Боняк В.О. Конституційне право людини і громадянина на освіту та його забезпечення в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; вказується на її зв’язок з науковими планами й програмами; визначаються об’єкт, предмет дослідження, мета і завдання, використані методи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

У розділі 1 “Наукові та нормативно-правові засади дослідження і регулювання конституційного права людини і громадянина на освіту” проаналізовано стан наукової розробки різних аспектів конституційного права на освіту, а також джерела міжнародного та національного права, в яких зазначене суб’єктивне право знайшло своє документальне закріплення.

У підрозділі 1.1 “Стан і методологія наукових досліджень конституційного права людини і громадянина на освіту” проаналізовано наукові джерела, присвячені даній проблемі.

Досліджено витоки, шлях становлення та закріплення права людини і громадянина на освіту в письмових джерелах, у тому числі й правових, на етапах становлення української державності в різні історичні періоди, визначено особливості розвитку наукової думки щодо досліджуваного права.

Дисертантом здійснено аналіз наукових досліджень, виконаних за радянських часів та в період незалежності України і присвячених конституційному праву людини і громадянина на освіту. Відзначається, що вчені радянського періоду привернули увагу до проблем забезпечення конституційних прав та заклали підвалини аналізу досліджуваного права, але дотепер комплексне дослідження права кожного на освіту в Україні відсутнє. Аналізоване право тривалий час вченими не виділялось як окремий самостійний елемент системи конституційних культурних прав та свобод. Автор привертає увагу до права кожного на освіту не просто як самостійної складової культурних прав, а визначає його осередком системи цих прав; виокремлює чинники, які на сучасному етапі сприяють активізації наукових досліджень з проблем конституційного права людини і громадянина на освіту в Україні.

Зроблено висновок про необхідність дослідження питань сутності, змісту, механізму забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту органами державної влади, які ще не стали об’єктом належної уваги науковців.

У підрозділі 1.2 “Нормативно-правове регулювання конституційного права людини і громадянина на освіту в Україні” проведено аналіз норм національного законодавства та інших джерел права, що закріплюють конституційне право людини і громадянина на освіту, на предмет їх відповідності регіональним європейським та міжнародним стандартам в означеній сфері регулювання суспільних відносин.

Автор дійшов висновку, що право людини на освіту вперше на теренах України отримало своє нормативно-правове закріплення в Гадяцьких статтях (1658 р.), а в подальшому регламентувалось у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), “Начерках Конституції Республіки” Г. Андрузького, конституційному “Проекті основаній устава украинского общества “Вольный союзъ” – “Вільна спілка” (1884 р.) М. Драгоманова, Першому Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), Статутах про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція УНР 1918 р.); Конституції УСРР 1919 р.; Конституціях УРСР 1929, 1937 і 1978 рр. та Конституції України 1996 р. Здобувач відзначає, що коло суб’єктів права на освіту, мережа освітніх закладів, зміст освіти в пам’ятках права України перебували в прямій залежності від конкретно-історичних умов (економічних, політичних, релігійних чинників), що склались на час створення чи дії відповідного джерела права.

Ознайомлення з етапами розвитку наукової думки та процесом нормативно-правового закріплення права на освіту в Україні дозволило здобувачеві дійти висновку, що вони збігаються, починаючи з другого етапу. Запропонована періодизація враховує той факт, що на відміну від європейських держав (Франція, Німеччина), де еволюція права на освіту проходила під впливом досягнень філософських та правових наук, досліджень окремих вчених, його розвиток на території України залежав, у першу чергу, від законодавства держав, під протекторатом яких перебувала Україна (Російська імперія, Польща, Австро-Угорщина; період у складі СРСР).

Зроблено висновок, що сформована в Україні нормативно-правова база освіти – освітянське законодавство являє собою комплексну галузь законодавства, яка функціонує за відсутності відповідної галузі права. З метою впорядкування системи нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у сфері освіти, здобувач висловлює думку про необхідність проведення їх систематизації у формі консолідації, результатом чого міг би бути, наприклад, “Звід законів про освіту”.

Доведено, що в сучасних умовах, коли освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету та конкурентоспроможності держави на міжнародній арені, існує необхідність у вдосконаленні освітянського законодавства.

Розділ 2 “Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина на освіту” присвячено дослідженню поняття конституційного права людини і громадянина на освіту та розкриттю його змісту.

У підрозділі 2.1 “Поняття конституційного права людини і громадянина на освіту” автор виокремлює серед конституційних суб’єктивних прав і свобод право на освіту, яке адресоване в нашій державі кожному та як таке, що займає центральне місце в системі культурних прав людини і громадянина. Дисертант зазначає, що від забезпечення права кожного на освіту значною мірою залежить реалізація інших прав: на працю, на підприємницьку діяльність, на результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності тощо.

Визначено, що суб’єктивне право кожного на освіту базується на природній потребі людини щодо пізнання оточуючої її дійсності та знаходить своє законодавче закріплення в нормах об’єктивного права. Процес реалізації зазначеного конституційного права являє собою свідомо-вольові дії суб’єктів правовідносин, які полягають у фактичному використанні ними своїх можливостей з метою набуття нових теоретичних знань і практичних навичок.

Автор доводить, що сутність конституційного права на освіту полягає в тому, що воно є засобом задоволення інтересів людини і громадянина в економічній, політичній та духовній сферах їх життєдіяльності. До основних ознак аналізованого конституційного права віднесено: його загальний характер (є неодмінною складовою конституційно-правового статусу людини і громадянина); індивідуальне суб’єктивне право кожного; можливість його реалізації протягом усього життя; тісний взаємозв’язок з іншими конституційними правами; постійне збагачення його змісту у ході створення відповідних економічних гарантій; гарантоване кожному й таке, що не допускає протиправних обмежень його реалізації; забезпечення органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, політичними партіями, навчальними закладами приватної форми власності.

Сформульовано власну дефініцію конституційного права людини і громадянина на освіту.

У підрозділі 2.2 ”Зміст конституційного права людини і громадянина на освіту” на основі загальнофілософського розуміння діалектичної категорії “зміст” та загальнотеоретичного уявлення про зміст суб’єктивного права автор пропонує власне бачення змісту конституційного права людини і громадянина на освіту. Проаналізувавши погляди вчених А. Колодія, М. Матузова, О. Скакун щодо змісту суб’єктивного права, автор дійшов висновку, що зміст вищезазначеного конституційного права окреслюється чотиричленною структурою, а саме:

1. Можливістю певної поведінки уповноваженої сторони правовідносин (право на власні дії), якій кореспондує необхідність зобов’язаної сторони в особі органів державної влади, що здійснюють управління у сфері освіти, навчальних закладів державної, комунальної, приватної форм власності та наукових установ, окремих осіб як вчиняти активні дії в інтересах уповноваженої сторони, так і не заважати поведінці останньої щодо самоосвіти чи здобуття певного освітнього рівня.

2. Можливістю уповноваженої сторони правовідносин вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони (право на чужі дії), якій кореспондує необхідність їх зобов’язаної сторони в особі органів державної влади, що здійснюють управління у сфері освіти, навчальних закладів державної, комунальної, приватної форм власності та наукових установ, окремих осіб відреагувати на зауваження уповноваженої сторони щодо порушення її конституційного права на освіту. Діяльність цих суб’єктів, які є зобов’язаною стороною зазначених конституційно-правових відносин, повинна бути зосереджена на вирішенні таких завдань: а) ліквідації нерівності у плані можливості доступу людини до вищої освіти через розширення кола суб’єктів права на безоплатну освіту через збільшення держзамовлення (рішення Конституційного Суду України у справі про доступність і безоплатність освіти від 4 березня 2004 року); б) поетапного збільшення держзамовлення з розвитком економіки, зниження вартості освіти для тих суб’єктів, які здобувають вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах за власні кошти; в) відновлення практики підготовки фахівців з вищою освітою за рахунок використання цільових коштів підприємств та установ; д) залучення комерційних банків до надання кредитів для здобуття вищої освіти з погашенням відсотків по кредитах за рахунок цільових коштів з державного бюджету, передбачених на освіту.

3. Можливістю уповноваженої сторони правовідносин у разі порушення її конституційного права на освіту звертатися за захистом до держави в особі судових і правоохоронних органів (право на захист). Цій можливості кореспондує обов’язок зобов’язаної сторони правовідносин в особі компетентних державних органів вжити заходів щодо відновлення порушеного конституційного права людини і громадянина на освіту та притягнення винних до юридичної відповідальності. У разі ж порушення аналізованого суб’єктивного права з боку держави та вичерпання усіх національних засобів правового захисту носій зазначеного суб’єктивного права має гарантовану можливість звернутися за захистом до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

4. Можливістю уповноваженої сторони правовідносин в особі носія конституційного права на освіту користуватись відомим соціальним благом. Цій можливості кореспондує необхідність їх зобов’язаної сторони, якою потенційно можуть виступати всі суб’єкти правовідносин, не заважати уповноваженій стороні користуватись відомим соціальним благом, яким є результат освіти, а саме здобуті теоретичні знання та практичні навички.

Визначено, що провідна роль у змісті конституційного  права кожного на освіту належить можливості власних активних дій уповноваженої сторони правовідносин. Саме правова активність суб’єктів, з одного боку, є показником високого рівня їхньої правової культури, а з іншого – необхідною умовою задоволення носієм суб’єктивного права своїх потреб в духовній сфері.

Розділ 3 “Державно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту” присвячений дослідженню поняття та структури механізму забезпечення конституційного права кожного на освіту, а також визначенню ролі органів державної влади у функціонуванні цього механізму.

У підрозділі 3.1 “Поняття та складові державно-правового механізму забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту” дисертант на основі проведеного порівняльного аналізу позицій науковців щодо поняття та структури механізму забезпечення конституційного права кожного на освіту дійшов висновку, що вищезазначений механізм являє собою систему засобів і чинників, за допомогою яких здійснюється реалізація конституційного права на освіту та його охорона відповідними зобов’язаними суб’єктами, а у разі порушення – його захист та відновлення.

З’ясовано, що структурними елементами цього механізму є: механізм реалізації, механізм охорони та механізм захисту конституційного права людини і громадянина на освіту. Механізм реалізації конституційного права кожного на освіту визначено як провідну підсистему механізму забезпечення досліджуваного права, що являє собою відносно відокремлену систему елементів, за допомогою яких, базуючись на принципах законності, гуманізму та соціальної справедливості, створюються найбільш сприятливі умови для правомірного здійснення аналізованого суб’єктивного права.

Механізм реалізації, будучи складним системним утворенням, поєднує в собі такі елементи: а) суб’єкти: органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні службові та посадові особи, які здійснюють управління у сфері освіти, навчальні заклади державної, комунальної, приватної форм власності та наукові установи, що безпосередньо забезпечують освітянську діяльність; б) норми права, функціональним призначенням яких є регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері освіти. Поведінка суб’єктів освітянських відносин змодельована в уповноважуючих, зобов’язуючих та забороняючих нормах права; в) правові акти: нормативно-правові, що є зовнішньою формою виразу і закріплення зазначених правових норм; інтерпретаційно-правові акти, що містять роз’яснення змісту правових норм; акти застосування норм права (індивідуально-правові), в яких на основі діючих норм права персоніфікується поведінка суб’єктів; г) юридичні факти, що є підставою для виникнення, зміни або припинення освітянських правовідносин; д) правовідносини як правовий зв’язок між суб’єктами суспільних відносин у сфері освіти, що знаходить свій вияв у їхніх взаємних правах і обов’язках; е) загальні (економічні, політичні, ідеологічні) та спеціально-юридичні гарантії.

Другим елементом механізму забезпечення права людини і громадянина на освіту є механізм охорони, який визначається дисертантом як система нормативно-правових, інтерпретаційно-правових та індивідуально-правових актів і правовідносин, спрямованих на охорону суспільних відносин у сфері освіти та норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх службових і посадових осіб, інших суб’єктів права щодо профілактики правопорушень у сфері освіти, а також діяльності означених вище суб’єктів. Основне його призначення – усувати причини й умови, що породжують правопорушення, найістотнішими з яких є: недостатня поінформованість населення щодо освітянського законодавства; прогалини та існуючі колізії в законодавстві; незбалансоване функціонування економіки; хабарництво й корупція в освітній сфері.

Третім елементом механізму забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту автор виділяє механізм захисту, основне призначення якого полягає у відновленні порушеного права на освіту та притягненні осіб, винних у його вчиненні, до юридичної відповідальності.

Правовими формами діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх службових і посадових осіб, навчальних закладів державної, комунальної, приватної форм власності та наукових установ є правоустановча, правотворча, правоінтерпретаційна, правозастосовча, правоохоронна. Найбільш доцільними методами діяльності органів державної влади у забезпеченні досліджуваного нами права є методи рекомендації й заохочення. Метод примусу застосовується як крайній захід до тих суб’єктів, які вчинили правопорушення.

У підрозділі 3.2 “Забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту органами законодавчої, виконавчої і судової влади” автор досліджує роль зазначених вище органів у механізмі забезпечення права кожного на освіту.

Визначено, що зміст поняття “забезпечення органами державної влади України конституційного права людини і громадянина на освіту” складає діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, Конституційного Суду України та системи судів загальної юрисдикції, правоохоронних та контрольно-наглядових органів нашої держави, їхніх службових і посадових осіб щодо здійснення своїх функцій із використанням наданих їм законом повноважень з метою створення оптимальних умов для найбільш повної реалізації зазначеного суб’єктивного права, а в разі порушення – його відновлення та притягнення винних до юридичної відповідальності.

Встановлено, що Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади в державі, в межах своїх повноважень, передбачених Конституцією України, формує законодавчу базу освіти, визначаючи її засади; призначає та звільняє з посади керівника центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки (згідно з положенням Закону України “Про внесення змін до Конституції України”); затверджує загальнодержавну програму розвитку освіти та здійснює контроль за її виконанням; в особі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційного права кожного на освіту; в особі Рахункової палати здійснює нагляд за витратою бюджетних коштів, передбачених законом на розвиток освіти.

Зазначається, що Президент України в механізмі забезпечення права кожного на освіту, як гарант дотримання конституційних прав та свобод людини і громадянина, наділений повноваженнями в сфері правотворчості: (законодавчою ініціативою; правом вето щодо законів, прийнятих парламентом; видання указів і розпоряджень, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері освіти; установчими повноваженнями: формує склад Кабінету Міністрів, у тому числі, відповідно до Конституції України, призначає та звільняє за поданням Прем’єр-міністра на посаду Міністра освіти і науки; контрольними повноваженнями – може призупиняти дію актів, що не відповідають Конституції України).

Автор відзначає, що Кабінет Міністрів України, як вищий орган в системі органів виконавчої влади, в межах своїх повноважень: а) вживає заходів щодо забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту; б) забезпечує проведення політики у сфері освіти і науки; в) розробляє та здійснює загальнодержавну програму культурного розвитку; г) забезпечує рівні умови розвитку навчальних закладів усіх форм власності; д) розробляє проект закону про Державний бюджет України, в якому визначаються видатки на утримання освіти, та забезпечує його виконання; е) сприяє й координує роботу Міністерства освіти і науки України.

Міністерство освіти і науки України, як центральний орган виконавчої влади, забезпечує виконання актів Верховної Ради України, глави держави, Кабінету Міністрів України у сфері освіти. До повноважень зазначеного органу виконавчої влади віднесено: участь у визначенні державної політики у галузі освіти, розробка програми розвитку освіти; здійснення навчально-методичного керівництва та контроль за дотриманням державних стандартів освіти; реалізація державної політики в галузі освіти, контроль за її практичним втіленням та дотриманням актів законодавства про освіту в усіх закладах освіти незалежно від форм власності та підпорядкування; керівництво закладами освіти та інші.

Місцеві органи виконавчої влади наділені такими повноваженнями у сфері освіти: встановлювати обсяги та забезпечувати бюджетне фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю; розвивати мережу освітніх закладів; здійснювати соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створювати умови для їх виховання, навчання, роботи та інші.

Конституційний Суд України, як єдиний орган конституційної юрисдикції, здійснює офіційне тлумачення Конституції України і законів України, які регулюють суспільні відносини у сфері освіти, а також приймає рішення про відповідність законів і підзаконних нормативно-правових актів Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що діють в означеній сфері правового регулювання Конституції України.

Система судів загальної юрисдикції покликана усунути суперечки, які виникають між фізичними та юридичними особами в процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на освіту.

Здобувач обґрунтовує необхідність удосконалення чинного законодавства України щодо діяльності зазначених вище органів державної влади у сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту.

У підрозділі 3.3 “Роль правоохоронних та контрольно-наглядових органів України в забезпеченні конституційного права людини і громадянина на освіту” автор визначає діяльність цих органів як основу механізму охорони і захисту аналізованого суб’єктивного права та відзначає їхню важливу роль у механізмі реалізації конституційного права громадян через мережу відомчих освітніх закладів.

Дисертант акцентує увагу на тому, що в системі правоохоронних органів, яка функціонує в Україні, провідна роль у забезпеченні конституційного права людини і громадянина на освіту (через його охорону і захист) належить органам прокуратури, внутрішніх справ та Служби безпеки України. Це зумовлено особливостями чинного законодавства, яке визначає завдання названих вище органів, їхні функції та повноваження, а також діяльністю останніх, спрямованою на профілактику та розкриття правопорушень у сфері освіти.

Основними напрямками діяльності органів внутрішніх справ, СБУ та прокуратури у забезпеченні конституційного права людини і громадянина на освіту є: боротьба з хабарництвом та корупцією серед посадових і службових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, які здійснюють управління у сфері освіти, а також професорсько-викладацького складу навчальних закладів усіх форм власності, який забезпечує навчальний процес; надання консультативно-правової допомоги населенню; забезпечення громадської безпеки та громадського порядку; запобігання безпритульності та бездоглядності дітей, виявлення неповнолітніх, які не приступили до занять, повернення їх до навчальних закладів, притягнення до відповідальності батьків, осіб, що їх замінюють та посадових осіб, які негативно впливають на виховання підростаючого покоління.

Підсумовуючи вищевикладене, автор формулює пропозиції щодо покращання роботи органів внутрішніх справ, СБУ, прокуратури з питань забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту.