Оніщук М. В. Конституційні основи референдної демократії в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок із науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, публікації, структура й обсяг дисертації.

Розділ 1 "Теоретико-методологічні основи референдної демократії в Україні", що складається із чотирьох підрозділів, присвячено дослідженню поняття, сутності та ключових ознак референдної демократії, методології вивчення цього виду конституційно-правового режиму, принципів референдної демократії в Україні та їх системи, проблем співвідношення та взаємодії референдної демократії з іншими конституційними видами народовладдя в Україні.

У підрозділі 1.1. "Референдна демократія: поняття, сутність, ключові ознаки" з'ясовано, що референдна демократія є унікальним політичним і конституційно-правовим явищем, яке історично сформувалося й отримало подальший розвиток у багатьох державах світу (Італія, Франція. Швейцарія та ін.). При цьому в окремих із них – винятково на місцевому рівні (США, ФРН). Для більшості ж країн світу проведення референдумів стало разовою історичною подією (Албанія, Грузія, Канада, Казахстан, Норвегія, РФ та ін.). Історії також відомі випадки, коли референдуми використовувалися для легітимізації антинародних за своєю сутністю рішень лідерів держави (Франція 1804, 1851 рр.; Німеччина, 1933, 1938 рр.; Південна Родезія 1923 р. та ін.), або ж для подовження терміну повноважень глави держави на безальтернативній основі (Єгипет 1965, 1976, 1978, 1993, 1999 рр.; Сирія 1978, 1985; Пакистан 1984, 2002 рр.; Узбекистан 2001 р. та ін.). Зазначене засвідчує неоднозначність теорії та практики референдумів і референдної демократії у сучасному світі та необхідність їх дослідження.

Віддаючи належне сучасним українським і зарубіжним ученим-конституціоналістам, які досліджували референдуми як пріоритетну форму безпосередньої демократії (М. О. Баймуратов, Ж.-Л. Бержель, Ю. О. Дмітрієв, Ж.-П. Жакке, Є. Зелінскі, М. І. Козюбра, В. В. Комарова, М. П. Орзіх, В. Ф. Погорілко, М. І. Ставнійчук, О. Ю. Тодика, Ю. М. Тодика, В. Л. Федоренко, А. Шайо, В. М. Шаповал й ін.), слід констатувати неоднозначність результатів цих досліджень у методологічному значенні. Українські й російські правознавці підходили до референдумів переважно з позитивістських світоглядних позицій, тоді як західноєвропейські й американські вчені вважають референдуми переважно предметом політологічних досліджень. Відповідно, перша група вчених аналізувала історію референдумів, а інша – вдавалася до прогнозування майбутнього розвитку цього інституту безпосередньої демократії.

На основі дослідження сутності та змісту референдумів, а також пізнання юридичної природи безпосередньої демократії, зроблено висновок, що референдна демократія – це самостійний вид конституційно-правового режиму (франц. regime, від лат. regimen – управління, керівництво), представлений системою встановлених Конституцією і законами України легітимних найсприятливіших умов, способів і методів безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень.

З'ясовано, що референдна демократія має свої ключові юридичні ознаки. Так, за своєю сутністю референдна демократія є пріоритетним видом прямого народовладдя, втіленням установчої влади Українського народу та територіальних громад; зміст референдної демократії визначається предметом і юридичною силою рішень всеукраїнського та місцевих референдумів; за своєю формою референдна демократія є пріоритетною формою конституційної правотворчості Українського народу та територіальних громад.

Встановлено, що референдна демократія має власну внутрішню будову та поєднує у своєму складі певні структурні компоненти (елементи). Основними із них є: 1) референдна ідеологія; 2) система референдного законодавства; 3) організаційно-правові механізми реалізації референдної демократії. Зокрема, референдна доктрина є системою теоретико-методологічних знань й уявлень про юридичну природу конституційно-правового режиму, який створює найсприятливіші умови для застосування референдумів у національному державотворенні та правотворенні. Система референдного законодавства, покладена в основу нормативно-правового механізму забезпечення реалізації референдної демократії, є сукупністю супідрядних і взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів (Конституція та закони України, інші нормативно-правові акти) й інших джерел конституційного права, спрямованих на забезпечення комплексного правового регулювання режиму референдної демократії. Організаційно-правові механізми забезпечення реалізації референдної демократії є системою суб'єктів, уповноважених забезпечувати належні умови для ефективної реалізації референдної демократії, а саме – ініціювати, призначати (проголошувати), організовувати та проводити всеукраїнський і місцеві референдуми, реалізовувати їхні рішення.

У підрозділі 1.2. "Методологія дослідження референдної демократії" стверджується, що ефективне дослідження відповідного виду конституційно-правового режиму вимагає формування новітньої, відповідної вимогам і викликам часу методології його пізнання.

Обґрунтовується, що методологія досліджень теорії та практики референдної демократії є конституційним ученням про світогляд і систему наукових принципів, методів, прийомів та способів пізнання й об'єктивної оцінки референдної ідеології (доктрини) системи чинного референдного законодавства й організаційно-правових механізмів реалізації референдної демократії. Водночас відповідна методологія, поряд з референдною культурою, є важливою складовою такого елементу референдної демократії, як референдна ідеологія.

В основу методології дослідження конституційних основ референдної демократії має бути покладено систему загальнофілософських методологічних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів (системний, порівняльно-правовий, історичний, метод конкретних соціологічних досліджень, статистичний, формально-логічний, структурно-функціональний, конституційної компаративістики тощо), що дозволяють об'єктивно, науково і повно досліджувати проблемні питання становлення, розвитку й удосконалення цього виду безпосередньої демократії в Україні.

Здійснено ґрунтовний аналіз світоглядних загальнонаукових принципів і методів дослідження референдної демократії в Україні, на основі яких формується концепт методології вивчення та пізнання відповідного виду конституційно-правового режиму.

У підрозділі 1.3. "Конституційні принципи референдної демократії" йдеться про те, що сутність і зміст референдної демократії, її основні ідеї та ідеали знаходять свої витоки у принципах цього виду демократії, які ще прийнято називати загальними засадами референдної демократії.

Встановлюється, що конституційні принципи референдної демократії сформувалися історично, під впливом керівних ідей народовладдя загалом та інституційних принципів безпосередньої демократії, виборчого права та референдного права, зокрема. Водночас конституційні принципи референдної демократії мають системний характер і визначають сутність, зміст та спрямованість усіх складових цієї категорії – референдної ідеології, референдного законодавства та правового механізму реалізації референдної демократії.

Наголошується, що існування та дієвість референдної демократії ґрунтується на певних принципах, які є системою історично сформованих і діючих об'єктивних і суб'єктивних керівних ідей, ідеалів і цілей, покладених в основу референдної ідеології (доктрини), системи референдного законодавства й організаційно-правового механізму реалізації референдної демократії.

При цьому принципи референдної демократії (народного суверенітету, верховенства права, демократизму, законності, відкритості та гласності, участі в референдумах на засадах загального, вільного, рівного, прямого права голосу при таємному голосуванні тощо) класифікуються за походженням (об'єктивні та суб'єктивні) і за сферами їх існування та дієвості (ідеологічні (доктринальні), предметні та функціональні) й утворюють у своїй взаємодії систему принципів референдної демократії.

Форма правового буття принципів референдної демократії вирізняється своєю багатоманітністю. Так, принципи референдної ідеології втілюються у концепціях, теоріях і доктринах народного суверенітету, верховенства права, референдумів тощо, сформованих й обґрунтованих у роботах українських і зарубіжних мислителів; нормах-принципах, закріплених у чинному конституційному законодавстві, насамперед у національних конституціях і конституційних актах; нормах-принципах, що визначають і регулюють механізм реалізації референдної демократії; ідеалах і переконаннях, які є складовою правосвідомості індивідуальних суб'єктів референдного права, насамперед громадян, які мають право на участь у референдумах тощо.

У підрозділі 1.4. "Співвідношення референдної демократії з іншими конституційними видами народовладдя в Україні" наголошується на тому, що референдна демократія є самостійним, але не автономним явищем конституційно-правового буття. Вона може існувати й ефективно діяти лише за умови активної взаємодії з іншими видами безпосередньої, а також представницької демократії як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.

Досліджено також проблеми походження різних видів народовладдя, їх конституційного закріплення та взаємодії між собою. Окремо аналізуються питання співвідношення референдної та виборчої й інших видів прямої демократії; пізнається сутність та зміст юридичних зв'язків референдної та представницької демократії; вивчаються особливості співіснування референдної та локальної демократії. Приділено увагу новітнім видам демократії (консоціативній, суверенній, партиципаторній, соціальній, утилітаристській та ін.) і загрозам їх розвитку в Україні як альтернативі утвердження референдної демократії.

Встановлюється, що референдна демократія є важливою складовою національної конституційної системи народовладдя, поза межами якої вона втрачає свій сенс і соціальне призначення. До того ж, з огляду на своє значення для реалізації народного суверенітету, референдна демократія є стрижневою складовою народовладдя в Україні, пріоритетним видом безпосереднього народовладдя та системи національної демократії загалом.

Розділ 2 "Генезис і типологія референдної демократії" складається з трьох підрозділів, у яких досліджено передумови утвердження референдної демократії в контексті розвитку вітчизняного та світового конституціоналізму, здійснено періодизацію генезису референдної демократії в Україні, а також обґрунтовано типологію конституційно-правових режимів демократії в сучасному світі.

У підрозділі 2.1. "Передумови утвердження референдної демократії в контексті розвитку конституціоналізму" встановлюється, що утвердженню, розвитку й удосконаленню референдної демократії в кожній окремо взятій державі світу, включаючи й Україну, передують певні чинники, які можна умовно розмежовувати на основні (визначальні) та додаткові (компліментарні). Система цих чинників становить собою систему передумов формування й утвердження референдної демократії.

Референдна демократія виникає значно пізніше ніж запроваджується практика проведення перших референдумів у світі (з 1439). Її утвердження пов'язане, насамперед, зі становленням європейського та північноамериканського конституціоналізму в кінці XVIII – на початку XIX ст. Саме теорія та практика західноєвропейського, а надалі й американського конституціоналізму сприяла трансформації референдумів, як однієї з форм швейцарського народовладдя, у пріоритетний вид безпосередньої демократії. Це стало можливим після закріплення основ теорії народного суверенітету, розробленої мислителями епохи Реформації та Відродження, у перших конституціях і конституційних актах Польщі, США, Франції та інших тогочасних республік. Саме утвердження європейського й американського конституціоналізму сприяло пошуку оптимальних правових механізмів безпосередньої реалізації народного суверенітету, що привернуло увагу тогочасних мислителів-конституціоналістів до такої форми швейцарського народоправства, як referendum.

Оскільки основними складовими референдної демократії, які розкривають її сутність і зміст, є референдна ідеологія, чинне референдне законодавство, правові механізми реалізації референдної демократії, то можна передбачити, що саме утвердження цих складових елементів і сприяло становленню референдної демократії. Отже, основними передумовами формування референдної демократії можна вважати: 1) формування референдної ідеології; 2) розвиток референдного законодавства; 3) утвердження правових механізмів реалізації референдної демократії.

До інших, додаткових передумов формування референдної демократії належить розвиток усіх сфер суспільного і державного життя в країнах (політичної, економічної, соціальної, культурної, інформаційної тощо), де відбувся генезис референдної демократії. На додатковий характер таких чинників вказує і той факт, що у державах, які пройшли відносно схожий шлях суспільного і державного розвитку, в одному випадку, референдна демократія була сформована в певний хронологічний період і зазнала свого подальшого розвитку, а в іншому – сформувалася набагато пізніше, або ж не сформувалася взагалі. Прикладом цього є історичний розвиток демократичних режимів у Великій Британії та Франції.

Отже, зазначені чинники існують не хаотично, а утворюють певну систему передумов формування досліджуваного виду безпосередньої демократії. Очевидно, що появі кожної окремо взятої національної моделі референдної демократії передувала власна, нерідко специфічна система основних і додаткових передумов цього виду безпосереднього народовладдя. Не стала винятком й Україна, про що свідчить генезис національної моделі референдної демократії, який став предметом дослідження наступного підрозділу дисертаційного дослідження.

Підрозділ 2.2. "Основні етапи становлення та розвитку референдної демократії в Україні" присвячений дослідженню генезису відповідного виду конституційно-правового режиму, періодизації його основних етапів, а також їх юридичному аналізу.

Стверджується, що, досліджуючи питання становлення та розвитку референдної демократії в Україні та зарубіжних країнах, слід брати до уваги низку принципових теоретичних положень. По-перше, генезис референдної демократії в Україні відбувається в контексті світового і, насамперед, європейського генезису референдної демократії; по-друге, генезис референдної демократії у світі сприяв формуванню різних типів (моделей) референдної демократії, властивих тим чи іншим країнам або групам країн, і нині слід досліджувати не тільки історію становлення та розвитку референдумів, а генезис різних типів (моделей) референдної демократії; по-третє, подальший розвиток референдної демократії в незалежній Україні буде знаходиться під впливом вибору того типу референдної демократії, ідеї якого будуть інстальовані в теорію і практику національного державотворення та правотворення.

Обґрунтовується положення про те, що генезис референдної демократії в Україні, у контексті світового конституційного процесу становлення та розвитку цього виду безпосереднього народовладдя, припадає на новітній період європейської цивілізаційної історії (1991–2009 рр.). Водночас наголошується, що генезис референдної демократії в Україні зумовлюється загальносвітовими процесами розвитку цього виду конституційно-правового режиму й узгоджується з ними.

Періодизація генезису референдної демократії в Україні передбачає виділення трьох її основних етапів: 1) 1991–1996 рр. – етап утвердження конституційних основ референдної демократії в Україні; 2) 1996–2000 рр. – етап занепаду цього виду безпосередньої демократії; 3) 2000 – донині – третій етап, який позначився проведенням всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. та формуванням передумов відродження національної референдної демократії, зокрема активізацією законодавчих ініціатив щодо урегулювання всеукраїнського референдуму та місцевих референдумів і належних умов їх проведення, а також здійснення юридичної характеристики сутності та змісту кожного з них.

Прогнозується, що зародження національної референдної демократії в 1991 р. та її кризу після 2000 р., в 2010 та наступних роках має змінити ренесанс цього важливого виду народовладдя зумовлений, насамперед, необхідністю ухвалення суспільно значущих рішень конституційного змісту, а також активізацією у 2010 р. законодавчих ініціатив щодо урегулювання інституту всеукраїнського референдуму та місцевого референдуму в нових самостійних законах України.

У підрозділі 2.3. "Типологія конституційно-правових режимів референдної демократії" стверджується, що складність генезису референдної демократії та особливості її юридичної природи в різних державах і регіонах світу сприяють урізноманітненню типів (моделей) однойменного конституційно-правового режиму. Порушується проблема виявлення критеріїв типології референдної демократії та встановлення на їх основі найпоширеніших моделей досліджуваного виду народовладдя у світі та пропонуються новітні теоретико-методологічні підходи щодо її вирішення.

Зазначається, що систематизації різних типів референдної демократії передує її диференціація, тобто розмежування за системою визначених критеріїв, якими є: 1) тип демократії, що утвердився в суспільстві; 2) тип держави, де отримала свій розвиток референдна демократія; 3) тип правової системи, у якій діє конституційний режим референдної демократії; 4) тип конституціоналізму, який сприяв утвердженню та розвитку референдної демократії; 5) тип правової культури у сфері народовладдя та референдних правовідносин.

Здійсненню систематизації різних типів референдної демократії сприяє й достатній досвід проведення референдумів у світі, який є найоб'єктивнішим виміром дієвості досліджуваного виду народовладдя. Зокрема, американські вчені наводять таку статистику проведення референдумів у світі із 1793 по 1994 рр.: у Швейцарії 414 разів на загальнодержавному рівні; в інших державах Європи за 200 років референдуми проводилися 149 разів; на Середньому та Близькому Сході – 93;  в Азії – 30,  на Американському континенті – 49, у державах Океанії – 64 рази. Усього за цей час було проведено 799 загальнонаціональних референдумів. Їх множинністю вирізнялися Італія (43 референдуми), Австралія (44), Франція (22), Ірландія (18), Данія (13), Єгипет (19), Філіппіни (11 референдумів). Ураховуючи наступні 15 років розвитку референдної демократії та її поширення в пострадянських і постсоціалістичних державах, можна передбачити, що станом на кінець 2009 р. кількість проведених у світі загальнонаціональних референдумів збільшилася щонайменше в 1,5 рази і сягає близько 1 200.

Застосування системи критеріїв типології референдної демократії та аналіз емпіричного досвіду проведення референдумів у світі дозволяє розширити уявлення про багатоманітність її основних типів (моделей). На нашу думку, основними моделями референдної демократії є: "швейцарська модель" (Швейцарія), "французька модель" (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди й ін.), "американська модель" (США), "італійська модель" (Італія), "іберійська модель" (Іспанія, Португалія), "британська модель" (Велика Британія), "скандинавська модель" (Данія, Норвегія, Швеція), "балтійська модель" (Естонія, Латвія), "постсоціалістична модель" (Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Чехія), "балканська модель" (Боснія і Герцеговина, Сербія, Хорватія, Чорногорія), "пострадянська модель" (Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, РФ, Україна й ін.), "латиноамериканська модель" (Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Чилі й ін.), "австралійська модель" (Австралія, Нова Зеландія), "африканська модель" (Бенін, Гана, Джибуті, Єгипет, ПАР й ін.), "азійська модель" (Камбоджа, Південна Корея, Сирія), "ісламська модель" (Іран, Марокко й ін.), та власне новітня модель "референдної демократії ЄС" (Європейський Союз), що вкотре виявила свій неабиякий потенціал під час ратифікації Лісабонської угоди у державах – учасницях ЄС, яка формалізувала публічно-правовий статус Євросоюзу. Кожна із зазначених моделей референдної демократії є унікальною й характеризується в цьому підрозділі дисертаційного дослідження окремо.

Розділ 3 "Конституційні основи системи референдної демократії в Україні" складається із трьох підрозділів, присвячених дослідженню проблем класифікації та систематизації різних видів референдної демократії в Україні, загальній юридичній характеристиці основних видів референдної демократії в Україні, а також виявленню та вивченню основних тенденцій розвитку системи національної референдної демократії на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1. "Класифікація та систематизація референдної демократії в Україні" зазначається, що навіть у межах однієї національної моделі референдної демократії об'єднується кілька видів референдумів, кожному з яких може бути властивим індивідуальний конституційно-правовий режим щодо найбільшого сприяння їх проведенню. Не є винятком із цього правила й Україна, чиє референдне законодавство закріплює значну кількість різних видів референдумів. Разом із тим проблеми класифікації та систематизації референдної демократії зберігають свою актуальність і нині.

Пізнання та вивчення сутності і змісту референдної демократії в Україні та її системи передбачає комплексну класифікацію та систематизацію усталених і перспективних різновидів цього конституційно-правового режиму. Закономірно, що систематизації референдної демократії в Україні передує її класифікація.

Під класифікацією (від лат. classis – розряд і sicato від sacio – здійснюю, роблю) референдної демократії у дисертації пропонується розуміти комплексний теоретико-методологічний процес, спрямований на виявлення системи супідрядних і взаємоузгоджених між собою критеріїв диференціації цього виду демократії, застосування яких дозволить виявити цілісну модель системи референдної демократії в Україні, представлену такими видами: 1) за сутністю (походженням) режиму референдної демократії: а) ініціативна (факультативна), б) обов'язкова; 2) за предметом: а) конституційна, б) законодавча, в) ратифікаційна; 3) за юридичними наслідками: а) імперативна, б) консультативна; 4) за часом застосування стосовно процедури парламентської правотворчості: а) дозаконодавча, б) законодавча, в) післязаконодавча (ратифікаційна); 5) за територією застосування референдної демократії: а) загальнонаціональна, б) місцева (локальна). Зазначені види референдної демократії та їх групи є структурними елементами багаторівневої системи референдної демократії в Україні.

На відміну від класифікації, систематизація референдної демократії в Україні передбачає узгодження різних видів і груп референдної демократії та з'ясування характеру різнопланових доктринальних, функціональних, структурних й інших юридичних зв'язків між ними. Зокрема доктринальні, або ж ідеологічно-правові зв'язки між різними видами референдної демократії та їх групами визначаються єдністю ідеологічно-правового (доктринального) підґрунтя цього виду демократії, його кореляцією з ідеями й ідеалами конституціоналізму, народного суверенітету, демократії, верховенства права, місцевого самоврядування тощо. Очевидно, що різні види референдної демократії забезпечують реалізацію її єдиних доктринальних витоків, але у різний спосіб. Функціональні правові зв'язки між різними видами референдної демократії зумовлюються єдністю мети існування та дієвості референдної демократії в механізмі конституційно-правового регулювання – утвердження конституційно-правового режиму, сприятливого для ініціювання, організації та проведення різних видів референдумів і реалізації їх рішень. Структурні ж правові зв'язки виявляються в диференціації різних видів референдної демократії на певні види і групи залежно від їх спеціалізації щодо впливу на ті, чи інші референдні правовідносини. 

Зроблено висновок, що система референдної демократії в Україні – це історично сформована та закріплена в Конституції та законах України система взаємозумовлених і взаємопов'язаних між собою усталеними доктринальними, функціональними, структурними й іншими юридичними зв'язками видів і груп референдної демократії, скерованих на забезпечення найсприятливішого конституційно-правового режиму для безпосередньої реалізації народного суверенітету та публічної влади територіальних громад на референдумах.

З'ясовано, що для системи референдної демократії в Україні характерними є такі юридичні ознаки: 1) за своєю сутністю система референдної демократії є основою системи національної демократії загалом, а також оптимальною та легітимною моделлю безпосередньої реалізації народного суверенітету та публічної влади територіальних громад на всеукраїнському і місцевих референдумах; 2) за змістом система референдної демократії є конституційно-правовими відносинами, опосередкованими у теоретико-методологічній моделі референдної правотворчої та правозастосовної діяльності, а також орієнтиром для систематичних конституційно-правових досліджень проблем теорії та практики референдумів і референдної демократії в Україні; 3) за функціями система референдної демократії є сукупністю цілеспрямованого вольового впливу Українського народу та територіальних громад шляхом проведення всеукраїнського та місцевих референдумів на найбільш суспільно значущі конституційні правовідносини; 4) за структурою система референдної демократії є внутрішньою побудовою моделі цього виду демократії, представленою взаємозумовленими і взаємоузгодженими між собою видами і групами референдної демократії; 5) за формою система референдної демократії є, насамперед, сукупністю унормованих у Конституції України (конституційних) та законах України (законодавчих) умов і засобів для забезпечення належного правового режиму ініціювання, організації і проведення референдумів в Україні та реалізації їх рішень. До того ж система референдної демократії є комплексом упорядкованих знань про референдуми і сприятливі конституційно-правові режими їх ініціювання, організації та проведення, а також системою вмінь застосовувати відповідні знання в конституційній правотворчій і правозастосовній практиці.

У підрозділі 3.2. "Загальна характеристика основних видів референдної демократії в Україні" доводиться, що система референдної демократії в Україні наповнюється реальним змістом за умови пізнання юридичної природи її основних структурних елементів – попередньо виявлених нами видів референдної демократії та їх груп.

Подано розгорнуту правову характеристику основних видів референдної демократії, попередньо виявлених і систематизованих у підрозділі 3.1. Особлива увага приділяється аналізу конституційної референдної демократії. Адже, як переконує новітня історія українського та зарубіжного конституціоналізму, референдум з питань зміни конституції, чи ухвалення її нової редакції є ефективним і легітимним інструментарієм демократичних перетворень лише за умови утвердження в державі конституційно-правового режиму, який максимально сприяє реалізації права громадян на безпосередню участь в обов'язковому чи факультативному конституційному референдумі. Також зазначається, що конституційні референдуми й однойменний вид референдної демократії отримали в XXI ст. перспективи свого розвитку і на міжнародній арені. Ідеться, насамперед, про конституційні референдуми 2005 і 2008 рр. у ЄС, що стосувалися ратифікації Конституції ЄС ("Договір, який запроваджує конституцію для Європи"), ухваленої 29 жовтня 2004 р. у Римі керівниками держав-членів та кандидатів на членство у ЄС (2005) і Лісабонського договору (2008), який набув чинності з 1 січня 2010 р.

Обґрунтовано висновок, що за своєю сутністю цей вид референдної демократії є конституційним режимом, який забезпечує реалізацію Українським народом своєї установчої влади в ухваленні або затвердженні Основного Закону суспільства та держави. Його пріоритетність у системі інших видів референдної демократії зумовлюється тим, що він створює найсприятливіші умови для конституційної правотворчості Українського народу як вищої форми безпосередньої реалізації народного суверенітету. Наведено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства про референдуми з метою створення належних умов для існування та дієвості в Україні конституційної референдної демократії.

Значну увагу також приділено правовому аналізу законодавчої, ратифікаційної та інших видів референдної демократії. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення локальної референдної демократії, зокрема, шляхом ухвалення Закону України "Про місцевий референдум", проект якого розроблявся за участі дисертанта в 2008–2010 рр.

У підрозділі 3.3. "Тенденції розвитку системи національної референдної демократії" досліджено чинники, які впливають на розвиток й удосконалення системи національної референдної демократії, а також виявлено та систематизовано тенденції подальшого генезису цієї системи.

Установлюється, що на розвиток системи референдної демократії в Україні, окрім подальшого генезису й удосконалення конституціоналізму, конституційного права й Основного Закону, впливає ціла низка чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру, що наближені до системи факторів, які сприяли утвердженню цього виду народовладдя у світі та в Україні, а нині зберігають свою актуальність для його майбутнього розвитку. За своєю сутністю, тобто походженням, ці чинники поділяються на об'єктивні та суб'єктивні, серед перших можна виділити доктринальні, нормативно-правові й інституційні чинники, а серед інших – стверджуючі, чи спростовуючі референдну демократію та її систему дії суб'єктів правотворчої та правозастосовної діяльності (ухвалення нового закону про референдум, проведення нового референдуму тощо); за змістом – на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), екологічні, інформаційні й інші, що збігаються з основними сферами розвитку суспільства та держави в Україні; за суб'єктами – на чинники, зумовлені волею та законними інтересами Українського народу, Української держави і територіальних громад, які є основними активними учасниками референдної правотворчої та правозастосовної діяльності; за формою – на матеріальні та процесуальні чинники нормативного забезпечення системи референдної демократії; за умовами – на постійні та тимчасові, а також на міжнародні, загальнодержавні та локальні (місцеві) тощо. Виявлені чинники генезису системи референдної демократії зумовлюють тенденції її подальшого розвитку.

У свою чергу, під тенденціями розвитку системи референдної демократії в Україні слід розуміти основні напрями генезису основних видів референдної демократії та їх системи у 2010 і наступних роках. Ці тенденції загалом є зіставлюваними з основними тенденціями генезису вітчизняного конституціоналізму в усіх його проявах і взаємодоповнюючими щодо них.

Обґрунтовується положення про те, що визначальними для утвердження та генезису референдної демократії в Україні на середньо- та довготермінову перспективу є тенденції: щодо удосконалення доктринально-правових основ системи референдної демократії; інтеграції системи референдної демократії до складу системи конституційних видів народовладдя; подальшої диференціації системи референдної демократії й утвердження її нових видів; розвитку й удосконалення системи референдного законодавства; розширення кола суб'єктів референдної демократії; процесуалізації референдного права та референдного законодавства; муніципалізації та глобалізації референдної демократії тощо. Виявлена система тенденцій розвитку референдної демократії є визначальною, хоча й не вичерпною та зберігає свою актуальність для подальших наукових досліджень.

Розділ 4 "Конституційні механізми забезпечення реалізації референдної демократії в Україні" складається із двох взаємодоповнюючих підрозділів, у яких доводиться, що функціонування референдної демократії в Україні забезпечується через встановлені Конституцією та законами України механізми забезпечення її реалізації. Відповідні конституційні механізми представлені двома взаємопов'язаними і взаємодоповнюючими компонентами – нормативно-правовим й організаційно-правовим механізмами забезпечення реалізації референдної демократії, що діють як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Підрозділ 4.1. "Нормативно-правові механізми забезпечення реалізації референдної демократії в Україні" присвячено дослідженню сутності та змісту нормативно-правового механізму реалізації референдної демократії, його співвідношенню зі спорідненою, але не тотожною категорією "референдне законодавство", структурі цього механізму та загальній характеристиці його основних складових елементів. 

Наголошується, що визначенню категорії "нормативно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії" має передувати врахування таких принципових моментів: 1) за своєю сутністю нормативно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії є комплексним установчо-регуляторним правовим механізмом для забезпечення існування та дієвості референдної демократії, тобто чинником, легітимізуючим цей конституційно-правовий режим, утверджуючим його правові основи; 2) за своїм змістом відповідний нормативно-правовий механізм є системою нормативно-правових актів, які об'єктивують матеріальні та процесуальні норми референдного права, перебувають між собою в ієрархічних, супідрядних юридичних зв'язках – Конституція України, закони України, інші нормативно-правові акти, що регулюють виключне право народу на безпосередню реалізацію свого суверенітету, право територіальної громади вирішувати на місцевих референдумах важливі питання місцевого значення, право громадян на участь у референдумах і порядок його здійснення, процедурно-процесуальні аспекти ініціювання та проведення референдумів, а також інші питання у сфері референдної демократії; 3) структура нормативно-правового механізму забезпечення реалізації референдної демократії, тобто його внутрішня побудова, представлена як елементами системи нормативно-правових актів у сфері референдної демократії – законодавчими і підзаконними нормативно-правовими актами, так і доктринальними (ідеологічно-правовими), предметно-функціональними, структурними й іншими юридичними зв'язками між ними; 4) за формою нормативно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії, який по-суті структуровано об'єктивує референдне право, є важливим розділом (підрозділом) чинного конституційного законодавства України; 5) за сферами дії нормативно-правовий механізм забезпечення референдної демократії представлений як національним, так і міжнародним компонентом. Останній є системою міжнародних конвенційних механізмів впливу на референдні правовідносини з метою приведення їх у відповідність зі стандартами ПАРЄ щодо референдної демократії.

Підсумовується, що нормативно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії – це ієрархічна система взаємодіючих, перебуваючих між собою у складних доктринальних (ідеологічно-правових), предметно-функціональних, структурних й інших юридичних зв'язках законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які на національному та міжнародному рівнях встановлюють найсприятливіші легітимні умови, способи і методи безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень.

Проаналізовано не лише чинне законодавство про референдуми, а й законопроекти про всеукраїнський референдум (зокрема, прийнятий 3 червня 2010 р. у першому читанні законопроект н. д. Д. Ю. Шпенова (реєстр. № 6278 від 29.04.10), законопроекти н. д. Ю. Б. Ключковського (реєстр. № 6278-1 від 21.04.10) і н. д. В. І. Коновалюка (реєстр. № 6278-2 від 26.04.10)), а також законопроект про всеукраїнський референдум і про місцевий референдум,  розроблені  під  керівництвом  дисертанта  в  2009–2010 рр. у Мін'юсті.

Зазначено, що важливий вплив на розвиток й удосконалення законодавчих механізмів забезпечення референдної демократії в Україні мають і документи, ухвалені Венеціанською комісією ПАРЄ на її пленарній сесії. Це, наприклад, Рекомендація 1821 (2007) "Про Кодекс належної практики щодо референдумів", Декларація Кабінету Міністрів Ради Європи "Про Кодекс належної практики щодо референдумів", а також висновки і коментарі Венеціанської комісії щодо конкретних українських законопроектів у сфері референдумів і референдної демократії.

У підрозділі 4.2. "Організаційно-правове забезпечення реалізації референдної демократії в Україні: проблеми теорії та практики" досліджено організаційно-правовий механізм забезпечення референдної демократії в Україні та проаналізовано перспективи і шляхи його вдосконалення.

Обґрунтовуються принципові положення, які відображують юридичну природу досліджуваного механізму: 1) за своєю сутністю організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії є інституційною складовою конституційного механізму існування та дієвості відповідного режиму; 2) за своїм змістом цей механізм є системою взаємопов'язаних і взаємозумовлених правовідносин між суб'єктами референдуму (громадяни України, Верховна Рада України, Президент України, Центральна виборча комісія, Конституційний Суд України тощо) й іншими суб'єктами правовідносин, які виникають, змінюються та припиняються з приводу створення найсприятливіших умов для ініціювання, організації та проведення всеукраїнського і місцевих референдумів; 3) за структурою організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії є системою учасників референдних правовідносин, наділених правосуб'єктністю щодо легітимного забезпечення сприятливих умов для ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень в умовах утвердження демократії та верховенства права і перебуваючих між собою в усталених структурно-функціональних й інших юридичних зв'язках; 4) за своєю формою організаційно-правове забезпечення реалізації референдної демократії характеризується як цілісний динамічний юридичний механізм; 5) за національною приналежністю організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії поділяється на суб'єкти національного референдного права та міжнародні інституції, чия діяльність має визначальний вплив на утвердження та розвиток відповідного конституційно-правового режиму.

Підсумовується, що організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії в Україні – це комплексна інституційна система взаємодіючих між собою суб'єктів референдних правовідносин, реалізація функцій і повноважень яких на національному та міжнародному рівнях створює найсприятливіші умови для здійснення народовладдя через ініціювання, організацію та проведення всеукраїнського і місцевих референдумів.