Безусий В.В. Правове регулювання працевлаштування в Україні

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, вказується на її зв’язок з науковими планами, темами та програмами, визначається об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, відмічається апробація та практичне значення роботи.

Розділ 1 “Соціальна-правова характеристика працевлаштування населення України” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Ринок праці та зайнятість населення України” аналізуються наукові положення різних вчених щодо визначення поняття “ринок праці”, досліджуються  передумови виникнення ринку праці в державі, виділяються ознаки соціально-орієнтованого ринку праці, визначаються фактори, які впливають на зайнятість.

У підрозділі зазначається, що при переході на ринкову модель соціально-економічного розвитку країни одним з першочергових завдань держави, яка прагне називати себе правовою та соціальною, є формування соціально-орієнтованого ринку праці. Саме такий ринок праці здатний в значній мірі підвищити ефективність використання трудового потенціалу держави, а також забезпечити надійний захист соціально-економічних прав людини.

Досліджуються точки зору відомих вчених щодо явища “ринок праці”. Зазначається, що застосування категорії “ринок” для визначення взаємодії роботодавців і працівників в сфері надання та отримання роботи не зрівнює працю зі звичайними товарами, оскільки праця – це, передусім, процес доцільної вольової трудової діяльності людей і тільки на додаток до цього може розглядатися як певний специфічний товар, який не може бути відокремлено від працівника. Людина як носій здатності до праці сьогодні володіє свободою волевиявлення. Так, Загальна декларація прав людини в ст. 23 закріплює право кожної людини на працю, на вільний вибір роботи, на  справедливі  і  сприятливі умови  праці та  на  захист від безробіття. Пункт 1 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права закріплює таку норму: “держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що  включає  право  кожної  людини  дістати можливість заробляти собі на життя працею,  яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права”. З огляду на це, в сучасних державах працівники не можуть бути куплені або продані, вони можуть бути тільки найняті на основі вільного волевиявлення.

Під ринком праці нами розуміється система суспільних відносин та соціальних, економічних, юридичних норм і інститутів в сфері формування робочої сили, її розподілу, обміну (купівлі-продажу за ціною, обумовленою співвідношенням попиту та пропозиції) і використання праці.

Передумовами створення ринку праці є: по-перше,  наявність основних суб’єктів ринку праці - самостійного, вільного  працівника та роботодавця. Так, Україна зробила важливий крок у цьому напрямку, закріпивши в ст. 43 Конституції право кожного на працю,  що  включає  можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А ст. 2 “Основні трудові права працівників” основного трудового закону держави – Кодексу законів про працю України (КЗпП) – закріплює право громадян України на працю, — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Отже, спираючись на національне законодавство, можна з впевненістю сказати, що сьогодні в Україні є самостійний та вільний працівник, оскільки кожна людина, чи то громадянин України, іноземець або особа без громадянства має всі можливості, закріплені в законодавчому порядку, реалізовувати свою здатність до праці вільно і самостійно. Щодо роботодавця як суб'єкта ринка праці, то слід зазначити, що в Україні ним може бути як фізична, так і юридична особа, яка володіє трудовою правосуб’єктністю. Трудова правосуб’єктність роботодавця-фізичної особи виникає по досягненню нею повноліття. Трудова правосуб’єктність роботодавця-юридичної особи виникає з моменту державної реєстрації. По-друге, наявність попиту та пропозиції робочої сили. Попит й пропозиція є складовими елементами будь-якого ринку, в тому числі і ринку праці. Так, покупець (роботодавець), відповідно до своїх потреб, наймає працівників певної професії, спеціальності та кваліфікації на умовах трудового договору (контракту) з виплатою заробітної плати, яка визначає ціну товару - робочої сили. Продавець (фізична особа), на добровільних засадах наймається виконувати певну роботу, передбачену трудовим договором.  По-третє, нормативно-правове забезпечення функціонування ринку праці. Так, належне функціонування ринку праці неможливе без законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які б закріплювали правила поведінки на ринку праці: регулювали взаємини між суб'єктами ринку праці, чітко визначали їх права та обов’язки, створювали рівні можливості для реалізації фізичними особами здатності до праці, встановлювали заходи соціального захисту на випадок безробіття тощо. Таке важливе значення власне нормативно-правових актів в сфері регулювання ринку праці та зайнятості пояснюється тим, що за допомогою правових норм держава впливає на поведінку суб’єктів певних суспільних відносин, встановлює правила їх поведінки, контролює виконання цих правил та встановлює юридичну відповідальність за невиконання або неналежне виконання встановлених правил. Такий регулюючий вплив держави необхідний, в першу чергу, для недопущення  свавілля з боку роботодавців при встановленні умов праці найманим працівникам та оплати за неї. По-четверте, наявність різноманітних економічних стимулів зайнятості та працевлаштування. Так, успішне функціонування ринку праці неможливе без створення відповідних економічних умов (податки, пільги, компенсації), проведення активної політики зайнятості, розробки і здійснення національних та  регіональних програм сприяння зайнятості населення, програм професійної підготовки і перепідготовки працівників, що вивільняються, тощо. На наш погляд, саме застосування певних податкових пільг та компенсацій сьогодні повинно виходити на передній план щодо заохочення роботодавців до створення нових робочих місць, прийняття на роботу осіб зі зниженою конкурентоспроможністю на ринку праці (молодь, інваліди, жінки з малолітніми дітьми).

            У підрозділі визначені та проаналізовані основні фактори, які впливають на зайнятість, а саме: демографічний, що висвітлює ситуацію, яка складається в сфері відтворення населення, та показує стан трудового потенціалу держави; економічний, що висвітлює економічний розвиток суспільства та виробництва; соціальний, який висвітлює стан соціальних інституцій суспільства та держави, ступінь забезпеченості соціальних прав людини і, перш за все, рівень охорони здоров'я населення.

            Зазначається, що, досліджуючи питання функціонування ринку праці, не можна не звернути увагу на те, що ринкові відносини в сфері зайнятості, формування попиту і пропозиції на робочу силу неминуче породжують цілий ряд негативних соціальних наслідків. Найболючішим з них є безробіття. У підрозділі висвітлюється рівень безробіття в державі та визначаються шляхи його зменшення.

            У підрозділі 1.2. “Поняття та стадії працевлаштування” досліджуються поняття “зайнятість” і “працевлаштування” та визначається їх співвідношення, аналізуються стадії працевлаштування.

            Досліджуючи категорії “зайнятість” та “працевлаштування”, автор аналізує надбання у цій сфері вчених-трудовиків радянського періоду та сучасних вітчизняних та російських вчених, а саме: А.Ю.Бабаскіна, Н.Б. Болотіної, В.С. Венедіктова, В.В. Жернакова, О.С. Пашкова, П.Д. Пилипенка, В.І. Прокопенка, О.І. Процевського, В.Н. Скобелкіна, О.В. Смірнова, Г.І. Чанишевої, Р.І. Шабанова, Ю.М. Щотової.

            Обґрунтовується, що зайнятість як правова категорія охоплює усі форми трудової діяльності, що не протирічать законодавству, включаючи діяльність на умовах трудового договору (контракту), самостійну зайнятість, службу в Збройних Силах України, органах внутрішніх справ тощо. Працевлаштування ж є певним засобом забезпечення зайнятості. Так, відносини працевлаштування виникають у результаті пошуку роботи фізичною особою і, як зазначено у юридичній літературі, становлять єдність трьох взаємопов'язаних, але відносно самостійних правовідносин: а) між органом працевлаштування і громадянином, який звернувся із заявою про влаштування на роботу; б) між органом працевлаштування і організацією, яка потребує кадрів; в) між громадянином і організацією, куди він направлений на роботу органом працевлаштування. У той же час, якщо особа сама підшукує собі роботу, то можна говорити про виникнення одного правовідношення між фізичною особою, яка шукає роботу, і потенційним роботодавцем.

Зазначається, що процес працевлаштування можна розділити на дві стадії. Перша – підшукування роботи, друга – укладання трудового договору. Так, процес працевлаштування починається з того, що особа, яка бажає працювати звертається до органів, що займаються працевлаштуванням, з метою сприяння в підшукуванні роботи або починає самостійно підшукувати собі роботу. До органів, які займаються працевлаштуванням відносяться: Міністерство праці та соціальної політики України, державна служба зайнятості, місцеві державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські організації, суб’єкти підприємницької діяльності. Особливе місце серед зазначених органів займає державна служба зайнятості, яка була утворена на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990р. №381 “Про створення державної служби зайнятості України”. Її правовий статус регламентується Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991р. №47.

Певним недоліком Положення про державну службу зайнятості є відсутність нормативного визначення державної служби зайнятості. З огляду на функції та завдання цієї інституції, які закріплені у Положенні про державну службу зайнятості, можна запропонувати наступне визначення: “Державна служба зайнятості є системою органів, установ та закладів, діяльність яких спрямовується на комплексне вирішення питань зайнятості населення, професійної орієнтації, професійної підготовки та забезпечення матеріальної допомоги у разі безробіття”.

Звертається увага на те, що в останній час зросла кількість комерційних організацій, які займаються працевлаштуванням населення. Ми вважаємо це певним позитивом, адже вони сприяють підвищенню ефективності суспільного виробництва, зокрема економлять час роботодавців на пошук необхідної робочої сили; введенню трудових відносин в правове поле; розв'язанню соціальних проблем (безробіття, низького життєвого рівня). Однак в більшості своїй такі організації співпрацюють зі спеціалістами, які мають певний досвід в тій або іншій сфері. І це є негативною ознакою їх діяльності.

            Незалежно від того, підшукала особа собі роботу сама, або це зробили органи, що сприяють працевлаштуванню, останньою стадією процесу працевлаштування є укладення трудового договору між працівником та роботодавцем. Трудовий договір служить одним із перетворюючих факторів для встановлення трудових правовідносин і входження в трудовий колектив.

У підрозділі 1.3. “Сучасний стан та шляхи вдосконалення нормативно-правового забезпечення працевлаштування в Україні” аналізується сучасний стан нормативно-правового забезпечення працевлаштування в Україні та визначаються шляхи його удосконалення.

Зазначається, що однією з основних вад сучасного трудового законодавства взагалі і законодавства, яке регулює працевлаштування населення є те, що сьогодні основним нормативно-правовим актом у сфері праці є Кодекс законів про працю України, який  був прийнятий за часів радянської влади й орієнтований на регулювання трудових відносин в умовах адміністративно-командної системи керування економікою. З огляду на зміну основних засад економіки, сьогодні він об’єктивно не може адекватно регулювати трудові відносини і відносини, тісно пов’язані з ними.

Чимало сьогоднішніх проблем у сфері регулювання трудових відносин породило не комплексне реформування трудового законодавства стосовно Кодексу законів про працю як основи цього законодавства. Його провідна роль майже не відчувається, оскільки прийняті закони з окремих питань регулювання трудових відносин та відносин, тісно пов’язаних з ними, містять норми, які відсутні у КЗпП, хоча за логікою значимості останніх їм належало би бути саме у ньому. Так, доволі скупо в КЗпП висвітлено питання зайнятості та працевлаштування населення. У той же час Закон України “Про зайнятість населення” та ряд підзаконних нормативно-правових актів досить повно регулює це питання.

Важливою проблемою законодавства, яке регулює працевлаштування населення, є численність та неузгодженість нормативно-правових актів в цій сфері. До того ж воно характеризується нестабільністю, наявністю суперечностей та великої кількості відсильних норм, а також незабезпеченістю фінансовим підґрунтям та механізмом реалізації окремих норм. Такий ускладнений характер законодавства у цій сфері аж ніяк не сприяє належному регулюванню відносин в сфері зайнятості та працевлаштування у сучасних умовах.

У підрозділі вказується на цілий ряд конкретних недоліків законодавства в сфері регулювання працевлаштування населення України та надаються пропозиції та рекомендації по його удосконаленню.

Взагалі, з метою кардинального вдосконалення нормативно-правового регулювання зайнятості та працевлаштування пропонується об’єднати всі норми нормативно-правових актів  у сфері зайнятості  та працевлаштування після їх якісної переробки в один кодифікований акт з назвою Кодекс законів про зайнятість населення України або передбачити в Трудовому кодексі України книгу під назвою “Відносини в сфері зайнятості та працевлаштування”, в яку б у повній мірі увійшли перероблені норми нормативно-правових актів  у сфері зайнятості та працевлаштування.

Розділ 2 “Світові здобутки в галузі забезпечення зайнятості та працевлаштування” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Міжнародно-правове регулювання зайнятості та працевлаштування” аналізуються норми міжнародно-правових актів у сфері зайнятості та працевлаштування.

            У підрозділі зазначається, що розвиток та вдосконалення національного законодавства взагалі і законодавства, яке регулює працевлаштування населення зокрема, необхідно здійснювати на основі загальнолюдських цінностей, закріплених у міжнародно-правових актах.

            Стрижневим елементом національних систем зайнятості і працевлаштування, з огляду на положення міжнародно-правових актів у цій сфері, повинно бути забезпечення повної зайнятості населення, тобто надання можливості кожній людині, яка готова приступити до роботи та шукає її, можливості її отримання. Крім того, така робота повинна бути якомога продуктивнішою та обрана на основі вільного вибору. До заходів, спрямованих на забезпечення повної зайнятості та захист від безробіття відносяться: створення та належне функціонування безкоштовних служб працевлаштування; створення та належне функціонування системи страхування на випадок безробіття; створення та належне функціонування системи професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки; створення  нових робочих  місць; допомога в питаннях зайнятості певним категоріям осіб, неконкурентоспроможних на ринку праці (жінки, які мають дітей, молоді працівники, інваліди, працівники літнього віку, особи, що є безробітними тривалий час, працівники-мігранти, які живуть у країні на законних підставах).

У підрозділі 2.2. “Досвід закордонних країн в сфері забезпечення зайнятості та працевлаштування” досліджується досвід промислово-розвинутих країн світу в сфері вирішення проблем зайнятості та працевлаштування.

            У підрозділі досліджуються розвиток відносин в сфері зайнятості та працевлаштування в закордонних країнах за різних типів економічного розвитку (індустріального, постіндустріального, інформаційного). Зазначається, що сьогодні основна увага в промислово розвинутих країнах світу приділяється заходам, спрямованим на активізацію, з одного боку, роботи  служб зайнятості, а з іншого – зусиль безробітних по пошуку нового робочого місця. Останнє включає значну лібералізацію поняття підходящої роботи,  ув’язку активності пошуків роботи з розміром допомоги, матеріальне заохочення безробітних, які працевлаштовуються в короткий термін.

Особливе місце серед заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості та захист від безробіття, в промислово розвинутих країнах займає система соціального страхування на випадок безробіття, яка передбачає застосування різних механізмів і засобів надання безробітним допомоги.

Вказується, що нині в промислово розвинутих країнах існують чотири основні моделі ринків праці та стимулювання зайнятості, а саме: американська, японська, шведська та європейська. Усі ці моделі пройшли випробування часом та спираються на національні традиції країн. З огляду на це, перенесення будь-якої з вищевказаних моделей на національний ґрунт  неможливе без врахування політичних, національних, економічних та культурних особливостей України, а також її природного і людського потенціалів, оскільки навіть самий прогресивний досвід не завжди буде співпадати з реальними соціально-економічними та природно-ресурсними умовами конкретної країни.

Розділ 3 “Гарантії в сфері зайнятості та працевлаштування населення України” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Гарантії як елемент правового статусу особистості в суспільстві та державі” визначається місце гарантій в структурі правового статусу особистості, аналізуються різновиди гарантій.

            У підрозділі зазначається, що ве­лике значення для існування особи в будь-якій державі та суспільстві має належним чином закріплений її статус. Правовий статус (положення) особистості у широкому розумінні - це комплексна категорія, що розкриває всі сторони закріпленого в праві становища особистості, яке охоплює усі її соціально-юридичні якості та властивості, а саме: громадянство,  правосуб'єктність, права, свободи, обов'язки, юридичну відповідальність та юридичні гарантії. У вузькому значенні поняття “правовий статус (положення)” охоплює тільки права, свободи та обов’язки.

            Важливим елементом, що характеризує правовий статус з точки зору  його реальності, є система юридичних гарантій як комплекс заходів, що забезпечують реалізацію й охорону юридичних прав, свобод і обов'язків. Взагалі гарантії поділяються на загальні і спеціальні, де загальні - це об'єктивні обставини, що створюють відповідні умови (середовище) і передумови для правомірної реалізації прав і свобод громадян, а спеціальні (правові) - це певні юридичні засоби, спрямовані на реалізацію і захист прав і свобод громадян. Реальне забезпечення прав, свобод і обов'язків громадян може здійснюватися тільки при комплексній взаємодії загальних і спеціальних  гарантій.

            Зміст юридичних гарантій прав, свобод і обов’язків особистості в суспільстві включає сукупність закріплених у правових нормах умов і засобів, а також організаційно-правову діяльність юрисдикційних органів по їх застосуванню, спрямовану на забезпечення безперешкодної реалізації та захист прав, свобод та обов’язків  особистості.

            У підрозділі 3.2. “Система гарантій прав людини в сфері зайнятості та працевлаштування” досліджуються державні гарантії прав людини в сфері зайнятості та працевлаштування.

Вказується, що гарантії в сфері зайнятості і працевлаштування можна об’єднати у наступні групи: гарантії, спрямовані на забезпечення вільного вибіру роботи; гарантії, спрямовані на захист трудових прав працівників під час встановлення і припинення трудових відносин; гарантії, спрямовані на зниження безробіття та забезпечення безробітних засобами до існування; спеціальні гарантії працівникам зі зниженою конкурентноспроможністю на ринку праці. Підрозділ містить аналіз гарантій, які входять у вказані групи, стан їх реального забезпечення та шляхи їх удосконалення.