Спасибо І.А. Набуття права власності в цивільному праві України

summary

У Вступі обгрунтовуються актуальність проведеного дослідження, його предмет, об’єкт, мета та завдання, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне та практичне значення роботи, апробація результатів дослідження, вказуються її структура та обсяг.

Розділ 1 «Загальні засади набуття права власності» складається із двох підрозділів, присвячених загальній характеристиці набуття права власності, його суб’єктів та об’єктів, підстав, способів та умов, визначенню моменту, з якого особа вважається власником, та оформленню права власності.

У підрозділі 1.1 «Сутність та значення набуття права власності» аналізуються теоретичні та філософські підходи щодо розуміння набуття права власності як процесу та як результату. Робиться висновок про те, що процесом є «набуття права власності», а результатом – «правонабуття». Дослідження правонабуття та визначення його як окремої правової категорії   можливі крізь призму понять його підстав та способів, що пов’язані з поняттям правонабуття як окреме та загальне.

Набуття права власності межує з такими категоріями, як «присвоєння», «привласнення», «придбання» та «виникнення». При цьому категорії «набуття» та «виникнення» не сінонімічні, адже перша ширше за другу. Категорія «присвоєння» має більш економічний характер, ніж правовий. Категорія «придбання» пов’язується з оплатним набуттям права власності. Зіставлення зазначених правових категорій дає змогу стверджувати, що вони є подібними, але мають відмінності. Категорією «набуття»  охоплюється ширше коло відносин, спрямованих на  виникнення цивільних прав та обов’язків у особи як власника, в основному незалежно від підстав, і саме вона є найбільш прийнятною для застосування.

Набуття права власності  взаємопов’язане з його припиненням в іншої особи. При цьому процеси набуття та припинення права власності в основному відбуваються одномоментно. Набуття права власності пов’язане і з правонаступництвом, яке є критерієм для розуміння  первісного та похідного набуття права власності. Значущою для набуття права власності  є  воля, проявом якої виступає тріада - намір, рішення (як формування волі), волевиявлення. Водночас існують випадки виникнення права власності без урахування волі особи, яка стає власником: (а) при сплаті вартості квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу або дачі, гаражу тощо; (б)  внаслідок презумпції прийняття спадщини малолітньою, неповнолітньою, недієздатною особою, а також особою, цивільна дієздатність якої обмежена; (в) при приватизації квартир, завдяки чому їх власники стають одночасно співвласниками допоміжних приміщень. 

В свою чергу, з волею пов’язані питання добросовісності дій стосовно правонабуття, що має істотне значення для правових наслідків відносно прав на майно в особи, яка формувала і виражала свою волю і відповідно до неї діяла. Дії з набуття права власності повинні бути правомірними та добросовісними,  що стосується: (а) способів набуття права власності, (б) процедури набуття права власності та (в) особи-набувача.

Існують особливості в розумінні конфіскації, яка тягне за собою не тільки припинення, а й виникнення права власності на конфісковане майно у держави (ч.1 ст. 354 ЦК). Схожа ситуація складається й при  реквізиції, яка, маючи також примусовий характер, викликана іншими підставами, і перехід права власності до держави при цьому відбувається інакше, ніж при конфіскації. Але в обох випадках з припиненням у особи права на річ воно одночасно виникає у держави.   

 В подальшому ж доля цього майна різниться. Якщо за ст.354 ЦК нічого не вказується про подальшу долю конфіскованого майна, яке стає власністю держави (як правило, воно підлягає продажу державою), то при реквізиції воно може повертатися колишньому власникові (за термінологією ч.6 ст.353 ЦК право власності у нього поновлюється).

У підрозділі 1.2 «Підстави та способи набуття права власності» проводиться головна ідея про неприпустимість їх ототожнення, оскільки вони мають різне правове значення щодо правонабуття. Підставою набуття права власності є юридичний факт, з яким пов’язується виникнення зобов’язальних правовідносин (договір), а способом набуття права власності – юридичний факт, з яким пов’язується виникнення права власності (традиція, державна реєстрація тощо).  

Первісним та похідним має вважатися правонабуття, а не підстави та способи набуття права власності, адже поняття правонабуття ширше за останні та вміщує їх. Правонабуття неможливе без підстав та способів, необхідних для цього. 

До первісного набуття права власності належать набуття права власності на новостворене майно, в тому числі на об’єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК), перероблену річ (332 ЦК), безхазяйну річ (335 ЦК), рухому річ, від якої власник відмовився (336 ЦК), знахідку (ст. 337 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК), скарб (ст. 343 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи (в тому числі лов риби та полювання на дикого звіра – ст. 333 ЦК), а також на плоди (ч.2 ст.189 ЦК), набуття права власності за набувальною давністю (ст.344 ЦК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст.376 ЦК).

До похідного правонабуття можна віднести такі: набуття права власності за договором (ст. 334 ЦК), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), внаслідок спадкування (ст.1216 ЦК),  переходу майна при реорганізації та перетворенні юридичної особи (ч. 2 статей 104, 107-109 ЦК).

З огляду на ЦК можна зазначити на три  групи правонабуття на майно:

1)               якого раніше не існувало, а отже, воно не мало власника (на нову річ, в тому числі на плоди та виготовлену продукцію, побудову тощо);

2)               яке хоч й існувало, але права власності на це майно ні у кого не було, або власник якого невідомий, або від якого власник відмовився чи втратив право власності;

3)               яке має власника (до цієї групи  можна віднести (а) правочини; (б) таку подію, як смерть особи, з відповідним набором юридичних фактів, необхідних та достатніх для набуття права власності спадкоємцями; (в) реорганізацію юридичної особи. 

Розділ 2 «Первісне та похідне правонабуття» складається із трьох підрозділів. У ньому визначаються елементи юридичного складу для первісного та похідного правонабуття, розкривається механізм набуття права власності на окремі об’єкти: майно та майнові комплекси, корпоративні права, цінні папери тощо.

У підрозділі 2.1 «Елементи юридичного складу для первісного набуття права власності» аналізується механізм первісного правонабуття, тобто певна правова схема, за якою особа набуває право власності на об’єкт уперше. Окремо розкриваються та описуються у взаємодії відповідні елементи, які входять до складу такого правонабуття: суб’єкти, об’єкти, підстави, способи, умови та строки. За відсутності хоча б одного з цих елементів право власності не набувається.

Підставами та способами набуття права власності можуть бути дії, події (наприклад, народження), а також строки (як сплив часу). Такими діями є : договори; односторонні правочини; створення нової речі; перероблення (specificatio); прирощення (accesio), inaedificatio (будівля на чужій землі як спосіб accesio), змішування та зсиплення (confusio та  commixtio), з’єднання; виявлення безхазяйної речі, рухомої речі, від якої власник відмовився, знахідки, скарбу, бездоглядної домашньої тварини, факту привласнення загальнодоступних дарів природи.  

Строки відіграють істотну роль при набутті права власності. Зокрема, їх сплив є найважливішим і для набуття права власності на безхазяйне майно, і для набуття права власності за набувальною давністю, і на знахідку, і на бездоглядну домашню тварину. Строки не повинні включатися до системи юридичних фактів, оскільки вони являють собою розташування у часі (тривалість) юридичних фактів щодо один одного.

Правовий механізм, за яким природно існуюча річ (дикі ягоди, звіри, дика птиця, риба та ін.) потрапляє у власність певної особи, яка набуває право на неї, відрізняється від механізму набуття права власності на самочинне та незавершене будівництво, а також на речі з так званим статусом «res nullius». Розрізняється природне і юридичне існування речей. В останньому випадку вони являють собою об’єкти права власності, які стають такими внаслідок додержання визначених формальностей щодо оформлення  одночасно як самого об’єкта, так і суб’єктивного речового права на нього.

До завершення будівництва немає сенсу в появі такого об’єкта права, як недобудоване майно. У разі переривання або зупинення процесу будівництва за відсутності можливості його завершити і виникнення необхідності його реалізації недобудоване майно стає окремим об’єктом права власності і  тільки тоді потрапляє в цивільний оборот. 

Добросовісність при набутті права власності на річ, від якої власник відмовився, не допускає можливості скористатися життєвою ситуацією, в якій власник діяв унаслідок емоцій або пригнічення, хоча б  формально й були додержані умови статей 336 та 347 ЦК.

У підрозділі 2.2 «Елементи юридичного складу для похідного набуття права власності» розкриваються схема похідного правонабуття та її елементи (підстави, способи, умови, строки). На відміну від первісного набуття права власності при похідному правонабутті власник набуває тих прав та обов’язків, які мав попередній власник, тобто має місце правонаступництво. Внаслідок цього значна увага приділяється переданню як способу похідного набуття права власності за договором. Між переданням майна та набуттям права власності на нього існує безпосередній зв'язок, який слід ураховувати при доведенні права власності.

За загальним правилом, набуття права власності на майно пов’язано з переданням останнього (ст. 334 ЦК), але існують випадки, коли набуття права власності не пов’язане з переданням речі. Прикладами цього є:

(а)  укладення договорів, за якими майно передається набувачеві, а право власності на нього набувається згодом, за наявності певних умов (оплати його вартості, проведення ремонту майна, витрати на який перевищують 25% вартості майна, тощо). Зокрема, не потребується передання майна при набутті права власності за договорами найму-продажу, фінансового лізингу, застави, якщо умовою договору передбачено перехід права власності до заставодержателя у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, адже в усіх цих та інших випадках річ уже передано другій стороні за договором, а право в неї виникає пізніше – за наявності певних умов;

(б) спадкування;

(в) коли в основу основ ставиться не передання, а прийняття майна (наприклад, за договором дарування – ч. 1 ст.722 ЦК);

(г) укладення договорів, які вимагають нотаріального посвідчення та державної реєстрації (частини 3 та 4 ст. 334 ЦК);

(ґ) укладення договорів, за якими відбувається набуття права власності новостворюваною в процесі злиття юридичною особою (ст. 107 ЦК), або без укладення таких договорів (при поділі та перетворенні юридичних осіб). 

 Traditio усвідомлюється як акт фізичного передання майна або його символів (ключів, товаророзпорядчих цінних паперів) безпосередньо набувачеві або опосередковано (на пошту, транспортній організації тощо).  Вона становить похідний спосіб набуття права власності, який на відміну від первісних способів правонабуття тягне за собою правонаступництво.

 Функціями договірної традиції є: функція переходу фактичного володіння від особи, яка передає майно, до особи, яка його приймає; функція виконання зобов’язання; функція визначеності моменту набуття права власності; функція гласності переходу права власності; функція індивідуалізації й конкретизації речей та прав, що відповідно передаються та переходять.

За загальним правилом, зобов’язальний договір (основний правочин) не переносить право власності, вміщуючи в собі лише зобов’язання з передання майна. Останнє ж відповідно до п. 1 ст. 334 ЦК виконує традиція, що є підставою стверджувати про її несамостійність. Вторинність традиції як правочину підтверджується й тим, що право власності може виникнути  без реального передання речі, лише на підставі зобов’язального (основного) договору (в даному разі купівлі-продажу, дарування), коли в останній немає потреби. При цьому важливо те, що речовий договір на відміну від основного договору (купівлі-продажу або інших) зобов’язального правовідношення не створює.

Передання і прийняття майна тісно пов’язані між собою як фактично, так і в юридичному значенні.  Існуючі способи та види передання обумовлені сутністю правовідносин та природою об’єктів. Порівняльно-правовий аналіз передання майна за українським правом з поняттям традиції, що регулюється правом інших держав, доводить як подібність, так і розбіжність цих понять між собою. 

Підрозділ 2.3 «Момент набуття права власності та засоби його фіксації» присвячено моменту набуття права власності при первісному та похідному правонабутті. Визначення моменту правонабуття має істотне значення, оскільки з цим пов’язані правові наслідки – особа стає власником і відповідно набуває як певних прав, так і обов’язків щодо утримання майна та несе ризик його випадкової загибелі. Особливого значення це набуває при виконанні договору щодо передання майна у власність, а також інших договорів, які покликані прямо чи опосередковано зумовити припинення права власності в однієї особи і виникнення – в іншої.

Існує специфіка різних видів первісного та похідного правонабуття: на створюване майно, особливо ті об’єкти, що будуються; на майно, право на яке переходить унаслідок приватизації; на єдині майнові комплекси, яких чимало (це і підприємства, і садиби, і багатоповерхові житлові будинки з нежитловими та допоміжними приміщеннями тощо); на цінні папери (причому має місце особливість переходу прав на іменні, ордерні цінні папери та цінні папери на пред’явника); на корпоративні права; на майнові права, що має особа за договором; при спадкуванні; при створенні юридичних осіб.

Частини 2 та 3 ст.334 ЦК не мають імперативного характеру стосовно моменту виникнення права власності. Сторони договору мають право передбачити інший момент набуття права власності на майно.  Положення статей 334 та 697 ЦК співвідносяться між собою як загальне та спеціальне. 

Правонабуття безпосередньо пов’язано з поняттям  правовстановлювальних документів, які слугують доведенню їх існування у суб’єкта права. Важливим є зв’язок між набуттям права і отриманням правовстановлювального документа – наскільки документ обумовлює наявність права. В цьому контексті вагоме значення мають нотаріальне посвідчення правочину, його державна реєстрація та державна реєстрація права власності. На підставі аналізу законодавства та сутності правовідносин, що складаються з приводу відчуження майна, робиться висновок про основоположне значення державної реєстрації права, а не правочину. Пропонується пов’язувати набуття права власності з державною реєстрацією права власності і скасувати норму про державну реєстрацію правочинів.