Ніжинська І.С. Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України

summary

У підрозділі “Причини виникнення і правова природа відносин по відшкодуванню громадянину майнової шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України”  автор досліджує питання, якими врегульовано, хто відноситься до органів дізнання та досудового слідства. Серед органів дізнання найбільший обсяг роботи по розслідуванню злочинів виконує міліція, тому це й обумовило розгляд відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства, саме в системі ОВС України.

Виходячи з рішень державних органів, які розкривають причини порушення законів, що допускаються службовими особами дізнання і досудового слідства в системі ОВС України,  з огляду на конкретні випадки таких порушень із практики цих органів, автор класифікує причини виникнення розглянутих правопорушень.

Поряд з причинами виникнення важливим і складним є питання про правову природу зазначених відносин. Необхідність виявлення правової природи відносин по відшкодуванню шкоди, завданої незаконними діями службових осіб органів дізнання та  досудового слідства, викликається тим, що в літературі з цього питання немає єдності думок. Визначити правову природу відносин – це означає виявити його істотні, загальні для даного роду відносин ознаки, за якими вони підпадають під дію норм тієї чи іншої галузі права.

Автор не погоджується з думкою таких вчених як Безлепкін Б.Т., Прокудіна Л.А. та інших у тому, що інститут відшкодування майнової шкоди, завданої реабілітованому, має кримінально-процесуальну природу, і норми права, що регламентують дане відшкодування, повинні знайти своє місце в Кримінально-процесуальному кодексі. Дисертант  доводить, що це - цивільно-правовий інститут, який є складовою частиною зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Розділ другий “Конкретні підстави виникнення правовідносин, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню конкретних підстав виникнення правовідносин по відшкодуванню шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі ОВС України, а також аналізу проблем, що випливають при застосуванні чинного законодавства.

У підрозділі “Співвідношення загальних і спеціальних норм, що регулюють відносини по відшкодуванню шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України” висвітлюються основні положення цивільно-правового інституту відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб правоохоронних органів та органів дізнання і досудового слідства.

Дисертант відмічає, що визначаючи сутність ст. 443 ЦК УРСР як норми спеціальної в інституті зобов’язань по відшкодуванню шкоди, автори, що заперечували можливість покладання відповідальності на правоохоронні органи, залишили поза увагою залежність і зв’язок цих норм із загальними нормами цивільного права взагалі й інституту деліктних зобов’язань зокрема, хоч правильне виявлення співвідношення загальних і спеціальних норм сприяє усуненню труднощів, що виникають при дослідженні цього питання.

Автор ще раз звертає увагу на загальні підстави відповідальності за причинення шкоди, а саме: вимога про відшкодування шкоди буде правомірною за наявності, по-перше, майнової шкоди; по-друге, якщо дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода, є протиправними; по-третє, якщо між протиправними діями і шкодою існує причинний зв’язок; по-четверте, якщо поведінка заподіювача шкоди є винною.

Загальні норми інституту зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, застосовуються до усіх відносин, якщо вони не урегульовані спеціальною нормою, якою і є стаття 443 ЦК УРСР.

Специфіка даної відповідальності проявляється в тому, що конкретний громадянин-заподіювач шкоди, по-перше, має особливе правове становище - він знаходиться в службових відносинах з певною організацією, тому необхідно встановити, що шкода, завдана саме службовою особою цієї організації, а не іншою особою; по-друге, він наділений цією організацією певними повноваженнями, характер яких проявляється видом виконуваних ним обов’язків під час завдання  шкоди.

Має специфіку і правопорушення, передбачене ст. 443 ЦК УРСР: незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 року до вже зазначених незаконних дій відповідних службових осіб відносить і такі незаконні дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю".

Дисертант відмічає, що урахуванням саме цих обставин законодавець закріпив відповідальність за шкоду, завдану у зазначених вище випадках,  держави, а не заподіювачів шкоди – службових осіб органів дізнання та досудового слідства.

Автор погоджується з думкою про те, що, беручи на себе відповідальність за безвинні дії службових осіб дізнання і досудового слідства, держава тим самим усвідомлює свою вину за порушення конституційних прав громадян. Справа в тому, що діяльність, пов’язана з дізнанням та досудовим слідством, в деякій мірі прирівнюється до діяльності підвищеної небезпеки. І там, і там є певний ризик завдання шкоди при здійсненні такої діяльності невинуватим особам, але внаслідок того, що сама по собі така діяльність є корисною і необхідною для суспільства, від неї не можна відмовитись. Здійснюючи правоохоронну діяльність, держава бере на себе і відповідальність за ризик настання негативних наслідків.

На думку автора, тут має місце визнання державою своєї опосередкованої вини за незаконну діяльність створених нею правоохоронних органів.

Дисертант погоджується з тим, що кожний факт такої відповідальності є сигналом для проведення заходів, спрямованих на зміцнення законності в діяльності цих органів, що повинно позитивно впливати на захист прав і законних інтересів громадян.

Однак, випадки завдання шкоди незаконними діями службових осіб органів дізнання та досудового слідства не вичерпуються ситуаціями, перерахованими в Законі України від 1 грудня 1994 року. Завдання шкоди може бути результатом незаконного затримання в адміністративному порядку, неправильної кваліфікації дій особи, що знаходиться під підозрою, а внаслідок цього - призначення більш суворого покарання, незастосування амністії, коли її належало застосувати тощо. У зв’язку з цим автор підкреслює очевидність необхідності доповнення переліку випадків, передбачених Законом України від 1 грудня 1994 року,  коли виникає право на відшкодування шкоди.

Аналізуючи у зв’язку з цим  ст. 25 Закону України "Про міліцію", яка хоч і передбачає відповідальність працівників міліції, але має ряд неоднозначно визначених положень, автор пропонує внесення відповідних змін до цієї статті.

Дисертант вперше досліджує і аналізує відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання та досудового слідства, за рахунок коштів  Державного бюджету України. Неправильне визначення джерел видатків бюджету на відшкодування такої шкоди призводить до того, що відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання та досудового слідства, донедавна здійснювалось Державним казначейством України з Державного бюджету України за рахунок коштів на утримання, зокрема, Міністерства внутрішніх справ України, що суперечило ст. 56 , ч.4 ст.62, ч.1 ст.130, ч.3 ст.152 Конституції України, а також положенням окремих законів України, зокрема, ст.443 ЦК УРСР, якою передбачається, що відшкодування шкоди (майнової чи моральної), завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини службових осіб.

У підрозділі “Особливості шкоди, яка підлягає відшкодуванню”,  який складається з двох пунктів, детально  висвітлюються твердження про те, що необхідним елементом складу цивільного правопорушення є шкода, яка може бути майновою і моральною (немайновою).

Автор аналізує норми Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року, згідно з  якими збитки поділяються на два види - "реальні збитки" і "упущена вигода". Досліджуються способи відшкодування шкоди. Ст. 453 ЦК УРСР передбачає, що заподіювач шкоди повинен, відповідно до конкретних обставин, або відшкодувати шкоду в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити ушкоджену річ і т. ін.), або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Автор дисертації звертає увагу на своєрідність ознак характеру шкоди, завданої громадянину незаконними діями службових осіб правоохоронних органів, передбачених Законом України від 1 грудня 1994 року. По-перше, не всяка шкода, завдана незаконними діями згаданих органів, підлягає відшкодуванню, а лише ті її види, що передбачені ст. 1 цього Закону. По-друге, завдана шкода відшкодовується державою, а не правоохоронними органами. У зв’язку з тим, що не всяка шкода підлягає відшкодуванню, не можна вести мову про відшкодування шкоди у повному обсязі.

Дисертант  відмічає, що законодавець до Закону України від 1 грудня 1994 року включив не всі випадки, коли виникає право на відшкодування шкоди при розслідуванні кримінальної справи та її розгляді в суді, і пропонує дещо розширити перелік цих випадків, звернувши при цьому увагу на відшкодування громадянинові упущеної вигоди.

Аналізуючи норми Закону України від 1 грудня 1994 року, автор дійшов висновку, що безспірний порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями службових осіб органів дізнання і досудового слідства ОВС, відповідає правовій природі правопорушення, але він не може замінити судового порядку розгляду спорів. У зв’язку з цим  вноситься пропозиція щодо надання  потерпілому можливості звернутися до суду з позовом про захист своїх порушених суб’єктивних прав.

Досліджуючи особливості відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання і досудового слідства в системі  органів внутрішніх справ, автор відмічає, що серед існуючих способів захисту цивільних прав чинне цивільне законодавство України тривалий час не передбачало компенсації моральної шкоди. Обговорення проблеми відшкодування моральної шкоди велося ще в праві дореволюційному, оскільки законодавство того часу також передбачало відшкодування лише матеріальної шкоди.

На позиції доцільності відшкодування моральної шкоди в радянський період стояли М.С.Малеін, М.Я.Шимінова, Л.А.Майданик, Н.Ю.Сергеєва, Ю.Х.Калмиков та інші вчені-юристи.

Право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання та досудового слідства, передбачено в п.5 ст.3 Закону України від 1 грудня 1994 року. Дисертант звертає увагу на те, що наявною є колізія законодавства щодо встановлення нижньої межі відшкодування моральної шкоди, у зв'язку з чим пропонує законодавчо визначити її граничні розміри.

Дисертант вважає, що важливим моментом у праві на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання і досудового слідства міліції, є відшукання грошового еквівалента порушеному особистому немайновому благу громадянина, а точніше - саме питання про можливість компенсувати спричинення моральної шкоди. Компенсацію моральної шкоди слід відмежовувати від стягнення додаткових витрат при відшкодуванні матеріальної шкоди. Право на відшкодування моральної шкоди виникає незалежно від права на відшкодування майнової шкоди.

Далі автор аналізує порядок відшкодування моральної шко­ди за Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року, який пропонує дещо вдосконалити.

У підрозділі “Вимоги, які пред’являються до умов про протиправність і причинний зв’язок” автор з’ясовує, що протиправними визнаються дії, якими порушуються норми права, отже  протиправність тотожна незаконності. Однак,  протиправність є дещо ширшим поняттям, що включає в себе не тільки норми писаного права, а й природного. Дослідження протиправності дій, як однієї з основ виникнення деліктних зобов’язань, про які йдеться в даному випадку, викликає необхідність розкриття змісту юридичного поняття “незаконні дії” службових осіб.

Перерахування законодавцем усіх випадків протиправності (незаконності) дій службових осіб, що спричиняють до цивільно-правової відповідальності за шкоду, є логічним продовженням кримінально-процесуальних норм, що передбачають підстави для припинення кримінального переслідування. І все-таки, не всі підстави припинення кримінальних справ спричиняють виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди. У зв’язку з цим виникає проблема визначення незаконності дій, оскільки в нормі права не можна перелічити всі можливі варіанти незаконних дій службових осіб правоохоронних органів. На думку дисертанта, це питання необхідно вирішувати з урахуванням кримінального законодавства, де встановлена відповідальність службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

                Автор дотримується думки вчених про те, що причинний зв’язок є наступною підставою відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями посадових осіб дізнання та досудового слідства міліції. Під причинним зв'язком розуміється об'єктивно існуючий зв'язок між поведінкою заподіювача шкоди і наслідком, який настав. Встановлення причинного зв’язку надзвичайно ускладнюється, коли виноситься виправдувальний вирок.

Складнощі встановлення причинного зв’язку виникають і при відшкодуванні шкоди, завданої громадянину незаконними діями, не передбаченими Законом від 1 грудня 1994 року (як зазначалося раніше, це може бути незаконне затримання в адміністративному порядку на декілька годин). Вони породжені специфікою роботи правоохоронних органів і обумовлюються загальними закономірностями зв’язків причин і наслідків.

Відповідальність за шкоду, завдану потерпілому громадянину, настає у разі відсутності причинно-необхідного зв’язку між незаконними діями службових осіб органів дізнання і досудового слідства та наслідками, що настали.

У підрозділі “Особливості вини як суб’єктивної підстави відповідальності” автор визначає, що за загальним правилом, відповідальність по відшкодуванню майнової шкоди настає за наявності вини особи, яка заподіяла шкоду, крім випадків, спеціально передбачених законом. Закон України від 1 грудня 1994 року відноситься до числа тих спеціальних нормативних актів, які встановлюють відповідальність і за відсутності вини.

Встановлена в даному випадку відповідальність незалежно від вини викликана особливостями діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, при якій можливе виникнення шкоди з причин, що не залежать від дій службових осіб цих органів.

Але, говорячи про можливість відшкодування шкоди потерпілому незалежно від вини службових осіб правоохоронних органів, не слід думати, що вина взагалі в даному випадку не повинна встановлюватися. Дисертант вважає, що усі випадки незаконного завдання шкоди громадянину повинні чітко виявлятися і одержувати належну оцінку з боку відповідних органів.

Друга новела, передбачена Законом від 1 грудня 1994 року щодо суб’єктивних підстав відповідальності, полягає в тому, що шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, досудового слідства і судового розгляду шляхом самообмови перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв своєму незаконному осудженню, притягненню до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Дана новела породжує ряд теоретичних і практичних питань, на які автор дисертації зробив спробу дати відповідь.

В ході дослідження автором вноситься пропозиція про необхідність доповнення Закону України від 1 грудня 1994 року нормою, що передбачала б  право регресної вимоги з боку держави до службових осіб правоохоронних органів, які є заподіювачами шкоди, у разі засудження їх до кримінальної відповідальності за такі дії.

У висновках дисертації у стислій формі викладено загальні  підсумки дослідження, подано нові напрямки вирішення наукової проблеми відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України, яке полягає у вперше проведеному комплексному дослідженні обраної теми. У висновках узагальнюються результати дослідження, сформульовано ряд положень науково-теоретичного та практичного характеру.

На підставі досліджень теоретичних і законодавчих положень, судової практики автором зроблені висновки про те, що  норми права, які регламентують відносини, що виникають в ході відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України, є складовою цивільно-правового інституту зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди; діяльність ОВС, пов’язана з дізнанням і слідством, є різноманітністю діяльності підвищеної небезпеки. З метою забезпечення принципу повного відшкодування шкоди в Законі України від 1 грудня 1994 року автором запропоновано запровадити відшкодування громадянинові упущеної вигоди. Підтримуючи встановлений законодавством безспірний порядок відшкодування, дисертант звертає увагу на необхідність впровадження і судового порядку розгляду спорів.

Практичні висновки стосуються пропозицій по вдосконаленню законодавства України стосовно механізму правового регулювання відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України. Автор  пропонує чітко визначити суб’єкт відповідальності, узгодивши тим самим норми  Закону України від 1 грудня 1994 року з Цивільним кодексом України; передбачити у Цивільному кодексі України граничні розміри відшкодування моральної шкоди; розширити коло осіб, які матимуть право на відшкодування шкоди у разі смерті громадянина; чітко визначити джерела формування державних коштів, за рахунок яких проводиться відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України.

Список опублікованих праць:

1. Ніжинська І.С. Про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання та попереднього слідства в міліції // Юридичний вісник. – Одеська національна юридична академія. - Одеса,  2000. - № 4. – С. 103 – 106.

2. Ніжинська І.С. Відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями правоохоронних органів, з Державного бюджету України // Право України. – 2002. - № 11. – С. 40 – 43.

3. Ніжинська І.С. Причини виникнення відносин по відшкодуванню громадянину майнової шкоди, заподіяної посадовими особами органів дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України                             // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 1. – С. 55 – 57.

4.  Ніжинська І.С. Правова природа відносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України //Підприємництво, господарство і право.-2003-№4.-С. 75-79.

5. Ніжинська І.С. Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання і досудового слідства міліції //Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції "Організаційно-правові питання реформування досудового слідства в Україні". - Донецьк, Донецький  інститут внутрішніх справ МВС України -  13 грудня 2002 р. С. 162-169.

6. Ніжинська І.С. Актуальні проблеми вдосконалення законодавства України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями працівників органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду // Матеріали наукової конференції молодих учених "Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті". - Харків, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого -25-26 грудня 2002 р. С. 87-89.

Ніжинська І.С. Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Інститут Держави і права ім. В.М. Корецького  НАН України. – Київ, 2003.

Дисертація присвячена аналізу правового інституту відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України.

З'ясовуються актуальні проблеми компенсації шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України, галузевої природи цих правовідносин, досліджуються конкретні проблеми та перспективи розвитку інституту відшкодування такої шкоди. Формулюються і пропонуються  рекомендації по удосконаленню законодавчої регламентації і компенсації шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України.

У дисертації обґрунтовується правова сутність обов’язку держави по відшкодуванню шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України; визначення джерел формування державних коштів, за рахунок яких проводиться відшкодування.

Автор досліджує і вносить пропозиції щодо вдосконалення інституту правовідносин, що виникають в результаті відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання та досудового слідства в системі ОВС України, визначення її мінімального розміру.

У роботі також обґрунтовується необхідність розширення переліку підстав відшкодування, вносяться інші пропозиції щодо змін чинного законодавства.

Ключові слова: відшкодування шкоди, незаконні дії, службові особи, органи дізнання та досудового слідства, вина, розмір відшкодування.

Нижинская И.С. Возмещение вреда, причиненного незаконными действиями служебных лиц дознания и досудебного следствия в системе органов внутренних дел Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины. – Киев, 2003.

Диссертация посвящена анализу правового института возмещения вреда, причиненного незаконными действиями сотрудников органов дознания и досудебного следствия в системе органов внутренних дел Украины (далее – ОВД Украины).

Анализируя решения государственных органов, которые исследуют причины нарушения законов, совершаемые служебными лицами органов дознания и досудебного следствия в системе ОВД Украины, учитывая конкретные случаи таких нарушений в практике этих органов, автор классифицирует причины возникновения рассматриваемых правонарушений.

Диссертант отмечает сложность вопроса правовой природы этих отношений. Необходимость определения правовой природы отношений по возмещению вреда, причиненного незаконными действиями служебных лиц судебно-следственных органов, вызвана тем, что среди юристов-учёных нет единого мнения по этому вопросу. Автор считает, что определить правовую природу отношений - значит найти их существенные, общие для данного вида отношений признаки, по которым они относятся к той или иной отрасли права.

В диссертации определяются актуальные проблемы компенсации вреда, причиненного незаконными действиями сотрудников органов дознания и досудебного следствия  в системе ОВД Украины, исследуются конкретные проблемы и перспективы развития института возмещения такого вреда. Автор обращает внимание на общие основания ответственности за причинение вреда, на специфику данной ответственности и формы её проявления; поддерживает мнение о том, что принимая на себя ответственность за невинные действия служащих органов дознания и досудебного следствия, государство осознаёт свою вину за нарушение конституционных прав граждан. Осуществляя правоохранительную деятельность, государство берёт на себя ответственность за риск наступления отрицательных последствий.

В диссертации обосновывается правовая сущность обязанности государства по возмещению вреда, причинённого  незаконными действиями сотрудников органов дознания и досудебного следствия в системе ОВД Украины; необходимость определения источников государственных средств, за счёт которых производится возмещение.

Автор формулирует и предлагает  рекомендации по усовершенствованию законодательной регламентации и компенсации вреда, причиненного незаконными действиями сотрудников органов дознания и досудебного следствия в системе ОВД Украины.

Автор исследует и вносит предложения, касающиеся усовершенствования института правоотношений, которые возникают в результате возмещения морального вреда, причиненного незаконными действиями сотрудников органов дознания и досудебного следствия  в системе ОВД Украины, определения его размера.

В работе также обосновывается необходимость расширения перечня оснований возмещения, и вносятся конкретные предложения, касающиеся изменений действующего законодательства.

Диссертант считает важным моментом права на возмещение морального вреда, причинённого незаконными действиями органов дознания и досудебного следствия милиции, возмещение денежного эквивалента нарушенному личному нематериальному благу гражданина, точнее - сам вопрос о возможности компенсации причинённого морального вреда. Компенсацию морального вреда следует разграничивать с взысканием дополнительных затрат в случае возмещения морального вреда. Право на возмещение морального вреда возникает независимо от самого возмещения этого вреда.

В ходе исследования предлагается дополнить Закон Украины от 1 декабря 1994 года нормой, предусматривающей право регресса со стороны государства к служебным лицам правоохранительных органов, причинившим вред.