Портнов Становлення і розвиток конституційного судочинства в Україні: теоретичні та практичні проблеми

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання, об’єкт і предмет, методологічна основа, розкривається наукова новизна, формулюється теоретичне і практичне значення основних положень дисертації, викладаються апробація результатів дослідження та перелік публікації.

Розділ 1 «Методологія формування конституційного судочинства в Україні» складається з чотирьох підрозділів і присвячений визначенню теоретико-методологічних підходів щодо аналізу сутності конституційного судочинства, встановленню його юридичного змісту.

Підрозділ 1.1. «Аналіз наукових поглядів на конституційне судочинство (зміст, особливості і види процесуальних форм)» присвячений вивченню генезису наукових поглядів щодо сутності конституційного судочинства, змісту конституційної юрисдикції. Виділені три групи наукових поглядів щодо змісту конституційної юрисдикції: 1) як діяльність щодо захисту конституції (Т. Я. Хабрієва, В. Є. Чиркін  та інші); 2) як форма конституційного контролю (О. В. Брежнєв, М. В. Вітрук, Ю. М. Грошевий, А. О. Клішас, В. В. Комаров, Ж. І. Овсепян, В. Є. Чиркін, Ю. Л. Шульженко та ін.); 3) як складова конституційної юстиції (правосуддя) (С. В. Боботов, В. О. Гергелійник, О. О. Мироненко, І. С. Назарова, М. Д. Савенко, М. В. Савчин, А. О. Селіванов та ін.). У першій групі наукових поглядів було недостатньо враховано функцію офіційного тлумачення Конституції та законів. Представники другої групи наукових поглядів доводять, що основною функцією конституційних судів є конституційний контроль за правовими актами на предмет їх несуперечності конституції. Водночас зазначалось, що конституційне правосуддя є найвищою формою контролю (зокрема, М. В. Вітрук). Прихильники останнього наукового підходу обстоюють погляд на конституційну юстицію (правосуддя) як явище, що синтезує у собі два начала – конституційний контроль та форму правосуддя, у результаті чого виникає самостійний вид державно-владної контрольної діяльності у спеціалізованій формі конституційного правосуддя. Аналіз світового досвіду функціонування органів конституційної юрисдикції (Австрія, Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гондурас, Греція, Данія, Індія, Іспанія, Італія, Колумбія, Мексика, Нікарагуа, Норвегія, Панама, Росія, Сальвадор, США, Узбекистан, Уругвай, Філіппіни, Франція, ФРН, Чехія, Швейцарія, Японія) свідчить про те, що узагальнити повноваження конституційних судів у різних країнах складно. Однак, були виділені такі основні функції органів конституційної юрисдикції, як загальний конституційний контроль та конституційне правосуддя. Хоча ці функції взаємопов’язані, але перевага в реалізації органами конституційної юрисдикції тих чи інших основних функцій визначає підстави та порядок здійснення процедур конституційного судочинства. Зокрема, вказане стосується реалізації права звернення до конституційного суду приватних осіб. У випадку здійснення конституційним судом переважно функції загального контролю приватні особи не мають права звертатись до конституційного суду. Порівняння змісту цих функцій із функціями, здійснюваними Конституційним Судом України, дає підстави визначити його як орган конституційного правосуддя. Він має також повноваження щодо тлумачення Конституції України та законів України.

На підставі аналізу та узагальнення наукових поглядів (зокрема, М. В. Вітрука, П. Є. Кондратова, Б. А. Страшуна, І. С. Назарова та ін.) визначено, що конституційне судочинство являє собою насамперед певний процесуальний порядок, предметом якого є конкретна справа. Встановлено, що умовою і підставою звернення до Конституційного Суду є правовий спір (конфлікт) – спір про право, звернення щодо тлумачення певної норми Конституції чи законодавчого акта тощо. Конституційне судочинство в Україні здійснюється за такими стадіями: прийняття конституційного подання чи конституційного звернення, відкриття конституційного провадження, розгляд справи та прийняття рішення. У інших країнах загальний процесуальний порядок відправлення конституційного правосуддя складається з таких стадій, як: підготовка справи, проведення судових засідань, прийняття рішень. Крім того, встановлюються спеціальні процедури по окремих категоріях справ.

Конституційний процес (судочинство) визначено окремим видом юридичного процесу, оскільки як правове явище відповідає усім його ознакам, однак має й такі, які дають підстави відокремлювати його від інших видів. Це такі ознаки конституційного судочинства, як: 1) підстави його здійснення, встановлені Конституцією України та Законом України „Про Конституційний Суд України”; 2) процесуальний порядок реалізації визначений Законом України „Про Конституційний Суд України” та конкретизований Регламентом Конституційного Суду України; 3) наявність істотної відмінності від судочинства з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, а саме – не усі їх основні принципи покладені в основу конституційного судочинства, а лише ті, які є, реалізуються у особливих формах. У межах єдиного судового конституційного процесу в Україні виділені такі види проваджень: 1) щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України,  актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування; 3) конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим; 4) відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради України,  актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина; 5) конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина; 6) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 7) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в  порядку імпічменту; 8) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

У підрозділі 1.2. «Предмет конституційного судочинства як об’єкт наукового дослідження» здійснено характеристику предмета, виходячи зі змісту конституційних процесуальних відносин у сфері відправлення конституційного правосуддя.

Як окремий вид юридичного процесу конституційне судочинство реалізується у процесуальній формі, а відповідні відносини віднесені до процесуальних. Процесуальною формою реалізації конституційного судочинства названа сукупність визначених нормами конституційного процесуального права однорідних процедурних вимог до дій учасників судового конституційного провадження, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату, пов’язаного із здійсненням окремих повноважень Конституційного Суду щодо гарантування конституційного ладу в Україні. Конституційні процесуальні відносини визначені як урегульовані нормами конституційного процесуального права суспільні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства. Доведено, що конституційне процесуальне право являє собою галузь процесуального права, оскільки має особливі, характерні тільки для цієї галузі процесуального права елементи правового режиму: а) особливий порядок виникнення та формування прав та обов’язків, визначений Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» і конкретизований Регламентом Конституційного Суду України; б) специфіка процесуального порядку прийняття рішень та надання висновків, замість накладання санкцій, що, зокрема, характерно для провадження у справах про адміністративні правопорушення чи у кримінальних справах; в) особливості дії єдиних принципів конституційного судового процесу, які на відміну від принципів судочинства у загальних судах прийнятні для нього, а ті, що прийнятні, реалізуються у своєрідних формах. Підтримуючи позицію ряду вчених (зокрема, О.Ф. Скакун) про те, що галузі процесуального права регулюють відносини між судом і учасниками процесу, вказано, що предмет конституційного процесуального права являє собою сукупність однорідних суспільних відносин, які складаються між Конституційним Судом України і учасниками процесуального порядку розгляду ним правових спорів (конфліктів).

Предмет регулювання конституційним процесуальним правом відмежовано від предмета регулювання іншими галузями права на підставі виявлення якісної однорідності складових елементів: суб’єктів, об’єктів, змісту та динамічних факторів. У конституційних процесуальних відносинах суб’єктами виступають: 1) Конституційний Суд України як організатор провадження та суб’єкт його здійснення; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи Конституційним Судом України; 3) особи, які не мають зацікавленості у розгляді справи. Найменш врегульованим є процесуальний статус представників суб’єктів права на звернення до Конституційного Суду України. Цих суб’єктів віднесено до категорії осіб, які мають зацікавленість у розгляді справи конституційної юрисдикції. Процесуальна правосуб’єктність свідків, експертів, спеціаліста, перекладача певною мірою визначена Регламентом Конституційного Суду України. Однак статтею 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються судочинство, засади судової експертизи. Отже, є необхідним врегулювання процесуального статусу учасників конституційного провадження законом, а не Регламентом Конституційного Суду України.

Об’єктом конституційних процесуальних правовідносин визначено правові спори (конфлікти). Їх основними ознаками названо: наявність конституційно-правового елементу (конституційної норми, конституційного процесуального правовідношення); завершення у юридичний спосіб – шляхом прийняття Конституційний Судом висновку або рішення залежно від категорії конституційно-правового конфлікту; наявність процесуальної форми конфлікту – справи конституційної юрисдикції. Виділено такі групи правових спорів: 1) спори про право; 2) власне правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури; 4) компетенційні спори суб’єктів права; 5) спори захисту прав і свобод людини і громадянина.

У підрозділі 1.3. «Принципи побудови і формування конституційного судочинства» для з’ясування сутності терміна «принцип» та формулювання його змісту стосовно конституційного судочинства проаналізовано два аспекти цієї проблеми. Перший – філософський, на підставі якого визначено підходи щодо сутності загального поняття. Другий – юридичний, виходячи з розуміння  конституційного судочинства як правового явища, що передбачає врахування надбань загальної теорії права, окремих галузевих юридичних наук, які не суперечать концепції конституційного правосуддя. У загальнофілософському сприйнятті принцип формулюється як основа поведінки. З юридичної точки зору під принципом розуміється правова основа, в якій відтворені ідеї права, цінності, і тому вони мають вищу юридичну силу. Специфіка конституційного судочинства, яка має бути врахована при формулюванні принципів, проявляється у наступному. Конституційне судочинство являє собою здійснення операцій з нормами конституційного права, пов’язаними із вирішенням правового спору (конфлікту) у формі юридичної справи.

Призначенням принципів конституційного судочинства є: а) здійснення узагальненого закріплення основ конституційного судового процесу; б) забезпечення однотипного формулювання конституційних процесуальних норм; в) забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом встановлення засад вирішення правових конфліктів на підставі й у порядку, визначених нормами конституційного процесуального права.

У підрозділі 1.4. «Доктрина конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного статусу Конституційного Суду України» охарактеризовано основи доктринальної тематики у сфері конституційного судочинства.

З методологічних позицій категорія «доктрина» є узагальнюючою. Її зміст полягає у сукупності концептуальних положень наукової думки, світогляду, що проявляється через відповідний методологічний підхід щодо розуміння та вивчення певного явища чи процесу. Ця узагальнююча категорія знаходить своє продовження і уточнення у видових категоріях і поняттях. Зокрема, таким є поняття «конституційна доктрина». Серед наукових поглядів щодо ролі конституційної доктрини у системі права виділені такі, інколи протилежні думки: а) конституційна доктрина не є джерелом права, але відіграє певну роль у розвитку та вдосконаленні права та допоміжну роль у правозастосовчому процесі при встановленні змісту застосовуваних норм (Л. П. Ануфрієва, К. О. Бекяшев, Г. К. Дмитрієв, О. Є. Кутафін); б) є джерелом права не в усіх державах, а її роль важлива для правотворчості, оскільки сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій (А. О. Селіванов); в) вона не є джерелом конституційного права (Н. О. Богданова); г) розглядається як реально існуюче вторинне джерело, та що справляє фактичний вплив на право (М. М. Марченко); д) є характеристикою результатів діяльності органу конституційної юстиції (В. С. Нерсесянц); е) вона є юридично значущим аргументом правової позиції органу конституційної юстиції (Т. М. Пряхіна, Т. Я. Хабрієва). Спільним для усіх цих наукових позицій є визнання, безумовно, істотного впливу доктрини (конституційної доктрини) на право. Відмінність полягає у характеристиці цього впливу. Від ключового, внаслідок якого доктрина визнається джерелом права, до прикладного, внаслідок якого роль доктрини зводиться до впливу на формулювання правової позиції Конституційного Суду. Конституційну доктрину визначено як сукупність наукових поглядів, принципів, методологій (сформованих теоретичних підходів) та відповідних методів (способів та засобів наукового пошуку та аналізу) щодо конституційного ладу в державі. Про доктрину конституційного судочинства зазначено як про категорію, вужчу за змістом категорії «конституційна доктрина». Конституційна доктрина не є офіційною формою зовнішнього вираження і закріплення норм конституційного права, не є нормативно-правовим актом чи судовим прецедентом або правовим звичаєм. Доктрина є ідейним, теоретичним, концептуальним наповненням судової практики. Водночас через судову практику, зокрема, практику діяльності Конституційного Суду України, конституційна доктрина і доктрина конституційного судочинства отримує своє офіційне закріплення у рішеннях чи висновках Суду, окремій думці судді. Відтворення у рішеннях єдиного органу конституційної юрисдикції офіційної конституційно-правової доктрини свідчить про те, що сутність такого рішення ширша за сутність рішення, прийнятого у межах реалізації правозастосувачем юрисдикційних повноважень. Виходячи з цього, доцільно встановлювати межі правової регламентації процесуального порядку відправлення конституційного судочинства, уникаючи докладного встановлення процедур та надаючи певний обсяг дискреційних повноважень суддям Конституційного Суду. Обмеженню дискреційних повноважень Конституційного Суду сприятимуть запропоновані критерії прийняття рішень.

Розділ 2 «Еволюція формування і становлення конституційного судочинства в Україні» містить п’ять підрозділів, у яких аналізуються проблеми запровадження в Україні конституційної судової юрисдикції, динаміка розвитку відповідних конституційних процесуальних відносин.

Підрозділ 2.1. «Етапи виникнення і становлення конституційного судочинства» присвячений дослідженню генезису конституційної юрисдикції у світі, його впливу на формування  і становлення конституційного судочинства в Україні. Етапи виникнення і становлення конституційного судочинства були виділені, виходячи з існуючого  невідривного зв’язку конституційного судочинства із тенденціями державотворення, суспільними трансформаціями та напрямами розвитку конституційної юстиції. Такий підхід обрано на підставі аналізу робіт вчених, які вивчали проблеми конституційного контролю (О. В. Брежнєв, М. В. Вітрук, Б. С. Ебзеєв, А. О. Клішас, Ж. Й. Овсепян та ін.), конституційної юрисдикції, конституційної юстиції (А. О. Селіванов, Ю. М. Тодика та ін.). Поряд з цим такий широкий підхід не дає змоги отримати чіткі наукові висновки стосовно етапів становлення конституційного судочинства, адже на формування конституційної юстиції чи конституційного контролю у кожній державі впливало багато чинників, залежних від особливостей розвитку держави. У зв’язку з цим із загальних проблем виокремлено проблеми конституційного судочинства і розглянуто їх з наукових позицій загального і конкретного. 

Вченими було визначено появу конституційного контролю, починаючи з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи займались розглядом спорів між правителями. Зазначалось і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції з середини ХІІІ століття та про запровадження у Португалії судово-конституційного розгляду Кодексом Філіпа (Philips Code) у ХVІІ столітті (Ю. В. Гаврюсов). М. В. Вітрук, розкриваючи сутність конституційного правосуддя, називає загальний термін запровадження конституційного контролю – у епоху середньовіччя. О. М. Мироненко правильно зазначає про те, що історію конституційної юстиції доцільно розглядати у концептуальній площині – від первісних уявлень про демократію, справедливу державу, право, законність тощо, а у практичному аспекті – від народження держави, елементів політичного, квазісудового та судового контролю за дотриманням стародавніх звичаїв.

На становлення конституційного судочинства, формування інституту судового конституційного контролю значною мірою вплинули ідеї професора права Віденського університету Ганса Кельзена. У еволюції європейської моделі конституційного контролю виділяють два головних напрями: перший – збільшення обсягу норм, які перевіряються на предмет їх конституційності; другий – розширення кола суб’єктів та можливостей звертатись до органу конституційної юстиції (Д. Ковачев). Такі напрями відтворюються у юрисдикційних повноваженнях конституційних судів та відповідних процедурах конституційного судочинства. У сучасних європейських конституціях закріплено три основні моделі конституційного правосуддя: 1) у межах загальної судової системи; 2) спеціалізованим конституційним судом; 3) квазісудовим органом. Незважаючи на існування певних відмінностей у повноваженнях відповідних органів конституційної юстиції, їх правові позиції завжди є чинником розвитку законодавства та політико-правового середовища у державі.

Підрозділ 2.2. «Взаємозв’язок процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції» присвячений аналізу найбільш складного питання формування та становлення конституційного судочинства – визначення процесуальних форм його реалізації та встановленню особливостей взаємозв’язку між ними.

На підставі аналізу теоретичних напрацювань вчених у галузях теорії та конституційного права (С. О. Голунський, В. М. Горшеньов, Б. С. Ебзеєв, В. О. Кряжков, О. Є. Кутафін, Л. В. Лазареєв, І. С. Назарова, В. Ф. Погорілко, О. В. Петришин, А. О. Селиванов, М. С. Строгович, Ю. М. Тодика та ін.) доведено, що процесуальна форма включає в себе однорідні процедурні вимоги, спрямовані на досягнення конкретного матеріально-правового результату. Характеристика однорідності процедурних вимог і їх взаємозв’язок із конкретним матеріально-правовим результатом зумовлює доцільність виділення форм діяльності Конституційного Суду України залежно від певного результату діяльності. Якщо необхідно організувати діяльність Суду, доцільно виділяти організаційну форму. У випадку відправлення конституційного судочинства слід визначати процесуальну форму. На відміну від організаційної процесуальна форма завжди є правовою.

Останнім часом вітчизняні науковці здійснювали численні спроби систематизації повноважень органу конституційної юрисдикції або ж їх сутність досліджувалась через функції його діяльності (зокрема, В. О. Гергелійник, О. Л. Копиленко, М. В. Савчин). Зазначені підходи доцільні, оскільки дають змогу поглибити уявлення щодо діяльності органу конституційної юстиції. Водночас для визначення остаточного підходу щодо систематизації повноважень і тим самим виділення процесуальних форм реалізації конституційного судочинства слід звернутись і до теоретичних напрацювань щодо сутності конституційної юрисдикції. Сутність конституційної юрисдикції проявляється у її ознаках: а) є результатом конституційного судочинства; б) пов’язана із нормоконтролем, шляхом здійснення якого реалізується принцип верховенства права; в) здійснюється системою суб’єктів, дій, способів, засобів, форм; г) визначена Конституцією та законами України. Головною ознакою конституційної юрисдикції є те, що вона здійснюється компетентними суб’єктами у зв’язку із розглядом певної юридичної справи – справи конституційної юрисдикції щодо вирішення конституційно-правового спору (конфлікту) (А. О. Селіванов).

Перелік форм реалізації конституційного судочинства визначено на підставі поєднання трьох чинників: компетенції Конституційного Суду України, сутності конституційної юрисдикції, змісту процесуальної форми реалізації конституційного судочинства. Ними визначені: нормо-контрольна, офіційного тлумачення норм Конституції і законів України, форма попереднього розгляду змін до Основного Закону України.

У підрозділі 2.3. «Суб’єкти і учасники конституційного судочинства та їх процесуальні повноваження» розглянуті проблемні питання реалізації процесуальних повноважень суб’єктами і учасниками конституційного судочинства. Це стосується насамперед реалізації права на звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції. У зв’язку з цим було проаналізовано статус суб’єктів звернення до Конституційного Суду. На відміну від існуючих досліджень у цьому напрямі, аналіз здійснювався з метою визначення потреби у розширенні чи звуженні їх кола. З метою визначення спроможності державного органу набути права звернутись до Конституційного Суду (за умови відсутності суперечливості надання цього права його конституційно-правовому статусу), були сформульовані основні та похідні (або додаткові) критерії відповідності. Основними названі: а) орган державної влади виступає як елемент правової держави; б) його діяльність спрямована на захист принципів правової держави; в) реалізує функцію загальнодержавного характеру – охоронну функцію; г) завданням є гарантування верховенства Конституції України на всій території України. До додаткових критеріїв віднесено: зміст діяльності державного органу, який може набути повноваження щодо звернення до Конституційного Суду, має бути потенційно пов’язаний із відправленням правосуддя, а повноваження можуть реалізуватись у процесуальній формі. Доведено, що право місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування звернутись до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення має бути обмежене питаннями офіційного тлумачення тільки законів. Крім того, відповідні конституційні звернення місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають направляти тільки у випадку, коли виникає потреба офіційного тлумачення у зв’язку із прийняттям рішення у справі, розгляд якої здійснюється у порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства і учасником якої є місцеві державні адміністрації чи органи місцевого самоврядування. При цьому права звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції у такому випадку мають набувати і суди.

 У підрозділі 2.4. «Акти конституційного судочинства як форми процесуальної юрисдикції» визначено поняття та види актів конституційного судочинства. Аналіз існуючих наукових поглядів щодо різних аспектів сутності актів органу конституційної юстиції дав змогу виділити три напрями наукового пошуку: а) загальний (з позицій віднесення актів до джерел права чи джерел конституційного права); б) формально-юридичний (відповідність процесуальної форми і змісту актів); в) змістовний (визначення змісту актів). Їх можна назвати різними аспектами дослідження проблеми визначення змісту актів конституційного судочинства. Однак поза увагою науковців залишився підхід щодо визначення акта конституційного судочинства як певного документа, що визначає потребу визначення кола відповідних прийомів і засобів юридичної техніки. На підставі конкретизації наукових поглядів О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенка щодо специфіки конституційного судочинства сформульовано такі групи правил: викладення правових норм в акті, викладення змісту і структури акта, зовнішнього оформлення акта. Доведено, що форма акта конституційного судочинства і його зміст знаходяться у взаємозалежності та взаємозв’язку логічному і змістовному, що відображає не тільки легітимність кожного акта, а й його значення у механізмі правового регулювання конституційних процесуальних відносин. Такі взаємозалежність і взаємозв’язок проявляються ще в одному аспекті процесуальних актів конституційного судочинства, яким є посвідчення ними певних юридичних фактів, пов’язаних із рухом юридичної справи з моменту її надходження до суду до закінчення розгляду і настання юридичних наслідків.

Загальними ознаками актів конституційного судочинства визначені: а) приймає єдиний орган конституційної юрисдикції – Конституційний Суд у зв’язку із реалізацією повноважень щодо здійснення конституційного судочинства; б) призначенням є закріплення процесуальних дій Суду і учасників провадження на кожній його стадії. Акти, які приймає Конституційний Суд України, систематизовані  за ознаками форми діяльності Суду та функціональним призначенням. За першою ознакою виділено три групи актів: а) акти конституційного судочинства; б) організаційні акти (внутрішні акти, прийняті на забезпечення діяльності Конституційного Суду України); в) Регламент Конституційного Суду. Залежно від функціонального призначення виділено чотири групи актів: а) право реалізаційні; б) правозастосовчі; в) процедурні; г) окрема думка судді Конституційного Суду. Акти, які приймає Конституційний Суд України, можуть бути систематизовані й за ознакою суб’єкта прийняття: а) акти, прийняті Конституційним Судом, б) акти, прийняті іншими учасниками конституційного судового провадження. Залежно від юридичних наслідків здійснення судового конституційного провадження, виділено дві групи актів конституційного судочинства: 1) правотлумачні акти; 2) акти застосування норм права.

У підрозділі 2.5. «Проблеми створення нових інститутів конституційного судочинства» визначено, що серед дискусійних питань формування відносин у сфері відправлення конституційного судочинства постає питання про існування інституту конституційної скарги, зміст якого полягає у наявності права громадянина звернутись до органу конституційної юрисдикції за захистом порушених прав і свобод, закріплених у Основному Законі. Проведений аналіз довів, що предмет конституційної скарги стосуватиметься тільки порушення прав і обов’язків людини і громадянина, наданих і гарантованих Конституцією України. Таке право можуть набути іноземці (іноземні громадяни, особи без громадянства), біженці із врахуванням встановлених Конституцією України, чинним законодавством обмежень. Порушення численних суб’єктивних прав та обов’язків, що постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших чинників, до предмета конституційної скарги входити не можуть.

Розмежуванню компетенції між Конституційним Судом України та адміністративними судами з питань запровадження інституту конституційної скарги сприятиме закріплення у чинному законодавстві умов прийняття конституційної скарги: а) вказівка на те, що особа (громадянин України, іноземний громадянина, особа без громадянства) особисто потерпіла від порушення її основних конституційних прав органами державної влади; б) встановлення вимоги про принципове значення конституційної скарги для тлумачення чи застосування норм Основного Закону, або якщо вирішення питання за скаргою необхідне для реалізації громадянином, іноземцем одного з його основних прав. Запропоновано форму прийняття рішення у справі за конституційною скаргою – постанову, оскільки прийняття цього рішення спрямоване на захист основних конституційно визначених прав і свобод людини і громадянина. Доведено доцільність надання права Конституційному Суду України розглядати спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму і, відповідно, позбавити такого права адміністративні суди.

Розвиток інституту принципів конституційного судочинства повинно відбуватись у напрямі забезпечення впровадження усіх загальних принципів судочинства у судовий конституційний процес. У межах інституту окремих видів провадження потребує подальшого розвитку провадження у справах про встановлення відповідності (невідповідності) законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України та провадження щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України. Аналіз особливостей реалізації принципу гласності, інститутів стадій і окремих видів провадження у конституційному судочинстві довів потребу запровадження таких порядків розгляду справи конституційної юрисдикції, як скорочений та звичайний.

Розділ 3 «Науково-практична основа побудови ефективного конституційного судочинства» містить три підрозділи, в яких сформульовані нові підходи щодо побудови ефективної моделі конституційного судочинства.

У підрозділі 3.1. «Конституційне провадження в судовій сфері як умова забезпечення конституційного правосуддя: нові підходи» доведено, що для забезпечення ефективного конституційного судочинства необхідно розв’язати теоретико-правову проблему формування належної процедури відправлення конституційного правосуддя. При опрацюванні проблеми визначення належної процедури відправлення конституційного судочинства необхідно врахувати кілька чинників. Насамперед йдеться про належність конституційного судочинства до системи процесуальних форм відправлення правосуддя. У зв’язку з цим особливе значення мають надбання юридичної думки щодо доктрини формування єдиного процесу, яку розробляли В. О. Рязановський, В. М. Горшеньов, В.В. Комаров та інші і яка отримала подальший розвиток у сучасних напрацюваннях доктрини процесуального права (Ю. М. Грошевий, Є. Г. Лук’янова). Зазначене зумовлює пріоритетність питання щодо встановлення спільних і особливих ознак конституційного судочинства порівняно з іншими формами правосуддя, яке ґрунтується на результатах застосування порівняльно-правового методу наукових досліджень, а також формально-догматичного аналізу. Визначення цих ознак спиралось на наукову думку Ж. Й. Овсепян із урахуванням специфіки правового регулювання відповідних відносин нормами вітчизняного конституційного законодавства: здійснення державним органом судової гілки влади, який має особливий статус єдиного органу конституційної юрисдикції; наявність особливої мети і результатів конституційної судово-процесуальної діяльності; наявність багатьох видів проваджень, які є своєрідними і суттєво різняться від інших форм відправлення правосуддя предметом – певною категорією конституційно-правового спору (конфлікту). Спільними ознаками конституційного судочинства та інших форм відправлення правосуддя названі: а) сутність конституційного правосуддя, як і правосуддя, здійснюваного загальними судами, полягає у розгляді і вирішенні тільки судових справ; б) діяльність з відправлення конституційного правосуддя спрямована на забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави; в) загальнообов’язковість судових рішень для всіх без винятку на всій території України. Головною відмінною від інших форм правосуддя особливістю конституційного судочинства є те, що воно не пов’язане із прийняттям рішення про застосування юридичної відповідальності, не є негативним.

Конституційне судочинство здійснюється у аналітичній формі. Спираючись на підхід професора А. О. Селіванова та Ж. Й. Овсепян, визначено сутність аналітичної форми конституційного судочинства. Зазначена форма не тільки поєднує у собі окремі засади існуючих форм судочинства (змагального, слідчого), а й має особливості, характерні тільки для конституційної форми відправлення правосуддя, які проявляються у наявності двох його аспектів – як політико-юрисдикційного процесу і судової нормотворчості. Рисами конституційного судочинства визначені: а) особлива мета; б) здійснення на найвищому рівні теоретичного узагальнення норм законодавства і судової практики із застосуванням наукових методів пізнання; в) складний предмет конституційного провадження; г) високі вимоги до професійності суддів; ґ) виключно колегіальний характер розгляду справ конституційної юрисдикції та прийняття рішень, висновків; д) поширення дії рішень на необмежене коло осіб; е) особливий характер прояву преюдиціальності рішень.

Доведено, що конституційні процесуальні відносини у сфері відправлення правосуддя Конституційним Судом України виникають, змінюються і припиняються у результаті діяльності чи поведінки суб’єктів таких відносин. Вони не є постійними, а виникають тоді, коли є підстави виникнення у формі відповідних юридичних фактів. Юридичні факти в конституційному процесуальному праві – це такі значущі життєві умови, обставини і факти, які обов’язково зумовлюють юридичні наслідки з виникнення, зміни і припинення процесуальних відносин у сфері здійснення конституційного провадження. Вони поділені на матеріальні і процесуальні. До матеріальних віднесені ті факти, які зумовлюють виникнення процесуальних відносин у конституційному провадженні. Процесуальними визначені факти, які зумовлюють юридичні наслідки у процесі здійснення конституційного провадження. Підставами їх виділення були наукові погляди В. М. Горшеньова, Ж. Й. Овсепян, А. О. Селіванова та особливості цього провадження.

У підрозділі 3.2. «Ефективність здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ» було виділено теоретичну основу розвязання проблеми ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ, яку становлять доктринальні положення і висновки загальної теорії права щодо ефективності правових норм, адже первинною «цеглинкою» механізму правового регулювання (за визначенням структури такого механізму С. С. Алексєєвим) відносин у сфері відправлення конституційного правосуддя є відповідні норми права – конституційного процесуального права. Питання ефективності у праві набули певного ступеня вивчення у 1960–1980-х роках. Вони досліджувались у контексті ефективності правового регулювання, ефективності норм права, підвищення ефективності діяльності органів народного контролю (М. П. Лебедєв, О. С. Пашков, В. І. Нікітинський, І. С. Самощенко, Ф. М. Фаткуллін, Л. Д. Чулюкін, Л. С. Явич, Л. І. Капліна та ін.). Окремий напрям досліджень проблем ефективності у праві становили роботи, присвячені питанням ефективності правосуддя (Г. П. Батуров, Т. Г. Морщакова, І. Л. Петрухін та ін.). У роботах зазначених вчених вивчались питання мети правосуддя, ефективності правозастосовних актів, чинники впливу на ефективність правосуддя. Безпосередньо проблему судового конституційного контролю в Україні досліджувала М. В. Тесленко, однак питання ефективності його здійснення не було достатньо опрацьоване. Пошук науковців, державних діячів спрямовувався переважно на аналіз проблеми ефективності правосуддя, яка пов’язувалась, у багатьох випадках, із питаннями реалізації принципу доступності правосуддя (О. М. Овчаренко, Н. Ю. Сакара, Д. Д. Луспеник та ін.). Як елемент доступності правосуддя було виділено належну судову процедуру. Серед російських вчених останнім часом питання ефективності конституційного контролю вивчала Ж. В. Нечаєва. У зазначених різних за галузевою належністю юридичної науки положеннях про сутність категорії ефективності у праві вказувалось на її розуміння як співвідношення результатів і соціальних цілей. Зміст результатів та цілей зазнавав змін залежно від предмета галузевої юридичної науки.

Ефективність здійснення конституційного контролю визначена з позицій гарантування непохитності суспільного і державного устрою, стабільності правового статусу особи, неухильного виконання конституційних приписів. В. М. Кудрявцев, В. І. Нікітинський, І. С. Самощенко, В. В. Глазирін пропонують розрізняти два рівні ефективності правової норми – юридичну і соціальну. Юридична ефективність характеризується відповідністю поведінки адресатів правової норми поведінці, вказаній у нормі. Під соціальною ефективністю мається на увазі більш віддалена соціальна мета, яка знаходиться поза сферою правового регулювання. При цьому має бути забезпечений пріоритет соціальної ефективності правових норм. Саме такий підхід враховано при визначенні змісту ефективності здійснення конституційного контролю. Для формулювання критеріїв ефективності були використані напрацювання окремих галузевих юридичних наук, у яких вивчались проблеми ефективності певного виду юридичного процесу. Такий підхід ґрунтується на підтримці ідеї єдиного юридичного процесу (В. О. Рязановський, Й. В. Михайловський, В. М. Горшеньов та ін.).

У підрозділі 3.3. «Нова модель конституційного судочинства: концептуальні засади» зазначено, що проведене у дисертаційному дослідженні теоретичне обґрунтування правових категорій процесуального характеру виявило особливості розвитку процесуальних явищ (норм і відносин) на основі аналізу конституційно-правової практики України і тому важливим  завданням постає розробка науково-практичних рекомендацій по удосконаленню законодавства і оптимізації організаційно-правових форм його практичного втілення, що відбивається на побудові нової моделі конституційного судочинства та її відповідному законодавчому впровадженні. Одним із шляхів такого впровадження може бути розробка і прийняття кодифікованого нормативно-правового акта «Про конституційне судочинство України». При цьому необхідно мати на увазі, що законодавче регулювання конституційного судочинства як сфери особливого загальнодержавного значення спирається на теоретичну базу наукового підходу, що було обґрунтовано у попередніх розділах дисертації, а отже, забезпечить методологічне охоплення положеннями процесуального закону всіх необхідних конституційних процедур. Вони безпосередньо пов’язані із розв’язанням конституційних спорів та інтерпретаційних питань конституційно-правового характеру, а також покликані сприяти ефективному застосуванню процесуальних правовідносин нормами, які матимуть загальнообов’язковий характер для Конституційного Суду, його суддів, сторін та учасників конституційного провадження.

Нова модель конституційного судочинства зумовлена метою створення умов ефективного виконання єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні свого конституційного призначення в механізмі державної влади, унеможливлення політичного впливу на його діяльність. Побудові такої нової моделі сприятиме внесення змін і доповнень до конституційного процесуального законодавства, що випливає з актуальності: а) приведення його у відповідність до Конституції України; б) створення законодавчих гарантій заборони зловживання правом; в) уточнення та скорочення процесуальних термінів розгляду справ конституційної юрисдикції; г) конкретизації порядку розгляду справ щодо додержання конституційної процедури про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Саме таке спрямування має прийнятий Верховною Радою Закон «Про внесення змін до деяких законів України (щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання)», який можна назвати першим етапом формування нової моделі конституційного судочинства.

Принцип єдності судової системи як ознака унітарної держави знайшов відображення у статтях 124 та 125 Конституції України і розвинутий у положеннях Законів України «Про судоустрій України», «Про Конституційний Суд України». Аналізуючи положення Конституції України та зазначених законів, виділено ряд ознак, що характеризують дію принципу судового унітаризму в Україні: а) здійснення судочинства в Україні Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, які складають єдину судову систему України (частина третя статті 124 Конституції України, частина перша статті 3 Закону України «Про судоустрій України»); б) наявність єдиного (одного) органу конституційної юрисдикції, який розглядає всі конституційні спори, що виникають на всій території держави (стаття 147 Конституції України). Принцип судового унітаризму, зокрема, в аспекті конституційного судочинства, випливає з особливостей державного устрою України і зумовлюється ними. Функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції в умовах існування єдиної Конституції та єдиної системи законодавства забезпечує захист Конституції, пряму дію її норм та усунення розбіжностей між положеннями Основного Закону та положеннями інших правових актів органів державної влади шляхом вирішення конституційних спорів і винесення обов’язкових до виконання рішень, які не підлягають оскарженню. При цьому особливості унітаризму як ознаки форми державного устрою України, а саме існування в Україні автономного утворення – Автономної Республіки Крим, яка має свою Конституцію, сфери відання і право здійснювати нормативне регулювання в окремих галузях, все ж таки не впливає на організацію здійснення правосуддя в Україні. Конституція України (частина п’ята статті 136) прямо передбачила здійснення правосуддя в Автономній Республіці Крим судами, що належать до єдиної системи судів України. Це означає, що, незважаючи на існування Конституції Автономної Республіки Крим, окремий орган конституційного судочинства, який би вирішував питання щодо відповідності актів органів влади республіки її Конституції, в Автономній Республіці Крим не утворюється. У цьому полягає принципова відмінність організації конституційного судочинства в унітарній державі, у тому числі з автономним утворенням, від системи органів конституційного контролю у федеративній державі.

Нова модель конституційного судочинства має бути побудована за окремими стадіями і у ній мають бути відтворені: інститут конституційної скарги, відсутність делегування функцій суду або привласнення його функцій іншим органом або посадовою особою (зокрема Секретаріатом Конституційного Суду України), врегулювання статусу учасників конституційного провадження, визначення процесуальних строків, питання закриття конституційного провадження у справі. Виділено головну ідею щодо розробки нової моделі конституційного судочинства, яка має знайти відповідне втілення шляхом законодавчого прийняття акта. Вона полягає у змістовному розкритті принципу правосуддя, який спрямований на повноту, всебічність і об’єктивність судового провадження у Конституційному Суді України. Цей принцип означає, що Суд у процесі виступає як незалежний арбітр, який через законодавчо визначені процедури, зобов’язаний забезпечити якісне правосуддя без будь-якої упередженості, створивши умови для доведення позицій учасників щодо всіх аспектів конституційного спору, а також залучаючи їх до процедури тлумачення, коли праворозуміння виявляється в умовах присутності тих, хто ініціював питання перед Судом, а також причетних суб’єктів до реалізації норм Конституції та законів України. Для інших форм розгляду справ, зокрема так званих письмових слухань, існують ті ж вимоги щодо збору матеріалу, проведення наукової експертизи тощо, але вони не мають відкритого характеру, що є специфікою конституційного правосуддя (нормоконтролю). Нова модель конституційного судочинства повинна врахувати всі принципи судочинства взагалі, містити і базуватися на основоположних правилах, які особливо важливі при прийнятті рішень, які належать до виключної юрисдикції Конституційного Суду і не можуть оскаржуватися по суті і за формою. На наш погляд, процесуальний закон, враховуючи наявність принципів повноти, всебічності, об’єктивності й безпосередності у дослідженні матеріалів справи, зумовлює існування такої структури його побудови, яка б містила сукупність норм об’єднаних в інститути провадження, яке вже має чітке уявлення про стадії судочинства в Конституційному Суді.