Луньков А.В. Гарантування державної безпеки України: історичний досвід провідних держав та сучасність

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” подано загальну характеристику дисертаційної роботи: обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та задачі дослідження, визначено об’єкт і предмет дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, з’ясовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, визначено особистий внесок здобувача, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження і їх публікацію.

У першому розділі дисертації – Історіографія проблеми та джерельна база дослідження – розкривається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується джерельна база, розкривається методологічна основа і алгоритм творчого пошуку, аналізується українська та зарубіжна історіографія проблеми, наводяться основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, визначаються чинники впливу на трансформацію сучасних органів державної безпеки, зокрема Служби безпеки України.

У дисертації показано, що за радянські часи історії перманентної трансформації спеціальних служб державної безпеки капіталістичних країн протягом XX століття присвячений чималий масив літератури. Вона різнопланова за проблематикою, глибиною висвітлення аспектів, а також масштабна за формою і жанром. Широким залишається спектр друкованих матеріалів: від газетної публіцистики, проблемних фрагментів в окремих працях – до фундаментальних воєнно-історичних монографій. В той же час відсутні комплексні наукові дослідження – дисертаційні роботи.

Вивчаючи наукову та іншу літературу у контексті зазначеної проблеми дисертації часів СРСР, а вона складає значну частину всього масиву джерел, автор дійшов висновку, що в радянській історіографії, яка присвячена перманентній трансформації спеціальних служб, наявний тільки уривчастий фактаж, який не дає всебічної оцінки щодо предмету дослідження. Крім того, ця література під тиском офіційної партійної ідеології, оцінює ці спеціальні служби однобоко та упереджено, що нівелює наукову істину з огляду переваг і проблем трансформації служб захисту національної безпеки Заходу та не дає можливості дослідити їх розбудову та розвиток комплексно.

Автор відзначає, що вітчизняні фахівці у галузі воєнної історії сьогодні здебільшого зосередили свою увагу на вивченні минулого українського війська і окремих складових Воєнної організації України доби визвольних змагань, або у відтворенні новітньої історії українського війська – Збройних Сил України, а також окремих правоохоронних органів держави. Практично поза увагою науковців залишилася важлива складова системи національної безпеки початкового етапу існування незалежної України – Національна гвардія , а також діяльність органів державної безпеки нашої країни. Це, власне, й обумовлює недостатню кількість узагальнюючих історичних праць, присвячених розбудові Воєнної організації незалежної України, трансформації і модернізації спеціальних служб в зарубіжних країнах, вивченню їх позитивного досвіду щодо створення ефективних органів державної безпеки.

Окремі праці вітчизняних дослідників мають переважно інформаційний, публіцистичний характер, вони мають полемічний, а інколи і суперечний характер, концептуальні роботи практично відсутні. В розділі доведено, що уважний моніторинг історіографії й інформаційних джерел, які стосуються проблеми, запропонованої у дисертаційному дослідженні, дає вагомі підстави стверджувати, що для забезпечення власних національних інтересів розвинуті країни світу все більше уваги приділяють удосконаленню і реформуванню не тільки ядра Воєнної організації держави – збройним силам, а й модернізації всієї системи силового забезпечення національної безпеки держави, посиленню потенціалу спеціальних служб країни.

А це, безумовно, вимагає активізації зусиль науковців України щодо ефективних пошуків адекватної моделі створення перспективної Воєнної організації України для виконання завдань захисту національних інтересів і оборони держави, вдосконалення нормативно-правової бази розбудови вітчизняних силових структур.

У другому розділі – Трансформація системи національної безпеки США у другій половині XX століття – розкрито як сукупність зовнішньо – і внутрішньополітичних, соціально-економічних і бюджетно-фінансових  факторів змусила Сполучені Штати Америки рухатися методом модернізації і трансформації невійськового сектору національної безпеки.

У розділі показано, що відповідальність за розробку і здійснення зовнішньої політики і гарантування безпеки держави несе державна розвідка, яку організують і здійснюють розвідувальні органи федеральних установ і відомств. Всі вони об’єднані в„розвідувальне співтовариство” – визнане у США офіційне найменування сукупності відомств, які займаються розвідкою і контррозвідкою.

Наприкінці XX століття до складу розвідувального співтовариства належали: Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), Федеральне бюро розслідування (ФБР), Агентство національної безпеки (АНБ),

Національне управління повітряно-космічної розвідки (НУПКР), Національне управління видової розвідки і картографії (НУВРК), Управління національної безпеки (УНБ), Розвідувальне управління Міністерства оборони (РУМО), розвідки міністерств армії, Військово-Повітряних і Військово-Морських сил, розвідувальні служби ряду цивільних відомств (Держдепартаменту, Міністерства фінансів і енергетики, Управління по боротьбі з наркотиками).

Згідно законодавству США, головною оперативною ланкою в системі зовнішньої безпеки країни є Центральне розвідувальне управління.

Наприкінці минулого століття у постійному складі ЦРУ працювало майже 18 тис. осіб, а річний бюджет відомства, за оцінками експертів, перебільшував 3 млрд. доларів.

Дисертант визначає, що після ліквідації Організації Варшавського Договору і розпаду СРСР змінилася світова обстановка, а це змусило американське політичне керівництво розпочати пошук нових зовнішньополітичних пріоритетів і відповідно нових завдань для ЦРУ. Якщо раніше увага приділялася збиранню будь-якої інформації про потенційних противників, то головне завдання розвідки на початку 90-х років полягало у відборі таких даних із потоку відомостей, що становили собою цінність щодо вирішення нових завдань.

В розділі показано, що другою, не менш важливою складовою системи національної безпеки США, залишається Федеральне бюро розслідування (ФБР). В організаційному відношенні воно входить до складу Департаменту юстиції і має статус основного контррозвідувального органу Сполучених Штатів. В рамках департаменту воно користується відносною самостійністю і поєднує у собі функції контррозвідки, політичної поліції і карного розшуку і в цьому відношенні є єдиною у своєму роді установою не тільки в США, а й у всьому світі.

На початку нинішнього століття у ФБР працювало 22 тис співробітників, включаючи 10 тис. оперативних співробітників, а його річний бюджет складав майже 2,2 млрд. доларів.

В розділі детально вивчено роль, місце, завдання, кількість особового складу і бюджетні витрати інших складових розвідувального товариства Сполучених Штатів: Агентства національної безпеки, Національного управління повітряно-космічної розвідки, Таємної служби Міністерства фінансів, Управління розвідки і досліджень Державного департаменту, Управління по боротьбі з тероризмом Державного департаменту, Управління по боротьбі з наркотиками, Міністерства енергетики Сполучених Штатів Америки.

Автор констатує, що терористичний акт у вересні 2001 року зумовив появу нових структур державної безпеки США: Управління внутрішньої безпеки (УВБ) і Міністерства внутрішньої безпеки. В розділі детально доведено склад і функції Міністерства внутрішньої безпеки та завдання УВБ.

Наприкінці серпня 2004 року Президент США ухвалив чергове розпорядження щодо посилення протидії світовому тероризму. Згідно його вказівки, у Сполучених Штатах розпочав діяти Національний контртерористичний центр (НКЦ). Головним завданням НКЦ визначено обробку, аналіз і узагальнення всіх даних, що стосуються тероризму і антитерористичної діяльності у світі, яка надходить із будь-яких джерел.

Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що сьогодні домінантою політики національної безпеки США як всередині країни, так і на міжнародному рівні є „війна проти тероризму” в глобальних масштабах. Американське політичне і військове керівництво реалізує комплексну програму, яка спрямована на поширення дипломатичних, правоохоронних, економічних, військових, розвідувальних і контррозвідувальних можливостей із протидії загрозам, що походять від міжнародного тероризму.

У третьому розділі дисертації – Історичний досвід розвитку служб державної безпеки СРСР та їх трансформація на сучасному етапі державотворення Росії – проаналізовано процес становлення та тенденції розвитку органів державної безпеки СРСР, зокрема Комітету державної безпеки СРСР (КДБ). Аналіз цієї проблеми потрібен тому, що попередником спеціальних служб Російської Федерації, як і всіх, без винятку, сучасних незалежних країн – колишніх радянських республік, були спеціальні служби радянської держави. Крім того, у розділі розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у невійськовій сфері безпеки протягом державотворення сучасної Росії.

Наприкінці детального аналізу діяльності КДБ СРСР, автор доводить, що Комітет державної безпеки був союзно-республіканським центральним органом державного управління в СРСР, який спрямовував і контролював діяльність органів державної безпеки союзних республік у вирішенні питань, що належали до його відання. КДБ СРСР були безпосередньо підпорядковані прикордонні війська, війська урядового зв’язку, інженерно-будівельні і спеціальні частини військ (війська КДБ СРСР), органи державної безпеки, які він створював для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил СРСР. Призначення органів державної безпеки СРСР полягало у забезпеченні в межах своєї компетенції державної безпеки СРСР і республік.

Автор констатує, що після серпневих подій в СРСР у 1991 році, коли так заний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) зробив спробу опанувати владу у Радянському Союзі, у країні склалася принципово нова ситуація. Почався процес радикального зламу і зміни старих суспільних структур новими відносинами власності, державними і політичними інститутами.

Після спроби державного перевороту у серпні 1991 року була створена Державна комісія з питань розслідування участі у ньому КДБ. На підставі матеріалів комісії, у відповідності до змін, які відбулися у національно-державному устрої країни та необхідністю забезпечення надійних гарантій прав і інтересів громадян, Державна Рада СРСР 11 жовтня 1991 року визнала необхідним з метою ліквідації монополізму, який мав місце в сфері гарантування державної безпеки, скасувати КДБ СРСР.

На підставі ретельного аналізу, з використанням фактичного матеріалу, в розділі визначено, що процес створення і будівництва органів державної безпеки новопосталої Росії був досить тривалий і супроводжувався як досягненнями, так і суттєвими прорахунками.

Паралельно з процесом реструктуризації КДБ СРСР почалася модернізація КДБ РРФСР. У листопаді 1991 року він був перетворений в Агентство федеральної безпеки РРФСР (АФБ). Наприкінці січня 1992 року Президент ухвалив Указ про створення Міністерства безпеки РФ (МБРФ). Однак, внаслідок незадоволення політичного керівництва держави роботою МБРФ у грудні 1993 року воно було скасовано і створена Федеральна служба контррозвідки (ФСК). У квітні 1995 року остаточно закінчився тривалий процес реорганізації і модернізації російських органів державної безпеки. Згідно з федеральним законом ФСК було скасовано, а її правонаступницею стала Федеральна служба безпеки (ФСБ).

Завдання, які вирішує ФСБ на сучасному етапі, визначені російським законодавством: контррозвідка, боротьба з тероризмом  і злочинністю.

Автор наводить конкретні факти діяльності ФСБ у сфері захисту національних інтересів Росії і підкреслює, що сьогоднішня Федеральна служба безпеки РФ за своїми напрямками діяльності і покладеними на неї завданнями – фактично нова спеціальна служба в новітній історії Російської держави. Але головним її завданням залишається захист загальнонаціональних інтересів в сфері контррозвідки.

У розділі відзначено, що сьогодні в Росії також функціонують Служба зовнішньої розвідки РФ і Федеральна служба охорони, розглянуто процес їх створення, структуру і завдання цих служб.

Таким чином, у третьому розділі автор дійшов висновку, що Російська Федерація з самого початку обрала американську модель побудови спеціальних служб. Було зруйновано унітарну структуру державної безпеки Радянського Союзу, а замість неї створено ряд окремих структур розвідувального, контррозвідувального і охоронного характеру. Цей процес був досить тривалий, про що яскраво свідчить багаторазове реформування служби контррозвідки.

У четвертому розділі дисертації – Специфіка створення та розвитку системи національної безпеки незалежної України – досліджено тенденції розвитку Воєнної організації держави, зокрема її складових: Національної  гвардії України (НГУ) на початку державотворення та органів державної безпеки України на сучасному етапі, проаналізовано заходи політичного керівництва країни щодо створення спеціальних служб і їх участі в системі захисту національних інтересів держави.

У розділі відзначено, що першим законним збройним формуванням незалежної держави була Національна гвардія. У той час в Україні були відсутні збройні формування, які могли служити гарантом захисту Президента та Верховної Ради України. Національна гвардія створювалася як основа майбутнього війська незалежної України. Крім того, прагнучи побудувати демократичну, правову державу, український політикум вирішив, що майбутня армія повинна виконувати тільки історичне, конституційне призначення – оборону України, а внутрішні, в тому числі поліцейські функції, повинні виконувати інші збройні формування.

На підставі широкого фактичного матеріалу, автор детально висвітлює процес становлення і розвитку Національної гвардії України, її функції і завдання, внесок у розбудову держави. Сформульовано причини скасування Національної гвардії напочатку 2000 року та підкреслено: розвиток соціально-економічних та політичних подій в Україні, свідчив про те, що Національна гвардія виконала свою природну функцію початкового етапу становлення незалежності держави.

В розділі доведено, що першочерговою метою побудови системи національної безпеки України було створення дієвого механізму виявлення, прогнозування та знешкодження загроз та інших дестабілізуючих чинників суспільного розвитку. Надійний захист держави, базових національних цінностей та інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз на початку державотворення незалежної України повинен був гарантуватися не тільки наявністю та боєздатністю збройних сил держави, але й ефективністю діяльності спеціальних служб – розвідки і контррозвідки. Саме тому, у вересні 1991 року Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про створення Служби національної безпеки України” (СНБУ).

Автор констатує, що на початковому етапі процес створення національних спецслужб був дуже складним, тому що їх основою став Комітет державної безпеки УРСР. Процес формування зайняв приблизно чотири – п’ять місяців. Основні зміни полягали в наповненні новоствореної інституції тими основними завданнями, які ставило демократичне суспільство в той історичний період.

У березні 1992 року, згідно Закону, ухваленого Верховною Радою України, СНБУ отримала нову назву – Служба безпеки України (СБУ). Цей Закон змінювався і доповнювався у 2000, 2001, 2002 роках, але призначення Служби та її головні завдання залишалися незмінними. Передусім, українська держава визначала, що СБУ – це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який гарантує державну безпеку України. Він підпорядкований Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України.

Спираючись на наведений фактичний матеріал, автор висвітлює роль і місце Служби безпеки України в системі національної безпеки, доводить, що вона безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз, сприяння формуванню і реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони.

Підкреслено, що завдання контррозвідувального забезпечення оборонного комплексу і Збройних Сил України посідають чільне місце у роботі СБУ, що суттєво впливає на обороноздатність країни і боєздатність української армії.

Таким чином, в цьому розділі автор доходить висновків, що Національна гвардія України за час існування зміцніла, незважаючи на деяку протидію, завоювала авторитет у суспільстві і виявила себе впливовим чинником стабільного державотворення незалежної країни. Аналіз окремих аспектів діяльності Служби безпеки України доводить, що вона має важливе значення для функціонування держави в цілому, її суверенітету та обороноздатності і боєздатності Збройних Сил України.