Карнаух Т.М. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов\'язань

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, висвітлюється ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, визначається мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя роботи, формулюються основні положення дисертації, їх наукове і практичне значення, зазначається інформація про апробацію результатів роботи та публікації.

Розділ 1 “Історичний генезис та сучасний стан правового регулювання притримання” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню виникнення та історії розвитку притримання як цивільно-правового явища, його місця серед інших цивільно-правових інститутів, а також правового регулювання притримання за законодавством України та інших країн.

У підрозділі 1.1. “Виникнення та історія розвитку притримання як цивільно-правового інституту” з’ясовується історичний генезис виникнення та розвитку притримання. Останнє має глибоке коріння, що сягає звичаєвого права, яке знало лише примітивні форми забезпечення зобов’язань, та римського права, в якому воно розумілося як право боржника у певних випадках утриматися від дій, що складали виконання його обов’язку. Встановлено, що своє нормативне закріплення притримання знайшло в торговому праві Російської імперії, певний вплив на його становлення здійснило зарубіжне законодавство того часу. У законодавстві радянського періоду притримання як загальний спосіб забезпечення зобов’язань представлене не було, незважаючи на те, що спроби збереження цього інституту робилися неодноразово шляхом включення відповідних норм до проектів Торгового зводу СРСР, Кредитного статуту; разом з тим, деякі його елементи застосовувалися у правовідносинах, що виникали з договорів перевезення, зберігання. Відродження притримання в українському цивільному праві відбулося шляхом закріплення в ЦК України 2003 року відповідного інституту, який набув статусу способу забезпечення виконання зобов’язань.

У підрозділі 1.2. “Місце притримання серед інших цивільно-правових інститутів” здійснено порівняльне дослідження притримання та окремих інститутів цивільного права, яке достатньо очевидно свідчить, що притримання майна боржника – самостійний інститут цивільного права, окремий спосіб забезпечення виконання зобов’язань, відмінний від інших цивільно-правових інститутів, зокрема:

а) застави, від якої його відрізняють такі основні ознаки: передбачена законом можливість застосування, обмежене право слідування, забезпечення виконання зобов’язання, яке вже порушене боржником; об’єкт притримання – лише річ, яку неможливо попередньо індивідуалізувати в якості майна, що може бути притримане; припинення притримання з вибуттям притримуваної речі з володіння кредитора; збереження боржником права розпоряджатися притримуваною річчю без згоди кредитора за відсутності в останнього права користуватися нею;

б) самозахисту, від якого його відрізняє наступне: виконання функцій стимулювання боржника до належного виконання зобов’язань та компенсація грошових вимог кредитора; можливість застосування тільки після порушення прав кредитора без дотримання принципу співмірності; звернення стягнення на притримуване майно за допомогою юрисдикційного органу в порядку, встановленому для предмета застави;

в) зупинення зустрічного виконання зобов’язань, від якого його відрізняє спрямованість на забезпечення інтересів ретентора, який вже поніс збитки або має невиконану вимогу по відношенню до боржника; можливість притримати лише чужу річ, якою кредитор правомірно володіє і яку повинен передати боржнику чи вказаній ним особі; завершення реалізацією притримуваної речі за умови, що її притримання не призведе до одержання виконання від боржника;

г) зарахування зустрічних однорідних вимог, від якого його відрізняє відсутність однорідних вимог; виконання функції стимулювання боржника до належного виконання зобов’язання і використання лише при простроченні боржника;

ґ) права продажу чужої речі, від якого його відрізняє те, що основним завданням притримання є спонукання боржника до належного виконання зобов’язання; більш широка сфера застосування: не лише у випадках, передбачених законом, але й в межах інших правовідносин за наявності відповідних підстав; необхідність дотримання спеціального порядку звернення стягнення на притримувану річ.

Підрозділ 1.3. “Правове регулювання притримання за законодавством України” присвячено аналізу нормативного регулювання притримання, яке здійснюється через загальні положення ЦК України та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов’язань, зокрема: підряду, побутового підряду, перевезення, комісії. Це, однак, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов’язань за наявності необхідних для цього підстав, при чому не лише договірних, але й позадоговірних, оскільки, по-перше, притримання – єдиний спосіб забезпечення, можливість застосування якого передбачена законом і який не потребує обов’язкової обумовленості за погодженням сторін; а, по-друге, володіння притримуваною річчю не обов’язково повинно виникнути у кредитора з договору, зобов’язання за яким забезпечуються.

В результаті дослідження доводиться, що застосування притримання в окремих видах зобов’язань повинно здійснюватися з урахуванням важливих моментів, зокрема: у відносинах купівлі-продажу, поставки та контрактації – визначення власника товару (продавець чи покупець), у підрядних правовідносинах – визначення власника предмету підряду (підрядник чи замовник); у відносинах перевезення через суперечливість транспортного законодавства притримання може бути застосоване на підставі договору чи ч.4 ст.916 ЦК України, а в сфері морських перевезень – ще й згідно ст.ст.163, 170 КТМ України.

Аналіз нормативного регулювання притримання за законодавством України достатньо очевидно свідчить, що воно навіть після прийняття ЦК України, на жаль, залишається недосконалим і потребує певних істотних уточнень.

У підрозділі 1.4. “Правове регулювання притримання за законодавством інших країн” здійснено порівняльне дослідження нормативного регулювання притримання за законодавством окремих країн. Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що притримання, ґрунтуючись на властивому всім правовим системам принципі справедливості, закріплене в праві країн-учасниць СНД, членів ЄС, країн Сходу та американського континенту. Окремі особливості нормативного регулювання, що обумовлені різними правовими традиціями та звичаями, варто врахувати при вдосконаленні інституту притримання за законодавством України, зокрема: а) необмежене право слідування, яким наділений об’єкт притримання у праві Республіки Молдова, канадської провінції Квебек і яке робить захист інтересів кредитора більш надійним; б) право ретентора використовувати притримувану річ із спрямуванням одержуваних доходів у рахунок задоволення своїх вимог до боржника (ЦК Республіки Молдова, ЦК Японії), що дозволяє зменшити негативні майнові наслідки застосування притримання для боржника; в) визначеність об’єкта притримання за його приналежністю боржнику чи третій особі (законодавство Республіки Естонія), або боржнику чи кредитору (законодавство США), що надає однозначності у вирішенні питання про можливість притримання на практиці у тих чи інших випадках; г) закріплення можливості притримання худоби, яка потрапила до кредитора без законних підстав, а саме – під час заподіяння шкоди в належній йому нерухомості (законодавство Республіки Естонія), що полегшує задоволення його вимог.

Розділ 2 “Правова природа та характеристика притримання” складається з чотирьох підрозділів, які присвячено дослідженню поняття та правової природи притримання, його специфічних ознак, визначенню його місця серед інших способів забезпечення виконання зобов’язань, аналізу елементів зобов’язального забезпечувального правовідношення, яким є притримання, підстав і моментів виникнення та припинення права притримання.

У підрозділі 2.1. “Поняття та правова природа притримання” досліджено правову природу притримання та сформульовано його поняття. Здійснений аналіз достатньо очевидно свідчить, що: а) притримання є окремим, акцесорним, забезпечувальним зобов’язанням, а не складовою частиною основного зобов’язання, виконання якого воно забезпечує; б) за своєю правовою природою притримання – односторонній правочин, що вчиняється зацікавленою особою – кредитором (ретентором); в) притримання – один із видів приватних забезпечувальних обтяжень будь-яких (рухомих і нерухомих) речей, які можуть бути об’єктом притримання; г) право притримання є різновидом речових прав на чуже майно – правом володіння, що зумовлює додаткові риси притримання: правомірне володіння притримуваною річчю, відсутність у кредитора права користування нею, можливість задовольнити вимоги з вартості притримуваної речі в порядку, встановленому для реалізації предмета застави.

В результаті дослідження правової природи було сформульоване наступне поняття притримання. Це – односторонній правочин, який вчиняється з метою забезпечення виконання основного зобов’язання  і за яким кредитор (ретентор), у разі невиконання боржником зобов’язання у строк, здійснює правомірне володіння притримуваною річчю, що підлягає передачі боржнику чи вказаній ним особі, з подальшим одержанням задоволення своїх вимог з вартості притримуваної речі.

Підрозділ 2.2. “Місце притримання в системі способів забезпечення виконання зобов’язань” присвячено визначенню місця притримання у класифікації способів забезпечення виконання зобов’язань, здійсненої за різними підставами, з урахуванням функціональної спрямованості притримання та його ознак.

В ході проведеного дослідження зроблено висновок, що притримання є самостійним способом забезпечення виконання зобов’язань, якому властиві загальні ознаки способів забезпечення виконання зобов’язань (спільність мети, акцесорний характер, майновий зміст) та специфічні ознаки, що обумовлюють особливість даного виду забезпечення: передбачена законом можливість застосування, виникнення лише за наявності невиконаного зобов’язання, вірогідна несподіваність застосування, незамінність об’єкта притримання, обмежене право слідування за ним.

Враховуючи притаманність притриманню ознак способів забезпечення виконання зобов’язань, не має підстав вважати його одним із заходів оперативного впливу, оскільки мають місце істотні відмінності між ними, зокрема: а) заходи оперативного впливу не спричиняють виникнення самостійного зобов’язання і не становлять предмет цього зобов’язання (на відміну від забезпечувальних зобов’язань, одним з яких є притримання), адже вони є односторонньою дією кредитора по зміні або припиненню вже існуючого зобов’язання; б) притримання здійснюється владою кредитора, без звернення до компетентних органів, лише частково; реалізація притриманого майна проводиться у порядку, встановленому для застави, тобто за рішенням суду з публічних торгів. Не має підстав вважати притримання і заходом юридичної відповідальності, оскільки його застосування не тягне додаткових обтяжень для боржника-порушника, а кредитор задовольняє з вартості притриманого майна свої вимоги лише в обсязі, визначеному основним зобов’язанням.

Здійснена за різними підставами класифікація способів забезпечення виконання зобов’язань дозволила встановити місце притримання в їх системі. Притримання є універсальним (забезпечує як належне виконання зобов’язання, так і додаткові гарантії вимог кредитора), речово-правовим (інтереси кредитора забезпечуються за рахунок певного майна) способом забезпечення виконання зобов’язань, який не є формою юридичної відповідальності, пов’язаний з попереднім виділенням майна боржника для можливої примусової реалізації його обов’язку і за яким зобов’язаною особою виступає сам боржник.

У підрозділі 2.3. “Елементи правовідношення притримання” з метою з’ясування суті забезпечувального правовідношення притримання здійснено детальний аналіз таких його елементів, як: об’єкти, суб’єкти та зміст.

Проведене дослідження дозволило встановити, що об’єктом у правовідношенні притримання можуть бути лише неналежні кредитору речі, які не вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні (за наявності певних умов); рухомі та нерухомі; індивідуально визначені; індивідуалізовані певним чином готівкові гроші в іноземній валюті, а також індивідуалізовані готівкові гроші в національній валюті України, які мають цінність, відмінну від їх номінальної вартості; цінні папери в документарній формі; при цьому, об’єкт притримання характеризується незамінністю. Законодавчого врегулювання потребує виключно важливе питання про можливість притримання речей, належних боржнику не лише на праві власності, але й на підставі іншого правового титулу, та похідне від нього – про можливість позбавлення власника права власності на належну йому річ, яка була передана у володіння боржника і в подальшому була притримана для забезпечення виконання зобов’язання останнього.

Детальному аналізу піддано суб’єктний склад забезпечувального зобов’язання притримання, який характеризується визначеністю та співпаданням із суб’єктним складом основного (забезпечуваного) зобов’язання. В роботі доводиться, що всі фізичні особи наділені рівною потенційною можливістю мати право притримання, механізм реалізації якої залежить від обсягу їх дієздатності. Суб’єктами права притримання можуть бути також фізичні особи-підприємці, юридичні особи приватного та публічного права; при цьому можливості застосування притримання в останніх дещо різні: якщо особи приватного права відкриті до застосування притримання щодо їх майна, то майно осіб публічного права перебуває під посиленим захистом, який забезпечується встановленням ускладненої процедури відчуження закріпленого за ними майна. Суб’єктом права притримання, причому як ретентором, так і боржником, може бути і держава Україна, яка набуває і здійснює права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом; притримання ж речей, які належать іноземним державам і знаходяться на території України, в силу властивого державам імунітету (судового, від попереднього забезпечення позову, від примусового виконання рішення) можливе лише за згодою їх компетентних органів.

Зміст правовідношення притримання складають суб’єктивні права та обов’язки кредитора (ретентора) та боржника, основними з яких є наступні.

Права кредитора: а) притримати річ і здійснювати законне володіння нею; б) задовольнити свої вимоги шляхом звернення на притримувану річ стягнення в порядку, встановленому для реалізації предмета застави; в) вимагати відшкодування витрат, пов’язаних із збереженням притриманої речі; г) здійснювати право на захист, який має змішаний характер: відносний – коли мова йде про порушення прав ретентора визначеним боржником, і абсолютний – коли йдеться про порушення речових прав на притриману річ з боку невизначеного кола третіх осіб; ґ) ініціювати реєстрацію права притримання рухомих речей у державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Обов’язки кредитора: а) негайно повідомити боржника про притримання речі; б) ініціювати реєстрацію правочину притримання нерухомого майна; в) забезпечити збереження притриманої речі; г) нести відповідальність за втрату, псування або пошкодження притриманої речі, крім випадку, якщо вони сталися в результаті винних дій третіх осіб; ґ) утримуватися від користування притримуваною річчю.

Права боржника: а) розпоряджатися притримуваною річчю; б) вимагати припинити реалізацію речі, виставленої на торги, за умови виконання своїх зобов’язань; в) вимагати збереження притриманої речі та відшкодування збитків, завданих її втратою, псуванням або пошкодженням.

Обов’язки боржника: а) при розпорядженні річчю повідомити набувача про притримання речі та права кредитора; б) не порушувати володіння кредитора (ретентора).

У підрозділі 2.4. “Виникнення та припинення права притримання” аналізові піддано підстави та моменти виникнення й припинення права притримання.

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки. Нормативною передумовою виникнення права притримання є правова норма, що визначає життєві обставини, з якими пов’язується можливість виникнення цього права. Фактична підстава – складний юридичний факт, який реалізує абстрактну можливість появи у кредитора права притримання і включає такі елементи: а) існування зобов’язання, яке забезпечується, при цьому притриманням можуть забезпечуватися вимоги лише грошового характеру; б) невиконання (чи неналежне виконання) зобов'язання у встановлений строк; в) знаходження речі, яка підлягає передачі боржнику чи вказаній ним особі, у володінні кредитора, яке є законним, первісним, одержаним по волі володільця речі, і характеризується похідним характером, безпосередністю і законністю набуття; кредитор може притримувати річ, якою він заволодів на законних підставах в межах як забезпечуваного зобов’язання, так і іншого, стороною якого є боржник; г) настання строку повернення кредитором речі боржнику. Крім цього, для виникнення права притримання завжди необхідна  відповідна воля кредитора.

Право притримання реалізується у двох стадіях: «чисте» притримання речі у володінні кредитора (ретентора) та звернення стягнення на притримувану річ у порядку, встановленому для предмета застави. Проведення такої деталізації важливе для правильного визначення моменту виникнення права притримання.

Право притримання виникає з моменту настання достатньої підстави для притримання. Кредитор може розпочати здійснювати «чисте» притримання речі боржника у своєму володінні в будь-який час після виникнення відповідної підстави, але в межах певного присічного (преклюзивного) строку, який має бути встановлений законом, а розпочати звернення стягнення на притримувану річ – в межах строку позовної давності за забезпечуваним зобов’язанням. Між моментом застосування «чистого» притримання речі і моментом звернення стягнення на неї повинен пройти певний строк, який має визначатися з урахуванням вимог розумності у здійсненні цивільних прав у конкретному випадку.

Підставами припинення притримання можуть бути: а) виконання забезпечуваного зобов’язання; б) визнання основного (забезпечуваного) зобов’язання недійсним чи розірвання договору, на якому ґрунтувалася забезпечена вимога кредитора; в) втрата ретентором володіння притримуваною річчю або її загибель; г) задоволення вимог кредитора за рахунок притримуваної речі; ґ) інші підстави припинення зобов’язань, передбачені главою 50 ЦК України.

Припиняється право притримання в момент виконання боржником свого обов’язку або в момент вчинення іншої дії (настання події), які є підставою його припинення. Якщо боржник не виконує обов’язку і після спливу строку позовної давності, право звернення стягнення на притримувану річ припиняється зі спливом цього строку. У разі невиконання боржником зобов’язання, «чисте» притримання (без звернення стягнення на притримувану річ), застосоване в межах присічного (преклюзивного) строку, може тривати, незважаючи на сплив цього строку чи строку позовної давності за забезпечуваним зобов’язанням, до моменту настання будь-якої з подій, що відбудеться раніше: а) виконання боржником свого зобов’язання або б) набуття кредитором права власності на притримувану річ згідно ч.3 ст.344 ЦК України за набувальною давністю.