Павленко В.Г. Кримінально-правова та кримінологічна характеристика громадських робіт як виду покарання : Павленко В.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика общественных работ как вида наказания

summary

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, встановлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, формулюються положення, що виносяться на захист, визначається ступінь апробації результатів дисертації.

Перший розділ “Громадські роботи як вид кримінального покарання: поняття, сутність та мета застосування” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Громадські роботи як вид кримінальної репресії в системі покарань” здійснюється загальна характеристика громадських робіт як нового покарання, раніше невідомого кримінальному законодавству України. Насамперед, звертається увага на те, що громадські роботи є одним з покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, перелік яких з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України (далі – КК) розширився. Автор зупиняється на перевагах цих санкцій перед позбавленням волі..

Відносно громадських робіт, то ефективність застосування їх у всьому світі підтверджують дані стосовно рецидиву серед осіб, яким призначалися громадські роботи, у порівнянні з аналогічними даними стосовно засуджених до позбавлення волі, а також рівень так званого “успішного проходження програми”. В Україні рівень повторної злочинності серед осіб, що відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі (у тому числі громадські роботи), не перевищує одного відсотка. За свідченнями працівників кримінально-виконавчих інспекцій, переважна більшість засуджених до громадських робіт сумлінно ставиться до праці, не допускає порушень порядку та умов відбування покарання. Згідно даних Державного департаменту з питань виконання покарань, станом на 1 липня 2006 року число засуджених, що ухиляються від відбування громадських робіт складало 0,2% від загальної кількості засуджених до цього покарання; серед осіб, яким суди замінили невідбуту частину покарання у виді позбавлення волі в порядку ст. 82 КК України на громадські та виправні роботи, цей показник становить 1,7%.

Автор звертається до історії призначення громадських робіт, аналізує законодавство стосовно досліджуваного покарання та практику його застосування у Великій Британії, Данії, Швеції, Голландії, Португалії, Франції, Іспанії, США, Російській Федерації, Азербайджанській Республіці, Грузії та інших країнах. Це дає змогу сформулювати пропозиції по вдосконаленню вітчизняних кримінально-правових норм щодо громадських робіт.

Говорячи про обмеження

Кримінальне законодавство визначає певні о і щодостосовно кола осіб, яким може бути до яких може бути застосований цей вид покараня.встановлений даний вид покарання, автор рекомендує доповнити перелікНедоцільність застосування цього виду покарання до інших категорій працівників може бути встановлена судовою практикою осіб, яким громадські роботи не призначаються (ч. 3 ст. 56 КК України), наступним положенням: “жінки, що мають дітей віком до семи років”, що , наступним положенням: жінки, що мають дітей віком до семи років. Така норма, в разі внесення її до КК України, сприятиме створенню нормальних умов для утримання і виховання дітей засуджених до даного покарання Громадські роботи не призначаютьсяобаммиимамобамвійськовослужбовцям. Також доводиться необхідність поширювального тлумачення норми, передбаченої ч. 3 ст. 56 КК, оскільки практично неможливо застосувати громадські роботи до працівників правоохоронних органів з огляду на їх постійне перебування при виконанні своїх службових обов’язків.

Звертаючись до корисного правового досвіду Франції, автор пропонує ввести до КК України в якості однієї з умов відбування громадських робіт обов’язок засудженого перед виконанням роботи проходити медичний огляд, що сприятиме гуманізації практики застосування даного покарання. У зв’язку з цим вноситься пропозиція частиною 4 статті 56 КК України записати наступне: “При призначенні покарання у виді громадських робіт суд повинен зобов’язати засудженого пройти медичний огляд на предмет відсутності у нього хвороби, небезпечної для інших працівників, та придатності до роботи, на якій його передбачається використовувати”. Невиконання цієї умови може бути достатньою підставою для застосування до винного стягнення у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Крім того, рекомендується поєднати громадські роботи зі звільненням від відбування покарання з випробуванням, для чого визнати зазначене покарання таким, що може застосовуватися і як основне, і як додаткове, й внести громадські роботи до визначеного у ст. 77 КК переліку додаткових покарань, які можуть бути призначені у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням. На думку автора, це сприятиме якнайповнішому використанню можливостей громадських робіт та вдосконалить кримінально-правовий інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням, дозволить більш диференційовано підійти до його застосування, ефективно реалізовувати на практиці принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання.

У підрозділі 1.2. “Диференціація відповідальності та індивідуалізація  ппокарання в процесі призначення покарання у виді громадських робіт” дисертант досліджує проблему реалізації принципу індивідуалізації покарання та диференціації відповідальності під час застосування громадських робіт. При цьому наголошується, що ефективність зазначеного процесу значною мірою залежить від того, наскільки повно суд врахував, насамперед, характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину. Загалом законодавець надає суду можливості для призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (серед яких і громадські роботи), в першу чергу стосовно осіб, винних у вчиненні злочинів невеликої тяжкості.  

У цьому контексті автор звертається до характеристики складів злочинів, за які КК передбачає можливість застосування покарання у виді громадських робіт. Відтак, констатується, що можливості застосування судом зазначеного покарання досить обмежені. Це пов’язано з тим, що законодавець передбачив громадські роботи у санкціях лише 4% статей Особливої частини КК, або 14-ти з-поміж більш ніж 330-ти. (Для порівняння: аналогічний показник для країн Західної Європи становить 10-12%).

З усього вищесказаного можна зробити наступні висновки:

– введення у Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року нового покарання у виді громадських робіт обумовлене реалізацією принципу економії кримінальної репресії, що дає змогу виправляти правопорушника без ізоляції його від суспільства та сприяти попередженню злочинів;

– громадські роботи є основним видом покарання і в санкціях статей Особливої частини КК України передбачені лише за злочини невеликої тяжкості;

– зміст громадських робіт полягає у покладенні на засудженого трудових зобов’язань, від кількості, характеру і умов яких він ухилитися не може. Для нього ці роботи є обов’язковими і безоплатними;

– особливості застосування громадських робіт до неповнолітніх пов’язані з віком особи, якій вони призначаються, строку і тривалості виконання покарання;

– покарання у виді громадських робіт сприятиме реалізації принципів індивідуалізації, справедливості і гуманності покарання.

Зважаючи на профілактичне значення покарання у виді громадських робіт, а також з метою більш ефективної реалізації принципів індивідуалізації покарання та економії кримінальної репресії, пропонується включити громадські роботи до санкцій ч.1 ст.139, ч.1 ст.143, ч.1 ст.144, ч.1 ст.154, ч.1 ст.162, ч.1 ст.163, ч.1 ст.164, ч.1 ст.165, ст.167, ч.1 ст.168, ч.1 ст.169, ч.1 ст.171, ст. ст.172, 173, 174, ст. ст.180, 182, ч.1 ст.184, ч.1 ст.190, ч.1 ст.192, ст. ст.193, 195, 197, 215, 227, ч.1 ст.259, ч.1 ст.271, ст. ст.293, 295, 299, ч.1 ст.302, ч.1 ст.319, ч.1 ст.323, ч.1 ст.327, ст. ст.337, 338, 356, ч.1 ст.357, ч.1 ст.358, ст.360, ч.1 ст.361, ч.1 ст.363, ч.1 ст.366, ч.1 ст.376, ч.1 ст.387, ст.445.

Крім того, встановлюється, що вибір покарання, яке було б менш суворим і разом з тим найбільш ефективним багато в чому залежать від обставин, що характеризують особу винного. Адже закон передбачає можливість застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, лише щодо осіб, які не становлять значної суспільної небезпеки і здатні виправитися без ізоляції від суспільства.

Вступаючи у дискусію з науковцями, які взагалі відкидають можливість виправлення злочинця, відтак, пропонують вилучити цю складову мети покарання з кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, автор доводить, що громадські роботи володіють цілим спектром засобів (трудовий та моральний вплив на засудженого, обмеження його особистого часу), які здатні позитивно впливати на винних осіб. Водночас важливою умовою ефективності цього покарання є його правильне застосування, відповідно до тяжкості злочину та особи винного. В зв’язку з цим вказується на необхідність грунтовного вивчення особистості обвинуваченого та здійснення криміногенної і соціально-психологічної характеристики правопорушників ще на досудовій стадії. У цьому контексті досліджується відповідний зарубіжний та вітчизняний досвід.

Окремо висвітлюється проблема реалізації принципу диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання в процесі призначення громадських робіт неповнолітнім. Автор звертає увагу на особливості застосування покарання до цієї категорії засуджених та вносить пропозиції стосовно вдосконалення норм щодо громадських робіт у напрямі їх подальшої гуманізації та посилення кримінально-правового захисту неповнолітніх. Відтак, рекомендується передбачити посильний характер громадських робіт для неповнолітніх (як це зроблено у кримінальному законодавстві Російської Федерації) та встановити необхідність проведення медичного огляду неповнолітніх перед початком відбування покарання у виді громадських робіт, у зв’язку з чим викласти ч. 1 ст. 100 КК України у такій редакції: “Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім посильних для нього робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день. Перед початком відбування покарання у виді громадських робіт неповнолітні підлягають обов’язковому медичному огляду”.

У підрозділі 1.3. “Аналіз практики застосування судами України  ппокарання у виді громадськихпокарання у виді  робіт” відзначається, що вітчизняна правозастосовча практика стосовно досліджуваного покарання ппокарання у виді розширюється з кожним роком. Наприклад, в 2001 році громадські роботи були призначені 138, в 2002 році – 1794, а в 2003 році – 2761 особам. У 2005 році громадські роботи застосовувалися до 3,4 тис. осіб, що на 0,3% більше, ніж попереднього року. Згідно даних Державного департаменту України з питань виконання покарань, лише у першому півріччі 2006 року кримінально-виконавчою інспекцією виконувалися судові рішення стосовно 3359 засуджених до досліджуваного виду покарання. Водночас питома вага засуджених до громадських робіт у загальному числі засуджених залишається низькою. Так, частка осіб, до яких було застосовано цей вид покарання, становила: в 2001 році – 0,07%, в 2002 році – 0,9%, в 2003, 2004 і 2005 роках відповідно 1,4, 1,7 та 1,9% від кількості усіх засуджених.

Автор називає основні тенденції, що намітилися в процесі призначення громадських робіт, а саме: 1) громадські роботи часто призначаються як більш м’яка міра покарання засудженим за статтями КК, у санкціях яких вони не передбачені; 2) зазначене покарання призначається як за злочини невеликої і середньої тяжкості, так і за тяжкі та особливо тяжкі злочини; 3) поступово розширюється практика застосування громадських робіт щодо неповнолітніх; 4) тенденція до збільшення випадків призначення досліджуваного покарання є не загальноукраїнською, а різниться від регіону до регіону. 5) громадські роботи майже не застосовуються у великих містах.

Аналізуються причини неефективності роботи суду щодо застосування досліджуваного покарання, крім того, звертається увага на труднощі, які виникають в процесі реалізації громадських робіт. Констатується, що ускладнюють процес відбування зазначеного покарання розростання приватного сектору, включення трудомістких та непрестижних робіт (тобто робіт, які можна було б віднести до переліку громадських) в коло ринкових відносин. За таких обставин допомогти розширити практику застосування досліджуваного покарання могло б призначення громадських робіт також з урахуванням професійної діяльності засудженого. На погляд автора, було б корисно зобов’язувати осіб, які мають постійне місце роботи, відпрацьовувати на робочому місці додатково декілька годин в день примусово і безоплатно (відповідний досвід мають Франція, Португалія, США). У зв’язку з цим пропонується доповнити ч. 1 ст. 56 КК таким положенням: “Суд може зобов’язати засудженого відбувати покарання у виді громадських робіт за місцем його роботи”.

Дисертант також вважає за необхідне нормативно закріпити практику призначення громадських робіт в порядку застосування ст. ст. 69, 82 КК, а також рекомендувати судам застосовувати зазначений вид покарання у разі заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК), а також заміни штрафу за неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК України), про що внести відповідні доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. “Про практику призначення судами кримінального покарання”.

Другий розділ “Кримінологічні аспекти застосування покарання у виді громадських робіт” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Характерні ознаки злочинів, за які призначаються громадські роботи” на основі аналізу позицій різних науковців визначається, що кримінологічна характеристика злочинів має включати в себе сукупність відомостей про всі злочини того чи іншого виду, а також дані про злочинців, що їх вчинили. У свою чергу аналіз злочинів повинен містити інформацію про ступінь тяжкості злочинів, співвідношення видів злочинів за їх класифікацією в Особливій частині КК, окремі найбільш розповсюджені склади злочинів, групи злочинів залежно від домінуючої мотиваційної спрямованості та співвідношення умисних і необережних злочинних діянь. Відповідно до цих критеріїв здійснюється характеристика злочинів, по яких призначаються громадські роботи.

Встановлюється, що за ступенем суспільної небезпечності переважна більшість досліджуваних злочинів є злочинами невеликої тяжкості. Згідно даних проведеного автором вивчення кримінальних справ їх частка в загальній структурі злочинів, за вчинення яких застосовуються громадські роботи, складає 37,9%. Кількість злочинів середньої тяжкості й тяжких злочинів становить відповідно 30,7 та 31,4%. Засуджених за особливо тяжкі злочини не було. (Загалом по Україні частка особливо тяжких злочинів в загальній структурі злочинних діянь, за які призначаються громадські роботи, становить близько 0,1%).

Аналізуючи структуру злочинів, за які застосовується досліджуване покарання, відповідно до класифікації злочинів, що міститься в Особливій частині КК, автор порівнює дані власного кримінологічного дослідження з відповідними показниками Державної судової адміністрації України та здійснює класифікацію злочинів, по яких призначаються громадські роботи, відтак, пропонує умовно поділити їх на чотири групи.

Першу групу – найбільшу – складають економічні злочини. Їх питома вага в загальній структурі злочинів, за вчинення яких застосовуються громадські роботи, в цілому по Україні складає 71% (за даними проведеного дослідження 72%). В основному це злочини проти власності і господарські злочини. Найбільш розповсюджені склади злочинів даної групи – крадіжки та порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом. Для економічних злочинів характерні корисливий мотив й умисна форма вини; третина цих злочинів є тяжкими.

Другу групу злочинів, по яких призначаються громадські роботи, складають насильницькі злочини, або умисні злочини проти життя та здоров’я особи (в основному умисні легкі й умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження), і хуліганство. Їх частка в загальній кількості досліджуваних злочинів складає 22% (згідно даних кримінологічного дослідження автора 20%). Більшість злочинів даної групи не становлять великої суспільної небезпеки.

Злочини, пов’язані з наркотиками, складають третю групу злочинів, за вчинення яких призначаються громадські роботи. В загальній структурі досліджуваних злочинів їх близько 3% (за даними проведеного дослідження біля 6%). В основному це незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети або з метою збуту. Загалом структуру злочинів даної групи визначають тяжкі злочини і злочини середньої тяжкості (відповідно 62,5 і 37,5%).

Остання, четверта група злочинів, за вчинення яких призначаються громадські роботи, складає 4% від загального числа таких злочинів (згідно даних кримінологічного дослідження автора 2%). Сюди входять необережні злочини проти життя та здоров’я особи; крім хуліганства, всі злочини проти громадського порядку та моральності; злочини проти громадської безпеки; злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; злочини проти правосуддя; злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; злочини у сфері службової діяльності, а також злочин, передбачений ст. 286 КК. Здебільшого це злочини середньої тяжкості.

Характеризуючи злочини, по яких застосовуються громадські роботи, з точки зору співвідношення умисних та необережних злочинних діянь, дисертант констатує, що переважна більшість усіх зазначених злочинів (до 98,6%) носить умисний характер.

У підрозділі 2.2. “Характеристика осіб, що вчинили злочини, за які застосовується покарання у виді громадських робіт” кримінологічна характеристика злочинів, по яких призначаються громадські роботи, доповнюється відомостями про злочинців, що їх вчинили. Проаналізувавши загальнотеоретичні положення кримінологічної науки щодо особистості злочинця й, насамперед, позиції різних науковців стосовно виділення структурних компонентів зазначеної особистості автор пропонує включати до характеристики досліджуваної категорії винних осіб інформацію про соціально-демографічні, кримінально-правові, особистісно-рольові та морально-психологічні ознаки даних осіб.

Під час вивчення соціально-демографічних ознак засуджених до громадських робіт звертається увага на їх вік, стать, рівень освіти, соціальне положення і рід занять, сімейний стан. З вивчених кримінальних справ видно, що засуджені до громадських робіт – це, переважно, особи віком 18-29 та 30-40 років (відповідно 50,7 і 40%). Співвідношення між жінками і чоловіками складає 1:7. Серед осіб, що вчинили злочини, за які застосовується досліджуваний вид покарання, більшість (76,4%) мають середню або неповну середню освіту, кожний п’ятий засуджений – вищу, неповну вищу або середню спеціальну освіту. 55,7% винних осіб на момент вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися. Сімейний стан засуджених до громадських робіт такий: 59,3% винних на момент вчинення злочину не перебували у шлюбі, 5,7% – були розлучені, 35% – мали сім’ю.

Аналіз кримінально-правових рис осіб, засуджених до громадських робіт, або ознак, які належать до вчинених цими особами злочинів, показав, що злочинна поведінка винних була спрямована, насамперед, проти охоронюваних КК цінностей у сфері господарської діяльності, права власності, здоров’я особи та здоров’я населення. Крім того, суспільну небезпечність досліджуваних осіб визначає їх орієнтація на вчинення злочинів невеликої тяжкості (2/5 від усіх злочинів). Більше 70% злочинів вчинялася засудженими до громадських робіт з корисливих мотивів; насильницький мотив притаманний злочинній діяльності 20% винних осіб (в тому числі з хуліганських спонукань вчинялося 17,9% злочинів); мотиви необережних злочинів домінували при вчиненні 1,4% злочинів. Злочинна поведінка засуджених до громадських робіт у преважній більшості носила умисний характер. Безпосередніми виконавцями злочинів були 91,7% осіб, яким призначався досліджуваний вид покарання; організаторами – 5,6%; підмовниками – 2,7% осіб. Питома вага раніше засуджених в загальній кількості осіб, що вчинили злочини, за які застосовується дане покарання, склала 3,6%.

Суспільна небезпека засуджених до громадських робіт формувалася ще до моменту вчинення злочинного діяння: негативно характеризувалися за місцем роботи 6,4%, за місцем проживання 13,6% винних; до 4,3% осіб раніше застосовувалися заходи адміністративного стягнення; 2,9% засуджених лікувалися від алкоголізму, 6,4% – проходили курс лікування від наркоманії.

Дослідження особистісно-рольових ознак засуджених до громадських робіт показало, що зазначені особи не займають багатьох соціальних позицій. На це вказує низький рівень освіти більшості з них, незайнятість значної частини винних на момент вчинення злочину, відтак, відсутність постійного джерела прибутку, відсутність сім’ї у багатьох засуджених. Для більшості осіб, що вчинили злочини, по яких застосовується даний вид покарання, характерні звуженість сфери суспільних зв’язків, обмеженість особистісної діяльності, незмістовність дозвілля (у зв’язку з цим наводяться дані інтерв’ю, проведеного серед засуджених до громадських робіт).

Вивчення морально-психологічних якостей досліджуваної категорії винних осіб засвідчило їх негативне ставлення до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вони виконують, насамперед до держави, суспільства, праці, власності, недоторканності (охорони) особи, виконання своїх трудових, професійних обов’язків, суттєві недоліки в правовій свідомості. Згідно даних інтерв’ю близько 37% засуджених готові й надалі порушувати закон, якщо це допоможе їм у досягненні бажаного рівня матеріального благополуччя. Третина опитаних заявила про свою здатність заподіяти фізичну шкоду іншій особі. На те, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації, вказало майже 80% винних.

Незважаючи на низький рівень правосвідомості не можна говорити про недостатні правові знання засуджених до досліджуваного виду покарання, оскільки майже всі вони знали, що порушують кримінально-правові заборони. Водночас більше 85 % злочинців негативно оцінили вчинене ними, визнали свою вину і розкаялися (як видно з вивчених кримінальних справ). Це дає підстави прогнозувати, що при належній організації виховно-профілактичної роботи з такими особами під час відбування ними покарання певна кількість їх може виправитися.

В підрозділі 2.3. “Причини та умови вчинення злочинів, за які призначаються громадські роботи” досліджується сукупність причин та умов відповідних злочинів на трьох рівнях. При цьому автор підтримує позицію вчених, котрі вбачають причини та умови злочинності і конкретних злочинів у взаємодії об’єктивних та суб’єктивних факторів або середовища й особистості.

Серед загальних причин та умови злочинності, що містяться у різних сферах життя суспільства й обумовлюють вчинення злочинів різних видів, у тому числі й тих, по яких застосовуються громадські роботи, називаються економічна криза; протиріччя в соціальній сфері; диференціація населення з різним рівнем доходів, розширення зони бідності; протиріччя в психології людей; поширення пияцтва і вживання наркотичних речовин; занепад духовної сфери; суперечливі процеси, які відбуваються в політиці, та ін. Здійснюється їх коротка характеристика.

Основними причинами та умовами вчинення окремих груп (видів) злочинів, по яких призначаються громадські роботи, або причин та умов другого рівня є неналежні матеріально-побутові та житлові умови, зубожіння значної частини населення; стрімке зростання кількості безробітних; несприятливі обставини морального формування особи, недоліки сімейного, шкільного виховання; негативний вплив на особу у найближчому побутовому оточенні; недосконалість антинаркотичного законодавства; неналежний рівень контролю за виробництвом, зберіганням, використанням та реалізацією наркотичних засобів; незмістовність дозвілля, недоступність відповідних послуг більшості населення; відхилення в діяльності засобів масової інформації тощо.

З-поміж причин та умов конкретних злочинів, за вчинення яких застосовуються громадські роботи, виділяються недоліки в роботі правоохоронних органів (відмічено у 38,6% справ); невтручання очевидців у злочин (у 11,4% випадків); недбале ставлення громадян до збереження свого майна (у 8,6% справ). Віктимна поведінка потерпілих мала місце при вчиненні 12% досліджуваних злочинів.

В кінці зазначається, що причини та умови вчинення злочинів, за які призначаються громадські роботи, поряд з особливостями відповідних злочинів та даними щодо осіб, які їх вчинили, можуть бути покладені в основу здійснення запобіжної діяльності.

Третій розділ “Шляхи вдосконалення запобігання злочинам, по яких застосовуються громадські роботи, та профілактичної роботи з особами, які відбувають дане покарання” містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Загальносоціальне запобігання” автор виокремлює загальносоціальну профілактику як специфічний напрям запобігання злочинам, за вчинення яких застосовуються громадські роботи, визначає стратегічні напрями, за якими повинна здійснюватися розробка запобіжних заходів, та надає практичні рекомендації щодо можливостей позитивного впливу держави на відповідні суспільні відносини.

Наголошується, що завдяки своєму спрямуванню на вирішення великомасштабних суспільних завдань, покращення життя в суспільстві заходи загальносоціальної профілактики послаблюють дію причин та умов злочинів, за вчинення яких застосовуються громадські роботи. При цьому стратегічними напрямами, за якими мають реалізовуватися відповідні запобіжні заходи, є підвищення матеріального добробуту населення, скорочення безробіття; надання адресної соціальної допомоги найбільш вразливим категоріям населення; покращення житлово-побутових умов громадян; розвиток духовності, підвищення рівня правової культури населення, подолання негативного впливу засобів масової інформації; організація змістовного дозвілля, доступність повноцінного відпочинку широким верствам населення; удосконалення сімейного виховання; покращення умов праці людей, стимулювання їх ділової активності та ініціативи; здійснення заходів, спрямованих на стабілізацію сім’ї, та ін.

У підрозділі 3.2. “Спеціально-кримінологічна профілактика” досліджується спеціально-кримінологічне запобігання, що включає в себе заходи, спрямовані на усунення, послаблення чи нейтралізацію причин та умов злочинів, за вчинення яких застосовуються громадські роботи, крім того, профілактичну роботу з особами, що відбувають дане покарання. Основним завданням останньої є запобігання рецидиву серед відповідної категорії засуджених.

Автор детально аналізує процес відбування громадських робіт, звертаючи увагу на те, що прогалини в організації цього процесу не дають змогу повною мірою реалізувати значний виправно-профілактичний потенціал зазначеного покарання. З метою чіткого врегулювання питання відбування громадських робіт вноситься пропозиція зобов’язати органи місцевого самоврядування встановлювати не лише вид, але й місце відбування громадських робіт, про що внести відповідні зміни в ч. 1 ст. 56 КК.

Допоможе поліпшити процес виконання громадських робіт та профілактичну роботу з особами, засудженими до досліджуваного покарання, здійснення наступних заходів: створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служби пробації з розробкою відповідної нормативно-правової бази її діяльності; закріплення за службою пробації здійснення виправно-профілактичного впливу на засуджених до громадських робіт, залишення за кримінально-виконавчою інспекцією виконання контролюючої функції; організація вивчення світового досвіду функціонування служби пробації, насамперед щодо проведення профілактичної роботи з відповідним контингентом засуджених, у тому числі неповнолітніми особами; здійснення ретельного підбору кадрів до служби пробації, введення до її складу штатних психологів для проведення психолого-педагогічної роботи з особами, що відбувають покарання у виді громадських робіт; забезпечення участі працівників служби пробації в діяльності по дослідженню особистості громадян, щодо яких порушено кримінальну справу, з-тим, щоб не допустити помилок в процесі застосування судом конкретної міри покарання.

Автор пропонує включати в програми запобігання злочинності комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої інспекції та служби пробації щодо організації профілактичної роботи з засудженими до громадських робіт, серед яких – створення на основі комплексного підходу цілісної виховної системи виправлення засуджених з використанням методів єдиного психолого-педагогічного впливу, що б поєднувала в собі різні напрями, форми і методи профілактики; розробку типової програми соціально-психологічної роботи з засудженими до громадських робіт залежно від виду вчиненого злочину та особливостей особистості конкретного злочинця (з використанням розробок кримінологів та фахівців кримінально-виконавчого права щодо роботи з різними категоріями злочинців, насамперед корисливого й насильницького спрямування); налагодження співпраці з громадськими організаціями та трудовими, навчальними колективами щодо виправлення і ресоціалізації відповідної категорії засуджених; здійснення якісного матеріально-технічного, фінансового та кадрового забезпечення кримінально-виконавчої інспекції і служби пробації та ін.

Дисертант вивчає діяльність органів внутрішніх справ, зокрема, працівників служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх, спрямовану на проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженої особи. Окремо досліджується робота органів внутрішніх справ з сім’єю засудженого до громадських робіт. Доводиться потреба залучати членів родини (там, де це можливо) до профілактичної роботи з винними особами.

Значно підвищить ефективність застосування громадських робіт здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законів під час виконання зазначеного покарання, а також залучення до профілактичної роботи з засудженими державної служби зайнятості, центрів зайнятості населення, служби у справах неповнолітніх, трудових і навчальних колективів, громадськості.