Фролов О.С. Проблеми правового регулювання і практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ



title:
Фролов О.С. Проблеми правового регулювання і практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ
Альтернативное Название: Фролов А.С. Проблемы правового регулирования и практики применения огнестрельного оружия, специальных средств и мер физического воздействия работниками органов внутренних дел
Тип: synopsis
summary:

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, характеризується ступінь її наукової розробки та зв’язок з науковими планами, темами, програмами, визначається об’єкт, предмет, мета, основні завдання та джерельна база дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, характеризується особистий внесок здобувача щодо одержання наукових результатів, їх апробація.


 


            У першому розділі — “Загальна характеристика діяльності органів внутрішніх справ по застосуванню сили” розглядаються загальнотеоретичні питання щодо застосування вогнепальної зброї спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ.


            Крізь призму науки логіки, теорії права, історії держави та права, адміністратив­ного права та теорії управління досліджуються гносеологічні, історичні, правові й соціальні аспекти становлення поняття “сила”, що застосовується у внутрішніх справах держави. За допомогою методу дієрезису в системі, єдиного за своєю сутністю державного примусу, виокремлюється вертикальна родо-видова серія: “державний примус ® адміністративний примус ® заходи адміністративного припинення® застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу”, після чого проводиться детальний системний аналіз трьох останніх класів цієї серії.


            На рівні класу “адміністративний примус” здобувач, аналізуючи трьох-чотирьох-п’ятискладові логічні системи, робить висновок, що більшість із них містить у собі виокремлений за критерієм мети або способу правоохорони окремий класифікаційний видовий чинник, а саме: заходи адміністративного припинення, а також те, що застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізич­ного впливу належать, як правило, до класу “заходів адміністративного припинення”.


            Розглядаючи сутність окремих заходів адміністративного припинення таких як: а) застосування вогнепальної зброї; б) застосування спеціальних засобів; в) застосу­вання заходів фізичного впливу, — здобувач приходить до висновку, що кожен із них застосовується з однаковою метою, за східним алгоритмом, маючи ідентичні процесуальні провадження та стадії, спільний процесуальний режим застосування тощо. Вказане дозволяє об’єднати їх у комплексне утворення: застосування вогне­пальної зброї та (або) застосування спеціальних засобів та (або) застосування заходів фізичного впливу, — яке є основним засобом фізичного примусу та факультативними засобами психічного і матеріального примусу як складових адміністративного примусу. Причому це чинник поліцейської сили, яка застосову­ється всередині держави у її внутрішніх справах при підтримці правопорядку, причому проти власних громадян. Автор проводить відокремлення поняття “сила”, що застосовуєть­ся у внутрішніх справах держави, від суміжних понять “сили” у міжнародному праві, зокрема: “jus gladii” (право меча), “jus ad bellum” (право війни) та “гуманітарної інтервенції” (силового забезпечення прав людини — М.І. Неліп, О.О. Мережко).


            На думку здобувача, такі поняття як “сила”, “заходи адміністративного припи­нення спеціального призначення”, “екстраординарні заходи припинення”, “режимні заходи”, “заходи безпеки” є сутнісними проявами одного і того ж явища, — а саме: правового (узаконеного) фізичного примусу з боку держави (в особі уповноважених на те органів та посадових осіб) по відношенню до осіб з делінквентною поведінкою за допомогою комплексного інструментарію (вогнепальна зброя плюс спеціальні засоби плюс заходи фізичного впливу) з метою припинення правопорушення.


            З метою з’ясування місця чинника “сила” у родо-видовій логічній системі “заходи адміністративного припинення” в дисертації здійснено його системо­виділення за допомогою класифікаційних ознак, що репрезентовані наступними дихотомічними та трихотомічними ланцюжками: “заходи припинення загального-спеціального призначення”; “заходи самостійного-допоміжного характеру”; “заходи особистісного-майнового-організаційного характеру”; “заходи усного-письмового-конклюдентного характеру”. Проведений аналіз дозволяє зазначити, що чинник “сила” має форму матеріально-технічних дій, є засобом самостійного характеру, який призначений для припинення правопорушень шляхом заподіяння особистісної (фізичної, психічної) шкоди людській істоті; тимчасового обмеження свободи її рухів; заподіяння шкоди майну. Із загального масиву заходів адміністративного припинення заходи силового вирішення ситуації виокремлюються завдяки винятковим — екстраординарним — умовам застосування, що підкреслює їх спеціальне призначення.


            Поняття “сила” як інтегрований чинник може бути родовим щодо подальшої класифікації власних складових. Автор виділяє декілька класифікаційних систем. Зокрема, ознакою для загальноприйнятої класифікації (вогнепальна зброя, спеціальні засоби, заходи фізичного впливу) є тріада окремо визначених правових підстав застосування у національному законодавстві. Якщо за класифікаційну ознаку брати функціональне призначення, то маємо три класифікаційні складові чинника “сила”: зброя (збройна сила); фізична (неозброєна) сила; прилади спеціально сконструйовані або пристосовані для утримання особи.


            Розглядаючи питання встановлення кола суб’єктів щодо застосування поліцейської сили, автор приходить до висновку, що в Україні до органів, яким законодавчо надано право застосовувати силу проти власних громадян, слід віднести наступні державні органи: міліцію, внутрішні війська МВС України, Державний департамент з виконання покарань, прикордонні війська, службу безпеки України, митний комітет України, збройні сили України.


            Діяльність органів внутрішніх справ з приводу застосування заходів фізичного примусу забезпечується певною системою законодавства, що складається зі значної кількості нормативних актів, які відрізняються один від одного багатьма ознаками: назвою, юридичною силою, порядком прийняття тощо.


            Для більшості сучасних держав характерною є наявність двох рівнів правового регулювання: 1) законодавчого та 2) іншого нормативного, включаючи і внутрішньо­відомчий (О.М. Бандурка, О.В. Горбачов). Система нормативних актів “законодав­чого рівня правого регулювання” з питань застосування фізичного примусу працівни­ками органів внутрішніх справ базується, як на першооснові, на нормах Конституції України (ІІ розділ) та законів України. Конституційні норми встановлюють принципи побудови системи прав, свобод і обов’язків людини й громадянина, які необхідно враховувати в діяльності органів внутрішніх справ щодо застосування сили. На рівні законів України встановлюється коло службових осіб, які мають право застосовувати заходи фізичного примусу з метою підтримання правопорядку. Воно майже повністю встановлено Законами України: “Про міліцію”; “Про попереднє ув’язнення”; “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”; “Про Службу безпеки України”; “Про Прикордонні війська України” “Про оперативно-розшукову діяльність”; “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”; “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”, а також Виправно-трудовим кодексом України. До “законодавчого рівня правового регулювання” належать Постанови Верховної Ради України, якими, зокрема, розширюється та уточнюється коло службових осіб, що мають право застосовувати силу з метою підтримання правопорядку у державі.


            Другий, ієрархічно і системно залежний від попереднього “рівень іншого нормативного правового регулювання” відносин щодо застосування сили здійсню­ється значною кількістю нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України та відомчих нормативних актів Міністерства внутрішніх справ, Департа­менту виконання покарань, Верховного суду України, Генеральної прокуратури України тощо.


            Правовідносини з приводу застосування сили працівниками органів внутрішніх справ класифікуються (за загальноприйнятими у теорії права ознаками — В.В. Копєйчиков, Р.О. Халфіна) наступним чином: за функціональною спрямова­ністю норм права — це охоронні правовідносини; за рівнем індивідуалізації суб’єктів — даний вид правовідносин є абсолютним; за характером дій зобов’язаного суб’єкта — правовідносини характеризуються як активні; за галузевою належністю — це переважно адміністративні правовідносини. До системи правового регулювання належить також метод правового регулювання, який в адміністративних правовідносинах виступає як адміністративно-правовий.


            Дослідження підстав застосування фізичного примусу пов’язано із встановленням у законі об’єму і меж застосування заходів правового впливу, а відтак і зміцненням законності, забезпеченням прав і свобод громадян. Термін “підстави застосування сили” об’єднує різноманітні чинники об’єктивної дійсності (діяння, процеси, події, явища), за наявності та достатності яких працівник органів внутрішніх справ має право застосовувати заходи фізичного примусу. Аналіз підстав застосування сили, з погляду на онтологічність даної системи, дозволяє сказати, що вони характеризуються такими загальними ознаками, як винятковість, об’єктивність та комплексність (Ю.В. Баулін).


            Перша ознака підстав застосування сили — винятковість — визначається тим, що певні події або вчинки виходять за межі нормального стану та загрожують заподіянням або фактично вже заподіюють шкоду правоохоронюваним інтересам (В.М. Козак).


            Другою ознакою підстав застосування сили є — їх об’єктивність, — тобто дійсне існування в часі та просторі. Застосування сили визнається правомірним, якщо воно здійснено протягом часу існування його підстав.


            Третя ознака підстав застосування сили — комплексність — означає, що будь-яка з підстав наведених у законодавстві, становить сукупність двох неоднозначних елементів, які тільки у своїй нерозривній єдності обумовлюють необхідність застосування сили. Перший складовий елемент — це небезпечне посягання (діяння, процес, подія об’єктивної дійсності), яке загрожує шкодою або таке, що вже завдає шкоди правоохоронюваним інтересам (правова підстава). Найменування “правова” обумовлюється тим, що вказані явища, події і вчинки за загальним правилом прямо передбачені та охарактеризовані в гіпотезах норм права як одні з підстав обставин, що розглядаються (термінологія та аргументація за Ю.В. Бауліним). Другий складовий елемент — це обстановка, що свідчить про неможливість усунення, відвернення, недопущення або припинення вказаного посягання іншими способами і вказує на необхідність та виправданість застосування сили (фактична підстава).


            На рівні законів України правові підстави застосування сили працівниками органів внутрішніх справ закріплені в трьох основних нормативних актах — це Закони України “Про міліцію” (ст.ст.13-151), “Про попереднє ув’язнення” (ч.ч.4,10 ст.18), а також Виправно-трудовий кодекс України (ч.1 ст.81, ч.1 ст.82). Решта ж законів, що надають право застосування сили, є такими, що містять бланкетні норми, які для з’ясування правових підстав застосування фізичного примусу відсилають до вищезазначених трьох нормативних актів.


            Другий елемент, з чого складається комплексна підстава застосування заходів фізичного примусу, — це фактична підстава, яка визначається тією обстановкою, що складається під час усунення зазначеної небезпеки. Стосовно випадків застосування сили “обстановка” — це становище на місці застосування сили з урахуванням: а) об’єктивних чинників: характеру місцевості, взаємного розташування на ній протиборчих сторін, кліматичних умов, часу доби тощо; б) особистих можливостей працівника органів внутрішніх справ: статі, віку, фізичних сил, якості професійних навичок, наявність засобів усунення небезпеки тощо; в) динамічного співвідношенням сил і засобів працівника органів внутрішніх справ з джерелом небезпеки (кількістю правопорушників, їх озброєнням, фізичною силою).


            У другому розділі — “Умови застосування сили” розглядаються процесуальні провадження та стадії застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу.


            Автор, використовуючи наукову конструкцію “процесуальна форма” (І.М. По­грібний, І.Б. Шахов), моделює структурно-технологічну характеристику застосування сили за допомогою алгоритму (від лат. algoritm —сукупність певних дій, загальних правил у певній послідовності). Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що цей алгоритм є спільним для випадків застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу і має наступний загальний вигляд:


            1) прийняття рішення або отримання дозволу щодо застосування відповідного заходу адміністративного припинення спеціального призначення;


            2) приведення зброї або спеціального засобу у бойову готовність;


            3) попередження про намір застосування сили;


            4) надання часу на відповідну реакцію;


            5) власне застосування;


            6) припинення застосування;


            7) надання необхідної допомоги;


            8) огляд місця застосування;


            9) негайна доповідь про негативні наслідки застосування сили;


            10) безвідкладні слідчі дії на місці пригоди;


            11) подання процесуальних документів про застосування сили.


            Далі здобувач вдається до детального аналізу окремих юридичних процедур, що складають це провадження, показуючи нерозривність процесуальних форм з фізичним примусом.


            Зважаючи на актуальність проблеми втілення в національному законодавстві Основних принципів застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку, прийнятих VIII Конгресом ООН, зокрема принципу обов’язковості попередження про намір застосування сили, ця стадія провадження розглядається окремо. Аналіз різноманітних форм попередження про намір застосування сили, дозволяє стверджувати, що воно (попередження) може здійснюватись наступними трьома способами: а) попередження у вигляді конклюдентних дій; б) попередження з використанням загальнозрозумілих сигналів; в) вербальне попередження.


            Конклюдентні дії як спосіб попередження — це дії особи, які виявляють його волю до встановлення правовідношення, але не у формі усного або письмового волевиявлення, а поведінкою, з якої можна зробити висновок про такий намір (П.М. Рабінович, О.Д. Черкасов). Законодавство України надає певному колу працівників органів внутрішніх справ в обстановці, коли можуть виникнути підстави для її застосування, право: а) оголити вогнепальну зброю; б) привести її у готовність; в) виконати попереджувальний постріл вгору, — що є конклюдентними способами попередження.


            Другий спосіб попередження про намір застосування деяких заходів адміністративного припинення спеціального призначення — це використання загальнозрозумілих знаків, сигналів (термінологія В.А. Юсупова). Наприклад, при застосуванні засобів примусової зупинки транспорту можуть використовуватись відповідні засоби регулювання руху: наявні тимчасові знаки “В’їзд заборонено” або “Небезпека для руху”, шлагбауми, світлофори, патрульний транспорт із ввімкнутими спеціальними світловими сигналами. При проведенні операції по знешкодженню озброєного злочинця небезпечна зона може позначатись запобіжними написами “Небезпечна зона. Вхід заборонено!” смугастою стрічкою тощо.


            Вербальний спосіб попередження, тобто коли попередження робиться в усній словесній формі, має дві форми: а) звернення або ультиматум; б) попереджувальний вигук. Використання тієї чи іншої форми попередження залежить від того, діє праців­ник органів внутрішніх справ індивідуально чи він є керівником спеціальної операції.


            Найуживаніша форма вербального попередження — попереджувальний вигук (використовується у 97,6% від всього загалу попереджень), як і звернення виконує три функції: а) припиняючу — своїм вигуком працівник органів внутрішніх справ подає обов’язкове для виконання розпорядження про припинення правопорушення; б) репрезентативну — згідно міжнародним законодавством посадові особи, які підтримують правопорядок, обов’язково повинні представлятися як такі; в) інформативну — в попередженні повинна бути присутньою інформація про намір застосування конкретного силового засобу. Автор пропонує різноманітні види попереджувальних вигуків, наприклад, для працівників міліції універсальним є: “Стій! Міліція! Застосовую силу!”.


            У третьому розділі “Процесуальний режим застосування сили” йдеться про третю складову процесуальної форми — процесуальний режим, а саме: принципи діяльності органів внутрішніх справ по застосуванню сили, які виконують функцію загального забезпечення для процесуальних проваджень та процесуальних стадій, а також систему заборон та обмежень, яка встановлює межі застосування сили, що є гарантом забезпечення прав учасників правовідносин.


            Автор, аналізуючи національне та міжнародне законодавство з питань застосування заходів фізичного примусу посадовими особами по підтриманню правопорядку, простежує дію загальних принципів (вихідних установок), виокремлює і формулює спеціальні принципи (якісно особливі риси — Є.В. Додін) цієї діяльності.


            Загальними принципами діяльності, що інтегровані в процесуальний режим застосування сили є всепроникаючі, всезагальні принципи: а) законності; б) гуманізму; в) поваги до особистості; г) гласності. Але діяльність посадових осіб по застосуванню сили будується і на спеціальних принципах, які притаманні тільки цьому аспекту діяльності органів внутрішніх справ. Спираючись на зміст правових актів, здобувач виокремлює та формулює чотири спеціальних принципи: а) принцип стримування; б) принцип завдання як найменшої шкоди; в) принцип співрозмірності; г) принцип достатності.


            Принцип “стримування” — посадові особи по підтриманню правопорядку при здійсненні своїх функцій, наскільки це можливо, використовують ненасильницькі заходи.


            Принцип “заподіяння якнайменшої шкоди” — у разі неможливості уникнення застосування сили це застосування повинно зводитись до заподіяння як найменшої шкоди здоров’ю і майну правопорушників та інших громадян.


            Принцип “співрозмірності” — у разі неможливості уникнення застосування сили це застосування повинно бути співрозмірним зі ступенем небезпеки правопорушення чи протидії, що чиниться.


            Принцип ”достатності” — у разі неможливості уникнення застосування сили це застосування не повинно перевищувати меж, що необхідні для припинення протиправних дій або правомірного затримання правопорушника.


            При застосуванні сили на перший план виходить проблема збалансованості юридичних статусів двох типів — громадянина та органу, що забезпечує громадську безпеку (Л.В. Коваль). Якщо статус працівників органів внутрішніх справ визнача­ється комплексом їх прав і обов’язків, то правовий стан особи у цих правовідносинах визначається межами (заборони плюс обмеження) застосування сили, що є однією з гарантій дотримання прав особистості.


            Автор, усвідомлюючи умовність класифікації, поділяє обмеження та заборони на загальні і спеціальні. Критерієм виокремлення загальних заборон є те, що вони: по-перше, поширюються на усі, без винятку, випадки застосування сили; по-друге, регулюються виключно нормами права; по-третє, залежать від правового статусу, а якщо бути точнішим, то від конкретного правового стану особи (Є.А. Лукашева) у правовідносинах з приводу застосування сили, а саме: а) певного віку; б) певного фізичного та психічного стану; в) статі.


            Вік, як критерій, на якому будується система загальних заборон, має дві юридично-значущі межі: нижню (категорія “малолітні” — до 14 років, категорія “неповнолітні” — від 14 до 18 років), до досягнення якої особою застосовувати силу до неї ще неможливо, та верхню (категорія “особи похилого віку” — старше 60-років без статевого поділу — В.В. Фролькіс), після перетину якої застосування сили вже неможливе.


            Особливий фізичний та психічний стан людини, що порушує громадський порядок або режим тримання в місцях позбавлення волі чи попереднього ув’язнення, як критерій встановлення обмежень полягає в тому, що по-перше, людина внаслідок сталих вад здоров’я (фізичного, фізіологічного, психічного), або особливого фізіологічного стану (вагітність) перебуває під захистом держави, а по-друге, не в змозі здійснювати ефективний напад або чинити опір. За цим критерієм законодавчо визначені такі ознаки людини як: а) виражені ознаки інвалідності (каліччя, параліч тощо); б) наявність інвалідності (заздалегідь відомий стан здоров’я); в) явні ознаки вагітності у жінок.


            Третій критерій встановлення загальних заборон щодо застосування сили — це стать особи, зокрема, — жіноча. Адже будь-яке суспільство визнає роль жінки в продовженні роду та соціальне значення материнства. Внаслідок цього вона потребує додаткових гарантій захисту власного життя і здоров’я, а тим більше в разі застосування до неї сили. Але спеціальний правовий стан жінки встановлено лише у виконавчо-трудовому праві (В.П. Севостьянов).


            Аналізуючи якісний склад суб’єктів, які скоїли правопорушення, здобувач дійшов до висновку, що вірогідність застосування сили проти осіб з особливим юридичним станом складає: а) “особа похилого віку” — 1,52%; “малолітній” — 0,69%; “інвалід 1,2 групи” — 0,22%; “вагітна жінка” — 0,17% (при охороні громадського порядку за звичайних умов); б) “особи похилого віку” — 1,12%; “неповнолітні” — 2,25%; “інваліди 1,2 груп” — 1,56%; “жінки” — 4,30% (при виконанні режимних заходів у місцях позбавлення волі та попереднього ув’язнення).


            Інша складова меж застосування сили — це спеціальні заборони — правові превентивні засоби, що є гарантами громадської безпеки та особистої безпеки громадян, забезпечують дотримання принципів “поваги до особистості”, “заподіяння якнайменшої шкоди” при застосуванні силових засобів примусу. На відміну від заборон загального характеру вони регулюються нормами правового, технічного, медичного або іншого характеру залежно від: а) місця застосування сили; б) об’єкту застосування сили; в) тактико-технічних даних зброї; г) анатомо-фізіологічних особливостей людського організму. Специфіка спеціальних заборон полягає у тому, що вони стосуються тільки класифікаційних груп “зброя” та “спеціально сконструйовані прилади для обмеження фізичною свободи людини”.


            Органам внутрішніх справ у своїй повсякденній діяльності по припиненню протиправних діянь доводиться вимушено використовувати чинники, що є джерелом підвищеної небезпеки (вогнепальну, газову та хімічну зброю, вибухівку, струмінь води високого тиску, службових собак тощо), причому у такі небезпечні для широкого загалу громадян способи, як стрільба, здійснення вибухів, утворення газової хмари нестерпної концентрації тощо. Багатоваріантність вірогідної шкоди, широке коло осіб, що можуть потенційно постраждати — все це об’єктивно впливає на громадську безпеку, що і змусило законодавця встановити певну систему спеціальних заборон за місцем та об’єктом застосування збройної сили.


            Другим критерієм, за яким спеціальні заборони об’єднуються у видову групу, є критерій дотримання принципу ”заподіяння якнайменшої шкоди”. Він об’єднує заборони застосування деяких видів збройної сили, що первісно конструктивно призначені для нейтралізації правопорушників, але щоб уникнути смерті або тяжких тілесних ушкоджень, працівники органів внутрішніх справ повинні дотримуватись ряду спеціальних заборон з урахуванням анатомо-фізіологічних особливостей людини, наприклад, заборона застосування окремих засобів по життєво важливих органах, заборона по відстані застосування та залежно від кліматичних умов тощо.


 


            Нарешті, критерієм встановлення спеціальних обмежень щодо застосування приладів, які спеціально сконструйовані або пристосовані для утримання особи (наручники, засоби зв’язування, гамівна сорочка, кімната для занепокоєння буйних осіб), є дотримання принципу “поваги до особистості”: дії працівників органів внутрішніх справ не можуть поєднуватися з тортурами, нелюдським поводженням, фізичними чи моральними стражданнями або з приниженням людської гідності. Тому заборони, пов’язані з наданням тілу людини неприродних поз, позбавленням її таких природних почуттів, як зір, слух, просторова та часова орієнтація тощо, повинні мати обмежений термін дії.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины