Лепех С.М. Кредитний договір

summary

У Вступі розкривається сутність проблеми, обґрунтовується актуальність теми, вказується її зв’язок із науковими програмами, визначаються мета та завдання дисертаційного дослідження, його методологічна, теоретична та емпірична основа, викладаються нові наукові положення, сформульовані дисертантом, їх практичне значення та відомості щодо апробації результатів дослідження.

У Розділі 1 „Загальнотеоретичні засади правового регулювання кредитування” досліджуються історія становлення законодавства у сфері кредитування, генезис поняття кредиту та його форм, а також аналізуються поняття, правова природа та класифікація кредитних договорів. Цей розділ поділений на три підрозділи.

Підрозділ 1.1. „Джерела правового регулювання кредитування” розпочинається історичним екскурсом щодо зародження кредитних відносин та їх правового регулювання у Стародавній Греції, Стародавній Індії, Стародавньому Римі, а також розвитку в середньовічній Європі. Становлення правових засад кредитування на теренах України прослідковується, починаючи з „Руської правди”. Інтерес представляють як концептуальні засади, так і деталі кредитного процесу, насамперед стосовно особливих умов кредитних договорів на різних етапах історії. Окрема увага звертається на межі законодавчого регулювання цих суспільних відносин, які обумовлювалися, зокрема, роллю кредиту як важеля економіки на конкретному етапі її розвитку. Підкреслено негативні наслідки планового управління господарством та державної монополії на банківську діяльність для становлення кредитного законодавства. Крім того, наголошується на позитивному історичному досвіді функціонування механізмів іпотечного кредиту, який відроджується і починає активно розвиватися в Україні. Загальний огляд чинного цивільного законодавства України вказує на відсутність комплексного підходу до регулювання кредитних відносин і необхідність підтримки висловлених ідей щодо прийняття закону у цій сфері. Однак зареєстрований у Верховній Раді України проект закону України „Про банківський кредит” не охоплює багатьох питань.  Доцільним є прийняття закону України „Про кредитування”, оскільки цією діяльністю займаються не лише банки, але й інші фінансові організації.

У підрозділі 1.2. „Поняття та форми кредиту” досліджується правова сутність кредиту як соціального явища. В національному законодавстві тлумачення понять кредиту, позики, позички, кредитування, кредитної діяльності, кредитної операції, кредитного договору, кредитних відносин, кредитних коштів неоднозначні, і відмінності між цими категоріями часто нівелюються.

Науковці дискутують щодо економічної та правової природи кредиту. Одні з них вважають, що кредит – це гроші, інші обґрунтовують висновок про те, що кредит – це відносини. Отже, пропонується ототожнення понять кредиту та кредитних коштів, або кредиту та кредитних відносин. Гроші – це лише об’єкт матеріального світу, який найбільш придатний для оперування ним у процесі кредитування. А відносини – це власне зв’язок, який виникає внаслідок вияву довіри. Кредит – це соціальне явище, а не виключно правова категорія. Однак, зважаючи на спрямованість дослідження, в його комплексній характеристиці особливий інтерес викликає саме правовий аспект.

У римському праві явище кредиту охоплювало сферу передачі будь-якого майна на засадах його повернення, а, за чинним законодавством та науковим тлумаченням, сфера відображення цього явища в правових нормах звузилась і стосується лише грошей та інших речей, визначених родовими ознаками. Керуючись тим, що товарна форма кредиту, визначена в законодавстві, є лише фікцією, бо кредитуються все одно гроші, а останні мають суттєві специфічні відмінності порівняно з іншими речами, визначеними родовими ознаками, що вказує на їхню універсальність як інструменту в кредитній сфері, пропонується не виділяти товарну та грошову форми кредиту і застосовувати в законодавчих актах досліджуване поняття лише стосовно грошей та банківських металів.

Позика завжди пов’язується із передачею речі, а кредит може мати місце і тоді, коли як такої передачі не було, а довіра проявилася в іншій формі (наприклад при відстрочці чи розстрочці оплати). Кредит є родовим поняттям, а позика грошей – видовим. Отже, пропонується виокремлення таких форм кредиту, як позика, відстрочка та розстрочка. Попередня оплата та авансування не є самостійними формами, а лише містять позиковий елемент.

Отже, в  правовому розумінні кредит – це фінансова послуга, яка полягає в передачі коштів, банківських металів на засадах повернення такої ж їх кількості, наданні відстрочки або розстрочки платежу. Це поняття кредиту пропонується втілити в редакції пункту 3 частини 1 статті 1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”. Розглядається також і питання застосування правових категорій „авансування, попередньої оплати, відстрочки чи розстрочки оплати” щодо інших речей, визначених родовими ознаками, крім грошей, у частині 1 статті 1057 Цивільного кодексу України.

За законодавством України діяльність з надання кредитних послуг може опосередковуватись укладенням різних договорів. Отож, проаналізувавши їхню правову природу, пропонується класифікація цих договорів для подальшої уніфікації правового регулювання кредитних відносин.

Підрозділ 1.3. „Поняття та види кредитних договорів” містить аналіз поняття досліджуваного правочину, виклад дискусій щодо його правової природи, співвідношення із договором позики, а також характеристику окремих його різновидів.

Проаналізувавши переваги та недоліки законодавчого визначення поняття кредитного договору, автор пропонує власну дефініцію, окремі елементи якої обґрунтовані в наступних частинах роботи.

У ракурсі висвітлення питання класифікацій кредитних договорів, зокрема, вказується на нівелювання законодавцем відмінностей між консорціумним та паралельним кредитуванням. У першому випадку кредитодавцем є один суб’єкт –  консорціум, а при паралельному кредитуванні на боці кредитодавця має місце множинність (декілька кредитних організацій одночасно позичають кошти єдиному позичальнику на однакових погоджених умовах). Відповідно присвячені паралельному кредиту частини 1–4 пункту 29 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 21.02.1996 р., необхідно виключити.

Розділ 2 „Елементи кредитного договору та порядок його укладення” містить характеристику сторін, аналіз змісту кредитного договору, порядку його вчинення та оформлення.

Цей розділ складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Сторони кредитного договору” зосереджено увагу на правовому статусі суб’єктного складу кредитних відносин. Насамперед вказується на неточність застосування терміна „установа”, який позначає відповідну організаційно-правову форму стосовно усіх фінансових організацій. Банки, кредитні спілки, страхові організації є господарськими товариствами, а не установами. До того ж засади управління установою, визначені статтею 101 Цивільного кодексу України, не відповідають умовам функціонування вказаних юридичних осіб, які займаються фінансовою діяльністю.

Визначення правового режиму залучених коштів, банківських металів, які надалі можуть кредитуватися, дало можливість вирізнити специфіку кредитної організації серед інших фінансових структур і окреслити її правовий статус. Залученими на засадах поворотності пропонується розглядати кошти, банківські метали, надходження яких має своїм наслідком виникнення строкового боргового зобов’язання на таку ж або більшу суму.

Проаналізувавши особливості правового статусу різних видів фінансових організацій, які існують на сьогодні в Україні, автор дійшов висновку, що кредитними серед них є лише банки та кредитні спілки. Обмежено роль кредитодавця може також виконувати страхова організація, надаючи кредитні послуги лише тим клієнтам, які водночас є страхувальниками за договорами особистого страхування.

Позитивний зарубіжний досвід став підгрунттям для відстоювання позиції про доцільність запровадження в національне законодавство договору про кредитне посередництво.

Підрозділ 2.2. „Форма та порядок укладення кредитного договору” визначає загальні вимоги законодавства щодо порядку досягнення домовленості суб’єктами кредитного процесу, а також щодо її належного оформлення. Розглядається застосування публічної оферти щодо кредитних відносин. Аналізуються матеріали судової практики щодо визнання недійсними кредитних правочинів, вчинених представниками без достатніх повноважень.

Охарактеризовано наслідки недотримання письмової форми досліджуваного договору.

Автор вважає також допустимим застосування електронного цифрового підпису та електронного документообігу для кредитної процедури.

Підрозділ 2.3. „Зміст кредитного договору” містить характеристику умов про предмет, плату, строк, цільове спрямування кредитних коштів.

Окрім національної та іноземної валюти, предметом кредитного договору у підзаконних нормативних актах визначено також банківські метали. Це положення пов’язане із можливістю їх застосування поряд з іноземною валютою як засобу платежу в міжнародних розрахунках, хоч банківські метали і не є грошима. Однак у Цивільному кодексі України це положення не враховано і предметом кредитного договору визначено лише грошові кошти. Автор також дійшов висновку, що у власність позичальника надходять лише кошти, отримані ним готівкою, а на кошти, отримані безготівковим шляхом, у позичальника виникає лише право вимоги зобов’язального характеру (за договором банківського рахунку).

Характеристики поняття відсотків, запропоновані в науковій літературі, є однобічними (з точки зору або кредитодавця, або позичальника), чинне законодавство не містить відповідного визначення і ототожнює суть відсотків та відсоткових ставок. Трактуючи правову природу відсотків, автор розглядає їх як плату за кредитну послугу, розмір якої обчислюється на основі передбаченої договором відсоткової ставки із врахуванням правових та економічних факторів і визначається на розсуд сторін.

За критерієм функціонального призначення кожного строку в процесі виконання самого кредитного договору пропонується їх класифікувати на дві групи:

І. Основні строки:

1) строк дії договору;

2) строки реалізації основних прав та обов’язків;

ІІ. Допоміжні строки:

1) строки пролонгації дії договору;

2) відстрочення платежів;

3) строки представлення нової інформації (наприклад стосовно зміни місця проживання сторони, пропозиції щодо зміни умов договору, ін.).

У Розділі 3 „Виконання та правові наслідки порушення умов кредитного договору” досліджуються вимоги законодавства щодо належного та реального виконання зобов’язань і відповідальність сторін за кредитним договором.

Цей розділ містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. „Виконання кредитних зобов’язань та види забезпечення” пропонується під моделлю виконання кредитного договору розуміти схему реалізації обумовлених домовленістю дій кредитодавця та позичальника. Класифікацію моделей пропонується провести за ступенем визначеності дій сторін і виділити такі з них: 1) проста (фіксована); 2) лімітна: контокорентна, лінійна, поновлювана, овердрафтна; 3) вексельна.

Проаналізувавши засади застосування інститутів цесії та переводу боргу, автор дійшов висновку, що банк як кредитодавець може вчинити правочин про перевід боргу (обов’язку надати кредитну послугу) лише з іншим банком зі згоди позичальника, а про відступлення права вимоги (права на повернення суми, переданої у кредит) із будь-якою фізичною чи юридичною особою. Страхові організації та кредитні спілки не мають права переводити свій борг з надання кредиту чи відступати своє право вимоги щодо повернення позичальником боргу за кредитним договором.

Із переходом від адміністративно-планових до ринкових відносин кредитодавці дедалі більше уваги приділяють забезпеченню належного виконання боржником своїх зобов’язань. Якщо позичальник уже повернув частину боргу, але надалі не вчиняє платежів, закон допускає можливість дострокового припинення відносин шляхом розірвання кредитного договору, але в такому випадку кредитодавець втрачає право застави. Специфіка кредитних відносин обумовлює необхідність удосконалення механізму захисту прав кредитодавця в такій ситуації, зокрема шляхом включення до проекту закону України „Про кредитування” такої норми: „Якщо позичальник не сплатив три чергові платежі (основного боргу і (або) відсотків), то кредитодавець має право вимагати дострокового повернення кредитних коштів і звертати стягнення на заставлене майно (повністю або в частині), якщо домовленістю сторін не передбачено інше”.

Досліджуються також інші види забезпечення виконання кредитних зобов’язань, зокрема порука, гарантія, неустойка, страхування, притримання. Піддано критиці висловлену в літературі позицію щодо віднесення відступлення права вимоги та переводу боргу до нетрадиційних видів забезпечення виконання зобов’язань.

Із прийняттям нового Цивільного кодексу України відповідно до статті 525 одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускаються, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, з’явилася можливість закладати в договір умову про односторонню зміну розміру плати за кредитну послугу. Аналіз практики вказує на доцільність визначення законодавчих меж свободи договору з цього приводу. Для вирішення окресленого дискусійного питання пропонується запозичити практику нарахування орендної плати з урахуванням індексу інфляції та закласти в проекті закону „Про кредитування” відповідні правила.

Також аналізуються інші підстави зміни чи припинення кредитного договору.

Підрозділ 3.2. „Відповідальність сторін за кредитним договором” стосується аналізу можливих форм відповідальності сторін як негативних наслідків невиконання ними своїх договірних обов’язків, особливості яких обумовлені виключно їх  грошовим характером. Окрема увага зосереджена на з’ясуванні правової природи узаконених відсотків, оскільки надалі вирішення цього питання обумовлює визначення строків позовної давності, які підлягають застосуванню. Автор підтримує висловлені в літературі міркування щодо тлумачення цієї міри відповідальності як упущеної вигоди, але розвиває це положення і встановлює специфіку саме для кредитних зобов’язань, обґрунтовуючи їх правову природу за кредитним договором як сукупності реальних збитків та упущеної вигоди, виходить з того, що цей правочин опосередковує функціонування залучених коштів.

Значна увага приділена також характеристиці мір оперативного впливу, які можуть бути застосовані сторонами кредитного договору, зокрема, банком.

Підкреслено зв’язок відповідальності за невиконання зобов’язань за кредитним договором із засадами відповідальності за договором банківського рахунку.