Request a thesis Іванов Ю.А. Міжнародно-правове регулювання боротьби з тероризмом у сучасних умовах : Иванов Ю.А. Международно-правовое регулирование борьбы с терроризмом в современных условиях

У вступі обгрунтовується актуальність та рівень дослідженості тематики дисертації, визначається її мета і завдання, дається характеристика об’єкту, предмету та методології роботи, показується теоретичне і практичне значення її основних положень, формулюється наукова новизна, а також вказується на апробацію і публікацію результатів, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 “Тероризм у договірно-правовій практиці та в доктрині сучасного міжнародного права” присвячений аналізу розвитку міжнародно-правового співробітництва в сфері боротьби з тероризмом.

Витоки співробітництва між державами в боротьбі з тероризмом, на думку дисертанта, слід шукати у міжнародних відносинах після закінчення першої світової війни, коли посилення терористичної діяльності в світі призвело до виникнення відповідного напрямку в криміналістиці, що виявилось, в особливості, на міжнародних конференціях з уніфікації кримінального права. Питання про тероризм розглядалось з Третьої по Шосту міжнародними конференціями з уніфікації кримінального права. Термін “тероризм” був вперше застосований на Третій міжнародній конференції.

В 1937 році були прийняті дві Конвенції: про припинення тероризму та покарання за нього та про створення міжнародного кримінального суду. В Конвенції про припинення тероризму та покарання за нього вперше була зроблена спроба конвенційного закріплення визначення тероризму, але воно мало абстрактний, описовий характер, підкреслювалася політична спрямованість цього явища. Вказані конвенції так і не набрали чинності. Водночас, безперечним є їх значний вплив на подальший розвиток міжнародного співробітництва щодо боротьби з тероризмом.

Значне зростання терористичної активності в світі в 1960-х роках стало передумовою того, що питання боротьби з тероризмом почали активно обговорювати в ООН. В 1972 резолюцією Генеральної Асамблеї ООН було запроваджено Спеціальний комітет з міжнародного тероризму, який активно працював до 1979 р. Діяльність ООН щодо вирішення проблеми тероризму здійснювалась у двох основних напрямках: 1) розроблення заходів, спрямованих на боротьбу з конкретними видами терористичних акцій; 2) розгляд проблеми міжнародного тероризму в цілому з метою вироблення єдиної уніфікованої системи нормативних положень та конкретних заходів в цій сфері. Через певні труднощі, пов’язані, передусім, з надмірним політичним навантаженням проблеми, міжнародне співробітництво значно більше просунулося у першому із зазначених напрямків.

В період з 1979 по 1998 роки Генеральна Асамблея прийняла одинадцять резолюцій та одне рішення, які визначали заходи по боротьбі з міжнародним тероризмом. Резолюцією 49/60 від 9 грудня 1994 року було схвалено Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму. Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 51/210 від 17 грудня 1996 року було схвалено Декларацію, яка доповнює Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 року. Резолюцією 51/210 було також знову запроваджено Спеціальний комітет, який повинен займатись питаннями боротьби з міжнародним тероризмом. Аналіз діяльності Спеціального комітету дає підстави для висновку про те, що практика ООН у сфері боротьби з тероризмом послідовно йде по шляху створення всеохоплюючого правового механізму конвенцій для боротьби з тероризмом в усіх його формах і проявах. Паралельно ставиться завдання розробки єдиної конвенції про боротьбу з тероризмом. З цією метою увага концентрується, насамперед, на формулюванні цілісного юридичного поняття тероризму.

Останнім досягненням міжнародного співтовариства в сфері конвенційного закріплення тероризму як злочину міжнародного характеру стало прийняття Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом. В дисертації подано детальний аналіз даної Конвенції. Вона не містить визначення поняття “тероризм” чи “бомбовий тероризм”. В ній використано традиційний прийом подання переліку діянь, які визнаються злочинними. На думку дисертанта, у якості злочину міжнародного характеру закріплено фактично не сам тероризм, а ті діяння, які використовуються терористами як засіб для досягнення кінцевої мети. Дуже важливим у сучасних умовах є визнання в Конвенції протиправності діяльності, пов’язаної з створенням та функціонуванням організованих терористичних угруповань. Загалом прийняття Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом можна охарактеризувати як значний крок на шляху створення всеохоплюючого конвенційного антитерористичного механізму в сучасному міжнародному праві. З її прийняттям налічується чотирнадцять глобальних та регіональних договорів, що стосуються міжнародного тероризму. Серед них два ще не набрали чинності. Крім того, до міжнародно-правової основи боротьби з тероризмом, на думку дисертанта, слід віднести великий масив двосторонніх та багатосторонніх міждержавних угод про правову допомогу, включаючи видачу злочинців. В даному розділі аналізується також досвід формування антитерористичного законодавства в окремих зарубіжних країнах, зокрема в Німеччині, Великобританії, Франції та Росії.

Серед найважливіших правових питань у сфері боротьби з тероризмом – визначення змісту самого поняття “тероризм”. В дисертації проаналізовано низку трактовок поняття та зроблено висновок про те, що жодне з них не можна вважати сьогодні цілком задовільним, хоч, безумовно, практично кожне з них містить певні раціональні елементи. Дисертант полемізує з тими вченими, які висловлюють песимістичне ставлення до самої можливості конструктивного вирішення цієї проблеми і навіть щодо доцільності розробки та юридичного закріплення такого поняття. Висуваються аргументи на користь необхідності подальших досліджень, спрямованих на вироблення поняття тероризму як в національному, так і в міжнародному праві. Тероризм, на думку дисертанта, має бути визначеним в самих загальних формулюваннях, однак поняття повинно охоплювати всі можливі прояви цього явища. Щодо так званого “державного тероризму”, дисертант підтримує позицію вчених, які пропонують взагалі не виділяти його в самостійний вид міжнародного злочину, а звести до вже визнаних міжнародним правом – війни, втручання, агресії, геноциду, апартеїду і т.д.

Однією з головних перешкод на шляху боротьби з тероризмом є питання про розмежування тероризму та національно-визвольної боротьби. Спроби виправдання використання представниками національно-визвольних рухів терористичних методів знаходимо в більшості праць, написаних вітчизняними дослідниками за радянських часів. Але зараз поступово ця проблема знаходить своє вирішення. В доктрині стверджується підхід до організацій національно-визвольних рухів народів, що змушені вести збройну боротьбу проти іноземних режимів, як до сторін у міжнародному збройному конфлікті. А тому вони обмежені у виборі засобів та методів положеннями міжнародного гуманітарного права. Більше того, вимога не використовувати в боротьбі за звільнення неправомірні засоби повинна стати одним з критеріїв віднесення чи невіднесення організації до числа визвольних.

Виключна складність, багатоаспектність, неоднозначність тероризму потребує адекватних підходів до його вивчення. Щоб сконструювати прийнятне визначення тероризму, окреслити критерії його відмежування від інших споріднених складів злочинів необхідно виявити головні сутнісні риси цього злочину, його місце в системі міжнародного кримінального права.

Дослідження, проведені в даному розділі, дають можливість зробити наступні висновки:

§ Починаючи з 30-х років ХХ ст. триває процес пошуку ефективних засобів протидії тероризму на міжнародному рівні.

§ На даний час на універсальному рівні так і не вдалося розробити та прийняти єдину конвенцію про боротьбу з тероризмом. Міжнародно-правова практика пішла по шляху створення конвенцій щодо боротьби з окремими проявами тероризму.

§ В національному законодавстві ряду держав правова база боротьби з тероризмом є досить розвиненою. Тому такий позитивний досвід слід вивчати і використовувати при створенні відповідного законодавства в інших державах і, зокрема, в Україні.

§ Досягнення згоди щодо закріплення в позитивному міжнародному праві визначення поняття тероризму є не лише можливим, але й цілком необхідним, оскільки без нього не може бути чіткої правової кваліфікації тероризму як одного з найнебезпечніших злочинів міжнародного характеру.

У розділі 2 дисертації “Правова характеристика тероризму як злочину міжнародного характеру” досліджується питання про місце тероризму в системі міжнародного кримінального права, склад тероризму як злочину міжнародного характеру, а також питання відповідальності за тероризм у міжнародному праві.

Дисертант стоїть на позиції, що комплекс правових норм щодо співробітництва в боротьбі з тероризмом належить до міжнародного кримінального права, яке є галуззю міжнародного права, що перебуває на стадії становлення. Відносно системи міжнародного кримінального права тероризм розглядається в дисертації як особливо тяжкий злочин міжнародного характеру. При цьому обгрунтовується необхідність чіткого розмежування міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, оскільки відсутність подібного розмежування призвела б до прирівнювання абсолютно неоднорідних, перш за все, за об’єктом посягання та за ступенем суспільної небезпечності протиправних діянь, що могло б ускладнити їх адекватну правову оцінку і внаслідок цього, зашкодило б виробленню ефективних засобів протидії. Спроби деяких вчених кваліфікувати тероризм як міжнародний злочин, на думку дисертанта, мають штучний характер і не підкріплюються міжнародно-правовою практикою.

Проведений аналіз складу тероризму як злочину міжнародного характеру за об’єктивними та суб’єктивними елементами дав можливість виявити його головні сутнісні риси, що може бути корисним для розроблення нових міжнародно-правових актів та національного законодавства щодо боротьби з цим злочином.

Зростання чисельності актів тероризму в сучасних умовах та все більш жахливі наслідки їх здійснення призводять до того, що деякі держави вважають можливим використання будь-яких наявних в їх розпорядженні засобів для покарання терористів. Так, наприклад, США залишають за собою право наносити збройні удари по базам терористів та тим, хто їх фінансує чи активно підтримує. При цьому вони посилаються на право на самооборону. Саме таким чином пояснювались удари по базам терористів на території Афганістану влітку 1998 року. Такі дії, на думку дисертанта, не можуть бути виправдані посиланням на право на самооборону.

У даному розділі автор також досліджує питання відповідальності за тероризм. На міжнародному рівні така відповідальність пов’язана, передусім, з ідеєю постійно діючого міжнародного кримінального суду. 17 липня 1998 року схвалено Статут міжнародного кримінального суду. В цілому аналіз Статуту нової міжнародної судової інституції показує, що в майбутньому вона має всі можливості стати дієвим засобом забезпечення невідворотності покарання за міжнародні злочини та найтяжчі злочини міжнародного характеру. Щодо тероризму, то його включення до юрисдикції Суду стане практично можливим лише після конвенційного закріплення на універсальному рівні складу цього злочину. Таким чином, кримінальна відповідальність за тероризм продовжує реалізовуватись фактично лише на національному рівні. З огляду на це, дисертант відзначає особливе значення подальшого утвердження щодо тероризму принципу aut dedere aut judicare.

Отже, одним з небагатьох правомірних та досить ефективних засобів забезпечення невідворотності відповідальності за тероризм сьогодні є екстрадиція. Практично всі діючі антитерористичні конвенції містять екстрадиційні норми. Іншою підставою для видачі терористів є двосторонні та багатосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах взагалі та про видачу зокрема. В таких договорах досить детально обумовлено процесуальні аспекти видачі. Крім того, в них визначаються випадки, коли держава, до якої звернено вимогу про видачу, може відмовити. Важливою складовою інституту екстрадиції є сьогодні питання дотримання прав осіб, які підлягають видачі, у відповідності до міжнародних стандартів прав людини.

Автор піддає критиці дії держав, які з огляду на громіздкі процедури видачі терористів та пов’язані з цим проблеми дотримання прав людини, іноді віддають перевагу простому фізичному знищенню терористів з використанням можливостей національних спецслужб та інших подібних підрозділів. Здійснення таких операцій на території іншої держави без відома її відповідних владних структур є очевидним порушенням основних принципів міжнародного права, положень міжнародних договорів щодо боротьби з тероризмом, які визначають межі просторової юрисдикції держав. Крім того, порушується право особи на справедливий розгляд її справи в суді. Будь-які позасудові методи покарання за злочини призводять, як відомо, до свавілля та зловживань. Тероризм в усіх його формах і проявах спрямований на порушення прав людини, що неодноразово відмічалося в міжнародних документах. Однак дисертант переконаний, що це ніяк не виправдовує порушення прав людини в ході боротьби з тероризмом.

Щодо держав, то за порушення міжнародно-правових зобов’язань у сфері боротьби з тероризмом вони повинні нести міжнародну відповідальність. На жаль, міжнародні договори в цій сфері, як правило, не містять відповідних положень про відповідальність за їх порушення. На даний час підлягають застосуванню загальні норми про міжнародно-правову відповідальність держав, хоч тут і виникають певні труднощі у зв’язку з тим, що останні, як відомо, не кодифіковані.

Підсумком досліджень, проведених в даному розділі, стали наступні основні висновки:

§ Проведення розмежування між міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру є необхідним та корисним як в теоретичному, так і в практичному плані, хоч самі вказані терміни є недосконалими й неповною мірою відображають сутність тих явищ, які ними позначаються.

§ Тероризм є одним з найнебезпечніших злочинів міжнародного характеру. Відповідно суб’єктом тероризму є індивіди, які діють в особистій якості, а не від імені держави. Його кваліфікація деякими авторами як міжнародного злочину є в методологічному плані помилковою.

§ Визначальною для кваліфікації тероризму та відокремлення його від споріднених складів злочинів є суб’єктивна сторона, зокрема мета, - примушування фізичних та юридичних осіб, органів влади, держав та міжнародних організацій до прийняття вигідних для терористів рішень. Мотиви вчинення тероризму можуть бути різними й на кваліфікацію не впливають.

§ Виходячи з аналізу, проведеного в даному розділі, можна запропонувати наступне робоче визначення тероризму: тероризм – це злочинне діяння особи, групи осіб чи організації, спрямоване на досягнення мети примушення фізичних та юридичних осіб, органів влади, держави або міжнародної організації до прийняття вигідних для терористів рішень шляхом залякування невизначеного кола осіб, створення обстановки тривожності, нестабільності в певній соціальній групі чи у суспільстві в цілому за допомогою застосування або погрози застосування будь-яких форм фізичного чи психологічного насилля з використанням різноманітних засобів, включаючи зброю масового ураження та її компоненти, отруйні, сильнодіючі, радіоактивні речовини, засоби радіоелектронної боротьби.

§ При розробленні кримінально-правових норм щодо тероризму в національному праві різних держав заслуговує розповсюдження практика конструювання основного складу як формального, а кваліфікованих - як матеріальних.

§ Відповідальність за тероризм наступає, як і за інші злочини міжнародного характеру, на основі міжнародних договорів, але за нормами національного кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Міжнародні судові інституції з юрисдикцією щодо тероризму на даний час відсутні.

§ Вбачається прийнятною практика застосування щодо організацій, які використовують в своїй діяльності методи тероризму, заходів адміністративного впливу у вигляді ліквідації їх осередків чи організацій в цілому з конфіскацією майна.

§ Держави несуть міжнародно-правову відповідальність за невиконання своїх зобов’язань щодо боротьби з тероризмом.

§ Найбільш ефективним засобом забезпечення невідворотності покарання за тероризм залишається екстрадиція.

У розділі 3 “Взаємодія національного права України з міжнародним правом в сфері боротьби з тероризмом” проаналізовано міжнародно-правові зобов’язання України щодо боротьби з тероризмом, засоби імплементації відповідних міжнародно-правових норм та сучасний стан українського антитерористичного законодавства.

На універсальному рівні Україна є учасником практично всіх існуючих антитерористичних договорів, за винятком нещодавно прийнятої Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом. На основі аналізу цих договорів дисертант виділив ряд їх спільних рис, що дозволяє сформувати цілісне уявлення про міжнародні зобов’язання України в сфері боротьби з тероризмом.

Питання про підписання Україною Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом повинно бути вирішене якнайшвидше, оскільки саме прояви тероризму, передбачені даною конвенцією, є сьогодні найбільш розповсюдженими та небезпечними. Нарешті, від позиції України певною мірою залежить і доля самої Конвенції, оскільки вона до цього часу не ратифікована необхідною для набрання чинності кількістю держав.

Автор відмічає як негативний момент те, що Україна до цього часу не приєдналась до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом 1977 року. В дисертації подано детальний аналіз цієї Конвенції як важливого елементу міжнародного конвенційного механізму боротьби з тероризмом, зокрема його регіональної складової. Непересічним є її значення для забезпечення невідворотності покарання за тероризм. Строго кажучи, Конвенція в цілому присвячена саме врегулюванню міжнародних відносин в сфері видачі терористів, а не взагалі боротьби з тероризмом. Тому назва її, на думку дисертанта, не досить точно відбиває зміст.

Аналізуючи міжнародні договори України щодо правової допомоги та видачі, автор вдається до порівняльного аналізу Конвенції про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., яка укладена між державами-членами СНД, та європейських регіональних конвенцій у цій сфері і відзначає більш прогресивний характер останніх, зокрема щодо захисту прав осіб, які підлягають видачі.

Дисертант аналізує механізм імплементації міжнародно-правових норм щодо боротьби з тероризмом, який включає правові та інституційні засоби як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні. На міжнародному рівні головна роль у механізмі імплементації належить міждержавним організаціям як універсальним, так і регіональним, загальної та спеціальної компетенції. На універсальному рівні це такі організації як ООН та її спеціалізовані установи, а на регіональному – ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Союз та ін. Окремо відзначається роль такої організації, як Інтерпол. Автор вказує на низький рівень практичної реалізації значних потенційних можливостей співробітництва в межах СНД.

В якості правової складової міжнародного механізму імплементації угод щодо боротьби з тероризмом розглядаються міжурядові та міжвідомчі договори, які укладаються в розвиток досягнутих на міждержавному рівні угод. Міжвідомчі угоди мають непересічне значення, оскільки дають можливість налагодити співробітництво відповідних органів у різних державах, до компетенції яких входить боротьба з тероризмом, що, безперечно, значно розширює можливості для практичної реалізації положень міждержавних договорів у цій сфері. В силу специфіки свого предмету такі міжвідомчі договори, як правило, є закритими і в даній роботі не розглядаються.

Зважаючи на те, що основний тягар реалізації як міжнародно-правових норм взагалі, так і в сфері боротьби з тероризмом зокрема, покладається на національні правові системи держав, основну увагу автор зосередив на засобах імплементації положень міжнародних договорів щодо боротьби з тероризмом, які існують в національній правовій системі України. При цьому дисертант звертається до концептуальних теоретичних питань взаємодії міжнародного та національного права. Він підтримує позицію тих вчених, які вважають, що міжнародно-правова норма не може безпосередньо регулювати суспільні відносини у внутрішньодержавній сфері, оскільки вона є елементом принципово відмінної правової системи. Для цього приписи такої норми мають пройти відповідну процедуру імплементації. Це стосується не лише норм міжнародного права, які за своїм змістом є недостатньо конкретними, щоб породжувати права і обов’язки для фізичних та юридичних осіб, тобто не самовиконуваних норм. Але навіть дія формально самовиконуваних норм у внутрішньодержавній сфері має бути санкціонована державою.

Розглядаючи загальні засади взаємодії національного права України з міжнародним правом, автор звертає увагу на певні недоліки конституційних норм, зокрема статті 9 Конституції України, норма якої, проголошуючи ратифіковані міжнародні договори частиною національного законодавства, не визначає їх місце в ієрархічній структурі українського законодавства, їх співвідношення з нормами національних правових актів.

Законодавством України передбачено застосування міжнародних договорів в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Однак відомо, що на практиці далеко не всі міжнародні договори містять правила, придатні для безпосереднього застосування поряд з нормами національних законів, вони не є самовиконуваними. Міжнародним договорам щодо боротьби з тероризмом ця риса притаманна повною мірою, оскільки в них не передбачена достатня деталізація складів злочинів, встановлення конкретних покарань тощо. Крім того, відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Тому практична реалізація таких міжнародних договорів фактично неможлива без заходів на внутрішньодержавному рівні, спрямованих на їх імплементацію. Такі заходи поділяються на правові та інституційні. Правові заходи, безперечно, включають заходи, спрямовані на забезпечення входження приписів відповідних міжнародно-правових норм до національної системи права шляхом їх безпосередньої інкорпорації, трансформації чи включення норм відсилочного характеру до національних правових актів. Але крім того, на думку дисертанта, сюди слід віднести заходи щодо приведення національного законодавства у відповідність із зазначеними нормами міжнародного права. В нашій державі основи взаємодії двох правових систем закладено Конституцією та Законом України “Про міжнародні договори України”. Сьогодні проблема взаємодії національного та міжнародного права в Україні ставиться більш широко, ніж просте приведення у відповідність окремих його норм з приписами міжнародних договорів, учасником яких стає наша держава. Мова йде про широке реформування всієї правової системи з урахуванням досвіду провідних європейських країн. Досить динамічно розвивається співробітництво з Європейським Союзом. Укладена і набула чинності з 1 березня 1998 року Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом і Україною, традиційними стають самміти Україна-Європейський Союз. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, що затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, проголошує курс на поступове набуття Україною спочатку асоційованого, а потім і повноправного членства у Європейському Союзі.

Подальше просування України в напрямку входження в європейський правовий простір відкриває перед нашою державою перспективи співпраці з інституційними механізмами протидії тероризму, які існують у регіоні, такими як Конференція TREVI, Бернський клуб, Група Помпіду та ін.

Автор відмічає досить низький рівень правової імплементації на внутрішньодержавному рівні міжнародних угод України з питань екстрадиції. Ні Кримінальний, ні Кримінально-процесуальний кодекси України не містять регламентації зазначених питань. Тому доводиться шукати вихід у безпосередньому застосуванні норм міжнародних договорів на основі статті 9 Конституції України, але на практиці державні органи часто не повною мірою використовують таку можливість. Серед причин називають нестачу відповідного досвіду, недоліки систематизації та порушення порядку опублікування міжнародних договорів в Україні. На думку дисертанта, питання правового врегулювання правової допомоги у кримінальних справах, екстрадиції повинні зайняти гідне місце у нових Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах.

В Україні виконання міжнародних договорів цілком покладається на органи виконавчої влади та державного управління. Водночас, у законодавстві практично не відображено важливий аспект забезпечення виконання міжнародних договорів України – узгодження українського законодавства з приписами міжнародних договорів, що неможливо без участі законодавчого органу держави. Останнє безпосередньо стосується виконання міжнародних договорів щодо боротьби з тероризмом, учасником яких є Україна, оскільки, як показано вище, ці договори потребують для своєї імплементації заходів, насамперед, законодавчого характеру.

Коло державних органів, які безпосередньо ведуть боротьбу з тероризмом і, відповідно, реалізують на практиці положення міжнародних угод, в українському законодавстві чітко не визначено. Державним органом, за яким законодавчо закріплено обов¢язок боротьби з тероризмом, є Служба безпеки України, але фактично в цій боротьбі беруть участь відповідно до своєї компетенції й МВС, прокуратура та ряд інших органів.

В дисертації здійснено детальний аналіз українського антитерористичного законодавства. Оскільки тероризм є злочином, то правові засоби боротьби з ним мають лежати, насамперед, у площині кримінального законодавства. Кримінальне право України поняття "тероризм" не знає. Але це аж ніяк не дає підставу для того, щоб зробити висновок про повну відсутність в Україні кримінально-правової бази для протидії цьому небезпечному явищу. Кримінальний кодекс містить цілу низку статей, які прямо чи опосередковано стосуються боротьби з тероризмом.

Кримінально-правові чинники в боротьбі з тероризмом є безумовно дуже важливими, але очевидно, що вони виконують більшою мірою каральну функцію, тобто вступають в дію, коли протиправне діяння вже скоєно. На думку дисертанта, антитерористичне національне законодавство слід трактувати більш широко, включаючи сюди норми, які визначають компетенцію державних органів в сфері боротьби з тероризмом, питання захисту цивільної авіації від актів незаконного втручання, заходи по забезпеченню безпеки іноземних представництв та їх персоналу, а також ряд інших норм, які стосуються порядку перетину державного кордону громадянами України та іноземцями, правил перебування іноземців на території України, видачі злочинців, дозвільної системи тощо.

В 1996 році Указом Президента України було затверджено Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки. В ній серед іншого передбачено “розробити цільову програму боротьби з тероризмом і насильницьким посяганням на конституційний лад, життя, здоров’я та інші права і свободи громадян, передбачивши створення відповідної правової бази, організаційної основи державної системи протидії таким проявам”. Однак, як показує проведений аналіз, сучасний стан українського законодавства в цій сфері не можна вважати задовільним.

На підставі проведеного в даному розділі дослідження дисертантом пропонуються наступні напрямки розвитку участі України в міжнародному правовому механізмі боротьби з тероризмом:

§ Якнайшвидше приєднання до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом 1977 року та до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 року.

§ Активізація участі України в процесі розбудови всеохоплюючої міжнародно-правової основи протидії тероризму, зокрема в розробці проекту конвенції про боротьбу з ядерним тероризмом, конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, а також єдиної конвенції про боротьбу з тероризмом.

§ Здійснення практичних кроків, спрямованих на поліпшення стану національно-правової імплементації міжнародних зобов’язань України щодо боротьби зі злочинністю взагалі та з тероризмом зокрема. Насамперед це стосується таких важливих питань, як правова допомога у кримінальних справах та екстрадиція.

§ Розроблення та впровадження концепції нового українського антитерористичного законодавства. Ключовим елементом такого законодавства повинен стати спеціальний закон про боротьбу з тероризмом.