Киндзерский С.А. Государственное управление в гуманитарной сфере региона Украины: состояние и тенденции развития

summary

1.                                          ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета, завдан­ня, об’єкт, предмет, гіпотеза і методи дослідження, оцінюється ступінь роз­­робленості проблеми державного управління в гуманітарній сфері регіону України та особливості її розвитку, наводяться дані про їх упровадження й апробацію.

У першому розділі – “Теоретичні основи державного управління в гуманітарній сфері регіону України” – зроблено системний огляд наукової літератури за темою дослідження; уточнено поняття та сутність державного управління в гуманітарній сфері регіону України.

Широкий спектр наукових досліджень із проблем державного управління дав можливість усебічно проаналізувати проблеми державного управління в гуманітарній сфері регіону України, визначити його особливості.

Аналіз різних точок зору науковців свідчить, що діяльнісний підхід сьогодні недооцінюється як у теорії, так і в практиці державного управління, хоча держава є головним суб’єктом управління гуманітарною сферою. Нині ступінь державної керованості суспільними справами багато в чому має залежати від дієвості таких регуляторів, як культура, традиції, норми моралі, ідеологія, зрілість свідомості, освіченість, науковість і цілісність мислення і т.ін. Під впливом цих регуляторів повинен змінитися сам характер управлінських відносин. Саме такий підхід дозволить подолати неорга­нізованість і розбалансованість у суспільному житті, які зумовили кризу гуманітарної сфери, що виявляється в кризі гуманітарних галузей та духовності. Доцільно гуманітарну сферу як запоруку утвердження духовно-моральних цінностей, культури, колективного розуму народу України зробити пріоритетним орієнтиром у державному управлінні як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Виконаний у роботі теоретичний аналіз дав змогу встановити, що право на існування має як вузьке, так і широке тлумачення гуманітарної політики.

У вузькому значенні гуманітарна політика – це система ціле­спрямованої діяльності суб’єктів, метою якої є духовний розвиток держави, суспільства й особистості та задоволення їх духовних потреб.

Метою гуманітарної політики в широкому значенні є створення умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних, духовних відносин, усебічного розкриття, самореалізації творчого, соціального, духовно­го потенціалу людини (С.М.Вдовенко, В.А.Скуратівський, В.П.Трощинський, С.А.Чукут). Погоджуючись із таким визначенням, автор усе-таки вважає, що, перш за все, потрібно говорити про духовність, яка проявляється в суспільному розвитку та у відносинах. Коли мова йде про гуманітарну сферу та гуманітарну політику, духовність має бути первинною, а соціальність – вторинною.

Аналіз вітчизняної наукової літератури (В.Б.Авер’янов, В.П.Андрущенко, В.Д.Бакуменко, В.П.Войтенко, С.Д.Дубенко, В.І.Луговий, С.В.Майборода, І.Ф.Надольний, Н.Р.Нижник, О.Г.Осауленко, О.Ю.Оболенський, В.М.Рижих, С.М.Серьогін, О.І.Сушинський, В.В.Токовенко, Л.Є.Шкляр, В.В.Юрчишин та ін.) свідчить, що сучасний стан розвитку гуманітарної сфери в Україні позначений наявністю різнома­нітних суб’єктів гуманітарної політики, які діють у державних, громадських, приватних та інших структурах. Маючи різний суспільний характер, вони все-таки здійснюють управлінську, регулятивну діяльність у гуманітарній сфері, застосовуючи для цього різні способи й форми впливу на соціогуманітарний розвиток. Такими суб’єктами гуманітарної політики вважаються: людина, держава, суспільство, політичні партії, соціальні спільноти, громадські організації, колективи. Здійснення цієї політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства має відповідати таким головним принципам:

–     пріоритет особистості, свобода совісті, права людини;

–     сильна держава як гарант прав і свобод кожного громадянина; конструктивні владні структури;

–     демократія як волевиявлення народу, порядок і законність; єдність України на основі поєднання всіх інтересів;

–     наявність плідних ідей щодо розвитку гуманітарного регулювання і духовно-морального впливу;

–     взаємопов’язаність і взаємозалежність “температури” духовного здо­ров’я особистості, суспільства та держави як запорука існування належних соціальних відносин “особистість – держава – суспільство”.

Практика і теорія державного управління гуманітарною сферою регіону сьогодні перебуває у стані формування й потребує уваги не лише практиків-управлінців, але й науковців.

Визначено, що побудова в Україні громадянського суспільства, яке ґрунтується на заса­дах соціального партнерства й гуманізму, вимагає ство­рення необхідних умов для максимального розвитку та самореалізації кожної особистості, що є водно­час метою, результатом і головним інструментом формування такого су­спільства.

Зроблений аналіз засвідчив, що загальна ситуація в гуманітарній сфері регіону України залишається складною, оскільки вона все ще продовжує бути заручницею суспільних трансформацій та метаморфоз, різних реформаторських інновацій. Ціла низка проблем цієї сфери вирішується надто повільно або й узагалі не вирішується (В.Г.Авер’янов, В.Д.Бакуменко, С.Д.Дубенко, В.Г.Кре­мінь, В.К.Майбо­рода, Ю.І.Римаренко, Г.Л.Таукач).

Обґрунтовується сутність державного управління в гуманітарній сфері регіону України, що безпосередньо впливає на якість та ефективність дер­жавного управління в цілому. Сьогодні держава як суб’єкт гуманітарної політики має перейти від директивних форм управління до сучасної системи регулятивних методів, що ґрунтуються на правових засадах, економічних важелях, які створюють умови для фінансової, матеріальної діяльності в гуманітарній сфері.

У цих умовах постає питання, якою повинна бути гуманітарна сфера за формою власності, в яких рамках її доцільно роздержавити (йдеться, очевидно, не про приватизацію). Під роздержавленням гуманітарної сфери автор розуміє зни­ження ролі держави в управлінні економічними об’єктами при одночасному пе­­редаванні низки повноважень державних органів економічним суб’єктам поряд із розвитком підприємництва та зміною вертикальних зв’язків на горизонтальні.

У розділі наголошується, що завданнями державного управління гуманітарною сферою на сучасному етапі мають бути:

–      відмова органів державної влади всіх рівнів від архаїчного погляду на гуманітарну сферу як на щось другорядне та непотрібне;

–      активізація позиції органів державної влади всіх рівнів у вирішенні питань гуманітарних галузей;

–      вироблення сучасного потенційного апарату, теоретичної та законо­давчої бази гуманітарної сфери й покладення їх в основу державного управління цією сферою;

–      забезпечення зворотного зв’язку “державний орган – суспільство – державний орган” при здійсненні державними службовцями – представниками держави гуманітарної політики на всіх рівнях управління;

–      розробка концепції професійної підготовки відповідних управлін­ських кадрів до проведення гуманітарної політики та ін.

Розкриваються шляхи вирішення цих завдань:

–     удосконалення структури виконавчих органів державної влади з метою оптимізації управління гуманітарною сферою;

–     децентралізація засад реалізації гуманітарної політики на регіо­нальному рівні, що передбачає надання органам виконавчої влади більшої самостійності в прийнятті відповідних рішень;

–     пошук та залучення позабюджетних джерел фінансування цієї сфери;

–     розвиток нових форм діяльності закладів гуманітарної сфери;

–     поши­рення сучасних форм меценатства й спонсорства;

–     проведення систематичних соціологічних опитувань населення;

–     розширення зв’язків державних органів, що відповідають за прове­дення гуманітарної політики, із засобами масової інформації;

–     удосконалення механізмів взаємодії органів державної влади з громадськими неурядовими організаціями;

–     залучення як на національному, так і регіональному рівнях науковців і фахівців-експертів до вирішення питань управління гуманітарною сферою.

Проблема становлення й сталого розвитку українського демократичного громадянського суспільства та держави безпосередньо пов’язується з повно­цінним функціонуванням вітчизняної духовної сфери, основу якої становить гуманітарна сфера. Істотна особливість концепції нового, сучасного гума­нізму полягає ще й у тому, що вона виходить із положення про поєднання індивідуальних та групових ціннісних вимог, соціальних, національних і загальнонаціональних інтересів.

У зв’язку з цим важливого значення набувають такі споріднені терміни, як “гуманізація” та “гуманітаризація” суспільства. Гуманізація – це сукупність філософських, гносеологічних, психологічних, соціокультурних та дидактичних поглядів, які визначають цілі й завдання підходу соціальних інституцій до людини як до творчої особистості. Гумані­таризація суспільства – це впровадження принципів гумані­зації в життя й практичну діяльність державних органів з метою створення мате­ріальних, організаційно-економічних, духовно-психологічних передумов для наукового та культурного розвитку особистості, збагачення її морального й світоглядного потенціалу з акцентом на загальнолюдських і національних цін­ностях, удосконаленні її творчого начала, самовираженні й самореалізації в сучасному світі та забезпеченні прав кожної людини.

Саме тому науковці, досліджуючи гуманітарну сферу і визнаючи людину основною метою та критерієм суспільного прогресу, зазначають, що ця сфера має безпосереднє відношення до людини, людського суспільства (В.П.Андру­щенко, Н.Е.Андрюшина, В.П.Войтенко, В.М.Князєв, А.І.Комарова та ін.).

Існує багато дефініцій гуманітарної сфери. Так, вітчизняна управлінська традиція та практика трактують гуманітарну сферу як складову соціальної сфери. Деякі науковці відстоюють думку про те, що гуманітарна сфера об’єднує дві рівнозначні суспільні складові – духовну й соціальну. У зв’язку з таким розмаїттям понятійних підходів визначено, що гуманітарна сфера регіону у вузькому розмінні цього поняття – це сукупність невиробничих, проте соціально орієнтованих галузей, що сприяють задоволенню гуманітарних інтересів, під­вищенню духовного (культурного й освітнього) рівня, забезпеченню гаранто­ваних державою прав як кожної особистості зокрема, так і населення регіону в цілому шляхом надання освітянських, медичних, культурних, інформаційних послуг громадянам.

Як показав аналіз, у більшості країн до гуманітарної сфери зараховують три фундаментальні галузі: освіту, науку й культуру, оскільки саме вони є мірилом темпів та якості цивілізаційного прогресу в цілому й розвитку будь-якого суспільства зокрема.

З огляду на традиції, потреби суспільства, структуру влади в тій чи іншій державі до гуманітарної сфери можуть входити й інші галузі, а саме: вихо­вання, охорона здоров’я, засоби масової інформації, фізична культура і спорт, туризм, проблеми сім’ї та молоді. Виходячи з цього, предметними галузями для даного дослідження гуманітарної сфери регіону автор визначив такі: освіту, науку, культуру, охорону здоров’я. Спільною рисою цих галузей є те, що вони не виробляють жодного матеріального продукту, оскільки кінцевим резуль­татом їхньої діяльності є послуги, необхідні для освітнього, культурного, духовного, фізичного, інформаційного вдосконалення особистості кожного їх споживача. У висновках до розділу на основі системного аналізу, порівняння наукової літератури, законодавчих актів визначено найважливіші напрями, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі – “Система державного управління в гуманітарній сфері регіону України та її розвиток” – розглянуто управління освітою в регіоні як основу інтелектуального розвитку громадян; визначено роль культурної галузі регіону у формуванні їх духовної та громадянської позиції; досліджено охорону здоров’я, туризм, фізкультуру та спорт як важливі складові системи державного управління в гуманітарній сфері регіону України та їх розвиток.

У дисертації зазначається, що система державного управління в гуманітарній сфері регіону складна, охоплює діючі галузі, підгалузі та інститути і має забезпечувати розвиток людини та соціальних об’єднань. Так, сукупність підсистем управління освітою, наукою, культурою, охороною здоров’я населення, фізичною культурою, спортом та туризмом у регіонах, яке здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і складає систему державного управління гуманітарною сферою регіону України. Аналіз показує, що кожна з підсистем державного управління в гуманітарній сфері регіону відчуває на собі вплив підсистем приватної та змішаної форм власності.

Так, система охорони здоров’я складається з підсистеми державної системи охорони здоров’я, муніципальної та приватної підсистем, що впливає на розвиток гуманітарної сфери в регіоні. Безумовно, кожна з підсистем гуманітарної сфери має свої принципи, на яких базується формування та функціонування цих підсистем.

Визначено, що в цілому державне управління в гуманітарній сфері регіону має базуватися на загальних принципах, характерних тільки для цієї системи.

Особливого значення в гуманітарній сфері регіону набуває розвиток освіти. Аналіз показав, що в період так званої ринкової ейфорії держава різко зменшила фінансування освіти. Відбулося безконтрольне зростання мережі комерційних вищих навчальних закладів, невиправдане збільшення переліку спеціальностей з перекосом у бік юридичного й економічного профілю, волюнтаризм у визначенні змісту освіти, занепад методичної та наукової діяльності, поширення таких явищ, як псевдоосвіта, заробітчанство. Некеро­ваного характеру набуває створення філій вищих навчальних закладів (ВНЗ) у райцентрах, селищах, мі­стечках – без кадрів і навчальної бази.

Наголошується, що необхідно посилювати організаційну й контрольну роль держави з одночасним розвитком самостійності й автономії ВНЗ. На часі про­ведення соціальної інвентаризації ВНЗ, переліцензування всіх сумнівних навчаль­них закладів. До цього спонукає й демографічна ситуація в регіонах України.

Сьогодні ще не вдалося налагодити бажаної взаємодії між вищою й середньою освітою.

Нинішня структура вищої освіти дозволяє певним чином здійснювати відповідний контроль або моніторинг якості освіти, проте механізм цього контролю є недосконалим. Він не дає можливості реально порівнювати вищі навчальні заклади. Не існує державної системи проведення їх рейтингу. Його проводять лише окремі громадські організації, що не гарантує належної об’єктивності. Отже, потрібно вибрати ту оптимальну кількість критеріїв, яка забезпечить відповідну оцінку вищих навчальних закладів.

Як показав аналіз, є певні проблеми з освітньою мережею. Попри те, що існує центральний орган управління – Міністерство освіти і науки України, насправді вищі навчальні заклади підпорядковані більш ніж 20 міністерствам і відомствам. Аналогів такій ситуації у світі немає. Доцільно вдосконалити структуру освітньої мережі. Визначено, що інвестиції в освіту є інвестиціями в людський капітал, в інтелект, без якого неможливі технологічний прорив та опанування інноваційної моделі економіки.

У розділі на основі зробленого аналізу підкреслюється, що великого значення культурна галузь регіону набуває у формуванні духовної та громадянської позиції людей. Культура – це не просто сукупність створених людиною в процесі її історії матеріальних і духовних цінностей, а сукупність історично зумовлених форм ставлення людини до природи, суспільства та самої себе. Культура – найважливіша складова системи гуманітарної сфери, що прямо впливає на духовний розвиток громадян. Автор розглянув різні підходи до поняття “культура” та визначив багатогранність його трактування.

Закономірно, що процес формування культурних потреб у суспільстві регулюється не лише дією ринкових законів (попит, пропозиція, конкуренція), а й позаринковими механізмами шляхом прямого державного втручання. Як показав аналіз, значну частину закладів культури, мистецтва й засобів масової інформації складають установи державної і комунальної форм власності, що повністю перебувають на державному фінансуванні, й установи, витрати яких покриваються не лише бюджетними, але й деякою мірою спеціальними коштами, отриманими від реалізації платних послуг. Такий підхід має на меті задовольнити найважливіші мінімальні культурні потреби людини, ліквідувати та вирівняти істотну відмінність рівнів культурно-мистецького розвитку регіонів, нормативно забезпечити формування та використання бюджетних і позабюджетних коштів на культурні потреби, удосконалити міжбюджетні відносини та механізми державної підтримки місцевих бюджетів.

Дослідження показують, що характерним явищем останніх років є швидке фізичне руйнування й моральне старіння основних фондів галузі культури, яке помітно позначається на загальному потенціалі культурного комплексу.

Доведено, що територіальна структура галузі культури характеризує розташування за­кладів, форми їх просторового зосередження та відображає пропорції інфра­структурного забезпечення між регіонами країни. Вона формується з ураху­ванням певних принципів доступності закладів для споживачів, їх взаємного розташування та концентрації, що проявляється у створенні різних терито­ріальних об’єднань культурних закладів залежно від значення й величини попиту на їхні послуги. Встановлено, що в регіонах можна виділити такі зосередження закладів культури, що формуються на базі:

–     сільського населеного пункту, де представлений різноманітний (від одного до кількох) склад закладів, які надають як щоденні, так і періодичні послуги населенню цього та (в деяких випадках) сусідніх сіл;

–     міських поселень (як правило, райцентрів) та багатьох селищ міського типу з набором закладів періодичного й епізодичного обслуговування локаль­ного та районного значення;

–     обласних центрів і деяких міст обласного підпорядкування, в яких, окрім максимальної кількості масових закладів, є багато спеціалізованих бібліотек, театрів тощо. Це робить їх реальними центрами культурного та просвітницького життя регіону;

–     великих міст, які виконують міжрегіональні та міжнародні функції. Кожне з цих міст задає тон у галузях культури, освіти, мистецтва.

Обгрунтовано, що всі елементи культурного комплексу областей України мають взаємодіяти між собою, утворюючи при цьому своєрідні зони обслу­говування, які накладаються одна на одну та формують територіальні системи обслуговування різного рівня. Сьогодні, як свідчить аналіз, зменшується кількість клубів, значна частина наявного бібліотечного фонду вже застаріла морально й не відповідає запитам населення. Як наслідок, кількість читачів у бібліотеках постійно зменшується. Низька оплата праці працівників сфери культури в регіонах України зумовлює плинність кадрів.

У цілому інституціональні зміни, які відбуваються нині в культурній сфе­рі суспільства, слід охарактеризувати як суперечливі. З одного боку, вони спря­мовані на деструкцію старого аксіонормативного порядку, результатом чого є падіння попередньої системи цінностей і норм, злам старого соціокультурного світу, розпад колишніх організаційних стру­ктур. Зрозуміло, що цей процес супроводжується також руйнацією минулих зовні­шніх структурних форм. Частково цей процес обумо­влюється гло­б­альними тенденціями загально­цивілізаційного типу. З другого боку, інсти­туційні зміни в нашому суспільстві спрямовані на конструювання но­во­го аксіонормативного порядку, пов’язаного з цінностями демократії та віль­ного ринку. На жаль, ці зміни відбуваються повільно, з великими трудно­щами. Вони, зокрема, супроводжуються втратою ілюзій щодо ролі інтелектуальної та культурної еліти у формуванні нового аксіонормативного порядку.

У розділі наголошується, що доцільно розробити концепцію розвитку української культури на середньострокову перспективу: реформувати фіна­н­сово-майнові основи функціонування культурно-мистецької галузі, кадрову політику, специфічні для кожної галузі юридичні схеми співпраці всіх суб’єктів культурного процесу (на основі регіонального підходу з урахуванням нових соціально-економічних відносин).

Третій розділ – “Шляхи розвитку державного управління в гуманітарній сфері регіону України” – включає три підрозділи. В ньому досліджуються програма гуманітарної сфери регіону, кадрове забезпечення, контроль та моніторинг як важливі складові розвитку державного управління в гума­нітарній сфері регіону України.

Розбудова демократичної, правової держави вимагає активізації взаємодії органів виконавчої влади в регіонах, спрямованої на розвиток духовності та виховання патріотизму, і вдосконалення взаємовідносин центральних органів виконавчої влади з органами гуманітарної сфери регіонів шляхом укладання договорів про спільне вирішення локальних проблем. Визначено, що культурно-дозвільні комплекси у сільській місцевості в регіонах потребують свого розвитку.

Акцентовано увагу на тому, що програми розвитку гуманітарної сфери повинні бути розроблені в кожному регіоні. У них мають бути консолідовані всі ресурси регіону, що дасть можливість гнучко та динамічно впливати через модель розвитку на гуманітарну сферу в регіоні. Аналізуючи кадровий потенціал гуманітарної сфери в регіоні України, наголошується, що він сьогодні недосконалий і недостатньо професійний. Проаналізовано підготовку кадрів для гума­нітарної сфери та їх фінансове забезпечення. Визначено чинники, що впли­вають на рівень використання кадрового потенціалу, до яких потрібно зарахувати: реальну оплату праці, науково обґрунтоване нормування праці та створення необхідних умов праці.

Розвиток гуманітарної сфери в регіоні України як важливої складової реформи державного управління тільки починається. Доцільно продовжити наукові розробки, що враховували б світовий та вітчизняний досвід і специфіку всіх складових державного управління гуманітарною сферою регіону в подальшому визначенні та обґрунтуванні пріоритетів державної гуманітарної політики України.

Аналіз показує, що в державному управлінні в гуманітарній сфері регіону немає діючого механізму контролю та моніторингу. Особливо це стосується якості послуг, що надаються в гуманітарній сфері регіону. Отже, механізм контролю та моніторингу в системі державного управління регіону посідає важливе місце й потребує постійного вдосконалення, що сприятиме конструктивному використанню ресурсів гуманітарної сфери регіону.