Лагутіна І.В. Форми захисту трудових прав працівників

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета роботи і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети, об'єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення.

Перший розділ “Загальнотеоретичні засади інституту захисту прав людини у сфері праці” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 “Становлення і розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників” аналізуються положення актів законодавства України, починаючи з 20-х років минулого століття і до теперішнього часу, щодо захисту трудових прав та інтересів працівників.

У підрозділі аналізуються положення різних нормативно-правових актів, прийнятих у радянський період, про діяльність профспілок, органів з розгляду трудових спорів, органів нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників. Акти чинного трудового законодавства України, проекту Трудового кодексу України проаналізовано у підрозділі з точки зору їхньої відповідності міжнародним стандартам у цій сфері.

У дисертації зазначається, що радянське трудове право орієнтувалося, передусім, на обслуговування інтересів виробництва, і тому утвердженню і забезпеченню трудових прав і свобод працівників не приділялося належної уваги. Автором проаналізовано положення Кодексів законів про працю 1918 і 1922 років, інших нормативно-правових актів щодо статусу і повноважень профспілок, органів з розгляду трудових спорів, органів нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

У підрозділі проаналізовано положення Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 p., зміни і доповнення, що вносилися до нього з метою посилення захисту трудових прав та інтересів працівників.

За часів незалежності України відбувається реформування сучасного трудового законодавства України, в основу якого покладено концепцію забезпечення прав людини у сфері праці. З прийняттям Конституції України відбулося розширення судового захисту трудових прав. Нині працівник вправі оскаржити до суду будь-яке порушення його трудових прав. У першому читанні прийнято проект нового Трудового кодексу України, основними завданнями якого, на думку автора, слід вважати визнання і послідовний розвиток системи трудових прав і свобод (індивідуальних та колективних), встановлення державних гарантій їх дотримання й захисту.

У дисертації відзначається, що для більш повного забезпечення прав і свобод кожного працівника необхідно підвищити ефективність механізму колективного захисту трудових прав та інтересів працівників, складовими елементами якого є діяльність профспілок, колективні переговори, колективні договори і угоди, вирішення колективних трудових спорів; посилити нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону праці, законодавчо закріпити норми

конвенцій і рекомендацій МОП про інспекцію праці.

У підрозділі 1.2 “Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників” визначаються поняття “захист трудових прав та інтересів працівників”, “форма захисту трудових прав та інтересів працівників” та здійснюється класифікація форм захисту.

У дисертації розглядається поняття захисту трудових прав та інтересів працівників у широкому і вузькому значеннях. Захист трудових прав та інтересів працівників у широкому значенні пов'язаний з реалізацією захисної функції трудового права, яка, у свою чергу, відображує захисну функцію держави. Йдеться про встановлення високого рівня умов праці, державних гарантій трудових прав працівників, відповідальності за їх порушення.

Захист трудових прав та інтересів працівників у вузькому значенні пов'язується із забезпеченням додержання трудових прав, попередженням і профілактикою їх порушень, реальним поновленням незаконно порушених прав і встановленням трудовим законодавством та діями відповідних органів ефективної відповідальності роботодавців за порушення трудових прав працівників.

Автор обґрунтовує доцільність закріплення у Трудовому кодексі України серед основних трудових прав працівників права на захист своїх трудових прав та інтересів, розглядаючи його як окреме охоронне суб'єктивне право, що включає як можливість звернення за захистом до юрисдикційного органу, так і можливість правомочної особи захищати належне їй право власними діями, зокрема, удаватися до способів самозахисту трудових прав.

У дисертації форми захисту розглядаються як порядок юридичної діяльності із захисту прав, виходячи з цього автор визначає поняття “форма захисту трудових прав та інтересів працівників” як діяльність уповноважених органів, працівника або його представника (професійної спілки) із захисту трудових прав та законних інтересів, які виявляються у застосуванні передбачених законодавством способів і заходів, спрямованих на припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав і відшкодування заподіяної шкоди.

Враховуючи те, що в теорії права форми захисту прав та інтересів поділяються на два види: юрисдикційну форму захисту та неюрисдикційну, у дисертації виділяються відповідні форми захисту трудових прав та інтересів працівників. Юрисдикційна форма захисту трудових прав та інтересів працівників являє собою діяльність передбачених законом органів (органів із розгляду трудових спорів, органів з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю) із

захисту порушених або оспорюваних прав та інтересів. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушено неправомірними діями, звертаються за захистом до державного чи іншого компетентного органу, який уповноважений вживати необхідних заходів для поновлення порушеного права, припинення правопорушення та відшкодування заподіяної шкоди.

Юрисдикційні форми захисту трудових прав та інтересів працівників класифікуються у дисертації на міжнародні та національні. Міжнародні форми включають адміністративні (контрольний механізм МОП) та судові (юрисдикція Європейського Суду з прав людини). Відповідно національні юрисдикційні форми захисту включають захист трудових прав та інтересів в органах судової влади, органах із розгляду трудових спорів, а також в органах державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю).

Неюрисдикційні форми захисту передбачають дії працівників або їх представників із захисту трудових прав та інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення до відповідних юрисдикційних органів (судів та адміністративних органів).

У дисертації форми захисту трудових прав та інтересів працівників класифікуються також залежно від суб'єкта, уповноваженого застосовувати передбачені законодавством способи і засоби: індивідуальний захист (самозахист); колективний захист (через профспілки, систему колективних угод і колективних договорів, органи з вирішення трудових спорів), державний захист (судовий захист, державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю).

У підрозділі 1.3 “Способи захисту трудових прав та інтересів працівників: загальна характеристика” визначаються поняття способів захисту трудових прав та інтересів, а також способи захисту, які відповідають юрисдикційній та неюрисдикційній формам захисту трудових прав та інтересів працівників.

У дисертації підкреслюється необхідність розмежування форм і способів захисту трудових прав та інтересів працівників, які не є тотожними. Якщо форми захисту визначають порядок юридичної діяльності із захисту прав та інтересів, то при визначенні поняття способів захисту необхідно виходити із передбачених законом дій, спрямованих на усунення перешкод при здійсненні суб'єктивного права. Форма захисту трудових прав та інтересів повинна вказувати на суб'єкта, який здійснює захист, а способи захисту - за допомогою яких дій та засобів здійснюється захист. Виходячи з цього, способи захисту трудових прав та інтересів працівників пропонується визначити як сукупність дій, що

застосовуються юрисдикційними органами, самою уповноваженою особою чи її представниками (профспілкою, іншими представниками працівників), з метою захисту трудових прав та інтересів шляхом припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених чи оспорюваних трудових прав і відшкодування заподіяної шкоди.

Кожній галузі права притаманні власні, специфічні способи захисту суб'єктивних трудових прав та законних інтересів. Проте у науці трудового права проблема способів захисту трудових прав та інтересів до цього часу ще не була предметом спеціального комплексного дослідження. Недосконалим залишається й чинне трудове законодавство України щодо закріплення способів захисту трудових прав та інтересів.

У дисертації способи захисту трудових прав та інтересів залежно від межі впливу на порушника, поділяються на відновні, способи, що припиняють, та штрафні. Відновні способи спрямовані на поновлення становища, що існувало до порушення; способи, що припиняють, спрямовані на припинення дій, які порушують права та інтереси, забезпечуючи можливість безперешкодної реалізації прав; штрафні способи пов'язані з настанням додаткових несприятливих наслідків для порушника.

Автор виділяє способи захисту трудових прав та інтересів працівників, які здійснюються у межах юрисдикційної та неюрисдикційної форм захисту. У першому випадку захист трудових прав та інтересів працівників здійснюється за допомогою таких відновних способів: відновлення порушених прав (наприклад, поновлення на роботі та ін.); присудження до виконання обов'язку (наприклад, видати працівникові трудову книжку, виплатити його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку). У дисертації підкреслюється необхідність чіткого закріплення обов'язків роботодавця, що забезпечить більш ефективне правове вирішення питання захисту трудових прав та інтересів працівників. До способів, що припиняють порушення, слід віднести такі: винесення припису прокурором про усунення порушень трудового законодавства; визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю; визнання страйку незаконним та ін. До штрафних способів належать відшкодування майнової шкоди та компенсація моральної шкоди.

Другий розділ “Державний захист трудових прав та інтересів працівників” складається з трьох розділів. У підрозділі 2.1 “Судовий захист трудових прав та інтересів працівників” аналізується діяльність

національних судів та Європейського Суду з прав людини у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників.

У підрозділі підкреслюється особлива роль Конституційного Суду України, приводом звернення до якого є конституційне подання чи конституційне звернення. В окремих державах (Австрія, Іспанія, Росія, Німеччина, Швейцарія, Португалія) громадянам надається право звернутися до Конституційного Суду з конституційною скаргою. До повноважень Конституційного Суду України розгляд таких скарг не віднесено, що обмежує право громадян на захист їх прав та свобод, а, відповідно, зменшує й ефективність захисту національними правовими засобами.

У дисертації розглядається діяльність судів загальної юрисдикції як найбільш ефективної юрисдикційної форми захисту трудових прав та інтересів працівників. Вносяться конкретні пропозиції до чинного КЗпП, проекту Трудового кодексу України щодо удосконалення судового порядку вирішення індивідуальних трудових спорів.

Автор аналізує досвід зарубіжних країн щодо організації та функціонування спеціалізованих трудових судів, підтримує ідею створення спеціалізованої трудової юстиції в Україні, необхідність розробки концепції трудового процесу та пропонує структуру проекту Трудового процесуального кодексу України. У підрозділі обґрунтовується пропозиція про віднесення до підвідомчості національних судів загальної юрисдикції колективних трудових спорів про виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень та про невиконання вимог законодавства про працю (спорів про право).

У підрозділі досліджуються способи захисту трудових прав та інтересів працівників, які здійснюються у межах судового захисту зазначених прав. При цьому автором використовуються досягнення науки цивільного права, представниками якої це питання розроблено найбільш повно.

Автор досліджує практику діяльності Європейського Суду з прав людини, яка свідчить про значне збільшення останнім часом кількості скарг громадян України на невиконання рішень національних судів про виплату заборгованості із заробітної плати.

У підрозділі 2.2 “Органи державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, їх повноваження” розглядається система органів, уповноважених здійснювати державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, їх повноваження із застосування конкретних способів захисту трудових прав та інтересів працівників.

Державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про

працю розглядається у дисертації як діяльність компетентних органів, спрямована на захист трудових прав працівників і роботодавців, під час здійснення якої зазначені органи попереджають та виявляють порушення законодавства про працю, притягують винних осіб до відповідальності.

Ефективність державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю забезпечується багатьма факторами: регулярністю, правильним вибором мети, реальним усуненням порушень, наявністю чіткої правової регламентації контрольно - наглядової діяльності. Автором вносяться конкретні пропозиції про внесення доповнень до чинного законодавства України про працю з урахуванням положень Конвенції МОП № 81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі 1947 року та Конвенції МОП №129 про інспекцію праці в сільському господарстві 1969 року, ратифікованих Законом України від 8 вересня 2004 р.

У підрозділі аналізуються державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, що здійснюється у двох основних сферах: 1) сфері встановлення умов праці; 2) сфері застосування встановлених умов праці. Автор розглядає способи захисту трудових прав та інтересів, які застосовуються органами державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, і доходить висновку, що ці способи в основному є такими, що припиняють порушення трудових прав та інтересів працівників (наприклад, йдеться про право посадової особи Держнаглядпраці давати роботодавцям приписи щодо усунення порушень законодавства про працю, які підлягають обов'язковому виконанню з письмовим повідомленням про вжиті заходи у місячний або в інший, зазначений у приписі строк; право прокурора давати приписи про усунення явних порушень закону).

Підрозділ 2.3 “Захист трудових прав та інтересів працівників Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини” присвячений аналізу правового статусу цієї посадової особи та її повноважень у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників.

У сучасних умовах цей правозахисний інститут, який характеризується такими демократичними рисами, як незалежність від державних органів, відкритість, відсутність формалізованих процедур розгляду звернень, безкоштовне наданням громадянам допомоги, функціонує у багатьох державах, швидко розвивається і набуває міцних позицій у системі гарантій правового захисту.

Акти реагування Уповноваженого на порушення положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина безпосередньо не поновлюють

порушені трудові права, вони не носять імперативного характеру. Це дозволяє деяким авторам розцінювати Уповноваженого як безправну фігуру, малокорисну у справі захисту прав громадян, зокрема, трудових прав та інтересів працівників. Однак, з цим не можна погодитись. В усіх державах рекомендації омбудсмена високо оцінюються, тому що вони ґрунтуються на глибокому вивченні практики застосування чинного законодавства, переконливості його доказів.

Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі форми захисту трудових прав та інтересів працівників, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав. Водночас ефективними можуть виявитися зусилля омбудсмена у ситуаціях, коли використання інших способів захисту трудових прав та інтересів працівників на практиці не дає очікуваних результатів, зокрема, у припиненні дій, спрямованих на дискримінацію окремих працівників, образливих, агресивних дій проти окремих працівників на робочих місцях або у зв'язку з їх роботою тощо.

Третій розділ “Індивідуальний і колективний захист трудових прав та інтересів працівників” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 “Поняття та галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав” визначаються поняття та юридичні ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав як особливої неюрисдикційної форми захисту індивідуальних і колективних трудових прав працівників.

Проблема самозахисту працівниками своїх трудових прав та інтересів ще не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній науці трудового права. Чинний КЗпП не містить спеціальних норм про право працівників на самозахист своїх трудових прав. Відповідні норми відсутні й у проекті Трудового кодексу України.

Самозахист як неюрисдикційна форма захисту являє собою діяльність самого працівника (колективу працівників) із захисту трудових прав та інтересів, яка здійснюється із застосуванням відповідних цій формі способів захисту, не заборонених законом, з метою припинення порушення права, поновлення порушених прав та відшкодування заподіяної шкоди без звернення до компетентних органів.

У підрозділі визначаються основні галузеві ознаки самозахисту працівниками своїх трудових прав та умови правомірності реалізації працівниками права на самозахист. Самозахист працівниками своїх трудових прав відрізняється тим, що: 1) право на самозахист виникає у разі порушення трудових прав та інтересів або виникнення інших перешкод у реалізації прав та інтересів; 2) це однобічні, самостійні

особисті дії працівників із захисту їх прав та інтересів без звернення до юрисдикційних або інших державних органів;. 3) це правомірні діяння (діяльність або бездіяльність) у випадках, не заборонених законом; 4) спосіб самозахисту не повинен перевищувати встановлені межі самозахисту.

У підрозділі 3.2 “Способи та межі самозахисту працівниками своїх трудових прав та інтересів” визначаються та класифікуються способи самозахисту працівниками своїх трудових прав та інтересів.

У дисертації пропонується перелік способів самозахисту працівником своїх трудових прав та інтересів, який слід передбачити у новому Трудовому кодексі України. Цей перелік не є вичерпним. Керуючись положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції України, працівник вправі використовувати будь-які не заборонені законом способи самозахисту.

Відмова від виконання роботи з метою припинити протиправні дії з боку порушника є найбільш поширеним способом самозахисту працівником своїх прав. На відміну від цивільного права, у трудовому праві більш поширеними є способи самозахисту у вигляді самооборони, а не поновлення прав зусиллями самого працівника, що пояснюється несамостійним характером праці, перебуванням працівника у сфері господарської влади.

У підрозділі способи самозахисту працівниками своїх трудових прав залежно від суб'єктного складу поділяються на індивідуальні та колективні. До перших слід віднести: відмову від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором (ст. 31 КЗпП); відмову від роботи, яка безпосередньо загрожує життю чи здоров'ю працівника, за виключенням випадків, коли виконання такої роботи передбачено трудовим договором, укладеним з працівником (ч. 5 ст. 153 КЗпП, ст. 6 Закону України “Про охорону праці”); розірвання трудового договору працівником за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч. 3 ст. 38 КЗпП) та ін. Колективним способом самозахисту є оголошення страйку.

За формою закріплення способи самозахисту поділяються на способи, передбачені законом, та способи, передбачені колективними і трудовими договорами.

У підрозділі визначаються межі застосування способів самозахисту працівниками своїх трудових прав, які повинні здійснюватися з дотриманням вимог взаємності та розмірності.

У підрозділі 3.3 “Захист трудових прав та інтересів працівників професійними спілками” досліджуються повноваження профспілок із захисту трудових прав та інтересів працівників як колективної форми захисту.

У дисертації проаналізовано повноваження профспілок у встановленні загальних умов праці, правозастосуванні, з контролю за додержанням трудового законодавства.

У підрозділі сформульовано пропозиції про внесення доповнень до проекту Трудового кодексу України з метою більш докладної регламентації прав професійних спілок та їх органів із захисту прав та інтересів працівників.