| summary: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету дослідження, його об’єкт, предмет і завдання, висвітлено наукову новизну та методологію роботи, найбільш значущі приклади апробації проведеного дослідження, а також його практичне значення.
Розділ 1 «Соціально-правова характеристика праці громадян України за кордоном» містить три підрозділи. У підрозділі 1.1 «Історичний аналіз виникнення та розвитку трудової міграції населення» проаналізовано сучасний стан трудової міграції, визначено історичні причини виникнення та розвитку трудової міграції взагалі та української зокрема.
Зазначено, що українська еміграція зумовлена як етнічними, релігійними, політичними умовами, так і економічним становищем у країні у різні періоди її розвитку та існування. Розкривається стан трудової міграції українців у періоди: з кінця ХІХ століття до початку Першої світової війни; між Першою та Другою світовими війнами; у час після Другої світової війни до набуття Україною незалежності. Паралельно окреслено загальну картину трудової міграції у світі на прикладі розвинених країн, а також економічне становище України порівняно зі США та західноєвропейськими країнами.
Розкрито сутність теорій, що пояснюють виникнення трудової міграції. Серед них найбільшу увагу приділено психологічним теоріям, оскільки трудова міграція здійснюється, в першу чергу, під впливом людського фактора. Також розглянуто географічну і математично-фізичну теорії, теорію «координації трьох факторів виробництва», мальтузіанську та ін. Зроблено висновок, що всі теорії розглядають питання міграції з різних боків і намагаються їх пояснити, зробивши наголос на якомусь окремому факторі, а насправді людині, щоб мігрувати з однієї країни до іншої, необхідна наявність не одного фактора, а сукупності багатьох. Проте, саме економічний аспект є основним, рушійним фактором міграції.
У підрозділі 1.2 «Поняття та сутність праці за кордоном» розкривається зміст і сутність праці за кордоном, подано основні характеристики даного явища. Для повного розуміння сутності праці за кордоном визначено зміст такої категорії, як «працівник-мігрант». При цьому проаналізовано як точки зору окремих учених, так і визначення, подані в таких міжнародно-правових актах, як Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів та членів їх родин, Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів, Конвенція про правовий статус працівників-мігрантів і членів їх сімей держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав.
Подано авторське визначення зазначених понять: працівник-мігрант – це особа, яка на законних підставах займається трудовою діяльністю з метою отримання прибутку на території держави, громадянином якої вона не є та в якій постійно не проживає; працівник-емігрант – це громадянин певної держави, або особа, що постійно в ній проживає, яка виїжджає до іншої держави з метою займатися на законних підставах оплачуваною трудовою діяльністю; працівник-іммігрант – це особа, яка прибуває на територію держави, громадянином якої вона не є та в якій постійно не проживає, з метою займатися на законних підставах оплачуваною трудовою діяльністю.
Визначено позитивні й негативні наслідки трудової міграції. Так, до позитивних належать: праця за кордоном дає змогу вирішити найважливіше питання – матеріальне забезпечення; зароблені за кордоном гроші на Україні мають здебільшого цільове призначення – вони використовуються для навчання дітей, лікування хворих, купівлі квартир, спорудження індивідуального житла, побутового забезпечення життя. Це значно підвищує життєвий рівень родин заробітчан, їхній добробут. Для держави позитивний вплив трудової міграції виявляється в тому, що вона справляє помітний вплив на національний ринок праці: оскільки рівень безробіття в Україні усе ще високий і робочих місць на всіх кваліфікованих робітників не вистачає, можливість виїхати за кордон для працевлаштування частково вирішує цю проблему.
Доведено, що поняття «трудова міграція» та «праця за кордоном» треба розрізняти. Трудова міграція – це певний процес, обумовлений відповідними факторами. На відміну від трудової міграції, праця за кордоном – це вже безпосередній кінцевий результат трудової міграції. Трудова міграція – це переміщення працездатної особи на територію держави, громадянином якої вона не є та в якій постійно не проживає, з метою зайняття оплачуваною трудовою діяльністю. Праця за кордоном – це оплачувана трудова діяльність працівника-іммігранта за кордоном, заради якої він, власне, і виїжджає за кордон. Тобто поняття «трудова міграція» є ширшим за поняття «праця за кордоном». Визначено основні ознаки та особливості праці за кордоном. Зроблено висновок, що досліджувати питання праці за кордоном треба в комплексі з дослідженням трудової міграції.
У підрозділі 1.3 «Сучасний стан нормативно-правового забезпечення праці громадян України за кордоном» досліджуються та вивчаються нормативно-правові акти, що регулюють працю громадян України за кордоном.
Здійснення трудової діяльності поза територією України породжує певні відносини: між емігрантами та корінним населенням країни перебування, між емігрантами та владними структурами країни перебування, між Україною та країною-реципієнтом. Безумовно, ці відносини, як і будь-які інші суспільні відносини, потребують правового регулювання.
Обґрунтовано, що суттєвою ознакою механізму правового регулювання є те, що правове регулювання є єдиною демократичною формою регулювання суспільних відносин.
Правове регулювання праці за кордоном є інститутом трудового права, окремим напрямом правового регулювання. У зв’язку з цим усі принципи та положення, притаманні правовому регулюванню праці взагалі, цілком відповідають принципам правового регулювання праці громадян України за кордоном. До таких принципів, у першу чергу, слід віднести: принцип договірного характеру трудових відносин; визначеність трудових функцій, які виконуватимуться працівником; добровільність праці; принцип договірного регулювання праці; свобода праці; рівноправність у галузі праці; матеріальна зацікавленість у результатах праці; безпека праці; забезпечення належних умов праці та ін. Правовому регулюванню праці громадян України за кордоном притаманні свої, особливі принципи. Такими є: принцип захисту від дискримінації працівників-мігрантів; принцип рівності звертання за працевлаштуванням за кордоном; принцип захисту державою, громадянином якої є працівник, своїх громадян.
Суб’єктами правового регулювання праці громадян України за кордоном є громадяни України, які виїжджають за кордон з метою працевлаштування там. За критерієм легальності вони можуть бути:
1) легальні українські трудові мігранти; 2) нелегальні українські трудові мігранти. За критерієм ініціативності виїзду за кордон можуть бути:
1) особи, що виїжджають за кордон з метою займатися трудовою діяльністю за своїм особистим бажанням та з особистою метою;
2) особи, що виїжджають за кордон у службове відрядження.
Обґрунтовано, що праця за кордоном – це складне явище. Вона поєднує в собі як трудовий аспект, так і міграційний.
Зроблено висновок, що в ситуації, коли правове регулювання діяльності українських трудових емігрантів тільки-но починає набувати чітких форм, лише в стадії розробки знаходяться механізми ефективної реалізації правових норм, що регулюють працю працівників-мігрантів, доцільною є орієнтація на світовий досвід у цій сфері.
Розділ 2 «Особливості правового регулювання праці за кордоном» містить чотири підрозділи.
У підрозділі 2.1 «Міжнародно-правові норми, що регулюють працю мігрантів» вивчаються міжнародно-правові акти, що регулюють працю працівників-мігрантів.
Зазначено, що трудова міграція є проблемою не тільки України, а й усієї світової спільноти. Це питання є дуже складним внаслідок того, що воно ускладнюється проблемою значного відсотку нелегальних трудових міграцій. Міжнародне співтовариство намагається вирішувати дану проблему, про що свідчать численні міжнародно-правові нормативні акти в зазначеній сфері.
Визначено міжнародні органи та організації, які мають відповідні повноваження у сфері трудової міграції. На міжнародному рівні такими організаціями є: 1) Міжнародна організація праці. Основним завданням даної організації є захист прав та інтересів працівників; 2) Міжнародна організація міграції. Регулює всі питання, що стосуються міграційної сфери. На регіональному рівні: 1) Рада Європи. Регулювання міграційних процесів практично за всіма напрямами; 2) Організація економічного співробітництва та розвитку. Науковий, статистичний і практичний аналіз міграційних процесів у Європі. Досліджено напрями їхньої діяльності.
Вивчено положення Загальної декларації прав людини. На сьогодні даний документ, хоча і не має обов’язкової сили, а є лише побажанням, напрямом діяльності, усе ж є одним із найвпливовіших щодо прийняття багатьох інших міжнародних, регіональних та національних нормативно-правових актів. На теперішній час серед усіх нормативно-правових актів 203 посилаються саме на норми Загальної декларації. Досліджено положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.
Масив міжнародно-правових актів у сфері регулювання прав працівників-мігрантів є дійсно широким як на міжнародному, так і на регіональному рівні. Так, наприклад, на міжнародному рівні такими актами є: Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників і членів їх родин від 18.12.1990 р.; Конвенція про працівників-мігрантів (переглянута 1949 року) № 97; Конвенція про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення № 157 від 21.06.1982 р.; Конвенція про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам-мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення № 143 від 24.06.1975 р. На регіональному рівні: у межах Ради Європи та Європейського співтовариства – Європейська соціальна хартія, яка також надає іноземним працівникам достатньо широких прав і забезпечує їх захистом; Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів від 24 листопада 1977 р.; у межах СНД – Угода про співпрацю держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав у боротьбі з незаконною міграцією; Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів; Концепція співробітництва держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у протидії незаконній міграції від 16.09.2004 р.;
Глибоко проаналізовано зазначені нормативно-правові акти. Зроблено відповідні висновки: Україні, враховуючи територіальний аспект виїзду громадян України на роботу за кордон, доцільніше вжити таких заходів щодо впровадження європейських стандартів у свою національну політику: 1) ратифікувати Європейську соціальну хартію (переглянуту); 2) ратифікувати Конвенцію МОП № 97 про працівників-мігрантів та додатки до неї, що значно підвищить рівень захищеності українських працівників-мігрантів; 3) ратифікувати Європейську конвенцію про правовий статус працівників-мігрантів від 24 листопада 1977 р.; 4) приділити більше уваги захисту прав українських громадян, які працюють за кордоном, оскільки національні норми здебільшого спрямовані на врегулювання захисту прав іноземних осіб та осіб без громадянства, які займаються трудовою діяльністю на території України; 5) підвищити рівень захисту українських працівників-мігрантів шляхом внесення відповідних змін до КЗпП.
У підрозділі 2.2 «Порядок виїзду на роботу за кордон» вивчаються нормативні положення щодо процедури виїзду за кордон.
Зазначається, що у даний час в Україні зареєстровано 393 суб’єкти господарської діяльності, що мають ліцензію Мінпраці на діяльність у сфері надання посередницьких послуг у працевлаштуванні за кордоном згідно з двосторонніми міжнародними договорами стосовно працевлаштування та відповідного соціального захисту працівників-мігрантів. Щороку вони надають зазначені послуги близько сорока тисячам громадян України. Питання регулювання процесу працевлаштування за кордоном та виїзду за кордон входять до повноважень таких органів і служб: Державна служба зайнятості, Державний комітет України у справах національностей та міграції, Міністерство внутрішніх справ України в особі Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, Служба безпеки України, Прикордонні війська України, Міністерство закордонних справ України, консульські установи та дипломатичні представництва, Міністерство праці та соціальної політики України. Повноваження даних органів потребують перегляду та більш чіткої взаємоузгодженості. Наявність великого розмаїття служб щодо працевлаштування, їх невпорядкований характер та безсистемність сприяють порушенню прав працівників, тим більше прав українських працівників за кордоном.
Обґрунтовано необхідність внесення відповідних змін і уточнень до деяких законів, зокрема, до Закону України «Про зайнятість», Кодексу законів про працю, у зв’язку з виявленими неточностями між Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» та Правилами перетинання державного кордону громадянами України, внести доповнення до зазначеного Закону. Зроблено висновок, що Україні треба ефективніше співпрацювати з міжнародним співтовариством з питань трудової міграції, а також усунення формальностей щодо виїзду, в’їзду й перебування за кордоном працівників-мігрантів, що підвищить рівень захисту прав українських працівників-мігрантів.
У підрозділі 2.3 «Гарантії захисту прав громадян України, які працюють за кордоном» визначається місце гарантій у системі реалізації прав і свобод людини й громадянина, досліджено гарантії захисту прав громадян України, які працюють за кордоном.
Підкреслюється, що проголосити певні права ще не означає їх реального втілення в життя та реалізації. Україна проголосила себе правовою державою. А однією з ознак правової держави, безумовно, є гарантування, реалізація та забезпечення прав людини. Тому необхідно створити певні механізми реалізації цих прав. Гарантування є одним із суттєвих та ефективних засобів реалізації прав. Гарантії – це обов’язки держави перед громадянином, що випливають із його правового статусу, а також обов’язки держави перед людиною, що випливають із загальновизнаних прав людини.
Зазначено, що гарантії захисту прав громадян України, які працюють за кордоном, являють собою обов’язок держави створювати правові, соціально-економічні та духовні умови для реалізації їх прав і свобод, за яких можливо захистити права зазначених осіб, а також діяльність міжнародних і державних організацій із захисту прав людини.
Гарантіям у сфері захисту прав громадян України, які працюють за кордоном, притаманні такі ознаки: 1) вони стосуються лише громадян України; 2) вони стосуються не всіх громадян України, а лише тих, що працюють за трудовим договором за кордоном; 3) у світлі проблеми нелегальної трудової міграції, а також поширення визнання прав нелегальних працівників-мігрантів, гарантії захисту прав громадян України повинні бути поширені і на тих працівників, які працюють за кордоном нелегально; 4) це є обов’язок держави, що полягає у створенні відповідних соціально-економічних, правових, духовних та інших умов, за яких, по-перше, можлива реалізація прав і свобод громадян, по-друге, можливий захист даних прав; 5) це є діяльність міжнародних і державних організацій із захисту прав людини.
Доведено, що в умовах, коли трудова міграція є некерованою, міграційні процеси – глобальною проблемою людства, а національні способи захисту ще не налагоджені та лише розвиваються, захистити права громадян України, які працюють за кордоном, можливо, в першу чергу, за допомогою правових норм. Проаналізовано конституційні положення, вивчено національні нормативно-правові акти та зроблено висновок, що національне законодавство щодо безпосереднього захисту прав громадян України, які працюють за кордоном, спеціальних норм не містить.
Зроблено акцент на тому, що як би прогресивно, еволюційно та демократично не були закріплені права працівників-мігрантів на міжнародному рівні, доки на національному (особливо, на конституційному рівні) не буде здійснено відповідних заходів щодо забезпечення реалізації міжнародних норм, останні так і залишаться для українських громадян лише декларативними положеннями, тими міжнародними стандартами, до яких необхідно прагнути. Адже норми національного права забезпечують дію міжнародних, і таким чином не тільки проголошують приєднання до міжнародних стандартів прав людини, а й відповідним чином реалізовують їх.
Охарактеризовано напрямки роботи щодо захисту прав українських громадян, які працюють за кордоном. Доведено, що нормативно-правове закріплення прав таких громадян практично відсутнє та потребує подальшої розробки і вдосконалення, розроблені програми та плани-заходи повністю не виконуються, а деякі поставленні завдання переносяться з року в рік.
» проаналізовано План заходів із захисту прав та інтересів громадян України за кордоном, затверджений Розпорядженням Кабінету Міністрів від 1 березня 2006 р. № 123-р. Доведено, що цей План є надто загальним, а для ефективного удосконалення правового регулювання праці громадян України за кордоном необхідні більш детальні та конкретні пропозиції.
Зазначається, що нормативно-правове удосконалення цього питання вимагає, в першу чергу, безпосереднього закріплення на національному рівні права українських громадян на працевлаштування за кордоном та права на захист своїх прав. Оскільки приєднання до міжнародно-правових актів у цій галузі без відповідного визнання того, що українські працівники мають право на здійснення трудової діяльності за кордоном, є нелогічним, зроблено відповідні пропозиції.
Другим кроком у цьому напрямі вважаємо приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних норм, а з огляду на європейський курс розвитку та співробітництва – до європейських стандартів прав людини шляхом приєднання та ратифікації відповідних міжнародно-правових актів. Для вирішення цього завдання запропоновано ратифікувати відповідні міжнародно-правові акти.
Третім кроком визначено напрями подальшої діяльності в цій сфері. Серед них: укладення угод із державами, що є безпосередніми сусідами України, з метою забезпечення правового регулювання статусу і умов роботи працівників-«фронтильєрів»; надання безоплатних правових консультативних послуг усім бажаючим працевлаштуватися за кордоном та ін. Серед організаційних заходів: аналіз і визначення тих країн, у які спрямована найбільша кількість українських працівників, з метою ведення переговорів щодо укладення угод із цими державами з питань трудової діяльності українських працівників на їх території, а також розширення мережі консульських установ України в цих країнах; з метою забезпечити виконання заходів щодо розширення інформованості громадян України щодо можливостей легального працевлаштування за кордоном необхідно у засобах масової інформації (журналах, газетах, за допомогою Інтернету тощо) постійно інформувати населення із зазначеного питання. |
