Шаренко С.Л. Кримінально-процесуальні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру Автореферат

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт, мета і завдання дослідження, характеризується його методологія, теоретична база, науково-практичне значення, структура, а також формулюються основні положення, які виносяться на захист.

Розділ перший "Сутність інституту застосування примусових заходів медичного характеру" складається з трьох підрозділів.У цьому розділі дисертації проводиться дослідження суті інституту застосування примусових заходів медичного характеру, а саме: автор відмічає різноманітні підходи щодо визначення поняття, природи і функціонального призначення інституту застосування примусових заходів медичного характеру; аналізуються погляди вчених-процесуалістів на проблемні питання примусового лікування психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння; розглядається процесуальне положення осіб, відносно яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

У підрозділі першому "Поняття, природа та функціональне призначення інституту застосування примусових заходів медичного характеру" акцентується увага на тому, що примусові заходи медичного характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, являють собою комплексний інститут кримінального, кримінально-процесуального права, судової психіатрії та судової психології.Комплексність цього інституту полягає в тому, що матеріально-правові підстави застосування примусових заходів медичного характеру реалізуються у формах і при дотриманні умов, що визначаються кримінально-процесуальним законом. Встановлення неосудності особи щодо вчиненого діяння або її кримінально-процесуальної чи пенітенціарної недієздатності не тягне за собою обов'язкового застосування примусових заходів медичного характеру. До неосудної чи недієздатної особи може бути застосований такий захід лише за наявності необхідних підстав. Чинне кримінальне законодавство не містить чітких вказівок стосовно підстав застосування примусових заходів медичного характеру. Деякою мірою цю прогалину заповнює ч.2 ст. 416 КПК України, яка передбачає, що примусове лікування призначається лише особам, які є суспільно небезпечними.

Аналізуючи погляди на цю проблему А.П.Овчинникової, Т.А. Михайлової, Волженкіна Б.В., Філімонова В.Д. та інших, автор приходить до висновку, що слід розрізняти матеріально-правовий і процесуальний аспекти проблеми. З точки зору матеріального права, двоєдиною підставою застосування примусових заходів медичного характеру є: 1) передбачене кримінальним законом, суспільно небезпечне діяння; 2 ) суспільна небезпека особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Кримінально-процесуальна підстава застосування примусових заходів медичного характеру передбачає встановлення фактичних даних, сукупність яких достатня для висновку про наявність матеріально-правових підстав та умов примусового лікування.

Дисертант робить висновок про необхідність виключення можливості застосування примусових заходів медичного характеру в зв'язку з вчиненням злочинів невеликої тяжкості. Забезпечення безпеки хворого і призначення лікування у порядку кримінального судочинства необхідно лише при вчиненні ним дії, що становить значну суспільну небезпеку. В зв'язку з чим обгрунтовується необхідність законодавчого визначення поняття суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка знаходиться в стані неосудності і приведення конкретного переліку таких діянь з метою обмеження можливого застосування примусових заходів медичного характеру за вчинення дій, що не становлять значної суспільної небезпеки. Пошукувач поділяє думку авторів проекту Закону України "Кримінальний кодекс України", розробленого робочою групою Кабінету Міністрів України (1999 р., друге читання) про те, що час, протягом якого до осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру, зараховується в срок покарання у разі одужання особи і направлення для відбуття покарання, якщо не закінчилися строки давності, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру. Але це безсумнівно прогресивне положення до кінця законодавчо не вирішується, оскільки не знайшло відображення питання про залік часу протягом якого застосовуються примусові заходи медичного характеру при призначенні судом іншого, аніж позбавлення волі, покарання.

Автором вноситься пропозиція про включення до нового КК України положення, згідно з яким примусові заходи медичного характера застосовуються до особи, яка: 1) визнана неосудною, при доведеності факту вчинення нею, передбаченого кримінальним законом, діяння, а також її суспільної небезпеки, що визначається психічним станом і характером вчиненого; 2) втратила кримінально-процесуальну дієздатність, якщо є достатньо доказів, що вказують на вчинення нею, передбаченого кримінальним законом, діяння і доведена її суспільна небезпека, що визначається психічним станом і характером вчиненого; 3) втратила пенітенціарну дієздатність - за характером вчиненого нею злочину та психічним станом, що виник внаслідок психічного розладу після постанови вироку.

У другому підрозділі "Розвиток поглядів на проблему примусового лікування психічно хворих осіб" автор аналізує погляди на психічні захворювання і заходи, що застосовувалися до душевнохворих у різних державах, акцентуючи увагу на тому, що правовий стан психічно хворих осіб і характер застосовуваних до них заходів визначаються рівнем гуманізації і демократизації суспільного устрою.

Автор робить порівняльний аналіз законодавства щодо душевнохворих в окремих державах (Росії, Англії, Бельгії, Голландії, ФРН, Франції, Норвегії), звертає увагу на те, що законодавство України не приведене в відповідність до міжнародно-правових актів: Декларації ООН про права розумово відсталих осіб, Проекту зводу принципів і гарантій захисту психічно хворих осіб і покращення турботи про психічне здоров'я, Принципів захисту психічно хворих осіб і покращення психіатричної допомоги (резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 46/119 від 17 грудня 1991 року), в яких особлива увага приділяється захисту прав та інтересів психічно хворих осіб.

У третьому підрозділі " Правове положення психічно хворих осіб" зазначається, що примусові заходи медичного характеру не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являються заходами соціального захисту.

Застосування примусових заходів медичного характеру має на меті двоєдине завдання: захист суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв'язку з хворобливим станом їх психіки; і усунення цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб та їх ресоціалізації.

Більшість дослідників (Шаргородський М.С., Михєєв Р.І., Орлов В.С. та інші) приходять до висновку про захисно-реабілітаційний зміст цього правового інституту. Автор вважає, що до правої оцінки, розглядуваних заходів, слід підходити диференційовано, з урахуванням тієї стадії кримінального процесу, на якій особа, яка вчинила інкриміноване їй діяння, втратила здібність усвідомлювати суспільно небезпечний характер своєї поведінки або керувати нею. При застосуванні до осіб, які визнаються неосудними, такі заходи являють собою реакцію держави на встановлений судом факт вчинення протиправного діяння, у зв'язку з чим вони набувають зовнішньої схожості з покаранням, але застосування примусових заходів медичного характеру не може розглядатися як кримінально-правова санкція, оскільки вони не містять притаманної покаранню властивості кари, чим принципово відрізняються від нього. На всіх стадіях судочинства примусові заходи медичного характеру є заходами суспільної безпеки, які застосовуються з метою обов'язкового лікування психічно хворих осіб і запобіганню вчинення ними суспільно небезпечних діянь.

При застосуванні примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка захворіла на психічний розлад після вчинення суспільно небезпечного діяння, до винесення вироку питання про факт вчинення протиправного діяння і відповідальності за нього не знаходить свого остаточного вирішення, оскільки винність особи у вчиненні злочину може бути встановлена тільки вироком суду, що вступив у законну силу, в зв'язку з чим автор звертає увагу на суперечливість формулювання ч.2 ст. 12 КК України.

Характер примусових психіатричних заходів найбільш виразно проявляється при застосуванні їх до осіб, у яких встановлено тимчасовий розлад душевної діяльності, який перешкоджає визначенню їх психічного стану під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Питання про відповідальність таких осіб не може бути вирішене до визначення їх осудності (неосудності), що не перешкоджає призначенню заходів, передбачених ст. 13 КК України як заходів процесуального примусу. В даному випадку примусове лікування не виключає кримінальної відповідальності особи після одужання якої (якщо не закінчилися строки давності) за вироком суду можливе призначення покарання.

Пошукувач звертає увагу на положення, що містяться в проекті Закону України "Кримінальний Кодекс України" про кримінальну відповідальність осіб, які під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним Кодексом України, перебували у стані обмеженої осудності, тобто не могли повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В дисертації звернено увагу на те, що порушення питання про обмежену осудність правомірне тільки в випадку якщо розглядати осудність як психічний стан особи, тобто здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Проект КК України передбачає нову для української кримінально-правової системи процесуальну фігуру – обмежено осудного, яка в правовому значенні розглядається як суб'єкт злочину, що наділений спеціальними правами і обов'язками. Це особа, яка здатна вчинити суспільно небезпечне діяння поряд з осудною особою, що підлягає кримінальній відповідальності і неосудною, яка не підлягає кримінальній відповідальності. Особа з психічними аномаліями займає проміжне положення і підлягає кримінальній відповідальності. Разом з тим осудність особи "обтяжена" психічними розладами, які не носять патологічного характеру. Суб'єкт може усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій або керувати ними, але в силу відповідних нервових процесів він в конкретній ситуації не в змозі робити це в повній мірі. Але проект КК України, включаючи нову правову норму – обмежену осудність, не визначає правові наслідки цього стану, тобто не дає відповіді при розгляді яких питань стан обмеженої осудності особи повинен бути врахований судом. Вказівка на можливість примусового лікування осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності не вирішує завдань, що ставлять перед собою прихильники теорії обмеженої осудності – більш гуманного відношення до осіб з психічними аномаліями, а тому було б правильним включити обмежену осудність до обставин, які враховуються судом при призначенні покарання як пом'якшуючі.

Розділ другий "Особливості попереднього розслідування (досудового слідства) в справах неосудних осіб та осіб, що захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину", який складається з двох підрозділів, присвячений з'ясуванню предмета, межі і специфіки доказування в справах осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, або захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину.

У підрозділі першому "Предмет і межі доказування в справах про застосування примусових заходів медичного характеру" акцентується увага на тому, що досудове (попереднє) слідство в справах про застосування примусових заходів медичного характеру умовно ділиться на два етапи: період з моменту порушення кримінальної справи до одержання висновку про неосудність чи недієздатність особи, щодо якої розслідується справа; і етап з моменту отримання висновку судово-психіатричної експертизи до направлення справи в суд або закриття провадження по справі.

Невизначене процесуальне положення психічно хворої особи в стадії досудового слідства виключає одноманітність у застосуванні закону. Автор аналізує теоретичні міркування М.І.Полшакова, А.І.Галагана, Н.А.Дрьоміної та інших авторів стосовно питань – чи слід виносити і пред'являти обвинувачення особі осудність якої викликає сумнів чи не робити цього. Дисертант приходить до висновку про необхідність винесення такого процесуального акту, в якому ще до закінчення досудового слідства давалася б кримінально-правова оцінка діяння психічно хворої людини і пропонує виносити постанову про визнання особи такою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, оскільки винесення постанови про притягнення як обвинуваченого не відповідає процесуальному становищу психічно хворих осіб.

Аналізуючи помилки, що виникають в ході досудового слідства і судового розгляду справ, пошукувач вважає за необхідне виділити обставини, що являють собою предмет доказування в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, оскільки ті окремі загальні положення, що містяться в ст. ст. 23, 64 КПК України (наприклад, мотив злочину) не можуть бути застосовані в справах розглядуваної категорії, а інші (наприклад, дані про психічний чи психологічний стан особи) не окреслені як обов'язкові для доказування. Предмет доказування у справах про неосудних – це сукупність специфічних обставин, що підлягають обов'язковому установленню, виявленню й оцінці при провадженні попереднього слідства і судовому розгляді кримінальної справи.

Автор окреслює обставини, що підлягають доказуванню у справах: 1) про діяння неосудних; 2) осіб, які втратили кримінально-процесуальну дієздатність; 3) осіб, які втратили пенітенціарну дієздатність і пропонує враховувати їх особливості при законодавчому регулюванні предмета доказування в справах досліджуваної категорії..

Пошукувач наводить додаткові аргументи щодо думки В.В.Полоскова про те, що кримінально-процесуальна дієздатність це визнана кримінально-процесуальним правом психічна і фізична можливість особи до самостійного вирішення процесуальний дій або участі в них, тобто здатності свідомо використовувати процесуальні обов'язки. Праводієздатність є одним з понять, що становить правосуб'єктність. Другою сторою правоводієздатності є дієздатність, яка має дві сторони: формально-правову та фактичну здатність до реалізації прав і обов'язків. Кримінально-процесуальна недієздатність це особливий психічний стан особи, що характеризується втратою дієздатності, що виникла внаслідок психічного розладу особи в період кримінального судочинства у справі. Поняття кримінально-процесуальної недієздатності слід включити в кримінальне законодавство як самостійну умову застосування примусових заходів медичного характеру. Вживання цього терміну в статтях, що регулюють призначення примусових заходів медичного характеру, дозволило б уникнути явно недосконалого формулювання, яке характеризує недієздатну особу, яка " захворіла після вчинення злочину на душевну хворобу, що позбавляє можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними".

У другому підрозділі "Специфіка доказування неосудності" проводиться думка про те, що порушення питання про застосування примусових заходів медичного характеру правомірне лише за наявності трьох умов: неосудності особи щодо вчиненого діяння; душевного захворювання особи, яке виникло після вчинення злочину, але до постанови судом вироку; душевного захворювання, яке настало під час відбування особою покарання, яке позбавляє її можливості усвідомлювати мету, зміст та правові наслідки кримінальної відповідальності за вчинене.

Висловлюється думка про необхідність доповнення КПК України нормою, яка регулюватиме процес обрання заходів запобіжного захисту щодо психічно хворих осіб, що дасть можливість провести досудове і судове слідство за участю цієї особи, а також виключатиме спричинення шкоди здоров'ю душевнохворих і дозволить здійснювати їх лікування. Враховуючи відсутність законодавчого вирішення питання про місце, де повинна утримуватися психічно хвора людина під час застосування до неї заходів запобіжного захисту, автор пропонує створити спеціальні відділення в слідчих ізоляторах, що забезпече гуманне ставлення до цих осіб.

Акцентується увага на тому, що психіатричні установи в деяких країнах (відомі окремі випадки в колишньому СРСР ) використовувались як знаряддя для подавлення особистості. Однією з основних причин зловживань і порушень прав людини у сфері застосування примусових заходів медичного характеру є те, що до цього часу відсутній закон про обов'язковість судового розгляду питань про поміщення в психіатричний стаціонар для недобровільного (примусового) лікування.

Пропонується доповнити кримінально-процесуальне законодавство нормою, в якій передбачити обов'язкове психіатричне освідування осіб, щодо яких є дані, що вказують на хворобливий стан їх психіки, з метою вирішення питання про можливість їх участі за станом здоров'я в слідчих діях.

Як самостійний суб'єкт захисту інтересів психічно хворих осіб розглядається законний представник такої особи.

У третьому розділі "Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру" розглядається питання про особливості судового слідства справ даної категорії та аналізуються вимоги, що пред'являються до рішень про застосування примусових заходів медичного характеру.

У першому підрозділі "Особливості судового слідства в справах про застосування примусових заходів медичного характеру" звертається увага на складність судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру, яке викликане недостатньою урегульованістю порядку розгляду справ даної категорії в суді, внаслідок чого не забезпечується реальна гарантія захисту інтересів психічно хворих осіб.

Судовий розгляд справи про застосування примусових заходів медичного характеру має свою специфіку. Про це свідчить те, що: 1) він здійснюється не по всіх категоріях справ, а лише по тих, у яких осудність суб'єкта чи його кримінально-процесуальна або пенітенціарна дієздатність викликає сумнів; 2) після розгляду судом цього питання і при підтвердженні ним осудності особи – відновлюється звичайний хід попереднього слідства; 3) при встановленні кримінально-процесуальної недієздатності особи передбачається відновлення звичайного порядку провадження по справі після її одужання.

Характерною рисою даного виду судового процесу є неможливість його завершення постановою вироку і застосуванням до особи засобів кримінальної відповідальності.

Загальний порядок провадження справ у суді першої інстанції урегульовано спеціальним розділом КПК України, що містить шість глав (110 статтей). У той же час судовому розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру присвячено всього три статті кодексу. Вирвані із системи, положення, закріплені у ст. 419 КПК України, не можуть бути застосовані при провадженні в справах розглядуваної категорії. Автор пропонує передбачити в новому Кримінально-процесуальному кодексі України спеціальну главу, норми якої мають регламентувати провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, яка передбачатиме законодавче вирішення всіх питань процесуального провадження цих справ, починаючи з моменту порушення справи до судового розгляду та вирішення питань про зміну чи скасування примусових заходів медичного характеру і не будуть носити відсилочного характеру.

Вносяться конкретні пропозиції щодо вирішення питань про процесуальне становище всіх осіб, що приймають участь в кримінальному судочинстві в справах названої категорії: особи, щодо якої порушена кримінальна справа, її законного представника, захисника, прокурора.

Пошукувач приходить до висновку, що прокурор як учасник кримінального процесу при розгляді в суді справ про застосування примусових заходів медичного характеру не здійснює функцію обвинувачення. Прокурор в судовому засіданні виконує завдання охорони прав і законних інтересів особи, по відношенню до якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру і як представник держави охороняє публічні інтереси, пропонуючи у суді застосувати примусові заходи медичного характеру з метою захисту суспільства від особи, яка за своїм психічним станом являє собою небезпеку для нього. Разом з тим не можна говорити і про захист в відомому всім значенні, оскільки не існує обвинувачення. Мета участі прокурора і захисника в справах про застосування примусових заходів медичного характеру проявляється у тому: 1) щоб заходи медичного характеру не вживалися інакше як при бесспірній доведеності вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою; 2) щоб було законним і обгрунтованим рішення про те, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності потребує застосування примусових заходів медичного характеру; 3) щоб було законним і обгрунтованим рішення про вид примусового лікування; 4) щоб не залишилися поза увагою обставини, що дають підстави не застосовувати до даної особи примусові заходи медичного характеру. Крім того, автор звертає увагу, що захисник не має можливості узгодити лінію захисту з особою, інтереси якої він представляє, в силу хворобливого стану цієї особи, а тому, виходячи з норм адвокатської етики, він не може заявляти клопотання, подавати скарги, які можуть обтяжити участь психічно хворої особи.

Не заперечуючи проти того, що принцип гласності судочинства поширюється на всі категорії справ, пошукувач вважає, що з нього можуть бути винятки.Розголошення відомостей про психічне захворювання особи суперечить її інтересам, а тому справи про застосування примусових заходів медичного характеру повинні розглядатися в закритих судових засіданнях. Справи данної категорії не повинні розглядатися у так званих виїзних судових засіданнях, оскільки призначення таких заходів не переслідує мету загальної превенції і не несе в собі виховного значення.

Дисертант поділяє думку авторів проекту Закону України "Кримінальний Кодекс України" про те, що особа, яка під час відбуття покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати мету, зміст та правові наслідки кримінальної відповідальності за вчинене, звільняється від покарання і до неї застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Пошукувач аналізує правові основи зміни або скасування примусових заходів медичного характеру. Звертає увагу на необхідність вирішення цього питання тільки судом за висновком лікувального закладу у разі змін стану здоров'я особи або її одужання. Пропонується доповнити КПК України нормою, яка передбачатиме, що в разі скасування примусових заходів медичного характеру в зв'язку з змінами в психічному стані особи на краще, суд може передати її під опіку родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Автор відзначає необхідність доповнення чинного КПК України окремою нормою, яка б передбачала, що при відмові судом в застосуванні примусових заходів медичного характеру в зв'язку з відсутністю правових підстав до цього, особа, що перебувала в психіатричному стаціонарі має право на матеріальне і моральне відшкодування.

У другому підрозділі "Вимоги, що пред'являються до рішень (постанов, ухвал) суду в справах про застосування примусових заходів медичного характеру" розглядається постанова (ухвала) про застосування примусових заходів медичного характеру як процесуальне рішення, в якому суд від імені держави у передбаченій законом процесуальній формі здійснює завдання правосуддя шляхом вирішення питання про подію суспільно небезпечного діяння, неосудність особи та застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Саме в цьому процесуальному акті визначається ставлення держави до тих чи інших протизаконних дій та до осіб, які їх учинили, дається від імені держави правова і моральна оцінка суспільно небезпечного діяння.

Звернено увагу на наявність внутрішніх і зовнішніх ознак постанови тотожно вироку суду. Автор звертає увагу на зв'язок між формою і змістом постанови, який проявляється в тому, що форма є засобом вияву законності і обгрунтованості висновків суду, а зміст може бути визнано вірогідним, якщо він має процесуальну форму. Форма постанови не тільки передає, але й зв'язує воєдино висновки суду про наявність чи відсутність фактів, що входять до предмету доказування по кримінальній справі. При цьому слід мати на увазі, що форма постанови стійка, визначена кримінально-процесуальним законом, а зміст постанови залежить не тільки від специфіки кримінальної справи, яка розглядається, але і від характеру висновків суду. Зміст постанови – взаємодія фактів, які встановлюються судом і входять до предмету доказування по кримінальній справі, і правових висновків, що випливають з цього, а форма – це зовнішній вияв визначенності і категоричності встановлених по справі фактів і правових висновків суду, фактичних, логічних і правових мотивів прийнятого рішення.