Войченко С. В. Договори Ради Європи в кримінально-правовій сфері та їх імплементація в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зазначено зв’язок із науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано сукупність методів та теоретичну основу дослідження, а також наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про апробацію та публікацію основних положень дослідження.

Перший розділ «Міжнародно-правова характеристика та систематизація договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері» складається з трьох підрозділів і присвячений теоретичним основам систематизації договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері, їх місцю в міжнародно-правовій системі договірних норм.

Положення підрозділу 1.1. «Міжнародно-правова характеристика договорів Ради Європи: порядок укладення, види, імплементація до національного законодавства держав-членів» створюють концептуальний базис для всього подальшого дослідження. Розглянуто норми універсальних міжнародних норм і норм права Ради Європи щодо укладення договорів Ради Європи. Виявлено три стадії правотворчості в рамках Ради Європи, здійснено аналіз суб’єктів правотворчості, визначено порядок прийняття рішень у процесі укладення договорів Ради Європи. Також розглянуто порядок подання декларацій або застережень при підписанні договорів Ради Європи чи передачі інструментів ратифікації. Це питання є певною мірою проблемним для Ради Європи, оскільки поширене застосування застережень державами викликає постійну стурбованість із боку Парламентської асамблеї Ради Європи, котра наголошує, що це шкодить цілісності та злагодженості договорів. Досліджено також питання доповнення або перегляду та денонсації договорів Ради Європи. Досліджено питання класифікації договорів Ради Європи, зокрема виділено декілька підстав для їх класифікації: 1) за назвою; 2) залежно від предмета правового регулювання; 3) щодо зобов’язань сторін та 4) щодо типу контрольного механізму договору. Зазначено, що в основу подальшого дослідження договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері покладено їх класифікацію залежно від предмета правового регулювання.

Установлено, що кількість договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері складає майже п’яту частину від загальної кількості договорів Ради Європи, серед них немає часткових або часткових розширених угод, а також рамкових угод. Усе це демонструє високий ступінь інтеграції в рамках цього напряму співробітництва Ради Європи, що також свідчить про серйозну увагу організації до питань співробітництва в кримінально-правовій сфері.

Розглянуто форми імплементації договорів Ради Європи до національних правових систем держав-членів. Рада Європи не передбачає жодних примусових заходів щодо порядку та умов введення договорів у внутрішнє право. Це питання виноситься на розсуд держав-членів і залежить від специфіки їх конституційних норм. Зазвичай імплементація договорів Ради Європи передбачає ухвалення державним органом спеціального акта, але його форма і характер в різних національних системах різні.

Незважаючи на лояльний підхід Ради Європи щодо засобів виконання договорів, договори Ради Європи в кримінально-правовій сфері мають різний ступінь імплементації до національних правових систем держав-членів. Наприклад, якщо Конвенцію по запобіганню катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26.11.1987 р. підписано та ратифіковано всіма державами-членами Ради Європи, то Конвенція про захист довкілля через кримінальне право, прийнята 4 листопада 1998 р. й досі не набула чинності і ратифікована тільки однією державою – Естонією.

У підрозділі 1.2. «Договори Ради Європи в кримінально-правовій сфері: поняття та систематизація» визначено поняття договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері, надано загальну характеристику цих договорів та здійснено їх систематизацію. Здійснено також відокремлення понять «стандарти Ради Європи в кримінально-правовій сфері» і «договори Ради Європи в кримінально-правовій сфері».

Поняття «стандарти Ради Європи в кримінально-правовій сфері» охоплює не тільки загальновизнані норми та принципи міжнародного права і міжнародні договори. До цього поняття слід включати також і численні документи рекомендаційного характеру, які розроблені для ефективної реалізації вищезгаданих норм і принципів; практичний досвід держав по формуванню нових інститутів кримінального та кримінально-процесуального права, поява яких стала результатом реального втілення в життя положень міжнародного права або, навпаки, послужила підставою для формування нових міжнародних стандартів. Базові міжнародні стандарти з прав людини в кримінально-правовій сфері закладено в Загальній Декларації прав людини, Пакті про громадянські і політичні права та інших документах універсального характеру, що складають основу системи права Ради Європи.

Під договорами Ради Європи в кримінально-правовій сфері розуміються багатосторонні угоди, які укладені державами-членами Ради Європи на основі спільних принципів та містять взаємопов’язані норми щодо: захисту прав людини та основоположних свобод під час здійснення правосуддя, кримінального судочинства, гуманного покарання та поводження з людиною під час відбування покарання, взаємної допомоги в кримінальних справах, запобігання злочинів та регулювання міжнародного співробітництва правоохоронних органів.

Систематизуючи договори в кримінально-правовій сфері, необхідно відзначити, що вони направлені на: взаємну допомогу у сфері кримінального права і процесу; видачу правопорушників; захист жертв злочинних дій; боротьбу з кіберзлочинністю; боротьбу зі зловживаннями у фінансовій сфері, отриманні прибутку від злочинної діяльності та боротьбу із корупцією; захист прав людини під час здійснення правосуддя, винесення вироку та відбування покарання; запобігання та протидію тероризму; захист культурної спадщини та навколишнього середовища через кримінальне право.

Розглядаючи структуру окремих груп договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері, автором підкреслено, що декілька договорів не мають чіткого закріплення за певною групою, а можуть належати до декількох одночасно у зв’язку з універсальним своїм значенням. Прикладом можуть слугувати ЄКПЛ, Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом та фінансування тероризму 2005 р. та ін.

У підрозділі 1.3. «Співвідношення договорів Ради Європи в кримінально правовій сфері і міжнародного кримінального права» досліджено поняття «міжнародне кримінальне право», «злочин міжнародного характеру», «міжнародний злочин». Установлено, що в доктрині міжнародного права відсутні чіткі критерії стосовно класифікації злочинів, існує вузьке і широке розуміння поняття «міжнародний злочин».

Виявлено договори Ради Європи, що стосуються боротьби або запобігання злочинам міжнародного характеру і міжнародним злочинам як у вузькому, так і в широкому розумінні. Переважна більшість договорів Ради Європи щодо протидії або запобігання злочинам стосується злочинів міжнародного характеру, а також міжнародного співробітництва у протидії злочинності. Проте є й декілька договорів, що стосуються міжнародних злочинів – щонайменш це Європейська конвенція про незастосування строків давності до злочинів проти людства і воєнних злочинів від 25.01.1974 р. Текст цієї конвенції містить бланкетні норми, що відсилають до відповідних джерел міжнародного кримінального права.

Виявлено, що у межі компетенції Ради Європи не входить співробітництво у сфері національної безпеки та оборони, тому лише незначна кількість договорів Ради Європи регулює її діяльність щодо запобігання міжнародним злочинам; а абсолютна їх більшість присвячена протидії злочинам міжнародного характеру та питанням співробітництва держав у кримінально-правовій сфері.

Другий розділ «Місце Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. в системі договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері» містить три підрозділи, в яких визначається місце положень ЄКПЛ щодо захисту прав людини в кримінально-правовій сфері в системі договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері та роль відповідної практики ЄСПЛ.

У підрозділі 2.1. «Статутний характер положень ЄКПЛ щодо захисту прав людини в кримінально-правовій сфері: особливості імплементації до правової системи України» ЄКПЛ розглядається як договір Ради Європи, що містить основоположні норми щодо захисту прав людини під час здійснення правосуддя, і тому може розглядатись у системі договорів Ради Європи, що регулюють відносини в кримінально-правовій сфері. Установлено, що ці норми ЄКПЛ мають загальноєвропейське значення, визнаються державами – членами Ради Європи та в повному обсязі імплементовані до їх конституційного та відповідного галузевого законодавства.

У системі норм, що регулюють кримінальне судочинство та захищають права людини під час здійснення правосуддя, у державах-членах Ради Європи визначено основоположне місце таких положень ЄКПЛ: вибір ефективного засобу правового захисту і право на звернення до суду та справедливий судовий розгляд (ст. 6 і ст. 13 ЄКПЛ), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 ЄКПЛ), покарання виключно на підставі закону і незастосування зворотної сили закону до злочинів і покарань (ст. 7 ЄКПЛ), заборона катувань (ст.  3 ЄКПЛ). Визначено зміст, який вкладає ЄСПЛ у розуміння вказаних положень.

Підкреслено, що ЄКПЛ є таким договором, який гарантує майже всі можливі права та свободи людини на стадії досудового слідства, судового розгляду, відбування покарання. Окрім цього, ця група прав була розширена завдяки прийняттю Додаткових протоколів до ЄКПЛ (Протоколи №№ 4, 6, 7 і 13).

Імплементація ЄКПЛ та створення нової правової ситуації щодо захисту прав людини в Україні, ускладнюється певними об’єктивними та суб’єктивними чинниками. До об’єктивних можна віднести умови трансформації державного устрою України від тоталітарного до демократичного, поширення позитивістської концепції права, а також належність правової системи України до романо-германської правової сім’ї (що створює певні труднощі для дії прецеденту як джерела права). До суб’єктивних – правовий нігілізм українців, необізнаність українських суддів та інших державних службовців щодо стану європейської інтеграції, системи джерел права Ради Європи та їх дії в Україні.

У підрозділі 2.2. «Права людини в кримінально-правовій сфері, що гарантовані додатковими протоколами до ЄКПЛ (протоколи №№ 4, 6, 7, 13)» досліджено чинники, що зумовили прийняття вказаних протоколів до ЄКПЛ, а також ступінь їх визнання державами – членами Ради Європи. Досліджено також структуру й зміст протоколів №№ 4, 6, 7 та 13, їх зв’язок з основним змістом ЄКПЛ. Установлено, що вони закріплюють такі права і гарантії: заборона позбавлення волі за борги (ст. 1, Протокол № 4), право на оскарження в кримінальних справах (ст. 2 Протоколу № 7), відшкодування в разі судової помилки (ст. 3 Протоколу № 7), право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (ст. 4 Протоколу № 7), скасування смертної кари (Протокол № 6), скасування смертної кари за всіх обставин (Протокол № 13). Здійснено порівняльно-правовий аналіз положень Протоколів №№ 6 і 13 до ЄКПЛ. Обґрунтовано відокремлення цієї групи прав та гарантій у сфері здійснення правосуддя та дослідження їх у рамках окремого підрозділу.

У результаті здійсненого в рамках цього підрозділу дослідження зроблено висновок, що додаткові протоколи до ЄКПЛ, присвячені гарантуванню зазначеної групи прав, роблять значний внесок щодо набуття конвенцією особливого статусу в системі джерел права Ради Європи в кримінально-правовій сфері. Ці норми отримали розвиток у часі завдяки практиці Європейського суду з прав людини.

У підрозділі 2.3. «Роль практики Європейського суду з прав людини в забезпеченні ефективності захисту прав людини в кримінально-правовій сфері» досліджено деякі концептуальні засади діяльності ЄСПЛ, поняття «прецедент ЄСПЛ», особливості юрисдикції ЄСПЛ та динаміку розгляду справ, але основну увагу приділено аналізу справ, що розглядались судом по заявах про порушення прав людини в кримінально-правовій сфері. Проаналізовано справи про найбільш поширені порушення положень ЄКПЛ щодо захисту прав людини під час здійснення правосуддя. Виявлено п’ять статей ЄКПЛ у цій сфері, які порушуються найчастіше. Практику ЄСПЛ проаналізовано залежно від того, яке місце за кількістю порушень посідає та чи інша стаття ЄКПЛ.

Керуючись даними статистики Європейського суду з прав людини за період з 1 листопада 1998 р. до 31 грудня 2008 р. (тобто період роботи ЄСПЛ у самостійному статусі), а також за 2009 р. та проаналізувавши їх, установлено, що перше місце за кількістю порушень посідає ст. 6 ЄКПЛ «Право на справедливий судовий розгляд», на другому – ст. 5 ЄКПЛ «Право на свободу і особисту недоторканність», на третьому – ст. 13 ЄКПЛ «Право на ефективний засіб правового захисту», на четвертому – ст. 3 ЄКПЛ «Заборона катувань», п’яте місце за кількістю порушень посідає ст. 7 ЄКПЛ «Ніякого покарання без закону». Проаналізовано особливості тлумачення цих норм судом у процесі розгляду справ по суті.

Використовуючи соціологічний метод дослідження та керуючись даними статистики ЄСПЛ, установлено, що за період з 1959 р. по 2009 р. судом було розглянуто по суті 12198 справ. Із них про порушення прав людини в сфері здійснення правосуддя за вказаний період розглянуто по суті 8905 справ (це складає 73% справ, що були розглянуті ЄСПЛ по суті за 50 років його діяльності).

Третій розділ «Імплементація договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері в Україні» містить два підрозділи та присвячено дослідженню концепції міжнародної та національно-правової імплементації в теорії сучасного міжнародного права та імплементації договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері до правової системи України.

У підрозділі 3.1. «Концепція міжнародної і національно-правової імплементації в теорії сучасного міжнародного права» досліджено проблему співвідношення міжнародного і національного права. Установлено, що міжнародно-правова доктрина не має єдності в застосуванні і, відповідно, у розумінні терміна «імплементація». Деякі автори використовують термін «національно-правова імплементація» або «національна імплементація», інші – «внутрішньодержавно-правова імплементація», «внутрішньо правова імплементація». У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій доктрині сформувалися дві основні теорії приведення в дію норм міжнародного права в рамках внутрішньодержавного правопорядку: теорія «трансформації» і теорія «імплементації», які суттєво відрізняються одна від одної як із погляду визначення сутності цього процесу, так і з погляду характеристики основних способів його здійснення. Проаналізовано позиції вітчизняних представників міжнародно-правової доктрини щодо визначення цих правових явищ.

Виявлено, що на сьогодні практично всі зарубіжні вчені виділяють два рівні імплементації договорів: міжнародний і національний. Проаналізовано форми імплементації. Зазначено, що в українській науковій літературі поряд із терміном «імплементація» трапляється використання таких понять, як «відсилання», «інкорпорація», «легітимація», «адаптація», «рецепція», «конвергенція». У результаті їх аналізу зроблено висновок, що з цього переліку понять, що відображають реалізацію міжнародно-правових норм, у національному праві найбільш змістовним і точним для реалізації договірних норм Ради Європи, є поняття «імплементація», яке має вживатися у відповідних міжнародно-правових і національно-правових актах.

У підрозділі 3.2. «Імплементація договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері до правової системи України» досліджено ступінь імплементації договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері до національного законодавства України в контексті зобов’язань, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи та по яких ще не завершена процедура моніторингу ПАРЄ.

Підкреслено, що процес прийняття Конституції України відбувався завдяки підтримці з боку Ради Європи. Положення Конституції України щодо захисту прав людини у кримінально-правовій сфері відповідають положенням ЄКПЛ та іншим договірним зобов’язанням України перед Радою Європи. Відзначено роль рішень Конституційного Суду України в імплементації договорів Ради Європи.

У результаті аналізу Висновку № 190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи встановлено, що Україною було підписано та ратифіковано всі договори, що були зазначені у п. 12 цього висновку, але, разом із тим, не було дотримано низки вимог щодо прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу та зміни функцій Генеральної прокуратури (щодо здійснення загального нагляду за додержанням законності). Проаналізовано сучасний стан виконання цих зобов’язань.

Проаналізовано акти національного законодавства України, що регулюють процес реалізації договорів Ради Європи на національному рівні. Підкреслено, що в рамках імплементації договорів Ради Європи до правової системи України особливе значення мають підзаконні акти (на прикладі «Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства»).

Ураховуючи той факт, що станом на 1 жовтня 2010 р. Україна є стороною 74 договорів Ради Європи, майже половина з яких регулює відносини в кримінально-правовій сфері, можна стверджувати, що на території України діють стандарти Ради Європи переважно в кримінально-правовій сфері.

Договори Ради Європи в кримінально-правовій сфері значною мірою імплементовані в Україні. Двадцять вісім із тридцяти восьми договорів РЄ в кримінально-правовій сфері ратифіковано Верховною Радою України. Але, незважаючи на це, в Україні переважає фрагментарний підхід у розумінні договірних зобов’язань перед Радою Європи в кримінально-правовій сфері. Тобто договірні норми, що регулюють відносини в кримінально-правовій сфері, не розглядаються в комплексі як система взаємопов’язаних норм, що мають особливе значення для європейського суспільства. Запропоновано виконання певних заходів із метою більш ефективної імплементації договорів Ради Європи в кримінально-правовій сфері до правової системи України.