Клименко О.М. Особливості правового становища держави як суб\'єкта приватного (цивільного) права

summary

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційної роботи, її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет, теоретичну та методологічну основи, викладено наукову новизну й основні положення, що виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, надано інформацію про їх апробацію та публікації за темою дисертації.

Розділ перший “Загальнотеоретичні особливості держави як суб’єкта приватного (цивільного) права” має два підрозділи і присвячений загальнотеоретичним питанням визначення держави як суб’єкта приватного (цивільного) права, її індивідуалізуючих ознак, місця в системі суб’єктів цивільного права, особливостям цивільної правосуб’єктності. При дослідженні використані, зокрема, діалектичний, історичний, системний, порівняльно-правовий методи дослідження.

Автором досліджено генезис науково-теоретичної думки про державу, проаналізовано філософські, політичні, соціальні, правові аспекти сутності явища держави, різноманітні визначення поняття “держава”, характерні для неї ознаки (критерії). На підставі теоретичного узагальнення автором встановлено: держава є правовою формою соціально-орієнтованої політико-територіальної організації суспільства, яка через державний механізм здійснює публічну владу, управління загальносуспільними справами, забезпечує єдність, цілісність і координованість суспільства, законність і правопорядок. Її складовими елементами (ознаками) є територія, населення, суверенітет, державний апарат, з якими як у міжнародному публічному, так і в приватному праві пов’язується поняття “правосуб’єктність держави”.

Досліджено умови набуття державою загальної правосуб’єктності, пов’язаної зі здійсненням основних (владних) функцій, серед яких на національному рівні визначається соціальна легітимація влади всіма громадянами, що юридично оформлюється в актах законодавства та виборах найвищих органів державної влади всіма громадянами держави, а на міжнародному – офіційне визнання держави як суб’єкта міжнародного права. Для виконання додаткових функцій, не пов’язаних зі здійсненням владних повноважень (у т.ч. у сфері приватного права), держава апелює до права для визначення її правового статусу відповідно до принципів та специфіки правовідносин. Наділення держави цивільною правосуб’єктністю має соціальні передумови (пошук нових форм забезпечення загальносуспільних інтересів) та юридичну природу (виявляє себе в юридичному оформленні через юридичні параметри та ознаки властивостей держави як суб'єкта цивільного права).

Визнання за державою цивільної правосуб’єктності обумовлює наділення її правом на судовий захист цивільних прав та інтересів (п. 5 ст. 3 ЦК), і відповідно –цивільною процесуальною правосуб’єктністю. Досліджено проблему, що виникає при винесенні судом (органом держави) від імені держави рішення щодо держави. Зокрема, запропоновано створити для розгляду справ за участю держави інститут незалежних, професійних суддів – арбітрів.

Автор виходить з комплексного аналізу правоздатності держави як самостійного правового явища: міжнародних аспектів (Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.), конституційних положень (ст. 5 Конституції України), а також традиційних підходів цивілістики щодо визначення цивільної правоздатності особи. Передумовою наділення держави цивільними правами та обов’язками є загальносуспільний (публічний) інтерес, що об’єктивується у цивільному інтересі держави та характері приватних (цивільних) відносин, в яких індивідуалізується загально-соціальна цінність приватного інтересу. У роботі доведено, що термін “законний інтерес” є непридатним для такого суб’єкта, як держава.

Правоздатність держави виникає на підставі закону, є стабільною правовою категорією – невідчужуваною та неподільною властивістю держави виступати суб’єктом права. Враховуючи “пов’язаність” держави правом, правоздатність держави у рамках позитивного права збігається з її суб'єктивним правом і означає закріплену законом міру можливої поведінки уповноваженого державного суб'єкта, спрямовану на досягнення у рамках конкретних (цивільних) правовідносин державних цілей, пов'язаних із забезпеченням загальносуспільного інтересу. Умовою реалізації державою її правосуб'єктності є не індивідуальне волевиявлення суб'єкта, спрямоване на реалізацію суб'єктивного права, а юридичний обов'язок щодо виконання державних функцій. Специфіка цивільних правовідносин обумовлює наділення суб'єктів характерними властивостями (ознаками, якостями), які оформлюють їх цивільну правоздатність. Цивільна правоздатність держави є спеціальною.

Комплексний підхід щодо аналізу цивільної дієздатності держави дав можливість визначити функціональну компоненту дієздатності держави: механізм реалізації цивільної правоздатності та встановлення суспільних зв’язків з іншими суб’єктами через цивільні права та обов’язки, що виявляє себе у функціонуванні та діяльності державних суб'єктів, які безпосередньо реалізують цивільну дієздатність держави шляхом виконання делегованих їм державою повноважень або наділення інших осіб (фізичних, юридичних) спеціальними повноваженнями.

Автор не поділяє думку, що правоздатність державного органу необхідно розуміти як правоздатність державної юридичної особи, аргументуючи свою позицію тим, що: орган держави реалізує дієздатність держави у межах визначеної компетенції; правоздатність держави, пов’язана з волевиявленням народу, є невідчужуваною та неподільною; цивільна правоздатність юридичної особи прирівнюється до правоздатності фізичної особи (за винятком прав і обов’язків, пов’язаних з природою людини); виконання повноважень державним суб’єктом є умовою здійснення державних функцій, тобто юридичним обов'язком щодо здійснення прав та обов'язків держави через зобов'язальну поведінку (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

У цивільному обороті держава виступає самостійно через систему створених нею органів; органи, що діють у приватних відносинах від імені держави, або не визнаються самостійними юридичними особами (офіційно не наділені таким статусом), або не користуються правами самостійної юридичної особи (у разі наявності такого статусу). Дії таких суб’єктів є діями самої держави.

На думку автора, слід диференціювати форми реалізації дієздатності держави (організаційна, функціональна) та форми її участі у цивільному обороті: 1) через державні органи у межах їх компетенції; 2) через повірених осіб, які діють на підставі доручення (механізм надання доручення включає стадію вчинення правочину (укладання договору), що виявляється у формі діяльності відповідного державного суб’єкта, компетенцією якого передбачено наділення інших осіб спеціальними повноваженнями щодо вчинення певних дій від імені та в інтересах держави).

Розділ другий “Особливості участі держави у приватних (цивільних) відносинах” має чотири підрозділи. У ньому приділено увагу аналізу цивільно-правового статусу держави, дослідженню критеріїв виявлення цивілістичної сутності правосуб’єктності держави у разі її участі у цивільних відносинах, правових форм такої участі та її особливостей. У цьому розділі досліджуються теоретичні концепції, положення законодавства України та міжнародних актів, узагальнюються правові основи щодо визначення цивільно-правового статусу держави, обґрунтовуються авторські теоретичні конструкції. Методологічну основу цього розділу склали методи: порівняльно-правовий, формально-юридичний, правового моделювання, конструктивного аналізу.

У дисертації доведено, що принцип юридичної рівності суб’єктів цивільного права є ключовим у визначенні цивільно-правового статусу держави, яка виступає єдиним і неподільним суб’єктом цивільного права, якому властива систематизована модель елементів (суб’єктів). Обґрунтовано висновок, згідно з яким участь держави у цивільному обороті забезпечується через механізм специфічного інституту представництва, що є способом внутрішньої організації держави. Визначено такі ознаки представництва, як: офіційність (законність) представництва; персоніфікованість суб’єктів (представників); належність їх до структури державної системи або безпосередній правовий зв’язок з уповноваженими органами держави.

Досліджено природу та зміст “дуалізму” права (поділу системи права на публічне та приватне), узагальнено критерії такого поділу, доведено, що запропонована у ЦК конструкція “юридичні особи публічного права” (ч. 2 ст. 81 ЦК), з теоретичної точки зору, порушує єдність правового режиму приватного права та суперечить п. 2 ст. 1 ЦК. Пропонується ввести класифікацію юридичних осіб за характером їх діяльності: а) публічні юридичні особи (їх участь у цивільному обороті має загальнокорисний, суспільно-значущий характер, в основі якого лежить публічний інтерес); б) приватні юридичні особи (їх діяльність спрямована на реалізацію приватних інтересів, визначених метою засновників). Досліджено юридичну природу, зміст, призначення категорії “юридична особа”, а також мету, підстави, критерії класифікації таких осіб у праві, узагальнено риси цих суб’єктів та обґрунтовано доцільність застосування конструкції “юридична особа” (як юридико-технічного прийому, юридичної фікції) при моделюванні введення держави у приватноправове поле.

У роботі досліджено питання участі держави у створенні юридичних осіб, проаналізовано “власницьку” традицію цивільного обороту, закріплену в ЦК, доведено конструктивність правової моделі обмеженого речового права щодо юридичного оформлення майнових відносин держави зі створеними нею на основі державної власності юридичними особами. Напрацьовано пропозиції щодо вдосконалення правових зв’язків держави з утвореними нею (чи за її участю) юридичними особами, зокрема: 1) державними установами та підприємствами: через встановлення зобов’язально-речових відносин та визнання за державою-власником права верховного розпорядження переданим майном; 2) господарськими товариствами: через конструкцію прав участі держави: а) права участі, що випливають з акціонерних прав держави, є її особистими немайновими правами участі в управлінні справами АТ, включають зобов’язальні права держави щодо утвореної нею юридичної особи та речові права на акції; б) права участі, що випливають з формування державою майна юридичної особи (відмінної від АТ), включають зобов’язальні права держави щодо такої особи, права управління, права на отримання частини прибутку, майнові права на передане такій особі майно. Встановлено, що корпоративні права держави можуть бути реальними – такі, що опосередковують участь в управлінні господарською діяльністю товариства, та номінальними – є правовим способом досягнення відповідних соціально-економічних цілей.

Правовим засобом оптимізації й активізації участі держави у цивільних правовідносинах є механізм договірного представництва – через юридичних та фізичних осіб, які у цивільному обороті діють за спеціальним дорученням (договором). Специфіка виявляється у поєднанні елементів добровільного та обов’язкового представництва, що дало підстави визначити його як квазідобровільне (обов’язково-договірне) представництво.

Встановлено, що державна власність є основною формою загальносуспільного привласнення матеріальних благ, що становлять майнову основу діяльності держави (державне майно); право власності держави набуває змісту юридичного обов’язку (визначеної законом міри обов’язкової суспільно-корисної, державно доцільної поведінки) у здійсненні правомочностей власника щодо державного майна в інтересах народу. Автор диференціює ці поняття та поняття “власність народу”, “право власності народу”, визначає майно, що є матеріальним “субстратом” цивільної правосуб’єктності держави, аналізує механізми здійснення державою правомочностей власника. Суб’єктом абсолютного права державної власності є держава в цілому, створена Українським народом, і лише їй належать правомочності власника. Органи державної влади, які діють від імені та в інтересах держави, є суб’єктами, що уповноважені на реалізацію права власності держави, здійснюють надані їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут – управління.

Дослідивши підстави щодо набуття та припинення державою права власності, автор виділяє способи: загальні (можуть бути використані будь-яким суб’єктом цивільного права: укладання цивільно-правових угод та ін.), спеціальні (властиві лише державі: націоналізація, приватизація тощо). Спеціальні способи набуття державою права власності – встановлені законом правові можливості держави втручатись у майнову сферу приватних осіб у виняткових випадках, визначених законом, що обумовлено необхідністю виконання державою суспільних інтересів. Визначено поняття “націоналізація”, її принципи: винятковість, суспільна необхідність, законність, компенсаційність. Автором проаналізовані законопроекти про націоналізацію (№ 3709 від 3.07.2003 р. та 14.02.2005 р.) та вироблені пропозиції по їх вдосконаленню. Досліджено також підстави та умови здійснення заходів з реквізиції, конфіскації; запропоновано доповнити ст. 228 ЦК положенням про застосування до особи, якою вчинено правочин, що порушує публічний порядок, цивільно-правових санкцій у формі конфіскації одержаного прибутку та/чи належного за правочином.

За результатами дослідження встановлено, що держава є суб’єктом відносин спадкування відповідно до принципів міжнародного приватного права (“окупації”, “тісного зв’язку”), та у разі, коли спір про право на спадщину стосується майна, що перейшло до держави як виморочне згідно з ЦК, що втратив силу. Аналіз національного законодавства України дав змогу визначити особливості правового становища держави у спадкових відносинах: 1) неможливість бути заповідачем; 2)  право бути спадкоємцем за заповітом (ч. 2 ст. 1222 ЦК), але не за законом (статті 1261-1265 ЦК); 3) при спадкуванні за заповітом: відказ від спадщини, у разі порушення законних інтересів спадкоємців за законом; 4) набуття прав на спадщину лише у випадках, визначених законом, за умови виникнення особливого правового режиму – відумерлості спадщини (надано трактування поняття “відумерлість спадщини”); 5) держава не стає спадкоємцем відумерлої спадщини, а фактично приймає спадкове майно на зберігання (ч. 2 ст. 1280 ЦК), що дало підстави для висновку про утвердження ЦК нової концепції.

Аналіз договору дарування дав підстави для висновку, що держава за договором дарування може виступати лише на стороні обдаровуваного (запропоновано конкретизувати ч. 1 ст. 720 ЦК). Також запропоновано ввести в ЦК положення про заборону отримання державними службовцями подарунків, що пов’язані з виконанням ними службових обов’язків.

У роботі досліджено особливості правового регулювання приватизації державного майна, відчуження акцій акціонерних товариств, що належать державі, передачі об’єктів державної власності у комунальну власність тощо, надано оцінку негативним явищам, що мали місце в процесі приватизації в Україні (відсутність стратегії, “тіньова приватизація”). У ході дослідження проведено порівняльний аналіз із технологіями приватизації держав із розвинутою економікою (Велика Британія, Франція, Канада) та розроблені пропозиції щодо вдосконалення національних приватизаційних технологій та відповідних процедур.

Аналізуючи особливості орендних відносин за участю держави та відповідні нормативні акти, автор робить висновок, що перелік істотних умов договору оренди, визначений ст. 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, потребує доповнення вимогою про використання майна за цільовим призначенням.

Специфіка предмету договору концесії (ресурси держави, які є нерухомістю) обумовлює його національну “прописку” незалежно від наявності іноземного суб’єкта (інвестора): такий договір регулюється національним правом держави, що надає концесію, тож він не набуває рис міжнародного договору (контракту) у класичному розумінні міжнародного приватного права. Дисертант не погоджується з визначенням моменту набрання чинності договором з дня досягнення домовленості (ч. 2 ст. 9 Закону України “Про концесії”) і зведенням функцій державної реєстрації концесійних договорів до облікової звітності (ст. 14 цього Закону) та пропонує внести відповідні зміни до законодавства.

Автором проаналізовано особливості реалізації державою її цивільної правосуб’єктності у договірних відносинах. Акцентується увага на механізмі участі держави у договірних відносинах з “іноземним елементом”, оскільки у цьому разі юридична особистість держави не розщеплюється у внутрішній системі державного утворення, а індивідуалізується та проявляється у найбільш властивих для неї рисах. На конкретних прикладах автор досліджує механізм участі держави у створенні спільних виробничих (господарських) структур, у відносинах з кредитно-боргових, гарантійних зобов’язань (зокрема, на підставі урядових угод), у зовнішньоторговельній діяльності – через спеціально створені органи (торгово-економічні місії) тощо.

Особливістю правочинів, вчинених державою (як-то: випуск облігацій державних позик, проведення конкурсів, торгів, тендерів тощо), є публічний характер, зумовлений публічним інтересом відносно правових наслідків щодо його вчинення, що втілюється у поєднанні безпосередньо державного інтересу (як прояву загальносуспільного) та рівних можливостей реалізації приватного інтересу для всіх приватних осіб – потенційних учасників цивільних правовідносин за участю держави.

У разі, коли суб’єкти господарювання виконують доручення держави щодо виконання її зобов’язань перед іншими суб’єктами господарювання, відповідальність за такими зобов’язаннями має покладатись на державу. Так само держава має приймати на себе відповідальність за зобов’язаннями господарюючих суб’єктів, засновником яких вона виступає, якщо їх неплатоспроможність (банкрутство) пов’язана з виконанням державних зобов’язань та/чи внаслідок завдань (вказівок) засновника-держави.

Автор дає правову оцінку деліктній відповідальності держави, досліджує умови та підстави її виникнення, визначає особливості та зміст деліктного зобов’язання держави. Разом з тим досліджено терміни “делікт” і “делінквентність” (у кримінології та кримінальному праві деяких іноземних держав є синонімом терміна “злочинність”) і запропоновано для цілей цивільного права відповідальну особу в деліктних правовідносинах термінологічно визначити “деліктвентом” (а не делінквентом), термін “деліктвентність” вважати синонімом поняття деліктної правоздатності особи.

Зроблено висновок про абсолютну недопустимість вчинення державними суб’єктами правопорушення як протиправного та винного заподіяння шкоди приватній особі, оскільки держава виступає гарантом правопорядку. Деліктну відповідальність держави слід розглядати не як захід державного примусу, а як активізацію її правозахисної функції, спрямованої на правовідновлення, компенсацію тощо. Доведено, що природа деліктних зобов’язань держави обумовлена наділенням її абсолютною відповідальністю, тобто безумовним прийняттям на себе ризиків за заподіяння особі шкоди. Визначено та систематизовано умови їх виникнення: 1) заподіяння транскордонної шкоди навколишньому природному середовищу; 2) заподіяння шкоди джерелами підвищеної небезпеки: а) якщо такі об’єкти належать до державної власності; б)  внаслідок непереборної сили (запропоновано доповнити ст. 1187 ЦК); 3)  конституційні делікти: при здійсненні органами державної влади та місцевого самоврядування державних функцій; 4) при здійсненні виконавчо-розпорядчих функцій державними суб’єктами; 5) у надзвичайних ситуаціях тощо. Визначено зміст та особливості деліктного зобов’язання держави.

Аналізуючи підстави настання деліктної відповідальності держави за наявності вини державних службовців, автор диференціює дії таких осіб, виходячи з принципу правомірності таких дій, та визначає випадки, коли такі особи мають нести особисту відповідальність.