Сенюшкіна Т.О. Державні механізми управління етнічними конфліктами

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими темами досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано використані методи дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та кількість публікацій за темою.

У першому розділі – “Теоретичні та методологічні засади дослідження” – узагальнюються теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, подається огляд літератури за темою дисертації, визначається ступінь дослідженості проблеми, обґрунтовується вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглядаються методологічні підходи, завдяки яким вирішується поставлена наукова проблема.

У першому підрозділі “Міждисциплінарний вимір проблеми” у контексті теми дисертації критично осмислюються теоретичні напрацювання вітчизняних авторів у таких сферах наукового знання, як етнологія, політологія, соціологія, державне управління, етнодержавознавство (Л.Аза, О.Антонюк, І.Варзар, М.Вівчарик, В. Євтух, В.Ігнатов, О.Картунов, Г.Касьянов, І.Кресіна, В.Крисаченко, І.Курас, Ю.Куц, А.Леонова, Л.Лойко, О.Майборода, О.Маруховська, П.Надолішній, М.Обушний, І.Оніщенко, В.Панібудьласка, М.Панчук, М.Пірен, А.Пойченко, М.Попович, І.Прибиткова, В.Ребкало, С.Римаренко, Ю.Римаренко, В.Скуратівський, С.Сьомін, В.Трощинський, Л.Шкляр, М.Шульга, ін.).

Дисертант звертається також до новітніх російських академічних досліджень у галузі етнічної конфліктології (А.Абашидзе, В.Авксентьєв, Л.Дробіжева, М.Лебедєва, В.Малькова, А.Празаускас, М.Савва, Г.Солдатова, Є.Степанов, Т.Стефаненко, В.Стрелецький, Е.Тагіров, В.Тішков, Л.Хоперська, Н.Чебоксаров, С.Чешко, А.Ямсков, ін.). Серед зарубіжних досліджень етнічних конфліктів виокремлюються напрацювання таких авторів, як У.Альтерматт, Дж.Бертон, Дж.Беррі, Дж.Гатчінсон, Е.Гелнер, К.Гірц, Т.Гарр, Дж.Горовіц, В.Кімлічка, Дж.Коаклей, Л.Козер, Р.Коллінз, Дж. Ротшильд, Е.Сміт, Р.Ставенхаген, Р.Фішер, К.Хайес, У.Юрі, І.Янг та ін.

Проаналізовані основні питання, які розглядаються у докторських дисертаціях, безпосередньо присвячених етнічним конфліктам. Так, Г.Перепелиця досліджує феномен військово-політичного конфлікту, який найчастіше проявляється як етнічний за своєю природою. Дисертація В.Котигоренка присвячена аналізу етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні. В дослідженні А.Кіссе виявлено чинники, покладені в основу виникнення і розвитку етнічного конфлікту, визначено політичні стратегії, правові механізми його розв’язання та постконфліктного врегулювання.

Зазначено, що міждисциплінарний характер проблеми управління етнічними конфліктами вимагає синтезу досягнень етнології, політології, соціології, психології, соціолінгвістики, теорії державного управління тощо. Державно-управлінська ж специфіка аналізу виявляється в особливому фокусі теоретичного осмислення етноконфліктних взаємодій і практичного підходу до врегулювання етнічних конфліктів. Зокрема, це пов’язано зі специфікою предмета науки державного управління, який окреслює закономірності функціонування системи державного управління і певною мірою – суспільних процесів як об’єктів державно-управлінського впливу.

У другому підрозділі “Ключові поняття дослідження: сутність і дефініції” наводяться огляд основних дефініцій і власне тлумачення ключових термінів: етнічність, нація, націоналізм, національна (етнічна) меншина, корінні народи, етнічний статус, етнополітичний менеджмент, соціальна мережа, соціальний капітал, культура миру, механізм управління етнонаціональними процесами, управління етнічним конфліктом. Розглядаються найпоширеніші дефініції етнічного конфлікту.

Узагальнюючи аналіз сучасних концепцій етносу і етнічності, дисертант розвиває думку попередніх дослідників (А.Садохін, О.Антонюк), які наполягають на необхідності інтеграції етнологічних концепцій і створення когерентної теорії етнічності. Концептуальні засади названої теорії в авторському баченні базуються на розгляді етнічності як гнучкого і реально існуючого феномена, який має дуалістичну природу, що зумовлює співіснування раціональних та ірраціональних компонентів, а також широкий діапазон її проявів – від етнічного ренесансу до деструктивного націоналізму й етнічних конфліктів.

Проаналізовані різні теоретичні тлумачення соціального капіталу (Р.Бейтс, П.Бурдьє, П.Дасгапта, Р.Кеохан, Дж.Колеман, Г.Лaypi, Е.Остром, П.Пакстон, Р.Патнам, І.Середжелдін, Е.Сміт, Ф.Фукуяма). Соціальний капітал розглядається у дослідженні як своєрідний ресурс, що дає змогу індивідам, групам та суспільству в цілому за рахунок використання горизонтальних взаємодій у соціальних мережах одержати певні переваги і нові можливості для реалізації індивідуальних та групових інтересів.

У контексті запропонованого підходу вживається термін “державний механізм”, під яким розуміється не тільки система державних органів, а й різні способи державного впливу на суспільні процеси з використанням політико-правових, організаційних, культурно-символічних та інших ресурсів. Це цілісна система, яка включає не лише владну ієрархію, а й горизонтальні зв’язки, що формуються у суспільстві і значною мірою впливають на розвиток соціальної взаємодії. Підкреслюється, що держава є хоча і основним, але не єдиним суб’єктом вироблення політичних рішень: її організаційні структури  з’єднані з іншими агентами соціального управління. Державному управлінню як ієрархічно організованій системі протиставляється “політичне керівництво”, яке передбачає використання недержавних механізмів поряд з державними. Дисертант вводить у наукову лексику поняття “державні механізми управління етнічними конфліктами”, що охоплює відповідні органи влади і способи впливу держави на розвиток керованих об’єктів чи/і самих суб’єктів управління з метою розв’язання суперечностей в етнонаціональній сфері.

Третій підрозділ “Управління етнічним конфліктом як теоретична проблема” присвячено обґрунтуванню теоретичних засад проблеми управління етнічним конфліктом. Розглянуто основні підходи до типології та класифікації етнічних конфліктів, генези етнічного конфлікту, основних фаз його розвитку, учасників етнічного конфлікту, причин і передумов цього явища, ключових чинників, що впливають на його розвиток та врегулювання. Розглядаючи ці питання, дисертант спирається на праці вітчизняних і зарубіжних авторів, таких як К.Боулдінг, І.Гальтунг, А.Кіссе, В.Котигоренко, І.Кресіна, К.Райт, Г.Перепелиця, В.Тішков, С.Чейз, С.Чешко, А.Ямсков та ін. Ураховуючи недостатність розробки в сучасних дослідженнях деяких аспектів соціально-психологічних, цивілізаційних і демографічних чинників етнічного конфлікту, а також впливу на його розвиток етностатусних відмінностей, основну увагу зосереджено саме на цих аспектах проблеми багатофакторності етно­конфліктних взаємодій.

Запропоновано новий концептуальний підхід, який базується на застосуванні положень віктимології (victima – жертва, logos – знання), до аналізу державного регулювання міжетнічних відносин. Виявлення впливу віктимологічних чинників на політичну поведінку депортованих народів передбачає урахування психологічного стану “народу-жертви” при створенні механізмів морально-психологічного захисту честі і гідності підданих моральному утиску етнічних груп.

Необхідність урахування цивілізаційного чинника в процесі державного регулювання етноконфліктних взаємодій розкривається у зв’язку з тезою С.Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, яка розглядається автором як ідеологічна конструкція, мета якої – витіснити із масової свідомості осмислення факту глобальної конкуренції з приводу енергоресурсів і замінити цю проблематику дискусією з приводу “конфлікту культур”.

Узагальнення результатів соціологічних досліджень, присвячених вивченню проблеми етносоціальної стратифікації, дало підстави стверджувати, що розроблення державних механізмів управління етнічними конфліктами має спиратися на врахування етностатусних відмінностей в суспільстві. З огляду на це першочерговими завданнями можна вважати комплексний аналіз тенденцій, які стосуються перетворень в існуючій етносоціальній стратифікації, своєчасне виявлення етнічних груп, які за критеріями виміру етнічного статусу поступаються іншим групам, вирівнювання наявних диспропорцій шляхом упровадження цільових програм у галузі освіти, професійних програм тощо.

Необхідність зважати на етнодемографічні чинники при державному втручанні в етноконфліктні ситуації доведена на основі аналізу югославського досвіду, який показав, що демографічні процеси розвиваються за власними законами, на які впливають соціальні, економічні, політичні, релігійні, культурні й інші чинники. При цьому релігійні і культурні чинники можуть домінувати над соціально-економічними. У свою чергу, політичні і правові процеси можуть відставати від етнодемографічних змін, що і призводить до загострення міжнаціональної напруженості. Обґрунтовано, що найбільш дієвими механізмами запобігання етнічним конфліктам, зумовленим демографічними диспропорціями, слід вважати довгострокові програми, реалізація яких спроможна подолати негативні демографічні тенденції, депопуляційний тренд і забезпечити відтворення населення в межах окремих етнічних груп, оптимізувати процеси планування сім’ї, охорони здоров’я матерів і майбутніх поколінь.

У четвертому підрозділі “Концептуальні засади системи етноконфлік­тологічного менеджменту” пропонується власне обґрунтування дисертантом концепції створення системи етноконфліктологічного менеджменту. Виявлення структурно-функціональних елементів цієї системи ґрунтується на аналізі сукупності політико-правових, економічних, організаційних, культурних, психологічних та інших механізмів. Так, система законодавчих актів виконує превентивну функцію етноконфліктологічного менеджменту, однак головною проблемою залишаються не тільки невиконання законів і численні правові колізії, а й відставання законодавчого процесу від реальної етносоціальної динаміки.

Організаційна структура політико-правових механізмів управління етнічними конфліктами обумовлюється визначеними Конституцією і законодавством України повнова­женнями Президента України, Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів виконавчої влади. Функціонування політико-правових механізмів етноконфліктологічного менеджменту великою мірою залежить від синхронної діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, а також правоохоронних органів, які залучаються до врегулювання етноконфліктних ситуацій, від узгодженої взаємодії усіх ланок державного апарату загалом.

Головне функціональне навантаження у системі етноконфліктологічного менеджменту припадає на управління регіональним і місцевим розвитком, яке в умовах унітарного державного устрою України забезпечується завдяки оптимальному поєднанню централізації і децентралізації, у тому числі автономізації в об’єктивно виправданих межах. Дотримання цих принципів сприяє формуванню на регіональному рівні структур, які використовують потенціал місцевих владних утворень, інститутів народної дипломатії, а також застосовують власні механізми економічного і політичного впливу на суб’єкти етноконфліктних взаємодій.

Технології управління етноконфліктними ситуаціями відіграють роль каркасу системи етноконфліктологічного менеджменту. Вони включають: встановлення загальних, уніфікованих показників, що адекватно характеризують етноконфліктні взаємодії; забезпечення належної узгодженості, логіки в систематизації таких показників; створення організаційних і технічних умов для оперативної і точної передачі потрібної інформації через усі структурні підсистеми державного управління, ланки і їх підрозділи, які залучені до врегулювання етноконфліктів; застосування ідентичних методів, процедур, операцій аналізу і характеристики об’єктів, що вивчаються і програмуються; використання тотожних форм фіксації інформаційних матеріалів та інші моменти, властиві державному управлінню етно­національним розвитком.

Важливою умовою функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту є взаємодія органів державної влади та інституцій громадянського суспільства. Вона передбачає співпрацю органів державної влади і місцевого самоврядування з національно-культурними товариствами, їх асоціаціями, профспілковими організаціями, жіночими, молодіжними об’єднаннями і рухами, правозахисними і екологічними організаціями, науковими центрами, а також з іншими неурядовими структурами. Ця модель суспільної взаємодії дає змогу узгодити інтереси етнічних груп та інших соціальних акторів завдяки демократичному та інноваційному за характером державному управлінню, що базується на використанні мережевих взаємодій і соціального капіталу.

Отже, ефективність системи етноконфліктологічного менеджменту залежить від вибору альтернативних варіантів організаційних структур, механізмів економічного впливу, політико-правової культури суспільства, рівня розвитку громадянського суспільства тощо.

У п’ятому підрозділі “Методологія дослідження” згідно з авторською концепцію розглядається методологія власного наукового пошуку, яка базується на використанні системно-синергетичного підходу, теорії конфлікту і мережевого методу. Застосування методологічних підходів І.Надольного, Н.Нижник, В.Спіцнаделя, Ю.Сурміна, В.Бакуменка (системний аналіз), В.Князєва, П.Надолішнього, І.Пригожина, В.Скуратівського (синергетика) дало змогу поєднати досягнення системного аналізу і синергетики у власній науковій розвідці автора.

Евристичний потенціал теорії соціального конфлікту розкривається на основі ідей М.Вебера, Р.Дарендорфа, Л.Козера, Р.Коллінза та ін. Із застосуванням концептуальних підходів названих авторів проаналізовано причини етнічних конфліктів на основі виявлення конфігурації матеріальних ресурсів, розкрито сутність конфлікту через ресурсну залежність і визначено оптимальні механізми конструктивного впливу на етноконфліктні ситуації з боку держави і громадянського суспільства.

Конкретизуючи зміст мережевого методу, дисертант спирається на праці Т.Берцеля, П.Богесона, Дж. Джохансона, М.Кастельса, Р.Коллінза, М.Манна, Д.Марша, Р.Родеса, Т.Туунена, Г. Хекансона та ін. Підкреслюється відмінність соціальних мереж від традиційних форм управлінської діяльності, яка полягає в тому, що вони утворюють принципово іншу структуру управління, що пов’язує державу і громадянське суспільство. Мережі формуються в процесі обміну ресурсами, а це, у свою чергу, призводить до поступового посилення залежності етнополітичних акторів один від одного. Таким чином, мережевий аналіз перевів науковий пошук у нову площину взаємодії держави і груп інтересів, де зв’язки мають переважно горизонтальний характер.

У другому розділі – “Державне регулювання захисту прав національних меншин як механізм запобігання етнічним конфліктам” – проведено комплексний аналіз проблеми результативності запобігання етнічним конфліктам, що тісно пов’язана з розробкою державних механізмів захисту прав національних меншин.

У першому підрозділі “Законодавче забезпечення прав національних меншин: європейські стандарти і українські реалії” проаналізовано існуючу систему заходів щодо захисту прав національних меншин у міжнародному праві і українському законодавстві, узагальнено досвід зарубіжних країн щодо розробки правових механізмів запобігання етнічним конфліктам. Осмислено новітні тенденції у міжнародній системі захисту прав національних меншин, які пов’язані з процесами європейської інтеграції.

Аналіз основоположних документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ показав, що ці неурядові міжнародні організації морально й політично зобов’язують держави дотримуватися принципів, сформульованих і закріплених у міжнародному праві. Поряд з цим у дослідженні виокремлюються відмінності у внутрішньодержавному регулюванні становища національних меншин, які варіюються від повного невизнання наявності меншин на території деяких держав до надання особливого статусу окремим етнічним групам і наділення їх спеціальними правами. Конструктивний підхід до розв’язання цієї проблеми вимагає, щоб багатоетнічні держави самостійно визначали власну стратегію у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин на підставі вироблених міжнародною спільнотою загальних підходів, стандартів і норм.

Аналіз українського законодавства в галузі забезпечення прав національних меншин засвідчив, що в Україні уже сформовано досить широку нормативну базу з цього питання. Однак є всі підстави стверджувати, що наразі постала нагальна необхідність перегляду і корекції цієї сфери законодавства з метою усунення низки нормативних колізій як у положеннях окремих законів, так і у правовому полі в цілому. Попри те, що окремими нормами і положеннями політико-правових і юридичних актів України запроваджено майже весь комплекс прав національних меншин, передбачених міжнародними правовими документами, для деяких із них і досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються органами державної влади або ж виконуються лише частково.

Зроблено висновок, що базовий Закон України “Про національні меншини в Україні” має бути приведений у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими нормами. Сьогодні відсутні узгоджені підходи до чіткого визначення понять “національна меншина”, “національно-культурна автономія”, “компактність та дисперсність проживання”, а також критеріїв, за якими можна було б представників тих чи інших етносів України відносити до національних меншин. Йдеться, зокрема, про такі параметри, як кількісний склад, структурованість, тривалість проживання на певній території, наявність зафіксованих пам’яток історії та культури тощо.

Політика щодо національних меншин в Україні має бути суттєво переглянута, що вимагає розроблення концепції нової етнополітики. Існує нагальна потреба в аналізі актуальних проблем державного регулювання становища національних меншин, у визначенні основних принципів і завдань державної етнополітики, одним з яких є впровадження системи етноконфліктологічного менеджменту.

У другому підрозділі “Реалізація принципу пропорційного представництва етнічних груп в органах державної влади і місцевого самоврядування” проаналізовано основні механізми, які забезпечують участь національних меншин у суспільно-політичному житті: спеціальні форми їх представництва (консультативно-дорадчі органи при органах державної влади та органах місцевого самоврядування); закріплення за національними меншинами офі­ційної або неофіційної квоти місць в органах влади; забезпечення інтересів меншин шляхом введення посад в державні органи, компетен­ція яких дає змогу впливати на врегулювання справ національ­них меншин; ужиття спеціальних заходів щодо залучення представ­ників національних меншин до роботи в державних органах.

Зарубіжний досвід реалізації принципу пропорційного представництва етнічних груп у парламенті проаналізовано на прикладі Бельгії, Словенії, Хорватії, Сербії та Китаю. Особливу увагу приділено практичним заходам органів державної влади щодо впровадження “подвійної концепції забезпечення прав меншин” і “національних ключів”. Водночас підкрес­люється, що більшість сучасних демократичних держав не використовує принцип пропорційного представництва і гарантує всім громадянам незалежно від етнічної належності рівні умови для політичного представництва на основі захисту індивідуальних політичних прав. Як приклад наводиться досвід Франції і Швейцарії.

Аналіз засобів конституційного регулювання захисту політичних прав національних меншин в Україні показує, що правове поле сучасної Української держави для певних етнічних спільнот відкриває можливість представництва в радах до обласного рівня, однак у деяких регіонах України певні етнічні групи незадоволені існуючою ситуацією. Зокрема, розглядається дискусія навколо проблеми квотованого представництва у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, яка ініціювалася кримськими татарами під час виборів 1994, 1998 та 2002 рр.

У третьому підрозділі “Державне регулювання освітніх і мовних прав національних меншин” досліджуються механізми захисту освітніх і мовних прав національних меншин, які містяться в міжнародному праві та українському законодавстві. Аналіз зарубіжного досвіду освітньої політики на прикладі Німеччини та Іспанії здійснено порівняно з реалізацією державної політики щодо захисту освітніх прав національних меншин в Україні. Регіональний зріз вирішення освітніх і мовних проблем національних меншин в Україні розглянуто на прикладі Одеської області і Автономної Республіки Крим.

Порівняльний аналіз механізмів державної освітньої та мовної політики в зарубіжних країнах і Україні показує, що ефективне розв’язання освітніх і мовних проблем національних меншин можливе тільки при об’єднанні зусиль держави і національних громад, а також при державному фінансуванні заходів як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Основні напрями діяльності у цій сфері пов’язані з підготовкою педагогічних кадрів, що володіють мовами національних меншин, із випуском підручників, організацією наукових досліджень, проведенням культурних заходів.

У четвертому підрозділі “Механізми захисту культурних і релігійних прав національних меншин” розглядаються найбільш поширені варіанти державного підходу до вирішення культурних і релігійних проблем національних меншин, які накопичено світовим досвідом. На прикладі канадського досвіду проаналізовано засади політики мультикультуралізму, яка протистоїть як асиміляції, так і соціально-культурній ізоляції етнічних груп. Водночас дисертант вказує і на недоліки цієї моделі, одним з яких є те, що мультикультуралізм фактично зменшує запас соціального капіталу і не сприяє усуненню культурних бар’єрів між різними етносами. Крім того, слід враховувати, що сучасна мультикультурна карта Європи характеризується принципово новими рисами, які не були притаманні їй ще 10 років тому: спостерігається відродження націоналістичних рухів та ідеологій, які проповідують ксенофобію, расизм і національну нетерпимість, поширюються релігійно-фундаменталістські, регіоналістські та сепаратистські настрої в суспільстві. В контексті новітніх європейських тенденцій політика мультикультуралізму має бути суттєво переглянута, особливо це стосується України, де реформування суспільства відбувається в умовах системної кризи, яка виявляється в політиці, економіці, соціальній сфері, культурі.

Специфіка культурного розмаїття в Україні актуалізує цілу низку проблем, що стосуються відносин органів державної влади і релігійних організацій. Дисертант звертається до правових норм, що регулюють захист релігійних прав національних меншин, які базуються на правових гарантіях свободи совісті і віросповідання. В результаті аналізу українського законодавства виявлено недоліки в законодавчому забезпеченні державно-церковних відносин в Україні. Зокрема, вказується на те, що в чинному законодавстві не повною мірою враховуються сучасні реалії та суперечності, що виникають, а також деструктивні наслідки впливу на віруючих деяких релігійних утворень.

Розглянуто специфічні проблеми сучасного релігійного розвитку в Україні, які пов’язані із відносинами держави з ісламськими релігійними організаціями, особливості функціонування мусульманських общин, а також їх відносин з державою та іншими конфесіями в Автономній Республіці Крим. Особливу увагу приділено аналізу досвіду державного регулювання конфліктних ситуацій в Автономній Республіці Крим, які виникли на релігійному ґрунті.

У п’ятому підрозділі “Право народів на самовизначення як проблема державного управління” проаналізовано основні історичні етапи реалізації права на національне самовизначення: крах світової колоніальної системи, перетворення у колишніх соціалістичних суспільствах, останні в новітній історії приклади національного самовизначення, зокрема проголошення незалежності Східним Тимуром і вихід Чорногорії із Союзу із Сербією. Розглядаються також численні приклади невдалих спроб здобути незалежність (Квебек, Басконія, Аландські острови, Сицилія, Косово). На теренах колишнього СРСР цю проблему найкраще ілюструють “невизнані республіки”: Придністров’я, Південна Осетія, Абхазія. Звертається увага на певний конфліктогенний потенціал, що проявився останнім часом у деяких регіонах України: заяви лідерів кримських татар щодо “права кримськотатарського народу на національне самовизначення” у формі національно-територіальної автономії; етнополітична мобілізація русинів у Закарпатті; поширення іредентистських настроїв у Чернівецькій області в районах компактного проживання румунської громади.

Право народів на самовизначення задеклароване у джерелах міжнародного права – міжнародному Пакті про права людини (1966 р.), деклараціях Генеральної Асамблеї ООН, документах міжнародних неурядових організацій. Однак його реалізація фактично суперечить принципу недоторканності кордонів, який також є одним з фундаментальних принципів міжнародного права.

Розглянуто різні точки зору, навколо яких ведуться сучасні академічні дебати щодо права народів на самовизначення. Продовжуючи полеміку із зарубіжними і вітчизняними дослідниками, дисертант обґрунтовує думку, що в процесі реалізації державної етнополітики стосовно етнічних груп, які апелюють до права на національне самовизначення, акценти мають зміщуватися на створення демократичних інститутів і політичних механізмів, приміром таких, як територіальна та національно-культурна автономія. При цьому принцип національного суверенітету доцільно розглядати у просторі надетнічної ідентичності, яка збігається з громадянським виміром національного самовизначення. Однією з альтернатив може вважатися громадянська версія суверенітету, яка втілена в громадянському суспільстві, що відповідає принципам демократичного розвитку багатоетнічної держави.

У третьому розділі – “Управління місцевим і регіональним розвитком як елемент системи етноконфліктологічного менеджменту” – відповідно до логіки дослідження аналізується один з головних ресурсів управління етнічними конфліктами – розвиток системи участі національних меншин в управлінні місцевим розвитком.

У першому підрозділі “Механізми реалізації принципу децентралізації державного управління в поліетнічних країнах (аналіз зарубіжного досвіду)” розглянуто зарубіжний досвід упровадження принципу децентралізації в практику державного управління. Критичне осмислення досвіду децентралізації системи державного управління у Франції та Іспанії дало змогу довести необхідність урахування регіональної та національної специфіки при виборі моделей децентралізації в Україні. Вказується на важливість розробки продуманих і гнучких механізмів взаємної зацікавленості центру, регіонів і місцевих спільнот, узгодження їх інтересів та позицій.

Досвід реформування системи місцевого самоврядування в багатоетнічних країнах Центральної та Східної Європи проаналізовано на прикладі Болгарії, Чеської Республіки, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини. Дослідження законодавчої бази вказаних країн з питань захисту прав національних меншин виявило розбіжності між забезпеченням гарантій їх прав на юридичному і політичному рівнях, а також суперечності між міжнародним правом і місцевим законодавством. Приведення місцевого законодавства у відповідність з міжнародним нерідко призводить до заниження або руйнування існуючих місцевих стандартів, що не завжди можна вважати правомірним.

У другому підрозділі “Реформування місцевого самоврядування    і розвиток місцевої демократії в багатоетнічних регіонах України” аналізується стан місцевого самоврядування в Україні. Дослідження підтвердило наявність кризи системи управління місцевим і регіональним розвитком, всієї системи територіальної організації влади. Звертається увага на дефіцит зако­нодавчого регулювання що­до місцевого самоврядуван­ня, особливо в частині чіт­кого розмежування повно­важень між місцевими орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самов­рядування. Потребують значного вдосконалення механізми і процедури регулювання етноконфліктних ситуацій на місцевому і регі­ональному рівнях, впровадження в пов­ному обсязі у національне законодавство положень Єв­ропейської Хартії місцевого самоврядування.

Акцентується увага на специфіці місцевого самоврядування в багатоетнічних регіонах, яка зумовлена компактним розселенням етнічних груп і формуванням територіальних громад за національною ознакою. У зв’язку з цим виникають питання про визначення статусу “національних” територіальних громад, який гарантував би реалізацію їх специфічних інтересів; формування правових і організаційно-структурних механізмів узгодження інтересів етнічних колективів у межах однієї громади і різних за етнічним складом громад або адміністративно-територіальної одиниці середньої (району) та вищої (області) ланок. У сучасних умовах діяльність мережі етнонаціональних громад практично залишається неузгодженою з адміністративно-територіальною та політичною організацією місцевих спільнот. Тому потрібні серйозні корективи в проведенні державної етнонаціональної політики, розробці моделей стабільного етнополітичного розвитку регіонів, створенні інфраструктури міжетнічної злагоди.

У третьому підрозділі “Автономізація як механізм запобігання етнічним конфліктам” вивчається існуючий досвід територіальної і національно-культурної автономізації як у зарубіжних країнах, так і в Україні, яка має в своєму складі територіальне автономне утворення. Аналіз досвіду реалізації державної етнополітики в Італії, Іспанії, Великій Британії, Данії та Фінляндії, а також у країнах Східної Європи показує, що процес автономізації в цих країнах виявив низку суперечностей. З боку формального права держава гарантує етнічним меншинам усі умови для гармонійного розвитку культури, а також достатню економічну незалежність автономним утворенням. Разом з тим численні етнічні конфлікти, які спостерігаються в цих країнах, свідчать про існування розбіжностей між формальними основами автономії та реальними державотворчими процесами.

Проаналізовано автономістські тенденції в Закарпатті, які пов’язані з вимогами змінити статус цього регіону шляхом перетворення Закарпатської області на національно-територіальну автономію. Критично осмислюються процеси політизації румунської меншини, яка компактно проживає в Чернівецькій області. На основі дослідження політичної поведінки лідерів румунського руху автор робить висновок, що в майбутньому їхня діяльність може бути спрямована на отримання національно-культурної автономії на Буковині з передачею їм права керувати своїми внутрішніми справами у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних питань.

Аналіз механізмів національно-культурної автономізації на прикладі етнополітичного досвіду східноєвропейських країн (Латвія, Хорватія, Словенія) показує, що національно-культурна автономія криє у собі цілу низку можливостей для захисту культурних, освітніх і мовних прав національних меншин. Водночас дисертант підкреслює, що не слід абсолютизувати принцип національно-культурної автономії як спосіб запобігання етнічним конфліктам. Великою мірою це пов’язано з тим, що найчастіше етнічні групи формулюють і відстоюють свої фундаментальні інтереси у просторі розподілу економічних і політичних ресурсів.

У четвертому підрозділі “Регіональний вимір управління етнічними конфліктами: досвід Автономної Республіки Крим” розглядаються засоби врегулювання конфліктних ситуацій, які використовувалися місцевими органами влади в Криму. Проаналізовано постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України і Президента України, які було прийнято для вирішення всього комплексу питань щодо облаштування репатріантів. Особлива увага приділена аналізу реалізації Програми першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися та проживають в Автономній Республіці Крим. Дослідження нормативної бази доповнюється аналізом найгостріших проблем, які проявилися у відносинах місцевої влади з органами етнічної самоорганізації кримських татар (відсутність громадянства у значної частини кримських татар, представництво кримських татар у місцевих органах влади, забезпечення їх землею тощо). На думку автора, на сьогодні найбільш конфліктогенним є земельне питання, вирішення якого потребує створення Єдиного державного земельного кадастру, а також завершення інвентаризації земельних ділянок, виданих репатріантам.

У четвертому розділі – “Технології управління етноконфліктними ситуаціями” – розкривається зміст і сутність технологій етноконфліктологіч­ного менеджменту.

У першому підрозділі “Методологічні засади прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях” аналізуються найбільш відомі методологічні підходи до дослідження проблеми прийняття управлінських рішень. Спираючись на методологічні принципи, розроблені Р.Саймоном, виявлено специфіку управлінських рішень у ситуації етнічного конфлікту. В контексті проблеми підвищення ефективності прийняття управлінських рішень в умовах етнічного конфлікту розкриваються евристичні можливості методу послідовних обмежених порівнянь, відомого як інкременталізм. На прикладі теорії Ч.Ліндблюма розглядаються базові положення методу “коріння” і “методу гілок”, а також стратегії роздільних приростів. Зазначається, що врегулювання етнічних конфліктів найчастіше пов’язане з ухваленням колективних рішень, а також з тим, що в процесі тривалого етнічного конфлікту практично неможливо прийняти взаємовигідні рішення. В подібних ситуаціях доцільною є тактика поділу проблеми конфлікту, яка дає змогу конкретизувати зміст послідовних процедур. Використання перелічених методів прийняття управлінських рішень створює умови для трансформації етнічного конфлікту, а успішність прийняття взаємовигідних рішень стає залежною від взаємовпливу учасників конфлікту.

У другому підрозділі “Інформаційні технології управління етнічними конфліктами” розглядаються теоретичні і практичні аспекти інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях. Аналізуються сучасні методики етнологічного моніторингу, який розглядається як система збирання та аналізу інформації, що стосується потенційного розвитку конфліктності в багатоетнічній спільноті. Установлено, що при здійсненні етнологічного моніторингу доцільно використовувати стандартні індикатори для вимірювання напруженості в міжетнічних відносинах (думки, представлені в ЗМІ, рівень соціальної ідентичності, економічна і соціальна рівність і нерівність, етнічна і релігійна нетерпимість, етнічна дистанція, сприйняття деяких етнічних груп іншим населенням, довіра (чи недовіра) до інститутів влади та ін.). Вибираючи індикатори, слід враховувати специфіку ресурсного забезпечення регіону, особливості відносин етнічних спільнот, наявність власної державності в етнічної групи в минулому тощо. Методику дослідження й оцінки етнополітичної конфліктності розглянуто на прикладі системи монографічного опису етнополітичної й етнокультурної ситуації в регіонах СНД, яку впроваджено в діяльність Мережі етнологічного моніторингу і раннього запобігання конфліктам (EAWARN).

У третьому підрозділі “Переговорні технології” досліджено базові методологічні підходи до переговорного процесу. Розглянуто основні етапи ведення переговорів у ситуації етнічного конфлікту, стратегії поведінки на переговорах, стилі поведінки сторін у конфлікті, маніпулятивні технології в переговорному процесі, розкрито можливості дипломатії як комплексного поєднання офіційних та неофіційних, формальних і неформальних спроб налагодити співпрацю. Виявлено специфічні функції посередництва як однієї з форм урегулювання етнічного конфлікту. Оволодіння переговорними технологіями розглядається як один з структурно-функціональних елементів системи етноконфліктологічного менеджменту. При цьому підкреслюється необхідність підготовки професійних фахівців, здатних виконувати на високому рівні основні завдання переговорного процесу в етноконфліктних ситуаціях.

 У четвертому підрозділі “Технології кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами” розкриваються питання вдосконалення підготовки, добору і розстановки кадрів у поліетнічних регіонах. Зазначається, що кадри, які працюють у системі державного управління в умовах етнонаціональної конфліктності, мають володіти відповідними уміннями і навичками, а саме: вміти здійснювати етнологічний моніторинг, прогнозувати розвиток етнополі­тичної ситуації, надавати інформаційну підтримку при прийнятті рішень у кризових ситуаціях, а також бути ознайомленими із зарубіжним досвідом управління етнічними конфліктами, добре орієнтуватися в цілях та засобах діяльності міжнародних організацій.

Виявлено особливі функції, які виконує етнічне представництво в системі органів влади: безпосередньо в кадровому складі державної служби, а також завдяки створенню консультативно-дорадчих органів за участю представників етнічних еліт. Однак цим не вичерпується кадровий аспект етноконфліктологічного менеджменту. Безвідносно до національної належності державні службовці мають бути здатними на високому професійному рівні вирішувати складні питання управління різними сферами соціального життя, володіти культурою міжнаціонального спілкування, міжособистісних відносин, толерантно ставитися до представників інших етнічних груп та релігійних конфесій.

У п’ятому розділі – “Взаємодія держави і громадянського суспільства в управлінні етнічними конфліктами” – проаналізовано основні механізми синхронізації діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які можуть бути використані з метою конструктивного впливу на розвиток етнічних конфліктів.

У першому підрозділі “Мережеві взаємодії та соціальний капітал як ресурси управління етнічними конфліктами” розкривається інноваційний характер моделі державного управління, що базується на застосуванні мережевих взаємодій і соціального капіталу. Виявляється зв’язок етнічності і соціального капіталу, а також виокремлюється специфіка прояву цих феноменів в умовах етнічного конфлікту. Задіяння соціального капіталу в практиці державного управління етнонаціональною сферою потребує перегляду традиційних управлінських підходів, зокрема зміщення акцентів з вертикальної ієрархічної моделі державного управління на горизонтальну, включення самоорганізаційних механізмів етнічних спільнот, посилення політичної складової. Це виправдано тим, що використання соціальних мереж, які формуються в громадянському суспільстві, дає змогу врахувати специфіку взаємодії етнічних еліт та інших політичних акторів, а також узгодити потреби етнічних груп і загальнодержавних інтересів.

У другому підрозділі “Взаємодія органів державної влади і громадських організацій” розкрито особливу роль, яку відіграє в системі етноконфлікто­логічного менеджменту співпраця органів державної влади і громадських організацій. Аналіз взаємодії органів державної влади і національно-культурних товариств підтвердив значення цієї співпраці для розробки та реалізації етнополітики в Україні. Разом з тим зазначається, що ця взаємодія нерідко має декларативний характер, а роль національно-культурних товариств у конфліктних регіонах нерідко перебільшується. Стає помітною внутрішня роз’єднаність етнічних спільнот, наявність проблем самоврядування у сфері задоволення культурних і освітніх потреб національних меншин. Крім того, громадські організації, створені за національною ознакою, не завжди сприяють поширенню в суспільстві ідеалів громадянського миру і міжнаціональної злагоди.

Підвищенню результативності взаємодії місцевих органів влади з громадськими організаціями сприятиме розробка й впровадження ініціатив, мета яких – інтегрувати представників національних меншин у соціальне, культурне, політичне життя місцевих спільнот та забезпечити толерантність у міжетнічних відносинах. Насамперед це білінгвістичні програми в дитячих садках та програми, що забезпечують рівні освітні можливості для національних меншин, семінари, спрямовані на поширення культури миру і виховання міжетнічної толерантності, створення молодіжних клубів з метою збереження добрих міжетнічних відносин тощо. Функцію координації діяльності в цьому напрямі можуть виконувати консультативні ради при органах державної влади і місцевого самоврядування, до складу яких необхідно ввести представників етнічних спільнот, науковців, працівників засобів масової інформації, активістів громадських організацій, депутатів місцевих рад, представників виконавчої влади на місцях.

У третьому підрозділі “Синхронізація діяльності органів державної влади з міжнародними організаціями” виокремлюються механізми взаємодії органів державної влади і міжнародних організацій. На основі досвіду миротворчої діяльності ООН, яка здійснюється в партнерстві з державними органами влади, виявлено особливі функції міжнародних організацій: посередництво або “тиха дипломатія”, превентивна дипломатія, відправлення місій для встановлення фактів, надання підтримки миротворчим зусиллям на регіональному рівні, створення в країнах політичних відділень ООН для сприяння сторонам у зміцненні довіри, побудова миру, підтримка миру. Звертається увага на стратегічні зміни в діяльності ООН, пов’язані з переорієнтацією на запобігання етнічним конфліктам. Підкреслюється, що одним з ефективних компонентів попереджувальної стратегії ООН є раннє запобігання конфліктам, яке здійснюється в партнерстві з органами державної влади і місцевого самоврядування. Проаналізовано досвід діяльності представництв міжнародних організацій, які діють в Україні: Місії УВКБ ООН в Україні, ПРІК ПРООН. Критично осмислюються проблемні питання в діяльності міжнародних організацій, зокрема, таких як Організація непредставлених націй і народів (ОННН).

У четвертому підрозділі “Державне управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності” виявлено специфічні функції, які виконує в системі етноконфліктологічного менеджменту управління інформаційною сферою. В умовах ефективної державної інформа­ційної політики можливе зниження міжнаціональної напруженості. Водночас у разі некерованості інформаційного простору з боку держави і стихійного розвитку подій не виключена ескалація конфлікту. Виокремлюються найбільш дієві механізми державної інформаційної політики: формування системи підвищення кваліфікації в галузі етноконфліктологічної підготовки про­фесійних журналістів, які висвітлюють питання етнополітики і міжнаціо­нальних відносин; організація для журналістів регулярних круглих столів і спеціальних семінарів за участю представників органів виконавчої влади і громадськості; проведення конкурсів серед етнічних засобів масової інформації з висвітлення етнічної тематики, заснування премій і дипломів для видань і журналістів; удосконалення системи інформування населення про діяльність органів влади в галузі етнополітики, розроблення додаткових заходів з метою популяризації позитивного досвіду мирного співіснування етнічних груп.

 Проаналізовано досвід моніторингу преси, що здійснюється Республіканським комітетом з інформації Автономної Республіки Крим, а також роботу дослідників Інституту етнології і антропології РАН в рамках проекту “Діагностика методів толерантності в засобах масової інформації”, виявлено низку недоліків у методиках, які використовуються. Звертається увага на необхідність критичного аналізу етнополітичної спрямованості інформації, виявлення її толерантного та інтолерантного потенціалу, форм і методів її трансляції в масову свідомість.

У п’ятому підрозділі “Формування культури миру як стратегія демократичного управління багатоетнічним cуспільством” обґрунтовується заключне положення авторської концепції, відповідно до якого розробка механізмів управління етнічними конфліктами та взаємодія у цьому контексті держави з інституціями громадянського суспільства тісно пов’язується з формуванням культури миру. Аксиологічний зміст культури миру втілюється в діалоговому дискурсі взаємного визнання інтересів, що сприяє профілактиці етноконфліктних ситуацій і створює політичні і соціальні умови для примирення конфліктуючих сторін. Поширення культури миру в Україні потребує виконання низки завдань, до найважливіших з яких слід віднести: поширення сучасного знання про культуру миру і впровадження заснованої на цьому знанні відповідальної експертизи і рекомендацій, забезпечення матеріальних ресурсів і державної підтримки принципів культури миру. Виокремлюються найбільш дієві механізми формування культури миру: розроблення державних програм щодо запобігання і протидії всім формам ксенофобії, міжгрупової ненависті, екстремізму; методичне та організаційне забезпечення педагогіки толерантності; впровадження курсів, що роз’яснюють природу прав людини і форми прояву нетерпимості.