Джига М.В. Проблеми законності та доцільності при забезпеченні правового статусу обвинуваченого під час розслідування злочинів : Джига М.В. Проблемы законности и целесообразности при обеспечении правового статуса обвиняемого при расследовании преступлений

summary

У вступі обґрунтовується актуальність обраного дисертаційного дослідження, визначаються його мета, завдання, об’єкт, предмет, методологія та наукова новизна результатів дослідження, їх обґрунтованість, теоретичне і практичне значення

Перший розділ “Законність та доцільність при розслідуванні злочинів” складається із трьох підрозділів.

У першому з яких “Розслідування злочинів, його зміст, форми та значення в системі кримінального процесу” дисертант показує значення розслідування злочинів для виконання завдань кримінального судочинства, а також його соціально-політичну, виховну, суспільно-господарську вагу, особливо при розслідуванні злочинів проти власності, у сфері службової діяльності, у тому числі злочинів, вчинених організованими злочинними групами з їх соціально-психологічними особливостями. При цьому акцентовано увагу на ролі слідчих у реальному забезпеченні відшкодування матеріальних збитків.

Автор доводить, що розслідування злочинів займає самостійне місце в державній діяльності як окремий її вид (форма) і за своєю суттю прямо не належить до жодної з гілок державної влади, теорію якої, як прийнято вважати, розробив Ш. Л. Монтеск'є. Але в дисертації зазначається, що ідеї, підвалини розподілу державної влади ще за 40 років до Монтеск'є заклав Гетьман Пилип Орлик у відомих “Пактах та Конституції законів та вольностей Війська Запорізького”, що більш відомі під назвою Конституція Пилипа Орлика, де, зокрема, було зазначено, що “винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман”, а справа підлягала розгляду Генеральним судом, рішення якого було обов’язковим.

Здобувач приділяє певну увагу дізнанню, досліджуючи його історію, правову природу, показуючи співвідношення зі слідством і відмінності від нього. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів не розглядається як різновид дізнання.

Розкриваючи значення дізнання в боротьбі зі злочинністю, автор водночас застерігає, що перевищення його ролі призвело у 1937–1953 рр. до грубих порушень законності, прав та законних інтересів громадян, до репресій і трагічних наслідків.

Проаналізувавши погляди різних авторів про дізнання, дисертант сформулював власне розуміння дізнання – це одна із форм, етапів розслідування злочинів, що полягає у проведенні органом дізнання та уповноваженими ним службовими особами (дізнавачами) процесуальних та суто оперативно-розшукових дій із встановлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, а також прийняття передбачених законом рішень у кримінальній справі та виконання доручень слідчого для реалізації конкретних і загальних завдань кримінального судочинства.

Крім дізнання, зосереджено увагу і на окремих, додаткових провадженнях. Усі провадження, стадії, етапи складають єдину систему кримінального процесу, із якого не варто виокремлювати ще якісь кримінальні процеси, наприклад, дослідчий. Залишається проблема дослідження диференціації та уніфікації кримінального процесу. Але не за рахунок обмеження прав учасників процесу, і зокрема обвинуваченого, класична фігура якого з’являється під час провадження досудового слідства і правовий статус якого має бути забезпечений повною мірою. Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним. Обґрунтовується пропозиція про доповнення форм закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, як це передбачено статтями 7², 8, 10, 11¹ КПК. Таку постанову, за наявності підстав, має право направити до суду прокурор, а також слідчий за згодою прокурора.

Здобувач відстоює думку про те, що за прокурором має залишитися право проводити окремі слідчі дії, а також досудове слідство в повному обсязі. Але і в такому випадку прокурор не набуває статусу слідчого і залишається прокурором, тобто органом нагляду за дотриманням законів органами, які проводять ОРД, дізнання, досудове слідство, і насамперед це стосується захисту прав і свобод обвинуваченого.

У другому підрозділі “Зміст законності при розслідуванні злочинів та проблеми її забезпечення” звернуто увагу на складнощі розуміння законності. Підкреслюється, що ця категорія постійно є предметом дослідження багатьох вчених, політиків та практичних працівників. Налічується понад двадцять комплексних підходів до визначення того, що є законністю загалом і стосовно діяльності правоохоронних органів зокрема. У більш звуженому розумінні законність означає масштаб, межі поведінки, що встановлені законами та є юридичним засобом забезпечення прав особи, зокрема обвинуваченого. Підставою забезпечення законності мають бути високодемократичні закони і чітке їх виконання.

Щодо розслідування злочинів законність означає дотримання і правильне застосування насамперед кримінально-процесуального закону органами дізнання та досудового слідства, а також особами, залученими до цієї діяльності. Специфіка тут може бути такою, що одне порушення закону може тягти за собою незаконність усього досудового провадження, наприклад, притягнення як обвинуваченого особи, яка не досягла відповідного віку. При розслідуванні злочинів має діяти принцип – “дозволено лише те, що передбачено законом” з тим, щоб запобігти свавіллю і порушенню прав людини.

В основі законності лежать реальні закони, делеговане та санкціоноване законодавство. Усі інші норми можуть визначати лише зміст державної дисципліни.

Особи, які проводять дізнання, досудове слідство, зобов’язані дотримуватись і законності, і встановленої для них дисципліни.

Порушення законності, недотримання службової дисципліни може бути наслідком не лише навмисного, свідомого недотримання певних норм, а і результатом допущених помилок, що означають ненавмисний, ненамірений характер. Причинами помилок можуть бути недостатність досвіду, професійної майстерності, перевантаженість у роботі, байдуже ставлення до роботи, збіг складних обставин, безконтрольність, відсутність належного нагляду тощо. Підкреслюється, що помилка є складовою порушення законності, прав та законних інтересів обвинуваченого й інших осіб, що потребують свого забезпечення. Забезпечити законність, права та законні інтереси обвинуваченого означає зробити їх повністю можливими і реальними. В основному це залежить від виконання своїх обов’язків особами, які проводять дізнання, досудове слідство, за активної участі в цьому обвинувачених та інших осіб, залучених до досудового розслідування.

Дисертант поділяє думку про те, що порушення законності – це не лише порушення, невиконання норм права, воно може бути наслідком послаблення діяльності з її забезпечення. Правозабезпечувальна діяльність пов’язується не лише із забезпеченням законності, а і з такими вимогами, як справедливість, доцільність тощо.

Третій підрозділ “Доцільність як філософсько-правова категорія при розслідуванні злочинів та її співвідношення з законністю” присвячується доцільності й недоцільності – не лише як суто філософським категоріям, а й як правовим. Ці терміни, наприклад, вживалися в раніше діючих статтях 34, 45 КК України.

Доцільність вказує на ідеальну модель поведінки, пов’язану з кінцевою метою, якої необхідно досягти. Лише сама людина, забезпечення її прав, законних інтересів, її блага можуть бути головною метою правоохоронної діяльності. Історія показує, що ігнорування цих цілей призводило до незаконних репресій. Але доцільність не потрібно протиставляти законності, оскільки вища доцільність полягає в самій законності, в законах, що складають її основу. Недоцільних законів не повинно бути.

Все ж таки між цими поняттями існує певне співвідношення, в основі якого лежить, з одного боку, обов’язкове і точне виконання приписів правових норм, а з другого, – оперативна самостійність компетентного органу, який застосовує ці норми в конкретних життєвих ситуаціях. Тут важливо дотримуватись певного балансу.

Виникає навіть проблема конституційного рівня. Конституція України (ст. 3) визнає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Тому не зовсім зрозуміло, чому ця ж Конституція містить немало положень про те, що конституційні права і свободи людини і громадянина можуть бути у певних випадках обмежені (ст. 64). Тут, напевне, присутній елемент доцільності і пріоритет цінностей переходить від людини, громадянина в іншу площину, пов’язану з виникненням певних обставин, публічного інтересу.

Дисертантом виявлені і класифіковані юридичні підстави обмеження конкретних конституційних прав і свобод людини. Ця проблема заслуговує на самостійне дослідження.

Налічується вісімнадцять конституційних цілей (фактичних підстав) обмеження прав і свобод людини, зокрема це стосується насамперед тих, хто підозрюється у вчиненні злочину і притягується за це до кримінальної відповідальності, які можуть бути взяті під варту, у їхньому помешканні проведено обшуки, накладено арешт на кореспонденцію тощо. Таким чином, Конституція України для досягнення цілей боротьби зі злочинністю допускає можливість обмеження багатьох прав людини, громадянина, дає дозвіл на “порушення” цих прав, свобод.

У випадках прогалин у законодавстві чи наявності колізій у ньому слідчий або інша особа, дотримуючись принципу доцільності, обирає варіант своєї поведінки, приймає відповідне рішення, виходячи із конкретних обставин справи та вимог закону.

Прийняття рішень на підставі доцільності може бути пов’язане і з моральністю. Мається на увазі, наприклад, видалення неповнолітнього підсудного із залу суду (ст. 444 КПК), виділення справ про злочин неповнолітніх в окреме провадження (ст. 439 КПК) тощо.

Ми також вважаємо доцільним, оскільки це відповідає вимогам моральності, закріпити в ст.440 КПК України правило: “Якщо у справі є матеріали, ознайомлення з якими неповнолітнього у виховних цілях є небажаним, слідчий зобов’язаний ознайомити з ним захисника або законних представників неповнолітнього обвинуваченого за його відсутності, про що робиться відмітка у протоколі ознайомлення з матеріалами справи”.

Але поняття моральності також потребує визначення, адже опитування слідчих показало, що вони не зовсім розуміють, що таке моральність в праві, без якої у вільному виборі рішення обійтися непросто. Доцільність, моральність також пов’язані зі справедливістю, законністю, обґрунтованістю як при пред’явленні обвинувачення, так і проведенні усього кримінального судочинства.

Другий розділ “Обвинувачений та його правовий статус” містить три підрозділи.

            У першому з яких “Обвинувачений як учасник кримінально-процесуальних відносин” кримінальний процес розглядається як складна соціальна система, пов’язана з конкретними особами, громадянами, які залучені до справи, беруть у ній участь і складають її “живий організм”. Ці особи мають різні назви: учасники процесу; ті, які беруть участь у справі, у кримінальному судочинстві; суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності (дій); суб’єкт кримінального процесу, його учасники, а також учасники досудового розслідування. Усі вони поділяються на державні органи, посадових осіб, які діють публічно завдяки своєму статусу, і на громадян, які такими не є, але беруть участь у кримінальному процесі за волевиявленням слідчого чи іншої компетентної особи або власним бажанням, що мають у справі безпосередній власний інтерес чи такого не мають.

            У літературі налічується понад 35 осіб, які можуть вступати в правовідносини в тій чи іншій якості при розслідуванні злочинів (заявники, свідки, очевидці, потерпілі, спеціалісти, поняті, представники, підозрювані, обвинувачені тощо). Дисертант також включає в число осіб, які можуть брати певну участь у кримінальному процесі і з якими можуть виникати певні кримінально-процесуальні відносини, таких осіб, як: посадові, яким було направлено подання про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; дипломатичні представники, які можуть дати згоду на проведення обшуку, виїмки в приміщенні диппредставництва; начальники установ, які затримують кореспонденцію або знімають інформацію з каналів зв’язку; представники ЖЕО чи місцевої Ради депутатів, підприємств, установ, організацій, яким вручаються копії протоколів обшуку, виїмки; особи, які під час обшуку, виїмки увійшли в це приміщення тощо.

            На думку автора, доцільно також виділити в окрему групу колективних осіб: тих, яким особа передається на поруки; приймальники-розподільники, куди доставляють неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння; служба в справах неповнолітніх, якій повідомляється про закриття кримінальної справи тощо.

            У складній системі осіб, які можуть брати участь у кримінальному процесі, обвинувачений займає своє місце учасника процесу і може з кожним із них, за певних ситуацій і обставин, вступати в конкретні кримінально-процесуальні відносини.

            Термін “учасник кримінального процесу” рівнозначний терміну “суб’єкт кримінально-процесуальних відносин”, оскіліки особа не може бути носієм конкретних прав і обов’язків, що реалізуються в кримінально-процесуальних відносинах, якщо вона не набула статусу суб’єкта кримінального процесу, його учасника.

            Обвинувачений є класичним учасником процесу, адже без нього немає кримінальних справ, які б розслідувались і направлялись до суду для притягнення його до відповідальності. З фактичного боку обвинуваченим є особа, щодо якої зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення нею злочину. А процесуальною формою визначення особи обвинуваченим є винесення в установленому законом порядку постанови про притягнення її як обвинуваченого. І саме з цього моменту слідчий починає виконувати процесуальну функцію обвинувачення щодо конкретного обвинуваченого, а він і в цьому випадку залишається суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, а не її об’єктом.

            Звертається також увага на визначення рівня достатності доказів, необхідних для притягнення особи як обвинуваченого, та ступеня внутрішнього переконання слідчого для цього. Дисертант промоделював порядок пред’явлення обвинувачення, виклав послідовність певних дій, показав специфіку і динаміку правових відносин, пов’язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності, а також специфіку елементів цих правовідносин. Підкреслено, що важливим юридичним фактом при цьому є постанова про притягнення особи як обвинуваченого, який набуває свого специфічного правового статусу.

            У другому підрозділі “Сутність, історія та ґенеза правового статусу обвинуваченого як складова статусу людини з урахуванням міжнародних правових актів” дисертант підкреслює, що поняття “статус”, “правовий статус” є конституційним (статті 92, 100, 138, 141 Конституції України). У науці цей термін також має своє забарвлення, зокрема, йдеться про те, що правовий статус учасників кримінального судочинства потребує подальшого розвитку і вдосконалення. Це стосується і правового статусу обвинуваченого.

            Проаналізувавши погляди різних авторів на правовий статус, а також на статуси різних осіб, дисертант не зводить його лише до сукупності прав та обов’язків особи (повноваження) і розуміє це поняття в комплексі, включаючи в його систему такі елементи: громадянство; правосуб’єктність; права і обов’язки, завдання (компетенція); законні інтереси; функції; принципи діяльності і юридичну відповідальність; гарантії, у тому числі безпеки; наявність відповідних правових норм, правовідносини. Усі ці елементи за максимумом складають зміст правового статусу взагалі. В основному вони належать і до правового статусу обвинуваченого.

            Але враховуючи те, що статус обвинуваченого можна розглядати як спеціальний правовий, як складову правового статусу людини взагалі, то пошукувач визнав за доцільне дослідити становлення, розвиток статусу людини від давнини до сучасного періоду із залученням поглядів відповідних філософів, мислителів та відповідних положень міжнародних актів.

            Кожен елемент статусу має свою характеристику. Це стосується і правового статусу обвинуваченого.

            У третьому підрозділі “Структура та зміст правового статусу обвинуваченого” висвітлюються проблеми правового статусу обвинуваченого, що має свій зміст, складає певну структуру, куди належать і елементи статусу будь-якої людини. Обвинувачений також володіє такою якістю, як правосуб’єктність, тобто має свою правоздатність і дієздатність (праводієздатність). Загальновизнане положення, що правоздатність настає з дня народження людини, на думку дисертанта, неприйнятне для обвинуваченого, який є  негативним суб’єктом для суспільства. І не коректно вважати, що будь-яка людина здатна вчинити злочин і потім набути статус обвинуваченого. Тому момент правоздатності обвинуваченого необхідно уточнити. Автор вважає, що правоздатність і дієздатність, тобто здатність своїми діями реалізовувати свої права, виконувати обов’язки і відповідати за їх невиконання, настають з моменту появи самого обвинуваченого, тобто з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Таким може бути як громадянин України, так і іноземець або особа без громадянства.

            Сукупність прав обвинуваченого може бути різною залежно від обставин справи. Вони в основному зосереджені в статтях 43, 142, 197 КПК, а також в Конституції України (статті 59, 61, 62, 63). Процесуальні обов’язки обвинуваченого чинний КПК України прямо не передбачає, за винятком ст. 135 КПК. Що стосується відповідальності як елемента статусу обвинуваченого, то вона розглядається, як правило, в позитивній формі. Законні інтереси обвинуваченого спонукають його на активні дії, у тому числі і щодо захисту своїх прав. Ці інтереси можуть бути кримінально-правові; кримінально-процесуальні; майнові; носити моральний характер. До статусу обвинуваченого належать деякі процесуальні функції, у виконанні яких він бере безпосередню участь, — це функції захисту, розслідування злочину, вирішення справи. Немало і принципів кримінального процесу складають зміст правового статусу обвинуваченого (законність, державна мова, рівність, забезпечення права на захист тощо). Відповідні гарантії прав, законних інтересів та реалізації усього комплексу статусу обвинуваченого також входять в його структуру.

            Розділ 3. “Правозабезпечувальна діяльність під час розслідування злочинів” складається із трьох підрозділів.

            У першому з них “Сутність та значення правозабезпечення і його місце серед інших видів діяльності щодо правового статусу обвинуваченого” стверджується, що правозастосовча діяльність складається з розроблення і фактичного здійснення організаційних заходів, спрямованих на те, щоб забезпечити втілення приписів правових норм в життя. Існують і інші види правової діяльності: правоохоронна, правозахисна, правоконтрольна, правонаглядова, правовиконавча та правозабезпечувальна. Кожна із них має свою сутність, зміст, особливості і взаємозв’язок між собою. На це звернуто увагу в дисертації.

            Зазначається, що недостатньо вивченою серед них залишається правозабезпечувальна діяльність загалом і стосовно досудового слідства, обвинуваченого зокрема. Забезпечити законність, права та законні інтереси учасників процесу, обвинуваченого та всі елементи його правового статусу означає зробити їх цілком можливими і реальними. Це залежить від позитивної активності самого обвинуваченого, а також слідчого, захисника, прокурора та інших компетентних осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність. Показано її особливість. Судовий контроль також відіграє правоохоронну і правопоновлюючу роль щодо учасників кримінального процесу. Важливе значення в забезпеченні реального здійснення статусу обвинуваченого має також конституційний нагляд прокуратури. Розкрито специфіку цього нагляду.

            Таким чином, правозабезпечувальна діяльність займає своє місце серед інших видів правової діяльності і спрямована на створення умов, можливостей, гарантій для їх реального виконання, певних умов у кожному випадку здійснення правового статусу обвинуваченого, збереження його непорушним.

            Другий підрозділ “Проблеми забезпечення слідчим охорони прав обвинуваченого” розкриває права обвинуваченого, що займають основне місце у статусі обвинуваченого, і в своїй сукупності створюють його універсальне право на захист від обвинувачення і незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. Слідчий за своїм статусом має реальну можливість забезпечити права обвинуваченого на слідстві і, насамперед, право мати захисника та інші права, передбачені КПК і Конституцією України, на яких ми уже наголошували. Дисертант всебічно показує суть цих прав та роль слідчого в їх забезпеченні з виходом на конкретну практику і соціологічне опитування, а також міжнародні акти. Дисертант застерігає від застосування недозволених психологічних “пасток”, обману, гіпнозу, невиправданих обіцянок тощо щодо обвинуваченого. Перелічено умови, при дотриманні яких можливий певний психологічний вплив на обвинуваченого при забезпеченні права давати правдиві показання, сприяти розкриттю злочинів тощо.

            Звернуто увагу і на розв’язання проблем, що виникають при ознайомленні обвинуваченого, його захисника з матеріалами справи, зокрема, при визначенні часу для цього. Пропонується по-новому розв’язати цю проблему, оскільки в сучасних умовах виникають справи, ознайомлення з матеріалами яких потребують не однієї п’ятирічки. Робиться висновок, що слідчому відводиться активна роль у забезпеченні охорони всіх прав обвинуваченого і його правового статусу повним обсягом.

            У третьому підрозділі “Забезпечення прав обвинуваченого прокурором, судом, захисником та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини” детально досліджується проблема охорони прав обвинуваченого зазначеними посадовими особами.

            Правоохоронна і правозабезпечувальна діяльність прокурора під час розслідування злочинів обумовлена конституційними функціями, покладеними на прокуратуру України, та її завданнями.

            Роль прокурора в забезпеченні охорони прав обвинуваченого і всього комплексу його правового статусу складна. З одного боку, прокурор сприяє розкриттю злочинів, здійсненню принципу невідворотності відповідальності, а з другого, – забезпечує правовий статус обвинуваченого в плані його відповідальності за вчинений злочин. Для здійснення своїх функцій і виконання завдань прокурор наділений владно-розпорядчими повноваженнями, використання яких за максимумом може перетворитися на керівництво розслідуванням.

            Роль суду в забезпеченні охорони прав людини, і зокрема обвинуваченого, посилюється. Особливо це стосується захисту конституційних прав і свобод. Для цього повноваження судів розширюються. А правосуддя цілком справедливо розглядається як вища форма правоохорони. Обвинувачені оскаржують дії, рішення слідчого, прокурора до суду, який може закрити справу, звільнити заарештованого з-під варти, а також від кримінальної відповідальності. Наводиться відповідна практика.

            Традиційно права обвинуваченого охороняють, забезпечують захисники. Перевага повинна надаватися адвокатам-професіоналам. В основі такого захисту лежить захист від обвинувачення, яке, на думку дисертанта, може формулюватися та надходити не лише від слідчого, прокурора, а й від потерпілого, свідка, експерта, іншого обвинуваченого, і, навіть, від самообвинувачення.

            Для виконання своїх обов’язків захисник наділений певними повноваженнями. Універсальною формою тут виступають клопотання, скарги.

            Автор пропонує надати право захиснику ставити запитання підозрюваному чи обвинуваченому під час їхніх допитів. А після ознайомлення з матеріалами справи, щоб захисник, обвинувачений мали право складати “захисний висновок”.

            Дисертант також зупинився на ролі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо контролю за додержанням конституційних прав і свобод обвинувачених, особливо тих, хто тримається під вартою. Показана з цього приводу конкретна практика, наведено статистичні дані.