Крикунов О.В. Цивільний позов про компенсацію моральної шкоди в кримінальному процесі України : Крикунов А.В. Гражданский иск о компенсации морального вреда в уголовном процессе Украины

summary

У вступі, що становить першу частину цього автореферату, обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено предмет та об‘єкт дослідження, викладені його мета та завдання, методологічна і теоретична основи роботи, положення, які характеризують наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення висновків, наведених у ній.

Розділ перший “Цивільний позов про компенсацію моральної шкоди: теоретико-методологічний аспект” складається із двох підрозділів, які присвячено з‘ясуванню правової природи та суті об‘єкта дисертаційного дослідження, його позиції у системі кримінально-процесуальних засобів правопоновлення; особливостей, що притаманні його структурі; історії становлення позовного провадження у кримінальному процесі; тлумаченню поняття “моральна шкода” та термінологічним проблемам інституту; огляду літератури за темою.

У першому підрозділі “Позиція цивільного позову про компенсацію моральної шкоди у системі кримінально-процесуальних засобів правопоновлення” проведено системний аналіз арсеналу кримінально-процесуальних засобів ліквідації особистих немайнових наслідків злочину. Він дозволяє стверджувати, що вирішення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди судом є основним способом ліквідації немайнових наслідків злочину.

У другому підрозділі “Елементи цивільного позову про компенсацію моральної шкоди” аналізу піддано підставу, предмет, зміст та форму цивільного позову про компенсацію моральної шкоди. Підстава диференційована на матеріальну (фактичну) та юридичну, зокрема, матеріально-правову та процесуально-правову. Матеріальною підставою цивільного позову про компенсацію моральної шкоди визнано заподіяння потерпілому страждань злочином. Матеріально-правовою підставою виступає ст.ст 7, 440-1 Цивільного кодексу України. Процесуальною підставою позовного провадження про компенсацію моральної шкоди у кримінальному процесі, згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №4 “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, є ст. 28 КПК України. Здобувач критично оцінює дане тлумачення і пропонує закріпити у кримінально-процесуальному законі безпосередню підставу для пред‘явлення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди. На думку дисертанта, предметом аналізованого виду  цивільних позовів слід вважати вимогу потерпілого про компенсацію моральної шкоди у грошовій або іншій матеріальній формі особою, яка відповідає за її заподіяння. Відповідно, змістом позовної вимоги виступає стягнення з засудженого чи цивільного відповідача матеріальної компенсації за страждання у розмірі та строк, визначені судом.

Для встановлення фактичної підстави, предмету цивільного позову про компенсацію моральної шкоди необхідним виявився аналіз психологічної природи, механізмів виникнення та загладжування страждань потерпілого. Результатом даного напряму дослідження став висновок про те, що правове регулювання інституту компенсації моральної шкоди, процесуальна форма провадження за відповідним цивільним позовом повинні враховувати висновки психологічної науки. Власне науково обґрунтований підхід дозволить усунути існуючу колізійність визначень змісту моральної шкоди, спонукає відмовитися від спеціально-правового режиму регулювання права на її компенсацію, єдиного методу правового регулювання захисту немайнових прав фізичних та юридичних осіб.

Дослідження оптимальної форми цивільного позову про компенсацію моральної шкоди дало підставу рекомендувати потерпілим вказувати усі відомі обставини правопорушення, деталізувати прояви немайнової шкоди та вжиті заходи щодо її ліквідації. Водночас дисертант дійшов висновку про незаконність вимог слідчих та суддів, спрямованих до потерпілих, про пред‘явлення доказів певного обсягу моральної шкоди, розрахунків заявленої суми майнової компенсації.

Розділ другий “Проблеми правозастосування цивільного позову про компенсацію моральної шкоди” складається із шести підрозділів. У першому із них - “Визнання цивільним позивачем. Притягнення цивільних відповідачів” - розглянуто комплекс проблем, пов‘язаних із тлумаченням моральної шкоди як підстави визнання потерпілим, роз‘яснення права на цивільний позов про компенсацію моральної шкоди та встановлення належних відповідачів за ним. Автор вважає, що суб‘єктом вимоги компенсувати моральну шкоду може бути лише особа, якій злочином заподіяно психічних страждань, і яка у зв‘язку із цим визнана потерпілим. Відповідно, прокурор може лише підтримати заявлений нею цивільний позов.

Вивчення юридичної літератури та слідчо-судової практики переконує, що порушення прав безпосередньої жертви у низці випадків (наприклад, при психічному захворюванні, зникненні, коматозному стані жертви) фактично заподіює страждання його близьким родичам. Це робить виправданими пропозиції дисертанта про розширення кола обставин, які дозволяють таким особам вступити у кримінальний процес у статусі потерпілого згідно ч.5 ст.49 КПК України.

Дисертант визнає доцільність визнання потерпілими юридичних осіб, яким злочином заподіяно майнову чи моральну шкоду, у проекті КПК України (п.2 ст.52). Це дозволить їм більш ефективно відстоювати порушені злочином права. На думку здобувача, більш коректно все ж вважати підставою для визнання юридичних осіб потерпілими заподіяння їм злочином не моральної, а немайнової шкоди.

Ефективність цивільного позову про компенсацію моральної шкоди значно зменшується через те, що потерпілі, як правило, не знають про відповідне право, а слідчі не роз‘яснюють його. Здобувач обґрунтовує необхідність запровадження нового для вітчизняного кримінального процесу документу – Заяви жертви. Заповнення його постраждалими особами забезпечить повне встановлення комплексу злочинних наслідків та надання інформації про процесуальний статус потерпілого, переваги його використання.

Другий підрозділ “Докази і доказування цивільного позову про компенсацію моральної шкоди” розпочинається формулюванням предмету доказування за таким цивільним позовом. Зокрема, аналіз постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” дозволив зробити висновок про те, що судді у провадженні за відповідним цивільним позовом повинні встановлювати: 1) наявність матеріальної та юридичної підстави позовної вимоги (протиправне діяння; наявність моральної шкоди; причиново-наслідковий  зв’язок між ними; вину заподіювача, її форму та ступінь); 2) характер і обсяг заподіяних потерпілому страждань, інших негативних наслідків немайнового характеру; 3) форму та обсяг достатньої компенсації моральної шкоди; 4) особу, якій злочином заподіяно моральну шкоду, і яку може бути визнано цивільним позивачем; 5) вину цивільного позивача у заподіянні моральної шкоди; 6) покладення законодавцем обов’язку компенсувати моральну шкоду, заподіяну обвинуваченим, на третіх осіб; на кого конкретно у даному провадженні; 7) вину цивільного відповідача у заподіянні моральної шкоди обвинуваченим; 8) майновий стан відповідача-фізичної особи за цивільним позовом. Зазначимо, що дана модель не є вичерпною, оскільки використані при її формулюванні роз‘яснення вказують на необхідність встановлювати й інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таке бачення адекватне суті інституту компенсації моральної шкоди, оскільки дозволяє максимально враховувати індивідуальні особливості реагування потерпілого.

Аналіз значення показань потерпілого у практиці компенсації моральної шкоди дозволив констатувати, що вони є джерелом прямих доказів заподіяння страждань, їх ступеня та наслідків. Водночас, як і кожний доказ, показання потерпілого підлягають перевірці та оцінці. Дисертант доводить, що для цього необхідно призначати судово-психологічну експертизу потерпілого, оскільки вона є науково-обґрунтованим, ефективним засобом одержання та перевірки доказів щодо явищ психологічного характеру. Дослідження емоційного, фізіологічного реагування на злочинне посягання потребує залучення фахівців даного профілю. Ця теза пояснює пропозицію про розширення переліку обов‘язкових випадків призначення експертизи у кримінальному судочинстві і включення до нього вказівки про дослідження психологічного стану потерпілого, якщо останній вкаже на заподіяння моральної шкоди. На забезпечення цих пропозицій дисертантом розроблено приблизний перелік питань, які доцільно виносити для вирішення експертом. Здобувач рекомендує проводити відповідні психологічні експертизи потерпілого у комісійному складі, зважаючи на особливий предмет дослідження - психіку людини.

Аналіз практики доказування цивільного позову про компенсацію моральної шкоди засвідчує, що вітчизняні судді визнають моральну шкоду заподіяною, якщо потерпілий доведе порушення його прав злочином, а обвинувачений, цивільний відповідач не доведе відсутності страждань на боці потерпілого. Це дозволяє констатувати застосування фактичної презумпції заподіяння моральної шкоди. Визнаючи слушність цього прийому, автор пропонує наступну його редакцію: “Фізична особа, права якої незаконно порушено, визнається такою, що перетерпіла моральну шкоду, якщо вона вкаже про це, а правопорушник, реалізуючи своє право подавати докази, не доведе протилежне”. Наведене формулювання презумпції істотно відрізняється від її визначення О.М.Ерделєвським. Адаптована до специфіки кримінального судочинства презумпція істотно спрощує доказування цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, органічно узгоджується із презумпцією невинуватості.

У третьому підрозділі “Забезпечення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди” дисертант обґрунтував висновок про можливість забезпечення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди майновим арештом. При цьому розмір забезпечення повинен відповідати обсягові достатньої компенсації моральної шкоди і визначається слідчим, судом за внутрішнім переконанням. При накладенні майнового арешту слід керуватися інтересами обох сторін позовного провадження.

У четвертому підрозділі “Вирішення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди по суті” досліджено підстави відмови, залишення без розгляду, задоволення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, оформлення даного рішення у вироку. Зокрема, відмовити у задоволенні цивільного позову про компенсацію моральної шкоди можна лише у разі відсутності психічних страждань у потерпілого. Підставами для залишення даної позовної вимоги є відсутність складу злочину у діях підсудного, а також неявка цивільного позивача або його представника у судове засідання, якщо ними не було заявлене клопотання про вирішення позовних вимог у їх відсутності. Рівночасно, залишення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди без розгляду з інших підстав суперечитиме кримінально-процесуальному законодавству України. Слід визнати, що подібна практика існує: мають місце випадки залишення цивільних позовів про компенсацію моральної шкоди без розгляду із посиланням на відсутність доказів розміру завданих страждань.

У контексті задоволення цивільного позову здобувач звернувся до актуальної проблеми пошуку оптимальної методики визначення розміру майнової компенсації за заподіяні потерпілому страждання. Дослідниками інституту компенсації моральної шкоди свого часу були сформульовані системи критеріїв та інші способи визначення розміру компенсації моральної шкоди. О.М. Ерделєвський, С.М. Антосик та О.М. Кокун,
В. Черданчук розробили таблиці ступенів заподіяних страждань та формули встановлення так званої презюмованої моральної шкоди. На думку авторів, суд може встановити цю гіпотетичну величину та, коригуючи її, визначити розмір дійсної моральної шкоди та суму її компенсації С.А. Бєляцкін, Б. Лапіцький, М.С. Малєін, В.Т. Нор, З.В. Ромовська, С.І. Шимон, В.П. Паліюк та інші науковці обстоюють ідею визначення судом обсягу достатньої компенсації моральної шкоди після з’ясування об’єктивної та суб’єктивної сторін заподіяння страждань. Взаємодія суб’єктивного та об’єктивного елементу при визначенні розміру полягає в оцінці судом вимоги потерпілого після встановлення усіх значущих обставин заподіяння моральної шкоди, особи потерпілого, характеру та обсягу страждань, дійсних потреб тощо.

Автор поділяє та обстоює висновок про те, що юридична мета інституту компенсації моральної шкоди реально може бути досягнута за допомогою підходу, заснованого на внутрішньому переконанні судді щодо суми, яка є достатньою для загладжування страждань потерпілого. Використання суддівського угляду у межах позовного провадження про компенсацію моральної шкоди не є чимось винятковим, тим більше, якщо воно поєднане із судовим розглядом кримінальної справи. Адже в основу визначення міри покарання закладено той самий метод вільного угляду як інструмента формування внутрішнього переконання.

Пропонований підхід до визначення розміру компенсації моральної шкоди є спробою поєднати власне бачення проблеми із кращими здобутками попередніх її досліджень та тенденціями судової практики. Варто зауважити, що жодна з згаданих розробок не зорієнтована на специфіку заподіяння моральної шкоди злочинами, а також кримінально-процесуальну форму компенсації. Тому закономірним є підпорядкування методики специфіці захисту потерпілих із відповідною конкретизацією її критеріїв, оскільки об’єкт дисертаційного дослідження перебуває у площині кримінального процесу. Дисертант розробив: 1) систему загальних критеріїв визначення обсягу заподіяної моральної шкоди; 2) спеціальні критерії визначення обсягу негативних психологічних наслідків у контексті основних видів злочинів проти особи; 3) критерії, що зменшують розмір достатньої компенсації, та критерії, які не дозволяють таке відхилення; 4) методологію визначення основної функції компенсації моральної шкоди у кримінальній справі; 5) систему принципів оцінки підставності та обсягу компенсації судом першої та контрольних інстанцій. Пропонований підхід відрізняється від згаданих методик і тим, що не містить критеріїв, які збільшують розмір відшкодування. Адже компенсація повинна бути адекватною заподіяній моральній шкоді. Перевищення рівня, який є достатнім для втіхи потерпілого, недоцільне. Інакше стягнення буде надмірним та призведе  до незаконного збагачення потерпілого.

Головними загальними критеріями визначення розміру достатньої компенсації є обсяг (глибина) заподіяних страждань; дійсні особистісні потреби потерпілого; фактичні обставини заподіяння моральної шкоди та комплекс обставин, які характеризують особу потерпілого; сутність позовних вимог.

Думка про необхідність максимальної індивідуалізації, конкретизації способів та форм захисту особистих немайнових прав у залежності від виду злочину, характеру та ступеня заподіяної шкоди обрана здобувачем як методологічна теза підходу до визначення розміру компенсації моральної шкоди. Рівночасно, вона послідовно розвинена в дисертації. Конкретизація оціночної діяльності суду при визначенні обсягу дійсної моральної шкоди та достатньої її компенсації може бути досягнута запровадженням групи спеціальних критеріїв, з’ясування яких дозволить максимально охопити фактичні обставини заподіяння страждань та дійсні потреби потерпілого від конкретного злочину.

Побудова групи спеціальних критеріїв на підставі об’єкта злочинного посягання може бути пояснена існуючою системою кримінально-правової охорони прав людини. ЇЇ структура визнана прийнятною для цілей дослідження, адже специфіка об‘єкту органічно визначає механізм заподіяння шкоди, її характер, способи ліквідації злочинних наслідків.

Зокрема, автор спробував узагальнити законодавство, практику та позиції науковців щодо юридично значущих обставин заподіяння страждань злочинами проти життя (у тому числі при вбивстві близького родича), здоров’я, честі та гідності, внаслідок злочинного розголошення особистої таємниці, злочинами проти особистої недоторканності та недоторканності житла, свободи слова, світогляду, статевими злочинами, злочинами проти майнових прав, права потерпілого на безпечне довкілля.

Критеріями, що зменшують розмір достатньої компенсації, здобувач вважає грубу необережність; незадовільний майновий стан відповідача-фізичної особи; добровільне усунення заподіяних страждань.

Критерії, що не дозволяють зменшити величину достатньої компенсації за страждання, є факультативними і повинні застосовуватися тоді, коли наявними є обставини, що формують попередню групу критеріїв. Відповідно, компенсація не підлягає зменшенню, якщо мали місце негативна поведінка правопорушника щодо потерпілого, вчинена у відповідь на його пропозиції про добровільне врегулювання конфлікту чи під час позовного провадження; при недостатній майновій забезпеченості цивільного позивача та відповідача; якщо метою злочинця було заподіяння страждань потерпілому.

Для оцінки законності, обґрунтованості та виправданості рішення про компенсацію моральної шкоди потерпілому здобувач виділяє функції та принципи компенсації моральної шкоди. Аналіз застосування судом компенсації моральної шкоди дозволяє вказати на одночасне виконання кожним таким актом кількох функцій. У різних умовах основна правопоновлююча функція виконує роль сатисфакції, компенсації чи інформування, що досягається завдяки відповідному розміру стягнення у користь потерпілого. Рівночасно, розмір компенсації моральної шкоди є мірою майнової відповідальності за порушення особистих прав та ефективним стримуючим чинником. Це дає підстави назвати компенсацію моральної шкоди правопоновлюючо-штрафним стягненням.

Після визначення функції стягнення, попереднього встановлення розміру судової компенсації за страждання та формулювання мотивів внутрішнього переконання нам видається виправданою оцінка відповідності проекту рішення за цивільним позовом принципам компенсації моральної шкоди. Перевірка відповідності висновку про розмір майнового стягнення за страждання системі принципів компенсації моральної шкоди узгоджує конкретний акт правозастосування із юридичною метою інституту, наближає висновки суду до задуму законодавця та соціального запиту щодо ефективного правового захисту. Отже, у систему принципів компенсації моральної шкоди здобувач включив: 1) справедливість; 2) моральну та соціальну виправданість; 3) розумність; 4) достатність для розумної втіхи позивача; 5) реальність. Ці принципи адресовані усій національній судовій системі - як судам першої інстанції, так і контрольним судовим інстанціям. Останні можуть використовувати наведену систему принципів з метою перевірки вирішення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди по суті.

Наведене вище пояснює пропозицію дисертанта відмовитися від фіксованих меж компенсації моральної шкоди, зорієнтувавши суддів на максимально повне встановлення юридично значущих обставин правопорушення, наслідків злочину із дотриманням загальних засад юридичної відповідальності та принципів компенсації моральної шкоди.

У четвертому підрозділі здобувач також розглянув взаємодію пропозиції уповноважити суд визнавати право на задоволення цивільного позову у порядку цивільного судочинства (п.2 ст.381 проекту КПК України) із захистом немайнових прав потерпілих від злочинів. На думку автора, вказане право судді не повинно поширюватися на позовне провадження за цивільним позовом про компенсацію моральної шкоди, оскільки для її визначення не потрібні арифметичні розрахунки. Наголосимо, що передача цивільного позову про компенсацію моральної шкоди для вирішення по суті у цивільний процес зменшує ефективність цього способу захисту. У контексті особливостей компенсації моральної шкоди це обертається збільшенням страждань потерпілого, оскільки виникає необхідність повторного звернення за судовим захистом, триває очікування реального правопоновлення.

Незалежно від результату вирішення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, відповідна частина вироку повинна бути мотивованою, підкріпленою аналізом доказів. У випадку задоволення позовної вимоги рішення повинне бути абсолютно визначеним щодо форми, розміру, строку виконання зобов‘язання щодо кожного позивача та відповідача за цивільним позовом.

П‘ятий підрозділ “Особливості судового контролю за законністю та обгрунтованістю вирішення цивільних позовів про компенсацію моральної шкоди. Виконання рішення за цивільним позовом” містить аналіз особливостей перевірки законності та обґрунтованості рішень судів щодо цивільного позову про компенсацію моральної шкоди та їх виконання. Вивчення судової практики засвідчило, що сторони позовного провадження активно використовують процесуальне право подати касаційну скаргу на рішення щодо цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, яке, на їх думку, є необґрунтованим чи незаконним. Ця гарантія судового захисту реально дозволяє швидко виправити допущену судом першої інстанції помилку.

Суди касаційної та наглядної інстанції за результатами перевірки залишали вирок у відповідній частині без змін; скасовували вирок і направляли справу на нове досудове слідство або на новий судовий розгляд; скасовували вирок і закривали позовне провадження; зменшували та збільшували розмір компенсації моральної шкоди.

У шостому підрозділі “Компенсація моральної шкоди жертвам злочинів у деяких державах Європи” здобувач узагальнив досвід юридичного захисту особистих немайнових прав потерпілих у Англії, Шотландії, Франції та Німеччини. Встановлено, що розгляд та вирішення судом цивільного позову про компенсацію моральної шкоди є основним способом загладжування немайнових наслідків злочину при паралельному існуванні інших засобів – виплаті компенсації моральної шкоди з державного фонду, оплаті медичних, реабілітаційних заходів, стягненні з засудженого штрафу у користь потерпілого.