| summary: | У вступі розкриваються сутність і стан наукової проблеми та ії значущість, підстави і вихідні дані для розробки теми, обґрунтовується необхідність проведення дослідження й подається загальна характеристика дисертації.
Розділ перший - “Поняття та еволюція розвитку Гаазького права” - присвячений дослідженню історико-правового аспекту проблеми, теоретичним засадам обмеження застосування звичайної зброї, а також міжнародно-правовому аналізу Конвенції про звичайну зброю 1980 року, зокрема нового Протоколу IV до неї - про заборону засліплюючої лазерної зброї.
У цьому розділі висвітлюється комплекс взаємопов’язаних питань, що характеризують норми Гаазького права, які забороняють або обмежують застосування конкретних видів звичайної зброї, для чого докладно, з використанням історичних фактів, розглядаються такі принципи сучасного МГП, як гуманність, співрозмірність (пропорційність), вибірковість та військова необхідність.
Розвиток міжнародних відносин на сучасному етапі свідчить про те, що кількість збройних конфліктів зростає. Тільки після другої світової війни у різних регіонах земної кулі було зафіксовано більше ніж 250 збройних конфліктів у переважній більшості внутрішнього характеру.
У цих умовах важливу роль у міжнародних відносинах відіграють принципи і норми Гаазького права, спрямовані на обмеження засобів і методів ведення війни з метою зменшення руйнівних наслідків бойових дій та забезпечення дотримання елементарних принципів гуманності в специфічних умовах збройного конфлікту.
Право Гааги можна визначити як сукупність звичаєвих та договірних міжнародно-правових норм, що регулюють права і обов’язки ворогуючих сторін під час збройного конфлікту (як міжнародного, так і внутрішнього характеру) та обмежують засоби і методи ведення бойових дій. У сукупності з правом Женеви, яке регулює захист жертв війни, право Гааги складає міжнародне гуманітарне право, що застосовується під час збройних конфліктів. Деякі дослідники вважають, що до складу міжнародного гуманітарного права входить також право Нью-Йорка, яке розвивається під патронатом ООН та регулює, в першу чергу, дотримання основних прав людини під час збройних конфліктів, покарання воєнних злочинців та використання ядерної зброї.
Протягом всієї історії людства можна простежити, як розвивалися правила, які, незважаючи на фундаментальну розбіжність політико-ідеологічних, моральних, культурних і соціально-економічних понять, притаманних різним цивілізаціям, мали дуже схожий зміст у тому, що стосувалося поводження у воєнних ситуаціях. Проблема полягала в тому, що ці обмеження або носили звичаєво-правовий характер, або містилися у внутрішньодержавних документах.
У сучасному розумінні розвиток Гаазького права почався в середині XIX століття. Паралельний розвиток військової технології та законів і звичаїв війни був заснований на принципі, проголошеному ще в 1863 році в “Інструкції польовим військам США”, розробленій Френсісом Лібером. У статті 15 Кодексу Лібера записано: “Люди, що піднімають зброю одне проти одного в ході війни між державами, не перестають бути при цьому носіями моральних цінностей, відповідальними одне перед одним і перед Богом”.
У Петербурзькій декларації 1868 року, вказується на таке: “… єдиною законною метою… у ході війни є ослаблення військових сил супротивника; [для чого] достатньо вивести з ладу максимально можливе число військовослужбовців; [і] що така мета перевищується при використанні зброї, яка призводить до даремного збільшення страждань виведених з ладу солдат…”.
Найбільш загальноприйнятне визначення цих принципів приводиться в Оксфордському керівництві 1880 року, а також у прийнятих пізніше в 1899 і 1907 роках Положеннях, що є додатками до Гаазьких конвенцій (II) і (IV) відповідно, про закони і звичаї сухопутної війни. У статті 22 Положення 1907 року вказується, що право протидіючих сторін застосовувати засоби нанесення збитків супротивникові не є необмеженим.
У 1977 році всі ці елементи були зведені в статті 35 Додаткового Протоколу I до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв у період міжнародних збройних конфліктів. У статті 36 також зазначено, що законність нових видів зброї, методів і засобів ведення війни повинна оцінюватись, виходячи з норм і принципів міжнародного права. Принципи, закріплені в статті 35 Протоколу I, підтверджуються і в преамбулі Конвенції про звичайну зброю 1980 року.
У першому розділі наводятся чотири конкретних критерії для визначення зброї, спеціально сконструйованої для того, щоб бути здатною завдавати “надмірні пошкодження або надмірні страждання”.
Розділ другий - “Проблеми МП регулювання обмеження застосування протипіхотних мін” - присвячений МП аналізу існуючої нормативної бази, питанням підвищення ефективності нормативного регулювання у застосуванні протипіхотних мін, а також імплементації норм, регулюючих методи та засоби ведення бойових дій, у внутрішнє законодавство України, зокрема в Кримінальний Кодекс.
Велика увага в другому розділі приділена вивченню проблем МП регулювання використання протипіхотних мін, що на сьогодні є одним з найактуальніших питань в МГП. Автор розглядає як звичаєві, так і договірні принципи та норми сучасного МГП. Зокрема в роботі проведено докладний аналіз нової редакції Протоколу II про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, з поправками, внесеними 3 травня 1996 р., а також запропоновано конкретні рекомендації щодо поліпшення Конвенції ООН про заборону або обмеження у застосуванні конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що заподіюють надмірні пошкодження або мають невибіркову дію, 1980 р. Далі докладно розглядається нова Конвенція про заборону використання, накопичення, виробництва і передачі протипіхотних мін та їх знешкодження (Оттавська конвенція).
На основі аналізу автор прийшов до висновку, що незважаючи на те, що коли Оттавську Конвенцію буде ратифіковано переважною більшістю держав, можна буде заявити, що з точки зору міжнародно-правової нормотворчості питання про заборону мін є вирішеним, набуває головного значення імплементація міжнародно-правових норм, оскільки від цього вирішальною мірою залежить ефективність міжнародного права.
Незважаючи на те, що більша частина положень міжнародного гуманітарного права є нормами прямої дії (самоздійснюваними), багато положень цього права передбачають зобов'язання держав вживати на національному рівні особливі заходи з імплементації для того, щоб створити конкретний механізм застосування норм.
Імплементація міжнародного гуманітарного права передбачає вжиття цілого ряду заходів за участю багатьох органів державної влади. Заходи щодо імплементації включають, наприклад, переклад відповідних конвенцій і протоколів національними мовами країн-учасниць, введення в дію кримінального законодавства для припинення порушень міжнародного гуманітарного права, поширення знань про це право, запровадження інституту юридичних радників у збройних силах і т. д.
З усього комплексу заходів щодо імплементації, які повинні бути вжиті державами, в рамках другого розділу докладно розглянуто два пріоритетних напрямки. Йдеться про прийняття кримінального законодавства, необхідного для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, що вчинили або наказали вчинити порушення міжнародного гуманітарного права, а також поширення знань про міжнародне гуманітарне право.
У відповідності до ст. ст. 49 і 50 І Женевської конвенції, ст. ст. 50 і 51 ІІ Женевської конвенції, ст. ст. 129 і 130 ІІІ Женевської конвенції, ст. ст. 146 і 147 IV Женевської конвенції, ст. ст. 11, 85 і 86 Додаткового протоколу І, які застосовуються у випадку міжнародного збройного конфлікту, Україна, яка ратифікувала як Женевські конвенції, так і Додаткові протоколи до них, зобов'язана припиняти на національному рівні зазначені в них серйозні порушення, що також називаються "військовими злочинами" у відповідності до п. 5 ст. 85 Додаткового протоколу І. Таким чином, згідно із зазначеними міжнародними документами на Україну покладено юридичне зобов'язання передбачити у своєму внутрішньому законодавстві повний перелік таких серйозних порушень, здійснених під час міжнародного збройного конфлікту.
Разом з тим Україна має повне право передбачити у своєму внутрішньому законодавстві можливість кримінального переслідування і за інші порушення міжнародного гуманітарного права, в тому числі Оттавської Конвенції навіть до приєднання до неї, або за ті самі порушення, вчинені в інших ситуаціях, наприклад під час внутрішнього збройного конфлікту. Що стосується конкретних складів злочинів, Кримінальний кодекс України необхідно доповнити статтею, яка була б розроблена у відповідності до зобов’язань, передбачених міжнародними договорами, ратифікованими Україною. У додатку пропонується проект статті Кримінального кодексу України щодо порушення норм, які регулюють методи та засоби ведення бойових дій.
Стосовно умов припинення на національному рівні серйозних порушень Женевських конвенцій і Додаткового протоколу I необхідно підкреслити, що згідно з окремими положеннями міжнародного права в кримінальному законодавстві держав повинні бути передбачені осоливі принципи припинення серйозних порушень. Йдеться зокрема про: універсальну юрисдикцію національних судів; незастосування строків давності до військових очинів; відповідальність начальників; неприпустимість посилань на той чи інший інтерес або необхідність для виправдання серйозного порушення міжнародного гуманітарного права.
Крім запобігання порушень і покарання за їх здійснення, Україна після ратифікації Оттавської Конвенції повинна буде здійснити низку позитивних заходів щодо забезпечення виконання Конвенції. Ці заходи можуть включати:
* розробку та реалізацію планів зі знищення складованих протипіхотних мін;
* розробку та реалізацію планів з розмінування;
* розробку та реалізацію програм з інформування про мінну небезпеку та надання допомоги жертвам;
* розробку та реалізацію програм з отримання допомоги у проведенні заходів, зазначених в пунктах 7 (a, b, с) статті 6, у рамках міжнародного співробітництва;
* підготовку і подання депозитарію щорічного звіту про виконання Конвенції та інші заходи щодо зміцнення довіри (стаття 7). Перший такий звіт повинен бути наданий через 180 днів після того, як Конвенція стане обов'язковою для України.
Розділ третій - “Міжнародно-правовий механізм заборони нових видів зброї” - присвячений впливу звичайної зброї на навколишнє середовище, а також механізму заборони конкретних видів звичайної зброї, зокрема куль “дум-дум” та зброї об’ємного вибуху.
У даному розділі проведено докладний аналіз МП норм, що обмежують вплив звичайної зброї на навколишнє середовище, зокрема Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (Конвенція ЭНМОД), та Додаткового протоколу I 1977 р..
Можна зробити висновок про те, що в наступному столітті заборона застосовувати засоби ведення бойових дій, які мають своєю метою завдати або, як можна очікувати, завдадуть просторових, довгочасних і серйозних збитків природному середовищу, буде одним з головних критеріїв заборони нових видів зброї. Крім того, необхідно розповсюдити дію існуючих міжнародно-правових норм на збройні конфлікти неміжнародного характеру.
У статті 36 “Нові види зброї” Додаткового протоколу I 1977 р. зазначається: “При вивченні, розробці, придбанні або прийнятті на озброєння нових видів зброї, методів або засобів ведення війни Висока Договірна Сторона повинна визначити, чи підпадає їхнє застосування при деяких або при всіх обставинах під заборони, що містяться в нинішньому Протоколі або в будь-яких інших нормах міжнародного права, що застосовуються до Високої Договірної Сторони”.
Цілком очевидно, що навіть за відсутності такого роду статті на державу покладено обов’язок визначити, чи є законними методи або засоби ведення війни, які вона застосовує. Наведене положення підкреслює такий обов'язок і його суть вже знайшла нормативне вираження в декількох державах, таких як США, Великобританія, Канада, Швеція, що передбачили процедури або механізми цього визначення. Це нове положення дозволяє привернути увагу урядів до проблеми, що виникає в зв'язку з оцінкою військових переваг і негативних для людини сторін нових видів зброї.
У 1899 р. Гаазька мирна конференція прийняла Декларацію, що забороняє застосування “куль, що легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, до яких відносяться оболонкові кулі, у яких тверда оболонка не покриває усього сердечника, або має надрізи”. Протягом майже 100 років, що пройшли з того часу, ця Декларація в основному дотримувалася - в усякому випадку в її буквальному розумінні: кулі, про які в ній говориться, майже ніколи не застосовувались у війнах. Однак конвенція дуже швидко втратила своє практичне значення, тому що військові інженери легко знаходили шляхи, щоб її обминути. Зокрема, якщо куля не деформується подібно до класичної кулі “дум-дум” і все ж таки швидко передає свою енергію тілу яким-небудь іншим чином, то вона не підпадає під заборону міжнародного права. Таким чином, заборону на застосування куль “дум-дум” необхідно привести у відповідність з сучасними вимогами для того, щоб захист від надмірних пошкоджень, який вона повинна була надати, зберігся і в сучасних умовах, а саме заборонити застосовувати зброю і боєприпаси калібру менше ніж 12,7 мм., що на відстані стрільби як мінімум в 25 метрів вивільнюють більше ніж 20 джоулів енергії на кожному сантиметрі перших 15 сантиметрів шляху кулі в тілі людини.
Велика увага в роботі приділена вивченню проблем використання зброї об`ємного вибуху, яка має усі передумови стати однією з найбільш руйнівних та жорстоких видів зброї в наступному столітті. У роботі проведено докладний аналіз невідповідності цієї зброї існуючим нормам і принципам міжнародного гуманітарного права, зокрема принципам вибірковості, пропорційності та забороні завдавати надмірні страждання. Автор обґрунтовує необхідність заборони, або, як тимчасового заходу, обмеження застосування зброї об’ємного вибуху, а також пропонує конкретні рекомендації щодо міжнародно-правових механізмів вирішення цієї проблеми. |
