Басай О.В. Правове забезпечення соціального захисту безробітних в Україні

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, сформульовано положення, що зумовлюють наукову новизну роботи, мету, основні задачі, методологічні основи дисертаційного дослідження та отримані теоретичні і практичні результати.

Перший розділ дисертації “Система соціального захисту безробітних: законодавство України та міжнародно-правові стандарти” має концептуальне значення для всієї роботи і містить три підрозділи.

Підрозділ 1.1. “Розвиток законодавства про соціальний захист безробітних та сучасна державна політика у цій сфері” присвячено розгляду основних етапів розвитку законодавства про соціальний захист безробітних в Україні та аналізу змісту сучасної державної політики  у цій сфері.

Проблема безробіття набула актуальності та зумовила необхідність соціального захисту безробітних у зарубіжних державах ще на початку XX століття, що, в свою чергу, зумовило прийняття законодавчих актів, які передбачали механізм створення спеціальних фінансових джерел для надання матеріальної підтримки безробітним, а також покладали певні зобов’язання на державні органи та роботодавців у сфері зайнятості.

На період 1998 року в Україні було створено відносно відокремлену галузь законодавства, що регулює відносини в сфері зайнятості населення. Новий етап розвитку законодавства у сфері соціального захисту безробітних розпочався з прийняттям Закону України “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” (26.06.1997) та полягає у запровадженні системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, яке найбільш повно відповідає ринковому сьогоденню в Україні.

На підставі аналізу законодавства про соціальний захист, автор виділяє три напрямки  політики соціального захисту громадян (наведено у висновках). Дисертант поділяє думку, що основною метою політики соціального захисту безробітних є не захист від безробіття, а його попередження через гарантії забезпечення зайнятості. Забезпечення зайнятості вважається стратегічною метою будь-якої держави із розвиненою соціально-орієнтованою економікою.

Загальній характеристиці організаційно-правових засобів соціального захисту безробітних в Україні присвячено підрозділ 1.2. “Система організаційно-правових засобів соціального захисту безробітних: загальна характеристика”. Соціальний захист безробітних – сукупність заходів держави, які в науковій літературі отримали умовні назви: “активна” і “пасивна” політика сприяння захисту безробітних.

Мета активної політики захисту безробітних полягає в їх ефективному довгостроковому працевлаштуванні.

Пасивна державна політика знаходить свою реалізацію у системі соціально–забезпечувальних заходів з надання матеріальних допомог безробітним, яка здійснюється в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, роботодавців, а також бюджетних та інших джерел.

Як засвідчує аналіз вітчизняних нормативно-правових актів, а також порівняльний аналіз із законодавством інших держав, понятійний та термінологічний апарат у досліджуваній сфері потребує вдосконалення. В роботі значна увага приділяється з’ясуванню питання про базові поняття у сфері захисту безробітних: зайнятість, зайняте населення, незайняте населення, безробітний, тривале безробіття (наводяться у висновках).

Проблемі адаптації законодавства України до європейського права, в якому зафіксовані соціально-економічні стандарти, гармонізації змісту законодавства України з міжнародним та європейським правом присвячено підрозділі 1.3. “Міжнародно-правові стандарти соціального захисту безробітних”.

Необхідність адаптації законодавства України до міжнародних, зокрема європейських стандартів випливає із входження України до Ради Європи. Ці заходи вимагають відповідного юридичного забезпечення, приведення національного законодавства до загально визнаних норм, стандартів прав людини, зокрема, щодо соціального захисту безробітних.

З'ясування змісту загальних принципових положень ратифікованих Україною міжнародних угод щодо захисту безробітних, дозволяє зробити висновок про їх загальну спрямованість на забезпечення права людини на працю, права на свободу праці, захист від дискримінації під час працевлаштування, обов'язки держави щодо організації  працевлаштування  безробітних,  їх  професійної орієнтації та професійної підготовки.

Дисертант вважає, що передбачене Законом право служби зайнятості скоротити на строк до 90 календарних днів тривалість виплати допомоги з безробіття, матеріальної допомоги безробітним, які відмовились від професійної підготовки, має ознаки непрямого примусу до праці, що прямо суперечить Конституції Україні. З метою недопущення примусу при працевлаштуванні безробітних існує потреба закріпити поняття примусової праці на рівні КЗпП.

В Україні створено новий організаційно–правовий механізм соціального страхування на випадок безробіття, який відповідає міжнародним стандартам в цій сфері: 1) встановлено, що соціальне страхування на випадок безробіття є обов’язковим і ним охоплено усіх осіб, що працюють за наймом на підставі трудового договору (контракту), включаючи тих, які  проходять альтернативну  (невійськову) службу,  а  також тих,  які працюють неповний робочий  день  або  неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю; 2) запроваджено механізм соціального захисту частково безробітних.

Розділ завершується короткими висновками.

У другому розділі “Працевлаштування та професійна  підготовка безробітних: правові аспекти”, який складається з двох підрозділів, аналізується система та зміст активної політики держави у сфері соціального захисту безробітних.

У підрозділі 2.1. “Правове регулювання працевлаштування безробітних” досліджуються вузьке та широке тлумачення змісту поняття працевлаштування як частини відносин щодо забезпечення зайнятості громадян, а також його законодавче закріплення.

Працевлаштування є одним із способів забезпечення права особи на добровільно та вільно обрану зайнятість. Дисертант наголошує, що сучасне розуміння поняття працевлаштування охоплює не лише трудові правовідносини, а й суміжні з ними (наприклад сприяння у самозайнятості населення).

Відносини працевлаштування, переважно, супроводжуються матеріальним забезпеченням громадян у випадку настання соціального ризику - безробіття, що на думку автора, не дає підстав вважати їх соціально-забезпечувальними за правовою природою.

Аналізуючи законодавство про соціальний захист безробітних, державну політику працевлаштування умовно можна поділити на два напрямки: 1) сприяння всім безробітним у активному самостійному пошуку роботи (інформування та консультування населення з питань законодавства про працю та можливостей самореалізації на ринку праці; поповнення банку вакансій для інформування населення про можливості працевлаштування; проведення ярмарку вакансій, ярмарку спеціалістів; консультування та навчання громадян, у яких виникають труднощі з пошуком роботи, за спеціальними програмами; зацікавлення безробітних у самостійному пошуку роботи); 2) пошук роботи та працевлаштування працездатних громадян (пошук підходящої роботи та сприяння в укладенні трудового договору, в т. числі бронювання робочих місць; надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних; сприяння у організації безробітним підприємницької діяльності; організація оплачуваних громадських робіт; організація направлення на сезонні роботи).

Важливого значення набуває розробка та впровадження єдиного для всіх рівнів державної служби зайнятості Класифікатора інформаційної продукції, що дозволить установити чітку систему забезпечення інформацією, диференційованою за обсягом і змістом громадян, які ведуть пошук роботи.

Розвиток законодавства у сфері зайнятості має відбуватися не лише шляхом внесення змін у нині чинний закон “Про зайнятість населення”, а також і шляхом прийняття спеціального Закону України “Про працевлаштування”. Закон “Про зайнятість населення” має загальне спрямування, в ньому мають знайти відображення основи соціальної політики у сфері зайнятості; права людини і громадянина у сфері зайнятості; способи та організаційно–правові форми співпраці представницьких організацій працівників, роботодавців та держави щодо сприяння повній зайнятості;  регламентування діяльності державної служби зайнятості, права та обов’язки роботодавців щодо служби зайнятості; заходи відповідальності за порушення законодавства тощо. У Законі “Про працевлаштування” доцільно закріпити спеціальний механізм працевлаштування і систему захисту прав особи у процесі працевлаштування.

У підрозділі 2.2. “Правові питання професійної підготовки безробітних” аналізуються теоретичні проблеми професійного навчання безробітних, недоліки сучасної системи професійного навчання в Україні та пропонуються напрямки її удосконалення.

Дисертант обстоює думку, що відносини працевлаштування та професійного навчання безробітних тісно пов’язані між собою. Законодавче віднесення громадян, що проживають на території держави на законних підставах, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах до зайнятих громадян легально відокремлює відносини професійного навчання від процесу працевлаштування безробітних. В такому випадку державна служба зайнятості не несе відповідальності ні за правильний чи помилковий вибір рекомендованого місця навчання, ні за подальше працевлаштування особи після закінчення навчання. Такий підхід законодавця не сприяє ефективній трудовій зайнятості громадян; дозволяє формально, тобто за кількісним показником, забезпечити баланс зайнятих і незайнятих громадян, що не забезпечує належного місця професійного навчання  в системи соціального захисту безробітних.

Різноманітність підстав, за яких особа повинна пройти професійне навчання: неможливість підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідність змінити кваліфікацію у зв’язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; втрата здатності виконання роботи за попередньою професією; пошук роботи вперше та відсутності професії (спеціальності), підвищує значимість запровадження та використання різних етапів професійного навчання.

Система професійного навчання незайнятого населення, яка склалася на сьогодні в Україні, потребує вдосконалення, підпорядкування її вимогам попиту. Підвищення ефективності професійного навчання безробітних вимагає вдосконалення методичних підходів щодо оцінки механізму мотивацій особистості до професійної освіти. Розробка методичних підходів щодо оцінки механізму мотивації особистості до професійної освіти передбачає визначення комплексу економічних важелів, засобів нормативно-правового, соціального та психологічного характеру, що стимулюють безробітного до навчання, трудової активності або їх підсилюють.

Третій розділ “Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” присвячений теоретичним основам вітчизняної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та аналізу світової практики в цій сфері.

У підрозділі 3.1. “Поняття та принципи загальнообов’язкового страхування на випадок безробіття” проаналізовано ознаки та принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття в Україні. Автор стверджує, що загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття є однією з організаційно-правових форм соціального захисту безробітних, основне призначення якої - компенсація втраченого заробітку (доходу) особі при настанні страхового соціального випадку або компенсація інших витрат, пов’язаних з цим. Вона істотно відрізняється від інших організаційно-правових форм соціального захисту безробітних.

Узагальнюючи законодавство про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, автор виділяє такі основні елементи системи загальнообов’язкового державного соціального страхування: фінансується за рахунок внесків, які зазвичай солідарно сплачують роботодавці та працівники; передбачає обов’язкову участь найманих працівників; внески акумулюються у відповідному соціальному страховому фонді; право особи на соціальну виплату чи послугу гарантується наявним обліком внесків без застосування процедури перевірки доходів або нужденності; розмір виплати переважно залежить від того, скільки застрахована особа заробляє або заробляла раніше.

Об'єктом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є страховий соціальний випадок, який не охоплюється поняттям безробіття як соціального ризику (визначення запропоноване у висновках), та є складним юридичним фактом, що включає: втрату заробітної плати або інших передбачених законодавством України доходів внаслідок втрати роботи з незалежних від особи обставин; реєстрацію особи в установленому порядку як безробітної; готовність та здатність особи приступити до підходящої роботи; реальність пошуку роботи.

В роботі обґрунтовуються особливості, які характерні правовідносинам загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та запропоноване власне визначення досліджуваного поняття (наводиться у висновках).

Залежно від сфери реалізації, всі принципи загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття передбачені законодавством, автор поділяє на три групи: принципи забезпечення громадян; принципи фінансування системи; принципи управління системою.

Підрозділ 3.2. “Суб’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття” присвячено загальній характеристиці суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Суб'єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є застраховані, або ж в окремих законодавчо визначених випадках - незастраховані особи, члени їх сімей; страхувальники та страховик.

Передумовою виникнення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є соціально-страхова правосуб’єктність, яка, на думку автора, є логічним продовженням трудової або цивільної правосуб’єктності фізичних чи юридичних осіб.

Фізична особа набуває статус застрахованої безумовно обов’язково, одночасно з виникненням трудових правовідносин або добровільно, з моменту реєстрації індивідуальної трудової діяльності.

Автор стверджує, що соціально-страхова правоздатність не має жодних особливостей, які відрізняли б її від правоздатності в інших галузях права, в той час, як соціально-страхова дієздатність виступає самостійною галузевою категорією та не може бути зведена до елементу загальної дієздатності. В роботі запропоноване визначення соціально-страхової дієздатності  (наведене у висновках).

Страховиком виступає Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. За правовою природою він є цільовим, позабюджетним, централізованим соціальним страховим фондом; некомерційною самоврядною організацією, яка наділена правами юридичної особи.

У підрозділі 3.3. “Матеріальне забезпечення громадян в разі безробіття” розкрито вітчизняну систему матеріального забезпечення громадян в разі безробіття та проаналізовано міжнародний досвід з цих питань.

У світовій практиці відомі дві системи матеріального забезпечення безробітних: соціально-страхову (за рахунок страхових соціальних фондів) та соціально-забезпечувальну (за рахунок фінансування з державного бюджету). Національна практика використовує страховий та забезпечувальний методи виплати допомог з безробіття.

На страховий характер, на думку автора вказують: поділ безробітних на категорії за умовами забезпечення в залежності від тривалості зайнятості осіб, яка при автоматичному страхуванні на випадок безробіття виступає непрямим показником тривалості страхового стажу; встановлення розміру допомоги з безробіття особам, які мають належний обсяг зайнятості, в залежності від заробітку, який в свою чергу визначає розмір страхових внесків, які сплачував роботодавець за застраховану особу; встановлення розміру допомоги з  безробіття особам, які не мають належного обсягу зайнятості, виходячи з мінімального рівня забезпечення, який визначаються в кожній державі. 

Соціально-забезпечувальними ознаками є: встановлення додаткових виплат безробітним, які мають утриманців; рівна тривалість виплати допомог з безробіття особам, незалежно від їх страхового стажу; відмова від урахування страхового стажу при виплаті допомоги у повторний період безробіття.

Автор пропонує базову величина для обчислення допомоги з безробіття обчислювати у відсотках від установлених державою тарифів оплати праці на відповідну професію, а не від заробітної плати особи за останнім місцем роботи.