Дмитришин В.С. Набуття та передання авторських прав на комп\'ютерні програми

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його методологічну основу, окреслено наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, визначено практичне значення отриманих результатів, а також зазначено дані щодо апробації і впровадження одержаних результатів.

Розділ 1 “Загальна характеристика комп’ютерних програм як об’єктів правовідносин щодо набуття та передання авторських прав” складається з чотирьох підрозділів, в яких здійснено аналіз законодавства щодо набуття та передання прав на комп’ютерні програми, досліджено поняття, генезис та специфіка поняття «комп’ютерної програми», визначено коло суб’єктів правовідносин на такі програми та досліджено їх суб’єктивні авторські права.

У підрозділі 1.1. «Аналіз законодавства щодо набуття та передання прав на комп’ютерні програми» здійснено ретроспективний огляд становлення законодавства, яким урегульовані питання розпоряджання правами на комп’ютерні програми та етапи його розвитку. Окремо розглянуті міжнародні договори та конвенції в галузі авторських прав, детально проаналізовані Директиви Європейського співтовариства з питань правового захисту програмного забезпечення.

В роботі було розглянуте законодавство СРСР, яким регулювались правовідносини щодо програм для електронно–обчислювальних машин. Автор відзначив, що програми для ЕОМ були прирівняні до творів літератури, науки і мистецтва. Таке рішення було закріплене у 1991 році в  Основах цивільного законодавства, четвертий розділ яких повністю присвячений питанням правового регулювання у сфері авторського права. Специфіка охорони програмного забезпечення відображена в пункті 2 ст. 134 та підпункті 6 пункту 2 ст.138, де програми ЕОМ і бази даних віднесені до об'єктів авторського права, і в Законі СРСР «Про винаходи в СРСР» 1991 року, де було встановлено, що програми для ЕОМ і алгоритми не є винаходами.

На підставі аналізу законодавства України щодо набуття та передання прав на комп’ютерні програми (Законів щодо приєднання України до міжнародних договорів і конвенцій, Закону України від 23 грудня 1993 року “Про авторське право і суміжні права”, Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-VI, зокрема, книги четвертої ЦК України, та  Глави 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності» (ст.ст. 1107 – 1114), підзаконних нормативно-правових актів, автор констатує, що в основному в Україні створено сучасну та відповідну викликам сьогодення нормативно-правову базу в сфері набуття та передання прав на об’єкти авторського права. Наявність базового законодавства та останні зміни, внесені до спеціальних законодавчих актів загалом дозволяють власникам реалізовувати свої майнові авторські права  на комп’ютерні програми проте потребують подальшого опрацювання  і удосконалення.

 У підрозділі 1.2. “Поняття комп’ютерних програм, їх генезис та специфіка” досліджується зміст поняття комп’ютерної програми в гносеологічному, онтологічному та нормативно-правовому аспектах з метою його уточнення та конкретизації у відповідності до сучасних реалій та змісту цього об’єкту авторського права. Проведені дослідження дали змогу визначити головні елементи, що обов’язково повинні бути відображені у визначенні комп’ютерної програми: творчий характер діяльності особи, втілений в створенні комп’ютерної програми; відсутність будь-яких обмежень щодо мови викладення програми, незалежність її охоронопридатності від природної чи закодованої мови; захист не тільки окремих програм, а й їх сукупностей, як комплексу комп’ютерних програм, або “програмних комплексів”; відсутність обмежень щодо виду чи форми носіїв, на яких втілено комп’ютерну програму; відсутність обмежень щодо технічних пристроїв, для керування якими чи застосування в яких створена і на яких використовується програма; відсутність обмежень щодо приведення в дію тільки комп’ютерних пристроїв, розповсюдження визначення комп’ютерної програми і на програми, що забезпечують роботу комп’ютерних мереж; надання захисту не тільки завершеній комп’ютерній програмі, але і самостійним частинам програми, незавершеним програмам, проміжним та допоміжним матеріалам, аудіовізуальним зображенням, образам та персонажам, створеним в процесі розробки програми. На базі зазначених елементів автором запропоноване нове визначення комп’ютерної програми, як об’єкта авторського права.

У підрозділі 1.3. “Характеристика об’єкту правовідносин щодо набуття та розпоряджання майновими правами на комп’ютерні програми” визначено за якими критеріями комп’ютерна програма відноситься до об’єктів авторського права. Встановлено,  що комп’ютерні програми, з одного боку мають загальні риси, притаманні усім об’єктам авторського права, а з іншого боку мають певні “розширюючі” ознаки, характерні саме цим об’єктам. Дисертант проаналізував правовідносини, що стосуються найменування комп'ютерних програм; особливості, викликані співвідношенням авторського права і права власності на матеріальний об’єкт, в якому втілено твір; особливості, пов’язані з можливістю декомпіляції комп'ютерних програм; особливості, які стосуються можливості адаптації та створення резервних копій програм; особливості, пов’язані з можливістю здійснення дослідження комп’ютерної програми; особливості, пов’язані з відтворюваністю комп’ютерних програм. 

За результатами дослідження автор дійшов висновків: вид комп’ютерної програми не впливає на обсяг юридичних прав та обов’язків, які виникають навколо такої програми; штучність мови, якою викладені програми та різноманіття цих мов не впливають на правооб’єктність комп’ютерної програми; комплекс прав і обов’язків суб’єктів правовідносин не залежить від  форми вираження комп’ютерної програми.

У підрозділі 1.4. “Суб’єкти правовідносин щодо набуття та розпоряджання правами на комп’ютерні програми та їх суб’єктивні авторські права” автор визначає коло суб’єктів прав на комп’ютерні програми  та розкриває зміст їх суб’єктивних авторських прав.

При розгляді немайнових авторських прав дисертант звертає увагу на особливості реалізації одного із особистих немайнових авторських прав на комп’ютерні програми – права на забезпечення недоторканості твору. На основі проведеного дослідження, автор приходить до висновку про необхідність вдосконалення нормативного регулювання таких правовідносини, а саме доповнення законодавства про авторське право новелою, якою встановити, що немайнове авторське право на забезпечення недоторканості комп’ютерної програми, створеної у зв’язку з виконанням трудового або іншого цивільно-правового договору, може належати не лише фізичній, а й юридичній особі, та дане право належить роботодавцю, якщо інше не встановлено договором.

На підставі аналізу положень чинного законодавства щодо набуття прав на комп’ютерні програми, автор робить висновок, що враховуючи інвестиційний характер та специфіку їх створення, права інвестора (роботодавця, замовника) цих програм вітчизняним законодавством захищені недостатньо. Автор пропонує посилити такий захист шляхом  надання роботодавцеві права здійснювати майнові права на комп’ютерну програму, створену у зв'язку з виконанням договору та надання роботодавцеві права на завершення незакінченої програми. Такі самі підходи мають застосовуватись і по відношенню до комп’ютерних програм, створених на замовлення, що може бути реалізоване шляхом прирівняння правового статусу комп’ютерних програм, створених на замовлення до службових творів.

Розділ 2 “Набуття та передання прав на комп’ютерні програми” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню правових механізмів набуття фізичними і юридичними особами немайнових та майнових авторських прав на комп’ютерні програми а також передання прав при відчуженні чи наданні дозволів на використання програм.

 Підрозділ 2.1. “Набуття прав на комп’ютерні програми” містить ґрунтовний розгляд правових підстав набуття авторського права на комп’ютерні програми. Автором запропоновано класифікацію способів набуття прав на комп’ютерну програму, а саме – первісні (коли права набуваються незалежно від волі третіх осіб), похідні (коли права набуваються з волі попереднього власника) та змішані (коли є ознаки обох вищезазначених способів).

Опрацювавши досвід інших країн, автор відзначає, що практика йде від повної належності прав на створений твір роботодавцеві, до повної належності його працівникові.  Враховуючи специфіку створення комп’ютерних програм та той факт, що замовник фактично здійснює інвестування коштів в розробку цих об’єктів, дисертант робить висновок про доцільність застосування правової конструкції, за якою майнові права на комп’ютерну програму, створену у порядку виконання трудового договору мають належати роботодавцеві.

Дисертантом опрацьоване питання здійснення роботодавцем майнових прав на комп’ютерну програму, створену у зв'язку з виконанням договору та зроблено висновок, що під здійсненням прав має розумітися право роботодавця на оприлюднення комп’ютерної програми; її випуск у світ під іменем роботодавця; відтворення будь-яким способом та у будь–якій формі; адаптацію, переробку та інші подібні зміни; включення складовою частиною до збірників, баз даних, тощо; продаж оригіналу або примірників програми; передання в найм (прокат) оригіналу або примірників програми тощо; надання оригіналу або примірників програми у тимчасове користування; імпорт примірників програми, примірників її похідних творів тощо, якщо інше не встановлено договором.

За висновком дисертанта, такий підхід має застосовуватись і по відношенню до комп’ютерних програм, створених на замовлення. Так, особисті немайнові права на твір, створений за замовленням, мають належати авторові цього твору, крім немайнового права на забезпечення недоторканності комп’ютерної програми, яке може належати замовникові а  майнові права на твір, створений за замовленням, мають належати замовникові, якщо інше не встановлено договором. Замовнику надається право здійснювати майнові права на комп’ютерну програму, створену у зв'язку з виконанням договору, якщо інше не встановлено таким договором. 

Підрозділ 2.2. “Передання майнових  прав на комп’ютерні програми” присвячений розгляду способів і форм відчуження та надання прав на використання комп’ютерних програм та розгляду природи ліцензійного договору.

Автором зазначається, що перехід прав на комп’ютерні програми від однієї особи до іншої може здійснюватись як в договірній, так і в недоговірній формах. Причому повне безповоротне відчуження усього комплексу майнових авторських прав та повне безповоротне відчуження частини таких прав може відбуватись у обох цих формах, а передання комплексу прав, або його частини у тимчасове користування – виключно в договірній формі. Детально розглядаються види договорів щодо передання прав на комп’ютерні програми.

Враховуючи, що в чинному законодавстві існує певна колізія між сутністю договорів і їх співвідношенням з ліцензією, як дозволом, автор пропонує декілька способів вирішення цього питання, зокрема шляхом уточнення самого поняття ліцензії, яке б законодавчо передбачало можливість укладання такого письмового або електронного документа шляхом підписання його обома сторонами або шляхом приєднання однією стороною до умов, встановлених іншою. Це  дасть змогу законодавчо закріпити існуючу практику використання таких правочинів, як договори приєднання  для ліцензування комп’ютерних програм  та дозволить  надавати ліцензії у формі електронного документу, що є важливим аспектом для розпорядження майновими правами на комп’ютерні програми з точки зору використання сучасних інформаційних технологій та врегулювання питання надання “вільних ліцензій”.

Виконані дослідження питань договірного розпорядження майновими правами інтелектуальної власності показали, що потребує заміни існуюче в законодавстві про авторське право опосередковане визначення “використання твору” (як описання виключного права автора чи іншої особи, яка має авторське право дозволяти чи забороняти вчиняти з твором певні дії)  на пряме визначення, що саме визнається “використанням твору”, з точки зору належності авторських прав. При наданні такого визначення запропоновано прямо зазначити дії, які є використанням комп’ютерної програми, в сенсі авторського права, та дії, які є користуванням примірником програми, що дасть змогу запобігти плутанині з належністю авторських прав та неоднозначному тлумаченню норм законодавства щодо господарських операцій, пов’язаних з придбанням примірників комп’ютерних програм та прав на комп’ютерні програми.

Крім того, виходячи із зазначеного аспекту користування примірником комп’ютерної програми, дисертант вважає необхідним відобразити в законодавстві про авторське право юридичний факт “вичерпання прав” при першому продажі чи іншому переданні права власності на такий примірник, тобто положення, що при комерційному введенні в обіг правомірно відтвореного примірника комп’ютерної програми фізична або юридична особа, яка правомірно володіє таким примірником, має право без дозволу автора (чи іншої особи, яка володіє майновими авторськими правами) та без сплати авторської винагороди використовувати таку програму за її прямим призначенням.

За результатами розгляду питань, пов’язаних з переданням прав на незавершені комп’ютерні програми, які створювались у порядку виконання службового завдання, автор приходить до висновку, що є доцільним законодавчо закріпити: надання права роботодавцеві на завершення незакінченої програми; передання повноважень щодо здійснення цих прав до автора у випадку неможливості  їх використання підприємством роботодавця та врегулювання ситуації, коли майнові права на службовий твір роботодавцем не використовуються, або недостатньо використовуються.

Детально розглянуті питанні щодо передання прав на комп’ютерні програми «вільного розповсюдження», програми з «відкритим програмним кодом» та розглянуті види ліцензій, на підставі яких вони розповсюджуються. Автор приходить до висновку, що моделі розповсюдження комерційного та «вільного» програмного забезпечення розрізняються тільки в регулюванні використання комп'ютерних програм. Ліцензія на комерційну програму надає право на її використання окремому  користувачеві (чи групі осіб у випадку мережної версії програми). Ліцензія на вільне програмне забезпечення надає право використання відкритих вихідних текстів будь-якому користувачеві. В обох випадках порушення умов ліцензії на програмне забезпечення означає порушення авторського права на вихідну програму незалежно від того, чи є програма комерційною чи вільною. Таким чином, законодавство про авторське право захищає права й інтереси автора і виробника будь-якого програмного забезпечення.

Дисертантом також досліджені теоретичні та практичні аспекти укладення ліцензійних договорів. На підставі отриманих результатів зроблено висновок, що незважаючи на різноманітність правовідносин,  існують певні загальні  положення та специфічні умови, які доцільно відображати в ліцензійних договорах. 

Перш за все  це вид ліцензії та питання, що стосуються тлумачення термінів “використання” та “користування” комп’ютерною програмою; умови про види та подальші обсяги використання чи користування програмою; інформування ліцензіара про усі випадки порушення авторських прав, що сталися на території, на яку йому видана ліцензія та в термін дії цієї ліцензії, а також передбачення обов’язків  ліцензіата здійснювати заходи щодо спостереження за ринком з метою виявлення порушень;  обов’язок ліцензіата за виключною ліцензією здійснювати заходи для припинення порушень авторських прав; умови виробництва примірників комп’ютерних програм; умови надання субліцензій; умови передачі дистрибутивів та супроводжуючої документації; гарантії ліцензіара про те, що він насправді володіє комплексом майнових прав, які він передає за ліцензією та гарантії, що ці права не обтяжені обставинами, які можуть зачіпати повноваження ліцензіата по використанню об’єкта авторського права.

У підрозділі 2.3. “Проблемні питання законодавства України в сфері  набуття та передання майнових прав на комп’ютерні програми і шляхи їх вирішення” розглядаються питання, пов’язані з проблемами законодавчого забезпечення передання комп’ютерних програм засобами авторського і патентного права, досліджуються особливості реалізації кожного із зазначених механізмів. На підставі проведеного аналізу дисертант робить висновок, що вітчизняне законодавство у сфері набуття та передання авторських прав на комп’ютерні програми загалом відповідає вимогам сьогодення та європейського законодавства. Проблемні питання, які ще не вирішені, пов’язані з системними, глобальними характеристиками комп’ютерних програм.

Розглянувши три основних шляхи вирішення існуючих проблемних питань, пов’язаних з охороною прав на комп’ютерні програми, а саме шляхом удосконалення законодавства у сфері авторського права, шляхом переходу до захисту прав засобами патентного та шляхом запровадження кумулятивної охорони, дисертантом було зроблено висновок, що на сьогодні не вбачається доцільним відмовлятись від моделі правового регулювання охорони прав на комп’ютерні програми засобами авторського права та переходити до використання з цією метою патентного права або запроваджувати кумулятивну охорону. При цьому зазначено, що запровадження нових механізмів охорони комп’ютерних програм, не відповідає вимогам європейського законодавства, може призвести до створення колізій в законодавстві України і при цьому не буде сприяти посиленню захисту прав розробників програмного забезпечення.

Висвітливши питання, яке піднімають адепти “вільного програмного забезпечення”, щодо можливості запровадження в Україні для юридичних осіб публічного права обов’язкового використання моделі розповсюдження комп’ютерних програм з так званим “відкритим кодом”, автор прийшов до висновку, що «вільні комп’ютерні програми» – це лише окремий випадок розпоряджання правами на комп’ютерні програми на безоплатній основі та для будь-яких цілей, що здійснюється з дозволу його авторів на умовах вільної ліцензії, і, відповідно, він не потребує  окремого законодавчого регулювання, а може бути вирішений в межах Закону України  “Про авторське право і суміжні права”.