Боєва О.С. Судовий захист права на працю

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, основи методології, теоретичну базу, наукову новизну, висновки та положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи, наведені дані, що свідчать про апробацію одержаних результатів.

Розділ 1 „Проблеми матеріального і процесуального регулювання права на працю в трудових відносинах” присвячений дослідженню матеріальних і процесуальних норм трудового права, взаємодії різних нормативно-правових актів між собою, процесуальному забезпеченню права на працю.

У підрозділі 1.1. „Співвідношення матеріальних і процесуальних норм трудового права в регулюванні трудових відносин” досліджується сутність матеріальних і процесуальних норм трудового права, їх співвідношення.

Наявність у трудовому праві матеріальних і процесуальних норм дозволяє реалізовувати право людини на працю фактично без окремої галузі – трудового процесуального права.

Зроблено висновок, що до матеріальних норм трудового права слід віднести норми, які встановлюють обов’язок одних суб’єктів трудового права інформувати інших суб’єктів про свої дії або певні факти. Однак, провести межу між тим, якими саме є такі норми, можна з урахуванням того, чи стосується така інформація (факт) матеріальних прав суб’єктів трудового права чи за допомогою такої інформації вирішуються певні процедурні (або ж процесуальні) питання.

Зазначено, що норми трудового законодавства, які визначають примусовий характер виконання обов’язків суб’єктами трудового права, або засоби примусового впливу за порушення таких обов’язків, встановлені не тільки КЗпП України, але і іншими законами України, що діють у трудовому праві, можна віднести до матеріальних норм. Проте ці ж самі норми в частині визначення строків та порядку застосування примусових заходів слід вважати процесуальними.

Обстоюється думка, що відокремити матеріальну норму від нематеріальної дозволяє аналіз того, чи наявна в даній нормі санкція - в багатьох нематеріальних норм санкція відсутня, оскільки при невиконанні нематеріальних норм використовуються санкції, передбачені нормами матеріального права.

Автором здійснено аналіз норм цивільного процесуального права, він висловлює думку, що не зважаючи на те, порушено матеріальні чи нематеріальні норми трудового законодавства, чи навіть мова йде про порушення процесуальних норм трудового законодавства, особливий характер застосування і дії норм ЦПК України надає можливість захищати порушені, невизнані або оспорювані права та інтереси, що виникають із трудових відносин згідно з статтею 15 ЦПК України, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У підрозділі 1.2. „Проблеми взаємодії нормативно-правових актів різного рівня у системі трудового законодавства” розглянуто систему трудового законодавства України, взаємодію нормативно-правових актів – з огляду на їх роль у здійсненні судового захисту права на працю.

Звернуто увагу на те, що під час застосування та взаємодії нормативно-правових актів нерідко трапляються  неврегульовані ними питання (прогалини) або протиріччя між їх змістом, що часто призводить до виникнення судових спорів.

Зроблено висновок, що взаємодія джерел трудового права не забезпечує в повному обсязі ані дотримання власниками вимог трудового законодавства, ані безперечного захисту прав працівників у разі порушення цих вимог.

У підрозділі 1.3. „Процесуальне забезпечення права на працю” досліджено наявні в науці трудового права погляди щодо процесуального забезпечення матеріальних норм права.

У роботі досліджуються питання, пов’язані з розглядом індивідуальних трудових спорів, чинне законодавство та судова практика, акцентується увага на додаткових гарантіях забезпечення судового захисту трудових прав, що полягає у наявності в ЦПК України відповідних статей щодо скороченого строку розгляду справ про поновлення на роботі, щодо наданого позивачеві права вибору підсудності та звільнення позивача від сплати судового збору.

У роботі автор зазначає, що на практиці фактично немає юридичної рівності сторін щодо доказування у справах з приводу несвоєчасної виплати заробітної плати, несвоєчасної видачі трудової книжки або розрахунку при звільненні, в разі оскарження наказу про дисциплінарне стягнення, звільнення за прогули.

Виходячи з вивчення статистичних даних та судової практики, автор стверджує, що основним недоліком є не вади судової системи, а недостатнє забезпечення з боку Міністерства юстиції контролю за діяльністю органів державної виконавчої служби  у сфері примусового виконання судових рішень. На думку дисертанта, дія статті 367 ЦПК України – стосовно негайного виконання судового рішення – повинна поширюватися не тільки на грошові стягнення та поновлення на роботі, але у всіх інших випадках при вирішенні трудових спорів.

Розділ 2 „Особливості судового врегулювання окремих видів трудових спорів”, що складається із п’яти підрозділів, присвячений безпосередньо проблемам судового захисту права на працю, а саме: права працівника на безпечні і здорові умови праці, на своєчасне отримання винагороди за працю, на захист від незаконного звільнення та на захист трудових прав у випадку банкрутства підприємства. Досліджуються особливості судового захисту права на працю працівників публічної служби.

У підрозділі 2.1. „Захист прав особи у випадках недотримання роботодавцем безпечних умов праці” досліджуються дефініції охорони трудових прав та захисту трудових прав. На підставі вивчення чинного законодавства, зокрема, Закону України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, яким визначено новий механізм відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, а також на підставі статистичних даних та судової практики, приділяється увага питанням вирішення таких спорів.

Висловлена думка, що захист є частиною охорони трудових прав, оскільки охорона передбачає як нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, так і захист трудових прав працівників, а виходячи з теми дослідження, автор надає пріоритет відображенню захисту трудових прав в звуженому обсязі – як забезпечення трудових прав у вигляді відновлення незаконно порушених прав у судовому порядку.

Наголошується, що повне відшкодування шкоди полягає у відшкодуванні як матеріальної, так і моральної шкоди. Проте питання відшкодування моральної шкоди в разі отримання працівником професійного захворювання чи каліцтва законодавчо неврегульоване. У зв’язку з чим, дисертант висловлює думку про необхідність законодавчого закріплення підстав забезпечення особі права на відшкодування моральної шкоди у разі отримання професійного захворювання чи каліцтва.

Визначена та доведена необхідність судам, при розгляді справ про відшкодування шкоди, завданої трудовим каліцтвом або у зв’язку зі втратою працездатності, звертати увагу на час виникнення спірних правовідносин, а також на характер правовідносин, який склався між сторонами.

У підрозділі 2.2. „Захист прав особи в разі незаконного звільнення” досліджується сутність терміна „припинення трудового договору”, досліджено причини, в силу яких виникають спори про незаконне звільнення.

Статистичні дані свідчать, що в основному такі звільнення відбувалися за п. 1 ст. 40 КЗпП України. Висловлено думку, що численні порушення вимог цієї норми закону полягають у невірному або у вільному трактуванні роботодавцями поняття „зміна в організації виробництва і праці”, а то й в умисному проведенні незначних змін з метою звільнення „неугодних” керівництву працівників. Зміни в організації виробництва і праці не можуть бути підставами для розірвання трудового договору в разі відсутності скорочення штату або чисельності працівників.

На другому місці за кількістю розглянутих справ – судові справи за позовами працівників про поновлення на роботі при незаконному звільненні за п. 3 ст. 40 КЗпП та за п. 4 ст. 40 КЗпП України. Автор зазначає, що незаконне звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України відбувається, як правило, у зв’язку з різними підходами до розуміння сутності поняття прогулу та його супутніх ознак.

Також є справи за позовами про поновлення на роботі при звільненні за п. 2 ст. 40 КЗпП України. При вирішенні таких спорів подекуди судами невірно надавалась оцінка такому поняттю, як „виявлена невідповідність”. При цьому, суди не врахували ту обставину, що оскільки такий працівник вже раніше був прийнятий на роботу і роботодавцю було відомо про таку невідповідність, то неможна вважати, що має місце „виявлена невідповідність”, а відтак, звільнення за таких обставин з цих підстав не може відбуватися.

Наголошується, що узагальнення судової практики та аналіз причин порушення прав працівників при незаконному припиненні трудових відносин може бути не тільки основою для однакового і правильного застосування законів, але й є підставою для вдосконалення трудового законодавства.

У підрозділі 2.3. „Забезпечення права на своєчасне отримання винагороди за працю” приділено увагу засобам захисту конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю у вигляді вирішення у судовому порядку позовів про стягнення в разі несвоєчасної виплати заробітної плати або розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди у зв’язку з несвоєчасною виплатою належних працівникам сум, оскільки такі справи розглядаються судами загальної юрисдикції найбільш часто.

З огляду на судову практику, автор вважає, що позитивними є зміни, внесені до ст. 116 КЗпП України, а саме: доповнення ч. 1 ст. 116 КЗпП України реченням про те, що про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Вказані зміни, певним чином, посилюють гарантії працівника щодо своєчасного отримання розрахунку при звільненні.

Також, позитивним є і виключення частини 3 статті 117 КЗпП України, яка не відповідала критеріям розумності і справедливості та фактично звужувала обсяг поновлених судом прав працівника.

Обстоюється думка щодо необхідності застосування „Конвенції про захист прав і основних свобод людини” при захисті права на отримання винагороди за працю. Останнього часу має місце тенденція до зростання кількості справ у Європейському Суді за заявами громадян до держави Україна стосовно порушень їх прав при судовому розгляді або відносно невиконання судових рішень, винесених на їх користь про стягнення заробітної плати.

У підрозділі 2.4. „Особливості судового захисту права на працю працівників публічної служби” визначено основні проблеми судового захисту права на працю працівників публічної служби. Наведено статистичні дані щодо розглянутих адміністративними судами України справ за позовами громадян з приводу прийняття їх на публічну службу, її проходження та звільнення зі служби.

Ґрунтуючись на результатах дослідження, автор надає пропозиції щодо первинних дій суду при розгляді справ даної категорії. З метою однакового застосування законодавства, відправлення правосуддя в цілому запропоновано, в першу чергу, звертати увагу на: визначення підсудності розгляду таких спорів; визначення різновиду публічної служби; визначення часу виникнення спірних правовідносин;  залежно від часу виникнення спірних правовідносини – встановлення наявності законодавчого врегулювання спірних правовідносин; встановлення можливості застосування строків позовної давності до цих правовідносин.

Автор дослідила проблемні питання, які можуть виникнути при судовому захисті трудових прав суб’єктів публічної служби, особливо у разі розгляду справ, пов’язаних із захистом права на працю працівників патронатної служби, оскільки відносно цієї категорії працівників фактично відсутня судова практика.

В роботі зазначено, що Кодекс адміністративного судочинства України є запорукою ефективного здійснення судового захисту права на працю працівників публічної служби, особливо при врахуванні наступного: 1) при відсутності у спеціальному законі необхідної норми, що регулює спірні правовідносини, судам слід застосовувати відповідну норму трудового права; 2) при вирішенні питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду правильним є застосування відповідних норм трудового законодавства до тих видів публічної служби, де спеціальним законом (або підзаконним нормативним актом) не визначено іншого строку; 3) при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову суди повинні враховувати, що є неможливим застосування такого заходу, як зупинення дії рішення (Указу, постанови, наказу суб’єкта владних повноважень щодо припинення діяльності або звільнення з посади позивача), оскільки за таких умов суд фактично визнає позов ще до судового розгляду справи, що підриває довіру до суду.

У підрозділі 2.5. „Забезпечення прав працівників при банкрутстві роботодавця” дисертант висвітлює наявні проблеми забезпечення прав працівників підприємств, які знаходяться в стадії процедури санації або банкрутства.

У роботі зазначається, що трудові права працівників підприємства-боржника фактично не захищені в процесі виконання плану санації, оскільки здійснення більшості заходів щодо відновлення платоспроможності боржника тягне за собою порушення трудових прав робітників підприємства-боржника.

Неврегульованим є питання працевлаштування працівників боржника у таких випадках, як укладення мирової угоди та після затвердження звіту ліквідатора у разі, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів. Висловлено, що в такому випадку необхідно чітко законодавчо затвердити право працівника бути поновленим на роботі.

Проаналізовано правовий статус керівника боржника у зв’язку з припиненням його повноважень у процедурі банкрутства. Досліджено права та обов’язки керуючого санацією з приводу здійснення ним скорочення штату та звільнення працівників.

До теперішнього часу у вітчизняному законодавстві відсутні норми, якими було б урегульовано захист прав працівників підприємства боржника щодо безпідставних змін умов праці або ж звільнень при процедурі банкрутства. Надано пропозиції щодо вдосконалення правової бази судового захисту при процедурі банкрутства, шляхом внесення відповідних змін та доповнень до ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, ГПК України, КЗпП України, до проекту ТК України.

Розділ 3 „Засоби забезпечення ефективності судового захисту права особи на працю”, що складається із трьох підрозділів, присвячений визначенню організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення ефективності судового захисту права особи на працю.

У підрозділі 3.1. „Дотримання принципу розумності строків розгляду трудових спорів” зазначено, що встановлення скороченого строку розгляду трудових спорів обумовлено, по-перше, бажанням законодавця надати працівникові можливість швидше вирішити спір, по-друге – запобігти, у випадку задоволення позову, стягненню великої суми коштів з відповідача.

З огляду на судову практику, визначено, що значна кількість справ з трудових спорів (близько 63%) розглядаються судами з порушенням не тільки встановлених законодавством скорочених строків розгляду цих справ, але й порушенням принципу „розумного строку” судового розгляду у зв’язку з тим, що відповідачі в цих справах (роботодавці) безпідставно затягують судовий процес або позивачі навмисне затягують розгляд справи, щоб отримати якомога більшу суму відшкодування середнього заробітку. Мають місце випадки, коли справи розглядаються судами з порушенням строків з причини великої завантаженості судів.

До застосування принципу „розумних строків” у судочинстві також можна віднести і проблеми, пов’язані з виконанням судових рішень, оскільки несвоєчасне виконання судових рішень є досить частим приводом для звернення громадян України за захистом до Європейського Суду.

З метою запобігання випадкам порушення процесуальних строків розгляду справ, передбачених частиною 1 статті 157 ЦПК України, висловлено пропозицію доповнити цю норму та закріпити необхідність застосування такого заходу забезпечення розгляду справи, як примусовий привід відповідача (роботодавця) в разі повторної неявки у судове засідання.

У підрозділі 3.2. „Застосування аналогії права при розгляді трудових спорів” дисертант надає роз’яснення щодо правової сутності термінів „аналогія закону” та „аналогія права”. Зазначає, що в судовій практиці часто зустрічаються такі спори між працівником та власником, які важко, а інколи і неможливо вирішити тільки із застосуванням норм трудового права. Автор зазначає, що стаття 8 чинного ЦК України, яку так і названо „Аналогія”, надає можливість такого врегулювання.

Відповідно до частини 1 статті 11 ЦК України можливе застосування аналогії при розгляді трудових спорів. Висловлено думку, що в разі наявності певних прогалин у нормативній базі треба керуватися не відповідною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами цивільного законодавства, що означає аналогію права. У випадках, коли правовідносини, що мають місце, безпосередньо не врегульовані в законі, то застосовується аналогія закону – поширення на вищевказані відносини інших правових норм, що регламентують подібні відносини. Також є можливим застосування аналогії і в процесуальному праві, що вбачається зі змісту ст. 8 та ч. 1 статті 15 ЦПК України.

Найбільш часто трапляються випадки застосування аналогії при розгляді судових справ із заподіяння матеріальної шкоди сторонами трудового договору, відшкодування моральної шкоди працівнику власником, а також встановлення та виконання умов контракту. Застосування аналогії закону є доцільним також у випадку звернення до суду особи, якій відмовлено в укладенні трудового договору – з підстав, зазначених у частині 5 статті 24 та у статті 42-1 КЗпП України.

Теперішнього часу є важливим також застосування за принципом аналогії деяких судових рішень Європейського Суду відповідно до вимог Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

У підрозділі 3.3. „Перспективи вдосконалення судового захисту права на працю” з огляду на проведене дослідження автор зазначає, що має місце значне збільшення кількості справ з трудових спорів, які щорічно розглядаються судами України. У такій ситуації на перший план виходить питання ефективності судового розгляду, оскільки судді першої інстанції в основному розглядають справи без введення спеціалізації, а відтак, в силу великої завантаженості, не мають можливості належним чином вивчати матеріали справ,  законодавство та судову практику.

Результати дослідження дають підстави стверджувати про необхідність введення спеціалізації суддів або ж створення системи трудових судів, подібно до інших країн, що сприяло б позитивним змінам у відправленні правосуддя, оскільки спеціалізація судів припускає як спрощення деякою мірою процедури звернення до відповідного суду, так і вдосконалення судочинства у відповідних категоріях справ.

З метою підвищення судового захисту трудових прав, автор пропонує внести доповнення до частини першої статті 211 ЦПК України про необхідність, при виявленні порушень трудового законодавства,  постановлення окремої ухвали – для вжиття заходів з усунення причин та умов, що сприяли порушенню цього законодавства.

Зазначено, що в судовій практиці спостерігаються випадки неможливості захисту порушеного трудового права у зв’язку з несвоєчасним зверненням до суду, незастосуванням деяких норм процесуального права тощо, що, безумовно, тягне за собою негативні наслідки для особи, права якої порушено. Висловлено пропозицію щодо необхідності взагалі виключити з норм трудового права будь-які обмеження щодо строку звернення до суду.