Ельбрехт В.В. Договір страхування майна фізичних осіб

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, визначено предмет, мету і завдання дослідження, конкретизуються методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну дисертації, викладено основні положення, які виносяться на захист, розкрито практичне і теоретичне значення основних положень дисертації та ступінь апробації результатів дослідження.

Перший розділ “Поняття та юридична характеристика договору страхування майна фізичних осіб” складається з чотирьох  підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Генезис відносин зі страхування майна фізичних осіб" досліджено етапи розвитку страхових правовідносин. Завважуючи особливості розвитку України, її майже 70-ти річний досвід існування у складі СРСР, становлення як незалежної держави, для України виділено 7 етапів: до IX ст. − зародження відносин, що мали ознаки страхування; X – XIV ст. – поширення гільдійно-цехового страхування на принципах взаємодопомоги; XIV – XVI ст. – створення страхових організацій; XVII – XIX ст. – розвиток підприємницької діяльності, поява нових видів страхування; XX ст. до 90-х р.р. − вдосконалення видів страхування, що з’явились на попередньому етапі, встановлення державної монополії на страхування; 90-і р.р. ХХ ст. – розпад усталеної системи страхування у зв'язку з розпадом СРСР, формування вітчизняного страхового ринку незалежної України; початок ХХІ ст. − наші дні – продовження розбудови страхового ринку, розширення мережі страхових організацій, зростання державних вимог до їх діяльності.

Огляд еволюції страхування засвідчив, що страхові відносини сформувались під впливом вікового досвіду; на початкових етапах розвитку (ґенези) страхування страхуванню підлягало занадто вузьке коло ризиків; страхові внески не носили регулярного характеру, спостерігалося поступове розширення видів і підвидів страхування, з’явилася полісна форма договору страхування; створювались спеціалізовані фінансові установи, що надавали страхові послуги; спостерігався розвиток страхового посередництва.

Визначено прогресивні тенденції, що спостерігаються на сучасному етапі розвитку страхування, зокрема розвиток "класичного" майнового страхування; розвиток особистих видів страхування; зменшення обсягів "схемних" операцій на страховому ринку України; розвиток обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; значні якісні зміни на страховому ринку, що свідчать про поступове його очищення від схемних операцій.

У підрозділі 1.2. "Місце договору страхування майна фізичних осіб у системі договорів страхування" розглянуто особливості договору страхування майна фізичних осіб порівняно з іншими договорами страхування, а саме договорами особистого страхування, договорами страхування відповідальності. На підставі аналізу поглядів учених і чинного законодавства зроблено висновок, що договір страхування майна фізичних осіб займає самостійне місце серед інших цивільно-правових договорів і договорів страхування та має ознаки, притаманні лише йому: самостійне правовідношення; ризиковий характер правовідносин; мета – забезпечення можливої потреби; оплатність; строковий характер відповідальності страховика; обмеженість відповідальності страховика страховою сумою, зазначеною у договорі.

У підрозділі 1.3. "Види договорів страхування майна фізичних осіб" проаналізовано чинні класифікації договорів страхування та запропоновано власну. Особливу увагу приділено поділу страхування майна на добровільне та обов'язкове.

Розвиток суспільного виробництва, постійна зміна умов людського існування привели до появи нових видів страхування. Внаслідок нині їх кількість перевищує 1000, що спричинило об’єктивну необхідність створення класифікації видів страхування, тобто приведення їх у певну систему. Аналіз праць учених-юристів свідчить про те, що в науковій літературі відсутня чітка класифікація видів страхування. Класифікація страхування має наукове значення: вона уможливлює виявлення закономірностей страхування в цілому і по різновидам. У практичній діяльності класифікація страхування необхідна для побудови механізмів правового регулювання, адекватних економічній сутності його різновиду. Здійснений аналіз видів договорів страхування, в тому числі майна, уможливив визначення ознак для класифікації видів договорів страхування майна фізичних осіб. Такими, на нашу думку, доцільно вважати, історичну ознаку (періоди виникнення і застосування); економічну ознаку (об'єкт, характер небезпеки, страхова сума); юридичну ознаку; форму здійснення страхування (обов'язкове та добровільне).

У підрозділі 1.4. "Поняття (юридична характеристика) договору страхування майна фізичних осіб" досліджено юридичні характеристики цього виду договору та визначено його поняття. Договір страхування майна фізичних осіб розглянуто як домовленість страховика та страхувальника про встановлення, зміну або припинення страхових правовідносин, згідно якої страховик зобов'язується надати страховий захист майнових інтересів страхувальника, а страхувальник – сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. У договорі страхування майна отримують належне вираження характеристики цивільно-правового договору як правового інституту. З огляду на це договір страхування майна фізичних осіб належить до категорії двосторонніх, оплатних, консенсуальних, ризикових, строкових. Чинне законодавство встановлює консенсуальність договору страхування майна фізичних осіб, разом з тим надає право при укладанні договору страхування надавати йому ознак реальності. Необхідно чітко закріпити у законодавстві реальність договору страхування майна фізичних осіб. Законодавче закріплення консенсуальності договору страхування є недоцільним. Ця норма фактично не діє, оскільки у практиці укладання договорів страхування поліс видається страхувальникові лише після сплати страхового платежу повністю або його частини. Крім того, надання договору страхування статусу чинного у момент досягнення згоди по всім істотним умовам може призвести до непорозумінь. Так, якщо страховий випадок стався до сплати страхового платежу, це тягне за собою незручності як для страхувальника, так і для страховика. Враховуючи досить низьку культуру страхування майна фізичних осіб, необізнаність страхувальників щодо умов здійснення страхового відшкодування, це надає можливість страховикам вдаватися до різних методів відмови у здійсненні виплати. У такому договорі момент укладання і набрання ним чинності повинні співпадати. У разі неспівпадіння виникає прогалина у дії договору, оскільки процес врегулювання такої ситуації законодавством недостатньо чітко визначено. З одного боку, страхувальник ще не виконав свій обов'язок зі сплати страхової премії, а з іншого – вже вимагає виплати страхового відшкодування. Реальність договору страхування є певною мірою захистом страхувальника від недобросовісних дій страховика.

Розділ другий “Сторони і укладання договору страхування майна фізичних осіб” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. "Сторони договору страхування майна фізичних осіб" розглянуто правові відносини між сторонами договору страхування майна фізичних осіб та іншими їх учасниками. Сторонами цього договору, як і будь-якого іншого договору страхування, виступають страховик і страхувальник. Учасником цих правовідносин може бути вигодонабувач, який виступає в ролі третьої особи. Особливості виникнення прав і обов’язків сторін залежать від визначення змісту договору. На підставі чинного законодавства і науково-юридичної літератури визначено поняття страхувальник, страховик, вигодонабувач.

У дисертації розглянуто особливості страхування майна фізичною особою – підприємцем. Питання страхування майна такої категорії осіб законодавством окремо не врегульовано. Разом з тим, їх майно піддається більшому колу ризиків порівняно з майном інших фізичних осіб. Крім ризиків стихійних лих, протиправних дій тощо, фізична особа – підприємець несе ризики банкрутства, фінансові ризики і т.ін. Його майновим інтересам завдають більшої шкоди наслідки настання несприятливих подій: крім погіршення загальних умов життя, ймовірним є несприятливий вплив на підприємницьку діяльність. Ускладнення виникають також у зв'язку з тим, що фізична особа − підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦКУ). Завважуючи ці факти, автором внесено пропозицію щодо запровадження обов’язковості страхування майна фізичних осіб – підприємців, що сприятиме захисту майнових інтересів самих підприємців, членів їх сімей, кредиторів та інших партнерів.

Увагу приділено також таким учасникам страхової діяльності, як страхові агенти та страхові брокери. Ці особи не є суб’єктами власне страхового правовідношення. Їх діяльність пов’язана з тим, що, надаючи певні послуги страховику або страхувальнику, вони сприяють здійсненню страхування.

У підрозділі 2.2. "Зміст та форма договору страхування майна фізичних осіб" зміст договору страхування майна фізичних осіб розглянуто в двох аспектах: зміст договору майна в якості правовідносин складають права й обов’язки сторін, зміст цього договору як правочину – умови договору (істотні, звичайні, випадкові). Проаналізовано істотні умови договору страхування майна фізичних осіб, а саме: предмет договору, страховий випадок, страхове відшкодування, страховий платіж, строк сплати страхового платежу, строк договору, права та обов'язки страховика й страхувальника.

На законодавчому рівні запропоновано чітко розмежувати поняття "страховий поліс" та "страховий сертифікат", а не вживати їх як синоніми. Страховий сертифікат − документ, що видається страхувальникові на підтвердження того, що договір страхування укладено і поліс оформлено. Страховий сертифікат має юридичну силу, якщо підтверджується оформленим в установленому порядку полісом. Тобто страхувальнику видається два документи – страховий сертифікат і страховий поліс. Страховий поліс − документ встановленого зразка, що видається страховиком страхувальникові і засвідчує оформлення договору страхування та містить його умови. Поліс є формою договору страхування.

У підрозділі 2.3. "Порядок укладання договору страхування майна фізичних осіб" досліджено порядок укладання договору страхування майна фізичних осіб, з’ясовано, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною. З’ясовано, що процедура укладання договору страхування майна фізичних осіб містить такі стадії: 1) подання особою заяви страховику про прийняття майна на страхування; 2) вирішення страховиком питання щодо прийняття цього майна на страхування; 3) укладання договору страхування.

Укладання договору проводиться у вигляді оформлення страхових полісів представником страхової компанії у присутності страхувальника або його довіреної особи з обов’язковим оглядом та експертизою об’єкта страхування, якщо інше не передбачено умовами страхування. Страховий поліс видається страхувальнику одразу після внесення страхової премії. У випадку розстрочення платежу, після сплати першого внеску страхувальнику видається страховий поліс, а після останнього – квитанція чи довідка. Акцепт страхувальником оферти страховика (у разі, якщо договір оформлюється у вигляді полісу) виражається у вигляді підписання ним договору (страхового полісу).

Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом). Страховий поліс – це специфічний документ, що використовується лише у страхуванні. Терміном “поліс” називається документ страхової організації, що підтверджує факт укладання договору страхування. Чинне законодавство не розкриває змісту перелічених документів. На практиці вони мають доволі різноманітний зміст та вигляд. З огляду на це автором внесено пропозицію щодо чіткого визначення у законодавстві та розмежування понять "поліс" і "страховий сертифікат".

Порядок укладання договорів страхування майна фізичних осіб регулюється загальними правилами Цивільного Кодексу України і спеціальним законодавством про страхування. Страхові компанії через видання локальних нормативних актів деталізують порядок укладання різних видів договорів страхування майна фізичних осіб, встановлюючи перелік необхідних документів, дій тощо.

Договір набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу на підставі чого страхувальнику вручається поліс. Страховий поліс поєднує у собі значення документу, що надає договору письмову форму, виражає згоду страховика на пропозицію страхувальника укласти договір страхування та слугує доказом укладання страхового договору.

Третій розділ “Виконання та припинення договору страхування майна фізичних осіб” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. "Виконання договору страхування майна фізичних осіб" присвячено аналізу питань, пов’язаних з регулюванням правовідносин між сторонами договору страхування майна фізичних осіб.

Обґрунтовано внесення змін до п. 3 ст. 28 Закону України “Про страхування”, який встановлює, що у разі несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором терміни, дія договору страхування припиняється. На сьогодні єдиним наслідком несплати чергового страхового платежу є дострокове припинення договору страхування. Доведено, що такий захід не завжди є доцільним як для страховика, так і для страхувальника. Тому запропоновано закріпити право страховика встановлювати у договорі інші санкції за порушення строків внесення чергових страхових платежів, наприклад стягнення пені.

Обґрунтовано внесення змін до ч. 5 ст. 21 Закону України “Про страхування” та ч. 5 ст. 991 ЦКУ, виклавши їх у такій редакції: "невиконання обов'язку по повідомленню про страховий випадок тільки тоді може виступити підставою для невиплати страхового відшкодування, коли це спричинило реальні несприятливі наслідки для страховика"; аргументовано необхідність закріплення за страхувальником обов'язків по запобіганню настання страхового випадку або зменшенню його негативних наслідків та зустрічного покладання обов'язку на страховика по відшкодуванню ним витрат, що поніс страхувальник при вживанні заходів по запобіганню настанню страхового випадку або зменшенню його негативних наслідків.

У підрозділі 3.2. "Підстави звільнення сторін від виконання зобов‘язань за договором страхування майна фізичних осіб" проаналізовано різні підстави звільнення сторін від виконання зобов'язань за договором страхування майна фізичних осіб. Обґрунтовано положення, що підставою для звільнення страховика від сплати страхового відшкодування можуть бути такі дії страхувальника, що стали причиною страхового випадку, були спрямовані на настання такого випадку, сприяли цьому. Доведено, що відмова страховика від здійснення страхового відшкодування, якщо страховий випадок стався з необережності страхувальника (відсутність достатнього ступеня уваги, турботи, піклування тощо) суперечать самій суті страхової справи, що покликана допомагати людям, потрапившим у важку ситуацію, відтак не може вважатись такою підставою. Запропоновано доповнити ст. 991 ЦКУ "Відмова у страховій виплаті" частиною 2 такого змісту: "Страховий випадок, що відбувся внаслідок необережності страхувальника, може служити підставою для звільнення страховика від сплати страхового відшкодування у разі, якщо страхування носить майновий характер, необережність є грубою, та це передбачено законом".

У підрозділі 3.3. "Припинення договору страхування майна фізичних осіб" з'ясовано підстави припинення договору страхування майна фізичних осіб, визначено основні їх групи. Розглянуто порядок дострокового припинення дії договору страхування та випадки повернення страхових платежів, сплачених страхувальником. Аргументовано, що можливість страховика в односторонньому порядку відмовитись від договору повинна передбачатись договором. Запропоновано законодавчо закріпити право на відмову від договору вигодонабувача: хоча він і не є стороною договору, але має в ньому певний інтерес. Право страхувальника на відмову від договору носить абсолютний характер і не може бути скасовано самим договором. Проте ч. 3 ст. 636 ЦКУ передбачає, що з моменту вираження третьою особою (у даному випадку — вигодонабувачем) наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розривати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.