Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення України

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, сформульовано положення, що зумовлюють наукову новизну роботи, розкрито її об’єкт, відображено стан наукової розробки теми дисертації, викладено мету, основні задачі, методологічні основи дисертаційного дослідження, отримані теоретичні та практичні результати, а також вказано на апробацію та публікацію результатів досліджень.

Перший розділ дисертації “Загальнотеоретична характеристика принципів права соціального забезпечення” має концептуальне значення для всієї роботи і складається з двох підрозділів та коротких висновків.

У підрозділі 1.1. “Принципи права: загальнотеоретичний аспект” проводиться аналіз загальнотеоретичних та галузевих підходів до поняття принципів права. Автор визначає ознаки, які притаманні керівним засадам всіх правових галузей сучасної системи права України. У дисертації розглядаються різні за своїм змістовим навантаженням та значенням поняття принципів права: як об’єктивної категорії і як суб’єктивно-історичного явища з врахуванням вузько-нормативного розуміння та природничої концепції права і його принципів.

В роботі проводиться розмежування категорій принципи права соціального забезпечення та правові принципи права соціального забезпечення, які традиційно в галузевій літературі об’єднували єдиним поняттям – принципи права. Відзначається, що принципи права – це об’єктивні засади, на яких базується право як система норм. Підтримано та розвинуто ідею, висловлену сучасними дослідниками загальної теорії принципів права та трудового права, відповідно з якою ці принципи формуються у надрах загальносоціального права. Принципи права становлять його сутність та є первинними щодо права юридичного, яке формується на їх основі. Визначаючи характер правового регулювання, принципи права віддзеркалюють сутність права, його фундаментальні ознаки.

На відміну від принципів права, правові принципи визначаються у самому юридичному праві, а тому є похідними. У більшості випадків вони не завжди прямо текстуально закріплені в нормативних актах, а лише відображені в системі групи норм. Основним критерієм здійснення належного та повного правового регулювання певної групи суспільних відносин є формування та розвиток відповідної галузі права на належних принципах права.

Поняттю та класифікації керівних засад сучасного права соціального забезпечення України присвячено підрозділ 1.2. “Поняття та види принципів права соціального забезпечення”. Автор розглядає основні концепції науки права соціального забезпечення щодо визначення сфери суспільних відносин, що складають предмет її правового регулювання. На їх основі в роботі запропоноване визначення поняття права соціального забезпечення як системи норм, що регулюють суспільні відносини щодо матеріального (грошового чи натурального) соціального забезпечення фізичних осіб у випадку настання соціального ризику за рахунок спеціальних соціальних фондів чи бюджетних коштів різних рівнів. Автор наголошує, що за своєю природою та соціальним призначенням право соціального забезпечення має гуманістичний характер.

Основою будь-якої галузі права, в тому числі права соціального забезпечення, тими засадами, на яких ґрунтується система норм, є принципи права. Вони є об’єктивними за своєю суттю, містяться в надрах загальносоціального права та існують незалежно від права як юридичного феномену. Принципами права соціального забезпечення вважаються такі вихідні засади, які відображають сутність суспільних відносин, що формують предмет цієї галузі. Правові принципи, на відміну від принципів права, безпосередньо закріплені у положеннях законодавства про соціальне забезпечення у вигляді норм-принципів або ж їх зміст випливає з системи норм.

Принципами сучасного права соціального забезпечення України, які визначають його сутність та закономірності розвитку, є:

всезагальність права на соціальне забезпечення;

визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком;

гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового рівня в державі;

переважаюча роль централізованого правового регулювання умов та порядку здійснення соціального забезпечення.

Водночас право соціального забезпечення з огляду на свою соціальну сутність та призначення містить ряд правових принципів, які мають регулятивне значення. Систему правових принципів права соціального забезпечення складають:

державні гарантії реалізації права фізичної особи на соціальне забезпечення;

диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні;

солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення;

адресність соціального забезпечення в Україні.

У другому розділі “Принципи права соціального забезпечення”, який складається з чотирьох підрозділів, аналізується система та зміст принципів права України, яка, на думку автора, стала фундаментом формування та розвитку сучасного права соціального забезпечення як галузі національної системи права.

У підрозділі 2.1. “Всезагальність права на соціальне забезпечення” досліджується одноіменний принцип. Автор наголошує, що сучасне розуміння змісту цього принципу виражається тим, що право на соціальне забезпечення мають всі фізичні особи незалежно від їх приналежності до громадянства України, виду та форми здійснюваної ними суспільно корисної діяльності. Всезагальний характер соціального забезпечення у системі державного соціального страхування визначається тим, що кожна фізична особа, яка займається суспільно-корисною діяльністю, при настанні об’єктивних соціально значимих обставин має можливість отримати будь-який законодавчо закріплений вид соціального забезпечення, незалежно від системи оплати, форми власності та господарювання. Всезагальність системи державної соціальної допомоги в Україні передбачає здійснення матеріального забезпечення чи надання соціального обслуговування всім фізичним особам, які з огляду на об’єктивні та суб’єктивні чинники, не займались суспільно корисною діяльністю. Правовою характеристикою фізичної особи, яка матиме право на соціальне забезпечення в системі соціальної допомоги, є факт постійного проживання на території України.

У дисертації наголошується, що для усунення неоднозначного тлумачення законодавства та, зважаючи на майже повну ідентичність підстав і механізмів соціального забезпечення громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, термін “фізична особа” найбільш повно відображає сутність правового статусу суб’єктів права соціального забезпечення. Слова “кожний” та “громадяни”, які використовуються законодавцем у Конституції України для проголошення права на соціальне забезпечення, відповідають терміну “фізична особа”, що ним оперують у праві соціального забезпечення для позначення суб’єктів відповідних правовідносин.

У підрозділі 2.2. “Визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком” аналізується теорія соціального ризику з огляду на сучасні ринкові зміни в державі та досягнення науки права соціального забезпечення. Дисертант обстоює думку, що саме категорія соціального ризику слугує тим універсальним критерієм, який дозволяє визначити характер суспільних відносин як соціально забезпечувальних та відмежувати їх від інших груп суспільних відносин, що подібні до них за зовнішніми ознаками. Основними ознаками соціального ризику у дисертації виділено наступні:

вони є закономірними, наперед відомими, (передбачуваними або не передбачуваними) об’єктивними обставинами (подіями, складними життєвими ситуаціями);

мають загальний характер; обов’язково або, як правило, трапляються чи можуть трапитись у людей за певних обставин;

зумовлюють соціальну незахищеність особи внаслідок втрати працездатності та (або) недостатності засобів до існування, що порушує її життєдіяльність;

визнані суспільством та державою соціально значущими юридичними фактами для участі в розподілі суспільних або державних коштів;

закріплені національним законодавством як підстава виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення;

не можуть бути усунені особою самостійно внаслідок об’єктивних фізичних (але не суб’єктивних психологічних) чинників.

На підставі зазначених ознак, автор пропонує соціальні ризики визначати як визнані суспільством чи державою непередбачувані або передбачувані, бажані або небажані події в житті людини, які призводять до втрати працездатності (постійної або тимчасової) чи матеріальної незабезпеченості особи і не можуть бути усунені нею самостійно внаслідок об’єктивних чинників.

За правовою природою соціальні ризики можна класифікувати на:

особистісні (ті, які притаманні кожній людині як члену людського суспільства; зумовлені її фізіологічною та соціальною природою; мають виключно об’єктивний характер);

професійні (є об’єктивним наслідком трудової діяльності особи; не можуть бути усунені завдяки удосконаленню умов процесу праці; зумовлюють професійну непрацездатність особи, тобто неможливість виконувати роботу, що визначає зміст трудової функції);

публічні (ті, які зумовлені складним комплексом економічних, технічних, соціальних причин).

Ринкова трансформація економічних відносин призвела до появи якісно нового соціального ризику, при настанні якого особи потребують підтримки суспільства - малозабезпеченості.

Підрозділ 2.3. “Гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі” присвячений визначенню змісту принципу та конституційно закріпленої гарантії реалізації права на соціальне забезпечення: здійснення соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі. Автор наголошує, що за соціально-економічної ситуації, яка характеризується довготривалим зниженням реальних доходів громадян при визначенні соціальних виплат Верховна Рада України повинна використовувати лише єдиний державний соціальний стандарт – прожитковий мінімум, зміст якого охоплює і зміст нормативу “межа малозабезпеченості”. З метою усунення колізій при застосуванні норм різних законів пропонується затвердити економічно обґрунтовану вартісну величину прожиткового мінімуму. Використання єдиного державного соціального стандарту внесе більшу ясність і в законодавство про соціальне забезпечення, і у практику його застосування.

Реалізація принципу здійснення забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі не означає його абсолютизації для кожного виду соціального забезпечення. Вказаний рівень забезпечення досягається сукупністю всіх видів соціального забезпечення, що складають зміст суб’єктивного права на соціальне забезпечення. Забезпечення на рівні прожиткового мінімуму за кожним видом не є об’єктивно необхідним і соціально виправданим.

У підрозділі 2.4. “Переважаюча роль централізованого правового регулювання” розкривається зміст принципу переважаючої ролі централізованого правового регулювання при визначенні прав та обов’язків суб’єктів правовідносин соціального забезпечення. Переважаюча роль централізованого імперативного регулювання забезпечення та реалізації права на соціальне забезпечення, насамперед, зумовлена публічним характером правовідносин соціального забезпечення та особливостями джерел фінансування цієї сфери суспільного життя.

Ринкові перетворення суспільства та поява економічних відносин нового типу дають підстави для розвитку локальної нормотворчості та договірного регулювання у сфері соціального забезпечення. Разом з тим, ця сфера правового регулювання у системі соціального забезпечення залишається другорядною, не основною.

Актуальною для нашої держави є проблема кодифікації законодавства про соціальне забезпечення. Однак, автор вважає, що прийняття в Україні Соціального кодексу є передчасним. Натомість розробка та ухвалення єдиного Кодексу про соціальне забезпечення дозволить полегшити правозастосовчу діяльність у цій сфері, забезпечить рівність всіх громадян, сприятиме усуненню правових приписів, які, в ряді випадків, повторюють один одного, забезпечить більш ефективний вплив на регулювання суспільних відносин. У Кодексі пропонується відобразити єдині фундаментальні принципи та критерії соціального забезпечення фізичних осіб в Україні; визначити суб’єктів права на соціальне забезпечення; закріпити перелік соціальних ризиків, що визначають право, рівень та процедуру забезпечення; визначити форми і види забезпечення; закріпити співвідношення державного загальнообов’язкового та системи приватного соціального забезпечення; визначити соціальні гарантії та обумовити роль держави у кожній з цих систем.

Третій розділ “Правові принципи права соціального забезпечення”, що складається із чотирьох підрозділів присвячений визначенню змісту правових принципів права соціального забезпечення, які здійснюють суттєвий вплив на правотворчу та правозастосовчу діяльність у сфері соціального забезпечення.

Підрозділ 3.1. “Державні гарантії реалізації суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення” присвячений з’ясуванню сутності принципу державних гарантій права на соціальне забезпечення. Зміст соціальної функції держави щодо реалізації конституційного права на соціальне забезпечення повинен визначатись залежно від організаційно-правових форм здійснення цього права: державного соціального страхування чи соціальної допомоги. В умовах ринкових відносин роль держави у системі соціального страхування підвищується за рахунок правотворчості та створення організаційних структур для реалізації права на соціальне забезпечення. Виконання соціального обов’язку в системі соціальної допомоги, в тому числі фінансове забезпечення реалізації права особи на соціальне забезпечення, покладається саме на уповноважені державою органи. Базовою гарантією тут повинна стати можливість безоплатного отримання соціального забезпечення на рівні встановленого в державі соціального стандарту – прожиткового мінімуму.

У підрозділі 3.2. “Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні” обґрунтовується зміст та критерії диференціації умов та обсягу соціального забезпечення в Україні. Під диференціацією автор розуміє відмінності у підставах, змісті та способах соціального забезпечення фізичних осіб, які (ці відмінності) зумовлені їх особливостями як суб’єктів правовідносин щодо соціального забезпечення. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення громадян в Україні дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт споживання окремими особами коштів соціальних страхових фондів з врахуванням об’єктивних та суб’єктивних чинників, а також сприяє забезпеченню справедливого характеру державної системи соціального забезпечення України.

До критеріїв диференціації умов реалізації права на соціальне забезпечення належать: вік, страховий стаж, рівень середнього сукупного доходу та майнового стану. Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (в грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути: страховий стаж, розмір страхової суми, ступінь втрати працездатності, кількість непрацездатних утриманців, середній сукупний дохід особи чи сім’ї.

У підрозділі 3.3. “Солідарна відповідальність суб’єктів соціального забезпечення в Україні” автор визначає поняття, елементи та зміст солідарної відповідальності суб’єктів права на соціальне забезпечення та обґрунтовує необхідність його збереження у державній системі соціального забезпечення за умов соціально-ринкових відносин.

Необхідність обов’язкової солідарної відповідальності в системі соціального забезпечення зумовлена соціальними ризиками. Соціальна держава зобов’язана надати належну підтримку нужденній особі. Кардинальною перевагою систем соціального забезпечення, заснованих на принципі солідарної відповідальності є те, що саме ці системи найбільше відповідають функції соціального забезпечення. Принцип солідарної відповідальності має важливе політичне, соціальне, міжнародне, правове значення та забезпечує реалізацію соціально-етичного зобов’язання суспільства захистити особу у складній життєвій ситуації, якої вона об’єктивно не може уникнути. Сутність солідарної відповідальності в системі загальнодержавного обов’язкового соціального страхування автор визначає через наступні елементи:

солідарна відповідальність працездатних громадян щодо тих, у кого виник соціальний ризик (перерозподіл соціальних коштів від працездатних непрацездатним; від здорових хворим; від працюючих безробітним і т. д).;

солідарна відповідальність соціальних партнерів (розподіл соціального ризику між роботодавцями, найманими працівниками та іншими суб’єктами загальнообов’язкового соціального страхування);

міжгалузева солідарна відповідальність (перерозподіл соціальних коштів всіх застрахованих і страховиків, які працюють в різних регіонах, галузях та на різних підприємствах). Солідарна відповідальність учасників системи державного соціального страхування істотно відрізняє його від цивільно-правового інституту страхування. Зміст солідарної відповідальності в системі соціальної допомоги ґрунтується на спільній суспільній відповідальності за кожного індивіда через державу.

Принцип індивідуальної відповідальності також може бути основою соціального забезпечення. Забезпечення за цим принципом здійснюватиметься в системі додаткового соціального забезпечення понад встановлений в державі прожитковий мінімум в рамках недержавних програм як через інститути права соціального забезпечення (наприклад, недержавні пенсійні фонди), так і через цивільно-правові інститути (наприклад, страхові організації).

Останній підрозділ 3.4. “Адресність соціального забезпечення” присвячений з’ясуванню теоретичних підходів до визначення змістового навантаження принципу адресності соціального забезпечення та обґрунтування проблеми його реалізації в Україні.

Зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає у диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп населення та перерозподілі соціальних витрат держави на користь найбільш вразливих груп. Запровадження принципу адресного соціального забезпечення громадян в Україні повинне призвести до підвищення ефективності соціальної системи, зниження соціальної напруги в суспільстві та уникнення невідповідності фінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених зобов’язань. Здійснення соціального забезпечення за принципом адресності допоможе уникнути перехресної реалізації соціальних програм та дублювання умов і підстав надання соціальних допомог, а також недосконалої системи оцінок ефективності витрат на соціальну сферу.