Нєкрасова О.В. Застосування цивільного законодавства до сімейних відносин

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її наукова новизна, визначаються об’єкт, предмет та мета дослідження, його методологія, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації.

            Розділ перший “Загальні засади застосування норм цивільного права до регулювання сімейних відносин” складається з двох підрозділів.

В підрозділі 1.1 “Поняття сімейних відносин та підстави застосування цивільного законодавства до їх регулювання” висвітлюється специфіка механізмів застосування норм цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин.

В роботі проаналізовано питання об’єктів та суб’єктів, як елементів сімейних правовідносин, що піддаються регулюванню нормами ЦК України. Виявлено, що суб’єктами можуть бути лише подружжя та інші  члени  сім’ї, а не сама сім’я, яка не є суб’єктом цивільних правовідносин, а  об’єктами – об’єкти цивільних прав, визначені ст. 177 ЦК України. На основі цього зроблено висновок, що сімейними відносинами, на які відповідно до СК України, можуть поширюватися норми цивільного законодавства, є такі відносини, які виникають між подружжям та іншими членами сім’ї  як суб’єктами цивільних відносин щодо певних об’єктів цивільного права, внаслідок чого у них виникають відповідні права та обов’язки, обумовлені їх особисто-родинними зв’язками.

Виявлено,  що застосування законодавчих норм однієї галузі права до регулювання відносин в іншій можливе завдяки субсидіарному застосуванню норм права і аналогії закону та права.

В законодавстві України відсутнє поняття субсидіарного застосування права та умов використання цього механізму. В роботі проведено критичний аналіз наукових точок зору відносно підстав та мети субсидіарного застосування права, на підставі якого визначено, що субсидіарним є таке застосування правових норм, коли певні норми  регулюють не тільки відносини “своєї” галузі права, тобто тієї, до якої вони безпосередньо належать, але й відносин суміжних галузей права, метою такого застосування є нормативна економія. Зазначено, що передбачена статтею 8 СК України можливість застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України є формою субсидіарного врегулювання відносин однієї галузі права за допомогою норм іншої. Таке застосування зумовлене не наявністю прогалин в Сімейному кодексі, а прогнозованою і свідомою позицією законодавця з огляду на “родинність” приватно-правових сімейних та цивільних відносин та на переваги застосування методу “законодавчої економії”.

 Вперше зроблено висновок, що предметом субсидіарного застосування можуть бути не лише норми Цивільного кодексу, але й інші цивілістичні закони, які можуть застосовуватись в сфері сімейних відносин. Зазначено, що законодавче формулювання підстав застосування цивільного законодавства до сімейних відносин яке дано у ст. 8 СК України не охоплює в повній мірі усього кола цих відносин. Деякі норми цивільного права, які застосовуються у сімейному законодавстві, взагалі не підпадають під категорію майнових або немайнових відносин. Це норми про правила застосування позовної давності, обчислення строків та деякі інші. Крім цього до регулювання сімейних відносин можуть застосовуватися не тільки норми Цивільного кодексу, а і інших цивілістичних законів.  На основі вищезазначеного, запропоновано викласти норму статті 8 СК України так: “Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами або інші правові питання не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, або іншими актами цивільного законодавства, якщо це не суперечить суті сімейних відносин”.

В дисертаційному дослідженні проведено аналіз форм субсидіарного застосування норм права, що дозволило виділити дві форми такого застосування: умовно субсидіарне застосування та пряме субсидіарне застосування. Ці форми субсидіарного застосування відрізняються тим, що умовне субсидіарне застосування - це застосування норм права без визначення конкретних категорій сімейних відносин, на які можуть поширюватися норми ЦК України, в той час як в випадку прямого застосування є вказівка на те, які саме норми Цивільного кодексу  потрібно застосовувати.

В роботі звертається увага на проблеми застосування механізму аналогії в  сімейному праві. Зазначено, що застосування аналогії можливе у випадку наявності прогалини в законодавстві на відміну від субсидіарного застосування, де відсутність певної правової норми заздалегідь передбачена законодавцем в цілях нормативної економії. З цього приводу зазначено, що застосування  норм ЦК України до сімейних відносин на підставі  ст. 8 СК України та інших статей СК не є застосуванням аналогії закону, передбаченої ч.1 ст. 10 СК України, оскільки в останній статті передбачається застосування  норм саме цього Кодексу (тобто СК України), які регулюють подібні відносини, а не норм іншого закону.

В дисертаційному дослідженні проаналізовано норми ст. 10 СК України, яка визначає умови застосування аналогії. Відзначено, що норми цієї статті сформовані надмірно лаконічно, у зв’язку з чим можливості застосування механізму аналогії в сімейному праві надто звужені. Зроблено висновок, що при застосуванні аналогії закону необхідно враховувати специфіку сімейних відносин, можливість виникнення ситуацій які неможливо врегулювати на підставі застосування виключно норм Сімейного кодексу за аналогією. Тому, запропоновано викласти частину 1 ст. 10 СК України в такий редакції: “Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу або Цивільного кодексу України, які регулюють подібні відносини (аналогія закону)”.

Оскільки сімейне та цивільне право найближчі одна до одної галузі права, які наділені родинними рисами, автором обґрунтована необхідність розширення можливості застосування загальних засад цивільного права за аналогією права. Зважаючи на вищевикладене, запропоновано такий зміст  частини 2 ст. 10 СК України: “Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного та цивільного законодавства”.

Окрема увага приділена співвідношенню сімейного та цивільного права, проаналізовано наукові позиції з цього питання дореволюційних, радянських та сучасних вчених України та Росії.   Зазначено що з огляду на історію створення Цивільного та Сімейного кодексів, норми якого первісно закладалися у книгу шосту проекту ЦК України (в редакції 1996 р.), на широке законодавче закріплення у Сімейному кодексі можливостей застосування норм Цивільного кодексу до сімейних відносин, введення диспозитивних засад договірного врегулювання сімейних відносин, а також завершення соціально-ринкових перетворень суспільних відносин в Україні можна з високим ступенем вірогідності прогнозувати повне визнання юридичною наукою сімейного права підгалуззю цивільного права.

Підрозділ 1.2 “Випадки та механізм застосування окремих цивілістичних  правових інститутів в сімейному праві України” присвячений висвітленню випадків та особливостей застосування загально-цивілістичних інститутів в сімейному праві України.

Значна увага в цьому підрозділі присвячена аналізу та порівнянню норм ст. 16 ЦК України та ст. 18 СК України, які визначають способи захисту прав та інтересів суб’єктів відносин. Зроблено висновок, що ч. 2 ст. 18 СК України, яка визначає в імперативній формі перелік деяких способів захисту сімейних прав та інтересів і не допускає можливості застосування інших способів захисту закріплених в ст. 16 ЦК України,  сформована юридично некоректно. Тому запропоновано зробити в ч. 2 ст. 18 СК України застереження про можливість захисту сімейних прав та інтересів іншими способами, передбаченими законом.

В цьому підрозділі виявлено сферу застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це застосування норм про  обчислення строків та позовну давність. Крім цього, норми цивільного законодавства застосовуються при укладенні та в динаміці сімейно-правових договорів. Наступною сферою застосування норм цивільного законодавства в сфері сімейних відносин є їх застосування в регулюванні деяких питань спільної сумісної власності. Норми цивільного законодавства застосовуються при регулюванні встановлення опіки та піклування над дітьми, визначенні майнових наслідків недійсності шлюбу.

Задля більшої впорядкованості застосування цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин встановлено межу застосування норм Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин. Норми Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства не можуть застосовуватись до регулювання публічних сімейних відносин, зокрема, пов’язаних з реєстрацією та припиненням шлюбу, визначенням походження дитини, анулюванням батьківських правовідносин, усиновленням. Норми Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства не можуть застосовуватись до регулювання приватних сімейних відносин, якщо це суперечить суті цих відносин.

Розділ 2 “Застосування цивільного законодавства до відносин власності в сім’ї” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Право спільної та особистої  приватної власності як основні форми відносин власності в сім’ї” визначаються загальні правові засади сімейної власності.

Зазначено, що оскільки людина для своєї повноцінної життєдіяльності має бути забезпечена хоча б мінімальним набором матеріальних благ, здатних забезпечити здійснення нею свого фундаментального природнього права на життя, так само і сім’я потребує таких благ, без яких вона часто не може не лише існувати, а й бути створеною. Природні права на життя, на сім’ю зумовлюють таке ж природнє право людини на власність.

Сімейне законодавство України містить значну кількість норм, які регулюють відносини власності в сім’ї. Традиційно, сімейні відносини регулюються сімейним законодавством. Однак, це не означає, що всі питання життя і розвитку сім’ї знаходять висвітлення тільки в сімейному праві. Тут відбувається дотик, сполучення норм сімейного і цивільного права.

Зазначено, що загальні теоретичні конструкції щодо права власності взагалі і права власності в сім’ї сформульовані цивілістичною наукою і субсидіарно застосовуються в сімейному праві. Саме звідтіля слід брати поняття права власності, правові засади щодо виникнення, здійснення та припинення права власності. Між подружжям, іншими членами сім’ї може виникати як спільна (часткова та сумісна) власність, так і особиста приватна власність, які не є самостійними формами власності, а уявляють лише різновиди права приватної власності фізичних осіб (ст. 325 ЦК України). Зроблено висновок, що суб’єктами права такої власності є подружжя та інші члени сім’ї і не може бути таким суб’єктом сім’я, яка взагалі не є суб’єктом цивільних правовідносин.

Поняття спільної сумісної власності вироблено в цивілістичній доктрині та закріплено в Цивільному кодексі України. Відносини спільної сумісної власності займають центральне місце в системі майнових відносин подружжя.

Встановлено, що власності подружжя та інших членів сім’ї притаманні такі способи набуття, визначені ЦК України як створення речі (ст. 331 ЦК України), переробка речі (ст. 332 ЦК України), привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України), набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України), знахідка (ст. 338 ЦК України), заволодіння бездоглядною домашньою твариною (ст. 341 ЦК України), виявлення скарбу (343 ЦК України), набувальна давність (ст. 344 ЦК України), крім цього, спадкування.

                        Як і будь-які інші відносини власності, право власності подружжя є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 ЦК України).

Гарантією здійснення права власності є можливість його захисту. Доведено, що подібність предмета і метода правового регулювання цивільного та сімейного права дозволяють користуватись цивільно-правовими способами захисту права власності в сімейному праві, тобто використовувати норми глави 29 ЦК України до регулювання сімейно-правових відносин.

Встановлено, що стаття 190 ЦК України, яка визначає поняття майна, повинна субсидіарно застосовуватися в сімейному праві і склад подружнього майна має включати:

1.                                          сукупність речей;

2.                                          майнові права подружжя;

3.                                          майнові обов`язки подружжя.

Виявлено, що юридична класифікація речей, яка ґрунтується на їх природних властивостях чи суспільному значенні, застосовується повною мірою для регулювання сімейних відносин, особливо при поділі майна подружжя.

Обґрунтована невідповідність положення ч. 2 ст. 74 СК України про поширення положень глави 8 СК України на сумісну власність жінки  та чоловіка які не перебувають у шлюбі між собою загальним засадам сімейного законодавства, зокрема ч. 2 ст. 21 СК України, в якій записано однозначно, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Пропонується поширити на відносини власності таких осіб відповідні норми ЦК України про право спільної власності.

В підрозділі 2.2 “Застосування цивільного законодавства при здійсненні подружжям права власності” розглядаються випадки та особливості застосування норм цивільного законодавства при здійсненні права власності подружжя.

Відповідно до частини першої ст. 369 ЦК України, співвласники  майна, що є у спільній сумісній  власності володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Це положення знайшло своє підтвердження і уточнення в статті  63 СК України, відповідно до  якої, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження  майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній власності здійснюється за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК України), тобто, дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (ч. 1 ст. 65 СК України).

Значна увага в цьому підрозділі надана праву розпорядження спільною сумісною власністю подружжя та її припиненню. Визначено, що здійснення подружжям права розпорядження може призводити до припинення права спільної сумісної власності. Це можливо із загальних цивільно-правових підстав, які визначені в ст. 346 ЦК України, так і з інших підстав, встановлених законом, серед яких є поділ майна, що є у спільній сумісній власності ( ст. 372 ЦК України). Сімейний кодекс не встановлює особливих підстав припинення спільної сумісної власності. 

Треба зазначити, що нерідко при намірі одного подружжя продати свою частку в майні, інший з подружжя заінтересований в її придбанні, наприклад в разі продажу частини житлового будинку. В такому випадку інтереси подружжя, що заінтересоване в придбанні частки яка продається, законом ніяк не захищені. Оскільки визначення частки кожного подружжя у праві спільної сумісної власності без її реального поділу в натурі, викликає перетворення її у спільну часткову власність, то можна запропонувати, у разі продажу одним із подружжя своєї частки застосовувати  правило ч.1 ст. 362 ЦК України. Яка проголошує, що “у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне  право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.”

Розділ 3 “Застосування цивільного законодавства до договірних сімейних відносин” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 “Договір як регулятор сімейних відносин” присвячений еволюції договору в сімейному праві, порядку договірного регулювання сімейних майнових відносин.

В цьому підрозділі досліджено історичний розвиток договору в сімейному праві. Як відомо, до прийняття Сімейного кодексу України метод сімейного права розглядався як дозвільний, а за формою приписів – імперативний, у суб'єктів права не було можливості коригування встановлених сімейним законодавством правил, а договору не надавалось якості належного праворегулюючого засобу, який міг би ефективно регулювати майнові відносини в сімейній сфері.  Природньо, що такий погляд на диспозитивність в сімейному праві виник на підставі діючого в той час закону. Але, слід відзначити, що паростки договірного регулювання в Кодексі про шлюб та сім’ю 1969 року все ж були. Це норми: про ім’я дитини, яке визначається за згодою батьків (ст. 63 КпШС), про поділ спільного майна (ст. 29 КпШС), про вирішення спорів стосовно місця проживання дитини (ст. 67 КпШС)… Крім цього, Кодекс про шлюб та сім’ю  1969 року вживав такі терміни, як “дійти згоди”, “за взаємною згодою”,  23 червня 1992 року був прийнятий Закон України “Про внесення  змін і доповнень до  Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР” № 2488-ХІІ, який доповнив цей Кодекс статтею 27-1 “Право подружжя на укладання шлюбного контракту”.

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства стало звуження дії принципу імперативності в сімейному праві. Із розвитком диспозитивної форми пов’язано зростання ролі договору. Сьогодні на законодавчому рівні визнано, що договір є юридичним фактом, про це свідчить ч. 2 ст. 7 СК України, яка проголошує, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Окрема увага приділена сутності поняття “договір”, проаналізовано визначення “договору”, надані вітчизняними та зарубіжними науковцями, розглянуто смислову багатозначність терміну договір.

 В підрозділі 3.2 “Субсидіарне застосування цивільно-правових норм в  динаміці сімейно-правових договорів” головна увага зосереджена на випадках застосування норм цивільного законодавства в процесі укладення, виконання та розірвання сімейно-правових договорів та характеристиці деяких сімейно-правових договорів.

Зазначено, що сімейне законодавство не містить спеціальних норм щодо укладення, зміни і розірвання сімейних договорів. У зв’язку з чим при регулюванні цього питання слід керуватися положеннями Цивільного кодексу України про договори, правочини та  зобов’язання.

              Удосконалено правові позиції про те, що загальні вимоги до правочинів, визначені у ст. 203 ЦК України повною мірою стосуються і сімейно-правових договорів, у разі недотримання цих вимог повинні застосовуватись норми § 2 гл. 16 ЦК України - “Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону”. Ці вимоги мають поширюватися і на форму договорів, що укладаються між членами сім’ї, в іншому випадку  вони можуть легко уникати звернення стягнення  на їх майно чи його конфіскації посилаючись на відчуження майна за усним правочином один одному.

              Значна увага в даному підрозділі приділена висвітленню питань свободи договору в сімейному праві. Відповідно до ст. 627 ЦК України, сторони договору є вільними в можливості укладення договору, виборі контрагента, визначенні умов договору. Зроблено висновок, що суб’єкти сімейних відносин також наділені свободою на цих стадіях укладення договору, але з особливими, властивими тільки для сімейних відносин обмеженнями  Як вище зазначено, одна із складових свободи договору проявляється в можливості вільно обирати партнера в майбутньому договірному зв’язку. В сімейному праві ця складова свободи договору  значно звужена тому що сімейно-правовому договору властивий особливий суб’єктний склад.

 Проявом свободи договору є можливість вносити в нього зміни, доповнення або розірвати договір. Такою свободою наділені також учасники сімейних відносин. Обґрунтовано, що у разі зміни або розірвання сімейно-правового договору мають застосовуватися норми ст. 651, 653, 654 ЦК України.

Майбутнє сім’ї не піддаються чіткому  прогнозуванню. Тому для сімейно-правових договорів є важливим правило Цивільного кодексу України щодо зміни або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин. На основі чого зроблено висновок про можливість субсидіарного застосування норм ст. 652 ЦК України до зміни або розірвання сімейно-правових договорів.

            Оскільки до сімейно-правових договорів застосовуються загальні положення про зобов’язання на основі того, що договір - це одна із підстав виникнення зобов’язань, то розірвання договору є вольовою дією, яка спрямована на припинення існуючих між сторонами відносин.  Підстави припинення зобов’язань, які містяться в главі 50 ЦК України, певною мірою можуть застосовуватись до регулювання сімейно-правових договорів.

            В підрозділі розглянуто основні види сімейно-правових договорів, зазначено, що шлюбний договір займає особливе місце, завдяки своєму комплексному характеру.

             Сформульовано визначення сімейно-правового договору. Сімейно-правовим договором пропонується вважати домовленість, яка має ознаки цивільного правочину, між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, як суб’єктами сімейних і водночас цивільних правовідносин, про виникнення майнових, а в окремих випадках особистих немайнових прав та обов’язків, що обумовлені їх сімейно-правовими зв’язками.

У висновках, за результатами здійсненого дослідження викладені основні теоретичні положення і пропозиції щодо вдосконалення застосування цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин, зокрема:

§   встановлено і доведено, що передбачена статтею 8 СК України можливість застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України є  специфічною формою субсидіарного (додаткового) врегулювання відносин однієї галузі права нормами іншої;

§   доведено, що метою субсидіарного застосування є нормативна економія;

§   виявлено і обґрунтовано існування в сімейному праві двох форм субсидіарного застосування норм цивільного законодавства до сімейних відносин:

               умовне субсидіарне застосування,

               пряме субсидіарне застосування;

§   обґрунтовано висновок про те, що застосування  норм ЦК України до сімейних відносин на підставі  ст. 8 СК України та інших статей СК не є застосуванням аналогії закону, передбаченої ч.1 ст. 10 СК України;

§    доведено можливість застосування до сімейних відносин,  не врегульованих нормами СК України за аналогією закону норм ЦК України, а якщо такі відсутні, то регулювання сімейних відносин має здійснюватися відповідно до загальних засад цивільного законодавства;

§   вперше зроблено висновок, що предметом субсидіарного застосування можуть бути не лише норми Цивільного кодексу, але й інші цивілістичні закони, які можуть застосовуватись в сфері сімейних відносин;

§                                             доведено, що оскільки визначення частки кожного подружжя у праві спільної сумісної власності без її реального поділу в натурі, викликає перетворення її у спільну часткову власність, у разі продажу одним із подружжя своєї частки, має застосовуватись правило ч.1 ст. 362 ЦК України.

§   сформульовано визначення сімейно-правового договору;

§   визначено специфіку обсягу свободи сімейно-правового договору;

На основі здійсненного аналізу науково-теоретичних проблем застосування цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин сформульовані рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України. Зокрема про внесення змін до ст. 8 СК, ч. 1 ст. 10 СК, ч. 2 ст. 10 СК, ст.18 СК, ст. 64 СК, ст. 74 СК України.