Лісніча Т.В. Захист особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, здоров\'я, свободу та особисту недоторканність)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито стан наукової розробки особистих немайнових прав, зв’язок теми дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт, предмет, мету і задачі дисертаційного дослідження, його методологічну основу. Відповідно до результатів дослідження, конкретизовано основні положення наукової новизни, висвітлено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, апробації результатів дослідження, а також публікації за темою дисертації.

Перший розділ „Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, як об’єкт цивільно-правового захисту (право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність)” складається з двох підрозділів (другий підрозділ – три пункти) та присвячений визначенню особливостей особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу та особиту недотоканність), як об’єкта цивільно-правового захисту.

У підрозділі 1.1. „Поняття, об’єкт та зміст особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи” визначено, що, оскільки об’єктом особистих немайнових прав фізичної особи є нематеріальне благо, то його особливості обумовлюють і особливості захисту немайнового права. Сформульовано авторське визначення поняття особистого нематеріального блага як об’єкта особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини.

Виходячи з особливостей об’єкта, визначено зміст особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, їх характерні ознаки, а також сформульоване авторське визначення поняття особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Підрозділ 1.2. „Загальна характеристика особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи” присвячений характеристиці окремих особистих немайнових прав (з урахуванням особливостей нематеріальних благ, що є об’єктами цих прав), що забезпечують природне існування фізичної особи, особливостям захисту яких присвячена дисертація. В підрозділі висвітлені окремі проблеми (законодавчі суперечності та недоліки), пов’язані з реалізацією цих прав, та запропоновані шляхи їх розв'язання.

Основним та таким, без якого не мають сенсу всі інші права, блага та інтереси (як матеріальні, так і нематеріальні), є особисте нематеріальне благо „життя” та право на нього. Пропонується називати право, що виникає від зачаття і до моменту народження, запропонованим З. В. Ромовською терміном „право на недоторканність життя”. Право на життя виникає у людини від моменту народження, і від цього моменту право на недоторканність життя стає елементом права на життя, оскільки за змістом є вужчим, ніж останнє. У зв’язку з цим, запропоновано внести відповідні зміни до ч. 1, 6 ст. 281 ЦК України, якими визначається право дитини на недоторканність життя до моменту народження, а також обмеження штучного переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, умовою наявності соціальних або медичних показань.

Дисертант підтримує законодавчу заборону здійснення активної евтаназії в Україні. Втім, наявність бажання і прохання хворого для здійснення евтаназії є визначальним елементом, оскільки його відсутність призводить до підміни поняття евтаназії простим убивством. У зв’язку з цим, запропоновано внести відповідні уточнення до частини 3 статті 52 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров'я”.

Оскільки, закріплене в ЦК України право фізичної особи на охорону здоров'я, на погляд автора, є таким, що покликано забезпечувати право фізичної особи на здоров'я, запропоновано доповнити статтю 283 ЦК України, закріпивши право фізичної особи на здоров'я.

Оскільки сьогодні в Україні все ще існують проблеми, пов’язані зі станом дотримання лікарської таємниці, зокрема, форма листків непрацездатності не відповідає вимогам чинного законодавства щодо дотримання лікарської таємниці через наявність вказівки на діагноз та назву медичного закладу, де проводилося лікування, дисертантом розглядаються можливі шляхи розв’язання даної проблеми (виписування листка непрацездатності у двох примірниках або із відривним талоном, розроблення форми печатки для лікарняних листків із шифром закладу, який мав би періодично змінюватися).

Автор доходить висновку про доцільність визнання донора спеціальним суб'єктом захисту права фізичної особи на здоров'я, оскільки, крім загальних вимог щодо віку та дієздатності, існує спеціальний порядок завдання правомірної шкоди такому суб’єкту (і, відповідно, настання негативних наслідків для нього).

У цьому аспекті запропоновано виділити два види негативних наслідків, які можуть мати місце:

- негативні наслідки, що настають внаслідок втручання до організму донора, які настануть з необхідністю; можна умовно сказати, що на них очікують, коли вилучають у донора певні органи чи репродуктивні матеріали (очікувана шкода);

- негативні наслідки, рівень небезпеки яких перевищує межі очікуваної шкоди, і які зазвичай, за таких самих умов, наставати не по­винні (непередбачена шкода). Вони настають поряд з очікуваною шкодою і є більш тяжкими, ніж шкода очікувана. До підстав їх настання може бути віднесена специфічна реакція організму донора на втручання, помилка лікарів, зараження, інші непередбачені обставини.

На завдання очікуваної шкоди донор іде свідомо, тому такі негативні наслідки не є шкодою в звичайному розумінні і не мають відшкодовуватися інакше, ніж це передбачено відповідним законодавством. Причини ж настання негативних наслідків другого виду (непередбаченої шкоди), а також порядок та розміри її відшкодування більш доцільним є з’ясовувати шляхом звернення до суду, адже кожен конкретний випадок настання такої шкоди потребує детального аналізу та розгляду. Саме в цьому випадку йдеться про завдання шкоди в правовому розумінні та про її відшкодування.

На підставі рішення Конституційного Суду України, в межах даного підрозділу також звертається увага на необхідність усунути суперечності щодо включення окремих медичних послуг до таких, що надаються медичними закладами на платних засадах, для чого визнати такими, що втратили чинність пункт 9 та пункт 32 розділу І Переліку платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 17 вересня 1996 року № 1138 (зі змінами).

Оскільки під поняттям „особиста недоторканність” слід розуміти сукупність таких складових, як недоторканність тілесна (фізична), що передбачає, в тому числі, і неможливість обмеження свободи, та недоторканність життя, в розумінні життя як соціального існування людини як особистості (окремі його складові), пропонується внести відповідні уточнення до статті 289 ЦК України та закріпити право людини на особисту недоторканність як загальне право і право фізичної особи на тілесну недоторканність, яка забезпечується відповідними засобами, доповнивши ЦК України статтею 289¹.

Другий розділ „Форми та способи захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність) складається з трьох підрозділів (третій підрозділ містить два пункти). Цей розділ присвячений визначенню особливостей захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (права на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність).

Підрозділ 2.1. „Поняття захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи” присвячений визначенню поняття захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність).

Оскільки об’єкт захисту не підлягає повному відновленню, захист в даному випадку має бути спрямований переважно на попередження порушення особистого немайнового права.

У цьому підрозділі також визначені специфічні риси (особливості) захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, та сформульоване визначення поняття захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Специфічними рисами захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи є: 1) захист моральних прав (відшкодування моральної шкоди) є первісним порівняно із захистом прав матеріальних (відшкодування матеріальної шкоди) й іноді єдиним можливим засобом захисту; 2) захист особистих немайнових прав має власні специфічні способи захисту, які закріплені на законодавчому рівні; 3) первісним завданням захисту особистих немайнових прав фізичної особи має бути запобігання спричиненню шкоди; 4) повне відновлення нематеріального блага не є можливим через його тісну пов’язаність з особистістю людини. Навіть, якщо формально й буде відновлене становище, що існувало до порушення, людина ніколи не позбудеться згадок, відчуттів, тобто, залишиться моральна шкода, а отже, становище не можна вважати повністю відновленим.

Підрозділ 2.2. „Юрисдикційна форма захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, та властиві їй способи” присвячений визначенню особливостей юрисдикційної форми захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

При розгляді обставин справи та визначенні глибини моральних страждань, окрему увагу слід приділити особистості потерпілого (вік, стать, осудність, психічна стійкість, стан здоров’я на момент завдання моральної шкоди, інші фактори, які мають значення в конкретній ситуації), провести порівняльний аналіз стану психіки потерпілого до та після інциденту (шляхом проведення тестувань, співбесід з ним та його близькими родичами, знайомими, якщо це можливо).

Взявши за основу методику розрахунку відшкодування, розроблену О. М. Ерделевським, пропонуємо встановити максимальний відсоток можливого відхилення в більший бік (менше ‑ можна, більше – не можна) та збільшити можливий діапазон відхилення (у бік зростання), наприклад, до 200-300%.

Оскільки виплата відшкодування часто пов’язана з певними ускладненнями для особи, якій було завдано шкоди внаслідок причин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, враховуючи міжнародний досвід, пропонуємо утворити Фонд дотування цивільної відповідальності, метою існування якого стало б дотування виплат боржників, винних у завданні шкоди особистим немайновим правам, що забезпечують природне існування фізичної особи (переважно життю та здоров'ю).

Підрозділ 2.3. „Неюрисдикційна форма захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, та властиві їй способи”. Неюрисдикційна форма захисту цивільного права – це захист цивільного права власними діями управоваженої особи без звернення до державних та інших управоважених органів. Основною неюрисдикційною формою захисту суб’єктивного цивільного права та інтересу, які підлягають правовій охороні, є самозахист.

В межах даного підрозділу визначено зміст самозахисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (дії виключно фактичного характеру, спрямовані на захист у позадоговірних відносинах), сформульовано його ознаки (для застосування заходів самозахисту достатньо наявності загрози порушення права, припустимість вчинення дій, що характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки) та запропоновано авторське визначення вказаного поняття.

Як один із засобів самозахисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, запропоновано розглядати договір про надання особистої охорони, оскільки, відповідно до визначення понять захисту та самозахисту, такими діями є також і дії з попередження посягання на такі нематеріальні блага, як життя, здоров'я, свобода, особиста недоторканність. У разі укладання особою договору особистої охорони, дії з самозахисту переносяться на більш ранній момент виявлення загрози порушення своїх немайнових прав та виражаються в укладенні договору. Дії ж уповноваженої за договором особи (охоронця), в разі виникнення наявної загрози посягання, мають відповідати вимогам, що висуваються до дій охоронюваної особи, які вона мала б право учинити за даних обставин. Укладення такого договору не позбавляє охоронювану особу в разі необхідності здійснювати самозахист власними силами.