовідносини, що вини кали в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення.

Оцінювання позицій науковців стосовно суспільних відносин, які виникають у зв’язку з порушенням законодавства у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, дає можливість стверджувати, що теоретико-правові засади відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері на сьогодні потребують більш досконалого вивчення. Це пояснюється тим, що право, як елемент механізму державного (соціального) управління щодо управляючої підсистеми слугує засобом і формою її організації, виконання управлінської діяльності, по що стосується підсистеми або сфери, якою управляють – засобом організуючого впливу па свідомість та діяльність суб’єктів, якими управляють. Саме тому право, виявляється не тільки формою, а й найважливішим засобом державного управління в тому числі в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення.

Нами сформульовано своє авторське визначення поняття санітарно-епідеміологічних відносин, під яким розуміємо нормативно-врегульовані відносини у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя, що відповідають вимогам санітарних норм, здійснювати заходи, спрямовані на збереження і зміцнення здоров’я населення. Ми запропонували авторське визначення поняття “адміністративного проступку у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення” як протиправної, винної умисної або необережної дії чи бездіяльності, яка посягає на стан здоров’я населення та середовище життєдіяльності людини за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Зазначимо, що сьогодення вимагає від законотворця кодифікації адміністративно-деліктних норм у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, що містяться в численних нормативно-правових актах різної юридичної сили, в єдиному нормативно-правовому акті.

Слід зазначити, що дослідження теоретико-правових засад відповідальності за правопорушення у санітарно-епідеміологічній сфері не можливе без вивчення ґенези та сучасного стану законодавства, яке регламентує відповідальність у цій сфері.

Проведений історичний аналіз стану законодавства, що регламентує відповідальність у санітарно-епідеміологічній сфері, дав змогу систематизувати та узагальнити вітчизняний досвід щодо матеріальних та процесуальних засад адміністративної відповідальності за порушення санітарно-епідеміологічних правил і норм. Питання про галузеву приналежність санітарно-епідеміологічного права має не тільки теоретичне, а й практичне значення. В існуючих на сьогодні традиційних галузях права є свої принципи, загальні норми, вони розрізняються предметами та методами правового регулювання. Віднесення тих або інших правових норм до певної галузі права означає включення їх у певний галузевий режим, поширення на норми його принципів, методів, загальних положень. Такий правовий режим, на наш погляд, розповсюджується також на санітарно-епідеміологічне право. Отже, санітарно-епідеміологічне право – це комплексна спеціалізована галузь права, яка являє собою зв’язану внутрішньою єдністю систему правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, а також встановлює відповідальність за порушення скоєнні в цій сфері.

Аналіз нормативно-правових та організаційно-правових основ діяльності Державної санітарно-епідеміологічної служби України надав нам можливість зробити певні висновки з приводу того, що на Державну санітарно-епідеміологічну службу України покладена відповідальність за розробку безпечних гігієнічних регламентів щодо продукції, робіт, технологій, послуг та проведення спеціальних заходів, спрямованих на збереження здоров’я людини. Серед них можна виділити наукове обґрунтування критеріїв, показників та нормативів, розробку методів контролю за дотриманням нормативів, запобіжний державний санітарний нагляд на етапі проектування, розробки нових технологій, випуску нової продукції, вирішення питання про можливість увезення та реалізації продукції, що імпортується в Україну, заборона виробництва, реалізації, використання продукції, що за показниками безпеки не відповідає встановленим в Україні нормам, розслідування причин виникнення епідеміологічних ситуацій, які пов’язані зі споживанням недоброякісної продукції, та роботи в епідемічних вогнищах з їх ліквідації.

У результаті аналізу юридичних складів адміністративних правопорушень, предметом посягання яких є санітарно-екологічна безпека, систематизації та узагальнення вітчизняного досвіду щодо матеріальних та процесуальних засад адміністративної відповідальності за порушення санітарно-епідеміологічних правил і норм, дійшли висновку, що сучасний формат адміністративних правовіднос************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************dим є розроблення й впровадження системи ефективних державних заходів, підвищення рівня правосвідомості та правової культури громадян у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення як важливих умов утворення у нашій державі правової системи, що відповідатиме вимогам сьогодення. 

Аналіз правопорушень, які виникають у санітарно-епідеміологічній сфері надав можливість зробити такі висновки: адміністративно-стягувальні та адміністративно-запобіжні заходи передбачені санітарно-епідеміологічним законодавством, – це особливий різновид державно-правового примусу, тобто визначені нормами адміністративного права способи фінансового та майнового впливу, уповноважених державних органів на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень у випадках порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміологічних правил і норм у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення. Об’єктивна сторона порушень санітарно-епідеміологічного законодавства виражається у вчиненні  дій, що порушують встановлені санітарно-гігієнічні й санітарно-протиепідеміологічні правила та норми, що у свою чергу є предметом посягання на санітарно-екологічну безпеку в Україні.

У дослідженні нами розкрито особливості провадження у справах про порушення правил і норм санітарно-епідеміологічного законодавства, що полягають у здійсненні посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України процесуальних і процедурних дій, спрямованих на охорону прав, свобод та інтересів як окремих громадян, так і держави та суспільства в цілому. Визначаємо, що провадження посадовими особами Державної санітарно-епідеміологічної служби України можна визначити як регламентовані адміністративними процесуальними нормами дії органу, який здійснює контроль, нагляд та перевірки в цій сфері з метою виконання законів, нормативних актів в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення та застосування до порушників заходів адміністративного стягнення і заходів адміністративного попередження. 

Вважаємо, що всі заходи щодо попередження порушення санітарного законодавства в цій сфері мають називатися наглядово-профілактичні заходи. До наглядово-профілактичних заходів, зокрема, належать: відвідування об’єктів для проведення перевірок додержання санітарного законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об’єктів, здоров’я людей тощо. За результатами дослідження вивели класифікацію адміністративних проступків у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення залежно від об’єкта та предмета посягання й ознак об’єктивної сторони проступку можна виділити такі групи: 1) вимоги до планування та забудови населених пунктів; 2) будівництво та експлуатація промислових та інших об’єктів; 3) очистка та знешкодження промислових і комунально-побутових відходів; 4) утримання та використання житлових, виробничих і службових приміщень та території, на яких вони розташовані; 5) організація харчування та водопостачання населення; 6) утримання свійських та диких тварин, а також інші види діяльності, що можуть загрожувати санітарно-епідеміологічному благополуччю території та населених пунктів.

Проведене дослідження дало можливість запропонувати шляхи системного вдосконалення законодавства у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, а саме: визначити на законодавчому рівні те, що поняття “санітарно-правова освіта” та “санітарно-правове виховання” мають єдину мету – забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення шляхом формування санітарної культури усіх верств населення, але їх не можна ототожнювати. Санітарне виховання є передумовою санітарної освіти. Відзначимо, що зв’язок низького рівня санітарної правосвідомості громадян із високим рівнем адміністративних санітарно-гігієнічних правопорушень є незаперечним. Заходами щодо підвищення рівня санітарно-епідеміологічної правосвідомості громадян мають стати: 1) створення якісної законодавчої бази санітарної освіти та виховання, що забезпечить формування “санітарно-гігієнічної культури”, 2) врегулювання на законодавчому рівні понятійного апарату санітарно-гігієнічної освіти і виховання;3) широкомасштабне залучення органів санітарно-епідеміологічного нагляду України і засобів масової інформації до поширення санітарно-правових знань.

Крім зазначених заходів щодо системного вдосконалення законодавства у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення на принципово новій основі нами обґрунтовано необхідність створення прикордонних санітарно-епідеміологічних постів з метою контролю за перетинанням Державного кордону України осіб, які уражені інфекційними захворюваннями, а також перевірку вантажів та майна, що доставляються на територію України.

Вважаємо, що при прийнятті нормативно-правових актів, які регулюють відносини в санітарно-епідеміологічній сфері з метою забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки необхідно враховувати міжнародний досвід в цій сфері. Зазначимо, що цей досвід є підставою для врахування типових об’єктивних і суб’єктивних ознак, у тому числі суспільної шкідливості у вигляді створення небезпеки для життя, здоров’я людей чи їх загибелі або масового захворювання. Слід наголосити, що “санітарно-епідеміологічна безпека – це система відносин, яка складається у процесі впливу факторів (вірусні, бактеріальні, паразитарні, генетично модифіковані організми тощо) середовища життєдіяльності, що створює загрозу здоров’ю, життю або працездатності людини. З  цього приводу пропонуємо своє бачення напрямів державної політики у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки в Україні в контексті проведення адміністративної реформи: 1) ефективна реалізація санітарно-епідеміологічного законодавства України з метою недопущення масових інфекційних захворювань, що виникають під впливом біологічних, фізичних чи соціальних факторів середовища життєдіяльності, у тому числі об’єктів господарської та інших видів діяльності; 2) поєднання державної політики у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки з іншими напрямами державної політики, насамперед у соціальній сфері, максимальне узгодження медико-санітарних та соціальних інтересів; 3) розроблення пріоритетних напрямів подальшого розвитку правового регулювання відносин в сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення шляхом прийняття нової нормативно-правової бази.

Щодо пропозицій і рекомендацій спрямованих на вдосконалення діяльності посадових осіб Державної санітарно-епідеміологічної служби України у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення пропонуємо прийняття нового “Санітарно-епідеміологічного Кодексу України”, який повною мірою регулював відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, а також позбавив би українське законодавство від дублювання нормативних актів у цій сфері.