Бабенко С.С. Соціокультурний потенціал трансформації пострадянського суспільства

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, розкривається сутність наукового завдання та його значущість. З’ясовується зв’язок дисертаційного дослідження з науково-дослідницькими програмами, планами, темами кафедри, висвітлюється мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться відомості про публікацію та апробацію одержаних результатів.

 У першому розділі "Теоретико-методологічні підходи до дослідження трансформаційного суспільства" проаналізовані та систематизовані положення основних теоретичних підходів до пояснення соцієтальних змін на макрорівні соціологічного теоретизування. Перший підрозділ "Моделі пояснення процесів соціальних змін" присвячено з’ясуванню основних методологічних положень, що найбільш переконливо пояснюють суспільну динаміку. У пошуках відповіді на центральні питання соціології (“як можливе суспільство?”, “яким чином суспільство функціонує?” та “яким чином суспільство змінюється?”) класики соціальної теорії розробили декілька пояснювальних моделей, серед яких найбільш впливовими є: по-перше, еволюційно-організмічна теорія, яка пояснює соцієтальні зміни, що призводять до суттєвої трансформації усієї системи, за допомогою принципу поступових структурних змін у соціальних взаємозв’язках, у структурі та зв’язках між елементами системи; по-друге, теорія культурно-історичних циклів, згідно з якою основним механізмом соціальних змін культури/цивілізації є саморозкриття внутрішніх творчих потенціалів з подальшим неминучим виснаженням цих сил, рутинізацією та розпадом старої культурної форми, на зміну якої приходить нова; по-третє, теорія історичного матеріалізму, за якою історія є послідовною зміною суспільно-економічних формацій, механізми чого укорінені у внутрішніх конфліктах як продуктах практичної діяльності людей та відношень власності, накопичення яких призводить до революційної зміни формацій; по-четверте, теорія модернізації, згідно з якою процеси глобалізації світу є впливовими екзогенними факторами, що у сукупності з внутрішніми викликами соціуму призводять до їх наближення за провідними характеристиками до рис, притаманних сучасним суспільствам західноєвропейської культури; і, по-п’яте, структурно-діяльнісний підхід, що пояснює соцієтальні зміни за допомогою механізму взаємовпливу внутрішніх діючих сил суспільства та обмежень ресурсів соціальної структури, які знаходяться у постійному відтворенні. Незважаючи на розходження у визначенні ґенези та механізмів соціальних змін, більшість провідних вчених, які представляють різні підходи щодо пояснення соціальних змін, віддають перевагу ідеї свідомої діяльності людини, "вбудованої" в структурні обмеження, що обумовлює процес соцієтальних змін і постає важливим компонентом трансформаційного механізму суспільства.

У другому підрозділі "Теоретичні підходи до вивчення соціальних змін у пострадянських суспільствах" конкретизовано загальнотеоретичні моделі пояснення соціальних змін щодо пострадянських суспільств та систематизовано положення методологічних підходів, які застосовуються вітчизняними та західними вченими в останні п’ятнадцять років у поясненні процесів трансформації у пострадянських країнах. Виокремлено модернізаційний, формаційний, транзитивний та трансформаційний (або динамічний) підходи, проаналізовано їх основні теоретико-методологічні позиції. Зроблено висновки про гносеологічні перспективи та обмеження даних підходів щодо аналізу та пояснення трансформаційного процесу у пострадянських суспільствах. Процес пострадянської трансформації концептуалізується як специфічний процес соцієтальних змін, який охоплює усі основні підсистеми суспільства та характеризується особливим, властивим йому механізмом. У цьому підрозділі доводиться, що найбільш аргументованим проектом соціологічного осмислення пострадянських трансформаційних процесів виявляється діяльнісно-структурний підхід, основним фокусом якого є пояснення соцієтальних змін за допомогою “соціальної компоненти” пострадянської трансформації: взаємодії структури, культури та “агентства” суспільства, що зумовлює діючі сили, напрямки та темп трансформаційної динаміки. Здійснений аналіз теоретико-методологічних підходів дає можливість обґрунтувати авторську позицію щодо методологічних засад аналізу трансформації пострадянського суспільства, яка запропонована у другому розділі роботи.

У другому розділі "Методологія аналізу пострадянського трансформаційного суспільства" обґрунтовується структурно-діяльнісна методологія вивчення трансформації пострадянського суспільства, виокремлюються рівні аналізу трансформаційного процесу та його провідні механізми. Концептуальні засади авторської методології аналізу пострадянського трансформаційного суспільства обґрунтовуються у першому підрозділі "Базовий соцієтальний трикутник". У розробку методології дослідження унікальних трансформаційних процесів пострадянських суспільств покладено ідею про провідну роль соціальних дій та якостей акторів і соціальних структур, які зумовлюють такі дії, а також теоретичну модель соцієтальної трансформації Т.І. Заславської. Три проекції соціальної структури – інституційну, соціально-групову та людський потенціал – прийнято в дослідженні за систему координат для виявлення специфіки соціальних дій та механізмів трансформації суспільства. На відміну від традиційного виділення таких сфер або підсистем суспільства, як політика, економіка, право та культура, запропонований підхід дає можливість, з одного боку, системного і міждисциплінарного аналізу трансформаційного суспільства, з іншого боку, дає можливість обґрунтувати засади комплексної відповіді на одне з головних питань соціології: як утворюються, відтворюються та змінюються типи суспільств, які їх аспекти стають найбільш значущими в періоди швидких якісних змін, зокрема у пострадянських трансформаціях. Відповідно, головним фокусом аналізу стають ті структурні та культурні особливості, а також рушійні сили (індивідуальні чи соціогрупові), які керують функціонуванням суспільства, чи, інакше кажучи, механізми та ті їх елементи, які призводять до дії ці механізми. У наступних підрозділах відповідно до запропонованої схеми окреслено методологію аналізу пострадянського трансформаційного суспільства на інституційному, соціогруповому, ціннісно-нормативному та діяльнісному рівнях.

У другому підрозділі – "Інституційний рівень аналізу трансформаційного суспільства" – підкреслюється, що процеси радикальних соцієтальних змін нерозривно пов’язані з декомпозицією, реконструкцією, фрагментацією, а часом і повним руйнуванням певних соціальних інститутів та водночас становленням, упровадженням, реконструюванням інших соціальних інститутів. Для виокремлення особливостей цих процесів зосереджено увагу на методологічних засадах неоінституційного підходу, який не суперечить структурно-діяльнісній методології. Формування нових соціальних інститутів відбувається завдяки активної двосторонньої діяльності з боку формальних законотворчих структур та множинності соціальних акторів, які інтеріоризують чи саботують існуючі запроваджені правила взаємодій, або створюють альтернативні правила. Діяльність формальних законотворчих структур не може бути не активною, бо саме в інституційному просторі закріплюється, легалізується та легітимізується розподіл влади і механізми боротьби за владу. Правила і практики поведінки групових соціальних акторів, котрі можуть діяти узгоджено або подібно та накопичують легітимні форми взаємодій, приводять до впливу на інституційний процес, оскільки розподіл владних повноважень та визначення механізмів боротьби за владу більш чи менш зачіпає інтереси майже усіх індивідуальних та групових акторів. Сукупність усталених, поширених форм взаємодій утворює ядро інституційного простору та втілює культурні та правові особливості суспільства або певних соціальних груп, їх цінності та норми. Менш поширені форми взаємодій і практик соціальних акторів, недостатньо засвоєні чи такі, що суперечать легальним чи легітимним у певній спільноті "правилам гри", залишаються на периферії інституційного простору і утворюють потенціал для змін. Аналіз мезорівня трансформаційного суспільства фокусується не на макроінституційних змінах "правил гри" і не на практиках індивідуальних акторів, спрямованих на те, щоб слідувати "правилам" чи створювати власні "правила", а на груповому рівні спільних або подібних практик, які призводять до декомпозиції або узгодження соціальних інститутів на макрорівні, а також оформлюють індивідуальні соціальні практики на макрорівні суспільства.

У третьому підрозділі "Структурно-груповий рівень аналізу трансформаційного суспільства" здійснено аналіз складу, компонентів та конфігурацій соціально-групової структури, які виступають показниками соцієтальних змін більш глибокого (у порівнянні з інституційним) рівня суспільного життя, оскільки є основою соціальної "будови" суспільства, відбивають якісну визначеність акторів соціального процесу, а також значно менше піддаються цілеспрямованому впливу. Аргументовано, що декомпозиція соціально-групової структури опосередковано є показником змін в інституційному просторі. Інституційне поле, яке регулює усі сторони життєдіяльності суспільства за допомогою цілісної системи норм, правил і форм контролю, водночас легітимізує сукупність соціальних ролей і статусів, що реально та потенційно існують у певному суспільстві. Така сукупність виступає реальною структурою позицій та можливостей, фіксує соціально-стратифікаційну структуру, з одного боку, та формує групову композицію суспільства, з іншого. Таким чином визначена соціально-групова структура стає певною мірою суб'єктом самозмін, оскільки груповий компонент наповненості структурних позицій та диспозицій залишає можливості для змін як з боку нормативно-інституційних, ціннісно-культурних, так й інноваційно-людських ресурсів і потенціалів діяльності групових суб'єктів. З позицій пояснення пострадянських трансформаційних процесів важливим є виокремлення декількох компонентів соціогрупової проекції суспільства. По-перше, вивчення композиції структури можливостей, ресурсів і позицій, їх конфігурації та / або ієрархії ("структура" соціогрупової структури). По-друге, істотним є груповий склад соціальної структури, а саме – якісний склад акторів, основні соціальні групи, які відрізняються певними можливостями, інтересами та ролями в конкретній структурі ресурсів і позицій. Та, по-третє, визначеність та усталеність структури, опосередкована процесом ідентифікації соціальних акторів з певними позиціями у соціальній ієрархії та соціально-групова ідентичність, певна визначеність і консистентність позицій і груп.

Під час змін соціальної структури габітуси соціальних акторів складають основу її пластичності, пружності та збалансованості, гасячи ефекти різких змін завдяки зверненості до звичок, традицій, повторюваностей, яка дає можливість розпізнавати форми та змісти соціальних дій. Поняття габітусу дозволяє пояснити утворення та відтворення соціальних ієрархій за умов невизначеності і соціальної неусталеності через повсякденні практики людей завдяки тому, що габітуси існують як уявлення про правила і форми соціальних дій, які є "протягнутими" з минулого, та перетворюються соціальними акторами в процесі взаємодій під впливом нових структурних обмежень і можливостей. Таке тлумачення механізму соціального утворення-відтворення соціально-групової структури дозволяє пояснити ще один дуже важливий момент специфічного розвитку пострадянського трансформаційного суспільства: дублікацію формальних структур, практик та інститутів неформальними (тіньовими) структурами, інститутами та практиками.

Четвертий підрозділ "Ціннісно-нормативний рівень аналізу суспільства, що трансформується" присвячено розглядові впливу змін у культурі та нормативності пострадянського суспільства на поведінку і соціальні характеристики акторів на макро-, мезо- та мікрорівнях суспільної системи. Нормативна компонента будь-якої культури суспільства пов'язує інституційну та групову структури, забезпечує консистентність та легітимність правил поведінки соціальних суб'єктів у різних життєвих ситуаціях і сферах суспільного життя – від повсякденних рутинних дій до напружених ситуацій життєвого вибору. Норми, які складають основу правил поведінки групових соціальних суб'єктів, можуть бути традиційними ("так правильно, тому що так було завжди"), такими, що виходять із загального сенсу, або середньостатистичними ("так правильно, тому що всі так роблять") та правовими, або формально-легальними, закріпленими у законах, кодексах, уставах тощо ("так правильно, бо закон є закон"). В інтеріорізованому вигляді норми виступають у формі особистих переконань, вірувань, суджень, думок, що виявляються за допомогою масових та спеціалізованих опитувань. Динаміка зміни відчуття "правильності" того чи іншого способу діяльності різними соціальними суб'єктами, яка фіксується за даними досліджень, піддається ситуативним впливам. Це є тим найрухливішим пластом соціокультурної проекції мезорівня соціальної системи, в якому відбувається первісне накопичення змін моделей, зразків, способів реакцій на нові ситуації і умови життєдіяльності, які якісно змінилися за дуже короткий час. Спадщина радянської культурно-ідеологічної системи "подвійної свідомості" та "подвійної моралі" у сукупності з локальними особливостями культурно-історичного розвитку українського суспільства зумовила відсутність у суспільстві ціннісного консенсусу як у ставленні до, з одного боку, формальних правил поведінки на макрорівні суспільства (що описують як "узаконене беззаконня"), з іншого, – до нормативної поведінки на мезорівні суспільства (співіснування взаємовиключних ролей та соціальних позицій, які займають актори), а також сприйняття соціальними акторами власної поведінки на макрорівні взаємодій як "вимушеної" під впливом зовнішніх обставин.

У п’ятому підрозділі "Діяльнісний рівень аналізу трансформаційного суспільства" увагу зосереджено на обґрунтуванні доцільності аналітичного виділення діяльнісного рівня як самостійної площини дослідження. Переважно діяльність розглядається або як складова механізму функціонування суспільства, або як компонент суспільної системи (соціальна динаміка у протилежність соціальній статиці чи соціальна мобільність у протилежність соціальній структурі), або як теоретична перспектива ("теорія діяльності"), що описує загальний філософсько-соціологічний підхід до пояснення проблематики свободи людської діяльності в умовах існуючих структурно-інституційних та групових обмежень). У межах запропонованого підходу до вивчення суспільних трансформацій виділення діяльнісного рівня дослідження має принципове значення, оскільки саме в період суттєвих соціальних змін діяльнісний, чи динамічний аспект суспільного устрою виходить на перший план життєдіяльності суспільства та, відповідно, його теоретичної рефлексії. У залежності від співвідношення сили і спрямованості взаємодії між структурою та акторами, яка опосередкована культурними факторами, суспільство стає або на шлях простого відтворення, або динамічних змін. Тому одним із важливих наукових завдань є визначення домінуючих у сучасному трансформаційному процесі установок і стратегій поведінки різних груп населення, а також спроба охарактеризувати за їх допомогою можливості та межі інституційних змін, їх конгруентність глобальним процесам та локальній специфіці. Дослідження установок і стратегій поведінки соціальних акторів різних рівнів соціальної структури дозволяє виділити діяльнісний аспект трансформації сучасного пострадянського суспільства та його структурну конфігурацію, що в сукупності обумовлює соціокультурний потенціал механізму трансформації суспільства.

Третій розділ роботи "Соціокультурний потенціал як основа механізму трансформаційної динаміки" присвячено розробці аналітичного концепту "соціокультурний потенціал трансформації", який автором вписано у концепцію дуальності структур та діючих акторів; розкрито сутність, рівні прояву та особливості об’єктивації соціокультурного потенціалу, запропоновано їх теоретичне та емпіричне визначення. Соціокультурний потенціал визначається як комплексна характеристика культурних, структурних, символічних, соціальних, особистісних ресурсів індивідів та їх спільнот з точки зору їх здатності (спроможності, готовності, наміру) діяти відповідно до власних цілей, прагнень, структурних позицій та ресурсів. Відповідно, соціокультурний потенціал трансформаційного суспільства є якісним показником діяльнісних сил трансформаційних процесів, а також – з точки зору теоретичної моделі – опосередковуючою ланкою між соціальною структурою та діючими акторами. Життєві стратегії, характерні для різних соціальних акторів (індивідуальних та групових, які діють подібним чином), розглядаються як найважливіші форми об’єктивації соціокультурного потенціалу на мезорівні аналізу суспільства, розуміння яких дозволяє наблизитись до розуміння динаміки трансформації суспільства в цілому.

У першому підрозділі третього розділу "Механізми динаміки трансформаційного суспільства" концептуалізується уявлення про соціальний механізм, місце поняття в методології дослідження процесу пострадянської трансформації. Сутність соціального механізму виявляється у взаємодії та взаємопроникненні структури і "агентства" (тобто спроможності акторів до дії, спрямованої на застосування та перетворення можливостей структури). В інтерпретаційних рамках структурно-діяльнісного підходу найбільш важливими компонентами соціального механізму, відповідального за трансформаційні процеси, процеси відтворення і, головне, перетворення як інституціональної, соціогрупової, діяльнісної (суспільних практик – в термінології Т.И. Заславської, або "агентності" в термінології М. Арчер), так і ціннісно-нормативної структур є соціальні практики людей, що відбуваються в рухливих структурних і культурних умовах, здатні не тільки "рутинно" відтворювати існуючі структури і правила, але й утворювати нові, що відповідають матеріальним і духовним вимогам соціальних акторів. Здатність творити, вбудовуватись в існуючі структурно-культурні обмеження, а також переборювати їх обумовлює найважливішу для суспільства та соціальних акторів якість "суб’єктності", або "агентства". Від його розвитку залежить динаміка суспільства в цілому, і зокрема, певна завершеність пострадянського трансформаційного процесу. При цьому під завершеністю трансформації ми розуміємо знаходження суспільством якісної визначеності суспільних відносин та їх стале відтворення у результаті більш чи менш тривалих глибинних змін попередньої радянської форми суспільної динаміки. Якість суб’єктності, "агентства", по суті, утворює соціокультурний потенціал суспільства, або ціннісно-нормативне середовище певних соціальних акторів, їх здатність до певних соціальних дій, що реалізується в їх соціальних практиках. Таким чином, соціокультурний потенціал можна розглядати як базову характеристику механізму трансформації, ту його соціокультурну основу, яка зумовлює не тільки власне динаміку процесу (його темп, ритм, тощо), але й змістовну спрямованість трансформації, а також ті перешкоди та обмеження, які визначають, чи буде даний механізм функціонувати успішно, та якими є ті умови, за яких певні соціальні механізми "не спрацьовують".

Другий підрозділ "Соціокультурний потенціал трансформації суспільства: сутність, форми та рівні прояву" присвячено розробці поняття "соціокультурний потенціал". Соціокультурний потенціал трансформації суспільства визначається автором на макрорівні соцієтальної системи як виникаюча (емерджентна) якість, яка характеризує життєздатність суспільства та його внутрішні можливості подальшого саморозкриття і самореалізації; це сукупність ресурсних і ціннісно-нормативних можливостей суспільства, які визначають напрямки та обмеження його вірогідних змін, а також найбільш імовірні ефекти цілеспрямованого реформування суспільства. На мезорівні суспільства соціокультурний потенціал виявляється у напруженості між можливостями структури та здібностями соціальних акторів їх застосовувати у власних соціальних практиках, віддзеркалює реалізованість практичної культури у структурованому середовищі соціальних акторів.