Попович Г.М. Умови інституціалізації соціальної роботи в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У вступі обґрунтована актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, сформульовані мета і завдання дослідження, висвітлені наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наведена інформація щодо публікацій та апробації роботи.

Перший розділ — “Потреби як визначальна умова інституціалізації соціальної роботи” — містить аналіз соціологічного змісту поняття “інституціалізація” та дослідження зумовленості соціальної роботи потребами індивідів та соціальної безпеки суспільства.

Теоретична інтерпретація поняття “інституціалізація” уточнює категоріальний апарат дисертаційної роботи та тлумачення цього явища з погляду поставлених у ній дослідницьких завдань. Інституціалізація соціальної роботи розглядається як історичний процес виокремлення і закріплення на основі легітимації та професіоналізації суспільних відносин допомоги, приведення їх у систему, орієнтовану на задоволення потреб індивідів і груп з порушеними умовами життєдіяльності та соціальну безпеку суспільства.

Зумовленість різних форм допомоги основними рівнями потреб індивідів простежена на історичних прикладах вирішення проблем бідності, безпритульності, старцювання, підтримки потерпілих від катастроф та людей з обмеженими можливостями. У первісному суспільстві більшість потреб задовольнялися головним чином через інститут сім’ї і родинних зв’язків, що зумовило існування общинно-родового типу соціальної підтримки. З виникненням християнства ці функції виконують також церкви і монастирі (конфесійний тип). Згодом їх перебирають на себе і територіальні, професійні та релігійні общини — братства, цехи, парафії (суспільно-корпоративний тип). Для індустріального і постіндустріального суспільства характерним є розповсюдження і домінування державного та громадського типів соціальної підтримки при збереженні елементів більш ранніх.

 Орієнтованість на потреби соціальної безпеки розглянута в контексті збереження стабільності як функціональної вимоги соціальних систем. На основі вторинного аналізу соціологічної інформації показано, що соціальна складова у структурі національної безпеки містить ряд ризиків, які можуть призводити до незадоволення, напруги і конфліктів. Прагнучи уникнути цих явищ, суспільство у процесі соціогенезу виробило різні типи дій для підтримки вразливих верств населення. Їх формування пояснюється на основі теорії соціальної дії М. Вебера. Відмічено, що в різні історичні періоди спостерігається зміщення акцентів на тих чи інших типах дій.

 Традиційна дія, заснована на нормах, правилах і звичаях, які передаються від покоління до покоління, характеризувала відносини допомоги первіснообщинного ладу. Окремі її види (толока, супряга та ін.) збереглися в українській культурі донині.

Елемент афективної дії, тобто емоційної реакції на проблеми інших людей, невід’ємний від процесу здійснення соціальної допомоги в усі часи. Внутрішня мотивація цього типу дій у соціальній роботі зумовлюється особистісними даними індивіда, його суб’єктивними відчуттями. Вона пов’язана з ідеями солідарності, усвідомленням того, що бідність, інвалідність, сирітство, бездомність – об’єктивні феномени суспільства, від яких не застрахована жодна людина, а окремі можуть послужити причиною дестабілізації суспільства. Ціннісно-раціональна поведінка у сфері допомоги в Україні особливо характерна для періоду Київської Русі. Дії суб’єктів допомоги базувалися на вірі в безумовну релігійну і моральну цінність допомоги, незалежно від того, до чого вона приведе.

Цілераціональна або інструментально-раціональна дія виступає основною стратегією поведінки при здійсненні відносин допомоги в сучасний період. Мотивація діяльності – раціональний гуманізм, тобто прагнення забезпечити стабільність у суспільстві. Зміст діяльності суб’єктів соціальної роботи має визначену мету, чітко усвідомлюється ними і є зрозумілим для оточуючих і клієнтів, спонукаючи останніх до прийняття адекватних самостійних актів, які також мають мету і сенс. Елементи подібної мікросоціальної практики прослідковуються і в попередні віки. Перехідними ланками від ціннісно-раціональних до інструментально-раціональних дій у сфері здійснення допомоги можна вважати парафіяльну форму допомоги і суспільну опіку.

Зроблений аналіз дає підстави вважати, що соціальна робота формувалася на основі узагальнення, ідеалізації і абстрагування із багатоманітних дій найбільш суттєвих шляхом співвіднесення їх з потребами індивідів і соціальної системи. Пропонуючи шляхи і методи вирішення соціальних проблем на так званих мікро- і мезорівнях, тобто на рівнях безпосередньої роботи з клієнтами, вона водночас безпосередньо пов’язана з тими глобальними завданнями, які ставляться державою на макрорівнях.

У другому розділі — “Легітимація соціальної роботи” – викладено теоретичне осмислення соціальної роботи через пояснення і виправдання дій з надання допомоги (когнітивна інтерпретація) та їх організаційно-правове унормування (нормативна інтерпретація). Для аргументації першого положення використано феноменологічну концепцію П. Бергера і Т. Лукмана про чотири рівні легітимації: дотеоретичний, початкових теоретичних суджень, власне теорій, принципів як символічних універсумів.

Дотеоретичний рівень пов’язується із пошуком прийнятних способів підтримки ближніх під час складних життєвих ситуацій, на основі яких формувалися впорядкування і контроль відносин у цій сфері. В результаті виникли культові (обереги, тризна, братчина), общинно-родові (призначення громадських родичів, почергове утримання, приймацтво, дарообмін), господарські (толоки, складчина, супряга) форми допомоги. Ці архаїчні моделі створювали структурні елементи діяльності (об’єкти, ідеологію, зміст, мету, ресурси, суб’єкти) як зразки для наслідування. Через повторення і оцінку кожного наступного покоління вони перетворювались у стандартизовані звичаї і традиції.

Як приклад другого рівня легітимації (початкові теоретичні судження) проаналізовані окремі положення релігійних повчальних творів, полемічної літератури, праць українських філософів, які мали значний вплив на становлення суспільної свідомості в питаннях підтримки вразливих категорій населення.

Виокремлення соціологічно орієнтованих, психологічно орієнтованих та комплексно орієнтованих теорій і моделей характеризує третій рівень легітимації. Перші (системна, екологічна, соціально-радикальна, рольова теорії та теорія стигматизації) роблять наголос на фізичному і соціальному середовищі клієнтів. Серед психологічно орієнтованих теорій на розвиток соціальної роботи вагомий вплив здійснили психодинамічний та екзистенційно-гуманістичний підходи. Комплексно-орієнтовані теорії спрямовують спеціалістів на цілісне бачення проблем клієнтів і надають інтегративні та еклектичні можливості для їх вирішення (когнітивно-біхевіористські концепції, теорія кризового втручання, орієнтована на вирішення завдання модель).

Принципи як символічні універсуми для легітимації інституційного порядку (четвертий рівень легітимації) розглядаються не лише як символ гуманістичної орієнтації соціальної роботи, а й засіб регуляції та інтеграції професійних відносин. Охорона соціальних прав, клієнтоцентризм, активізація, максимізація ресурсів служать визначальною основою у процесі здійснення практичної соціальної роботи. Тому криза ціннісних орієнтацій, моральних і етичних норм суспільного життя негативно позначаються на соціальній політиці в цілому і соціальній роботі зокрема, про що свідчать наведені історичні факти.

Організаційно-правове унормування соціальної роботи відбувалося через надання виробленим і усвідомленим у процесі практики відносинам допомоги сили закону. Ці процеси безпосередньо пов’язані із формою організації державної влади і соціально-економічним ладом, розвитком політичних інститутів, культурою, суспільною свідомістю і активністю населення. Організаційно-правове регулювання формує систему структур і механізмів, які гарантують допомогу вразливим верствам населення на основі об’єктивного, заснованого на праві порядку професійної і непрофесійної діяльності. Ця система складна і суперечлива, знаходиться в постійній динаміці, удосконалюючись і пристосовуючись до мінливих умов суспільного буття.

Третій розділ – “Професіоналізація соціальної роботи” – розкриває початки професійної соціальної роботи на рубежі ХІХ-ХХ ст., особливості її сучасного розвитку та міждисциплінарний статус. Такі фактори, як активізація діяльності благодійних організацій і перетворення діяльності з надання допомоги в основне заняття для значної кількості людей, урядові освітні реформи, розповсюдження західних зразків професійної освіти, всеросійські та міжнародні форуми спеціалістів сприяли започаткуванню фахової підготовки працівників у галузі суспільної опіки в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст., що співпадає із тогочасними зарубіжними тенденціями. У радянський період ці зачинання були призупинені, еволюційний розвиток професії перерваний, а загальний процес її інституціалізації набув дискретного характеру.

Відновлення професійної соціальної роботи в Україні та її повернення у загальносвітове русло розпочалося з 90-х років ХХ ст. Ознаками сучасної інституціалізації освітньої діяльності виступають: підготовка фахівців зі спеціальності 7. 040202 “соціальна робота” у державних і недержавних вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, ускладнення і урізноманітнення процесу навчання завдяки різним рівням і напрямкам спеціалізації, міжнародна допомога в організації навчання.

Дослідження міждисциплінарного статусу соціальної роботи здійснено через аналіз проблем професійної інтеграції та диференціації соціальної роботи і соціальної педагогіки. До перших віднесені “молодість” цих професій, наявність спільних методів і технологій та об’єктів діяльності, невідпрацьованість кваліфікаційних характеристик кожної із професій, вплив зарубіжних традицій, залучення фахівців різних галузей до наукової і практичної діяльності у сфері соціальної роботи, екстенсивне розмивання меж соціальних наук як загальний процес.

Для з’ясування специфіки соціальної роботи як виду професійної діяльності у порівнянні з соціальною педагогікою виокремлюються базові дефініції, мета, функції і завдання кожної. Архетипами мовної номінації нинішньої соціальної роботи визнаються терміни “допомога”, “суспільна опіка”, “благодійність”, “соціальне забезпечення”, які характеризують її як допомагаючий феномен, орієнтований на потреби окремих індивідів, груп і суспільства в цілому. Для соціальної педагогіки як галузі загальної педагогіки базовими є поняття “розвиток” “навчання”, “виховання”, “освіта”, “соціалізація”, “адаптація” у взаємозв’язку із конкретними соціокультурними умовами середовища, тобто вона виступає як навчальний і виховний феномен. Функції соціальної роботи – терапевтична, соціального розвитку, відстоювання інтересів, захист, надання послуг, соціальної педагогіки – виховна, соціально-правова, соціально-реабілітаційна. Спеціалісти соціальної роботи працюють із ситуаціями, зумовленими соціальною дезадаптацією клієнтів (індивідуальною, сімейною, суспільною), яка пов’язана з економічними, політичними, культуральними та духовними умовами їх життєдіяльності і усвідомлюється як несприятлива. Тому вони орієнтовані на реалізацію потреб клієнтів через допомогу, розвиток їх внутрішніх і залучення зовнішніх ресурсів, а також зміни або реформування окремих елементів соціальної системи задля покращення умов життєдіяльності людини. Метою соціальної педагогіки виступає двосторонній процес: становлення особистості як суб’єкта соціального життя та створення для цього педагогічно сприятливого середовища.

Розмежування діяльності соціального працівника і психолога здійснено на прикладі роботи з людьми, що переживають кризу. Наголошено, що до компетенції психолога входить сприяння людині у вирішенні широкого кола проблем, породжених внутрішнім, душевним життям у соціумі. Спільно з пацієнтами він вирішує завдання переоцінки ситуації. Зовнішній, буттєвий аспект проблем людини, який служить негативним фоном (помешкання, працевлаштування, матеріальні нестатки і т. ін.) залишається поза сферою їх втручання. Соціальна робота починається там, де спеціаліст допомагає клієнту змінити саму ситуацію.

Сучасний етап професіоналізації соціальної роботи характеризується як такий, що не позбавлений проблем у розвитку фахової освіти та суперечностей у площині розмежування з іншими видами діяльності, однак свідчить про прямування до професійної зрілості.