Комарова Т.В. Юрисдикція Суду Європейських співтовариств



title:
Комарова Т.В. Юрисдикція Суду Європейських співтовариств
Альтернативное Название: Комарова Т.В. Юрисдикция Суда Европейских сообществ
Тип: synopsis
summary:

У Вступі обґрунтовані актуальність обраної теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, дається коротка характеристика її методологічним і теоретичним засадам, визначені її наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію результатів дисертації, її структуру й обсяг.


Розділ 1. «Сутність юрисдикції Суду Європейських співтовариств» складається із 3-х підрозділів, у яких досліджується становище Суду ЄС в інституційній системі Європейського Союзу, генезис юрисдикції Суду, наводяться визначення юрисдикції та її класифікація. 


У підрозділі 1.1. «Суд  Європейських співтовариств в інституційній системі ЄС» досліджуються етапи еволюції інституційної системи співтовариств у інституційну систему Європейського Союзу, завдання кожного з інститутів, місце Суду ЄС та його взаємодія з іншими інститутами.


Доводиться, що інституційна система Європейського Союзу є унікальною, несхожою ні на організаційну структуру класичних міжнародних міжурядових організацій, ні на систему внутрішнього державного апарату, що поділяється на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади. Аналіз етапів розвитку інституційної системи Європейського Союзу дав змогу простежити еволюцію повноважень кожного з інститутів, їх постійну взаємодію й поділ повноважень всередині системи. Вивчення механізмів взаємодії інститутів, зокрема, Суду ЄС показує, що в Європейському Союзі цей процес відбувається постійно, спостерігається демократизація діяльності останніх.


Проведений аналіз діяльності всіх ланок судової системи Європейського Союзу дав підстави стверджувати, що центральне місце в ній займає Суд ЄС, оскільки, на відміну від Суду першої інстанції й Трибуналу з питань цивільної служби ЄС, він наділений найширшою компетенцією, а також з огляду на триваліше його існування, цей Суд справив найсильніший вплив на право й інститути організації. Саме тому зосереджується увага на діяльності Суду ЄС, бо історично саме він зробив найсуттєвіший внесок в інтеграційні процеси й розвиток права та правопорядку співтовариств і Союзу.


На підставі аналізу зв’язків Суду ЄС з іншими інститутами, підсумовується, що історично й інституційно найтісніша співпраця у Суду склалася з Комісією, адже вони вважаються представниками інтеграційних інтересів. Спираючись на поглиблене вивчення повноважень цих 2-х органів і практику їх діяльності, можна стверджувати, що Комісія є по суті гарантом установчих договорів, а Суд ЄС забезпечує дотримання права при їх застосуванні й тлумаченні.


Обґрунтовується твердження про еволюцію статусу Суду ЄС – від початково суто міжнародного судового органу до мультіфункціонального судового органу міжнародної організації sui generis.


У підрозділі 1.2. «Генезис юрисдикції Суду Європейських співтовариств» наводиться характеристика установчих договорів співтовариств і Союзу стосовно юрисдикції Суду ЄС. Дослідження Договору про заснування Європейського Співтовариства з вугілля та сталі, що був першим установчим договором, і практики Суду, яка склалася протягом перших років його існування, засвідчує, що спочатку головними функціями Суду були контроль за діяльністю виконавчого інституту Співтовариства (на той час Високого керівного органу) та захист держав-членів від перевищення ним своїх повноважень. Юрисдикція Суду із самого початку його заснування була новаторською порівняно з іншими існуючими на той час міжнародними судовими установами, оскільки в рамках названого Співтовариства у приватних осіб була можливість оскарження актів його інститутів.


Розглядаються юрисдикційні новели, введені Договорами про Європейське економічне Співтовариство та про Європейське Співтовариство з атомної енергії, головне завдання яких – зміцнити судовий контроль за діяльністю держав-членів. Наголошується на тому, що саме такі механізми забезпечили суттєвий внесок у формування інтеграційної правової системи. Як додатковий аргумент наводиться той факт, що зі вступом у силу Договору про Європейський Союз і подальшим розвитком Союзу (Ніццький договір) відбувалося все більше розширення юрисдикції Суду ЄС на нові правовідносини, зокрема, частково на Третю опору. На практиці спостерігалося підвищення ролі прецедентів у діяльності Суду та інших суб’єктів Союзу, їх вплив на правовий порядок, на що до цього не була спроможна жодна міжнародна судова установа. 


У зв’язку з актуальністю демократизації діяльності інститутів Європейського Союзу заслуговує на увагу питання можливості приватних осіб оскаржувати акти, прийняті в рамках Союзу. Робиться висновок, що на практиці існує правова фрагментація судового захисту, тому що приватні особи не можуть оскаржувати акти, прийняті в рамках Другої й Третьої опор. Відмічається, що Суд ЄС намагається своєю практикою частково заповнити прогалини в судовому захисті правовідносин, що виникають у межах цих опор, шляхом покладення на національні суди обов’язку тлумачити й застосовувати національні норми в такий спосіб, щоб якнайбільше уможливити оскарження приватними особами перед ними легітимності будь-яких рішень щодо імплементації або застосування актів ЄС у сферах Другої й Третьої опор.


Стисло розглядається такий етап розвитку Європейського Союзу, як вступ у силу Лісабонського договору. Це дає змогу зробити висновок, що коригування теперішньої юрисдикції Суду ЄС зроблено з урахуванням і на підставі його практики, що тягне за собою визнання її авторитету.


У підрозділі 1.3. «Система юрисдикції Суду Європейських співтовариств та процесуальні форми її реалізації» досліджується поняття юрисдикції Суду ЄС. Після проведення порівняльного аналізу міжнародно-правових і національних концепцій визначення юрисдикції, наводиться авторське визначення юрисдикції як комплексного поняття, що характеризує компетенцію судів у різних вимірах: сфери відання судової влади, предметів судового розгляду і судової діяльності, інстанційної побудови судової системи та її територіальності.


Судова юрисдикція зумовлює існування чітко визначених процесуальних форм здійснення правосуддя, і тільки в їх межах можливий судовий захист і легітимне функціонування судової влади. Тому приділяється певна увагу вивченню процесуальних форм реалізації юрисдикції Суду ЄС. Зазначається, що такими формами виступають процедури судового розгляду (провадження) й рішення Суду. Більше того, власне рішення Суду є безпосереднім інструментом впливу на правопорядок ЄС і забезпечення його подальшого розвитку.


Пропонуються різні види класифікацій юрисдикції Суду ЄС. Залежно від функцій, які він виконує в рамках тих чи інших процедур, юрисдикція поділяється на міжнародну, конституційну, верховну (федеральну) й адміністративну. За функціональним критерієм вона поділяється ще на такі юрисдикції: безпосередньо Суду ЄС, Суду першої інстанції та Трибуналу з питань цивільної служби ЄС. Крім того, авторка вирізняє юрисдикції альтернативну функціональну, функціональну факультативну й обов’язкову.


З урахуванням різноманітності класифікацій юрисдикції судів ЄС підкреслюється, що спільним для всіх її видів залишається головне завдання – забезпечення дотримання права, яке гарантує функціонування європейської й наднаціональних правових систем.


Проведене вивчення системи юрисдикції Суду ЄС і процесуальних форм її реалізації дало можливість установити обсяг юрисдикції судової системи ЄС і виокремити 3 найголовніші категорії процедур, на які припадає найбільше навантаження й вирішення фундаментальних питань права співтовариств і Союзу. Саме ці процедури стали предметом дослідження у 2-му розділі. Що стосується такої процесуальної форми реалізації юрисдикції, як рішення Суду ЄС, то їх сутність досліджена у підрозділі 3.1. даної роботи.   


Розділ 2. «Основні процедури реалізації юрисдикції Суду Європейських співтовариств» складається із 3-х підрозділів, у яких аналізуються 3 основоположні процедури реалізації юрисдикції Суду.


У підрозділі 2.1. «Провадження щодо забезпечення примусового виконання зобов’язань (ст. 226-228 Договору про ЄСпв)» поглиблено вивчається судова процедура припинення невиконання зобов’язань державами-членами та його наслідки. Розглядаються форми невиконання зобов’язань залежно від того, у якому акті закріплено конкретний обов’язок держави. Робиться акцент на найчастішому невиконанні зобов’язань державами-членами – неприйнятті національних актів, які імплементували б директиви Співтовариства. Аналізується також практика Суду ЄС щодо такої форми невиконання зобов’язань, як учинення «загальних і тривалих порушень», що становлять найбільшу загрозу для інтеграційного правопорядку. Виводяться ознаки таких порушень: особливий масштаб, тривалість і серйозність і наголошується, що це є новим явищем, що має свою специфіку. 


Найголовнішим у провадженні щодо забезпечення примусового виконання зобов’язань державами-членами є те, що його здійснюють Європейська Комісія разом із Судом ЄС, кожен в рамках своїх повноважень і з дотриманням стадійності провадження. Тому це провадження складається з 2-х стадій – адміністративної й судової. Оскільки на Комісію установчими договорами покладено контроль за дотриманням державами-членами обов’язків, вона виступає ініціатором щодо цих видів справ.


У цьому ж підрозділі проведено аналіз кожної стадії. У рамках адміністративної стадії виділяються 3 фази – розслідування Комісії, надіслання офіційної повістки й надіслання мотивованого висновку Наводяться критерії правомірності вказаний фаз. Судова стадія закінчується винесенням рішення Судом ЄС, яке має декларативний характер. Розглядається процедура, яка застосовується до держав-членів, які не виконують судових рішень, і підкреслюється вагома роль Комісії в контролі за цим.


Окремо досліджується можливість держав-членів оскаржувати невиконання зобов’язань іншими державам-членами в рамках ст. 227 Договору про ЄСпв і причини їх небажання використовувати це своє право.  


У підрозділі 2.2. «Провадження по справах про скасування нелегітимного нормативного акта Співтовариства (ст. 230 Договору про ЄСпв)» досліджується провадження, у якому реалізується право держав-членів, інститутів ЄС, фізичних і юридичних осіб звертатися до Суду ЄС або Суду першої інстанції для визнання недійсними актів, прийнятих спільно Європейським Парламентом і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського Центрального Банку, які не є рекомендаціям й висновками, а також актів Європейського Парламенту, спрямованих на створення правових наслідків для третіх сторін.


Поряд з питаннями оскарження різних видів актів названих інститутів центральне місце займає вивчення питання про оскарження актів Співтовариства приватними особами, які є непривілейованими позивачами по цих видах справ. Вони можуть подавати позови до Суду першої інстанції лише проти рішення, адресованого такій особі, або проти рішення, яке хоча й має форму регламенту або яке адресоване іншій особі, але прямо та індивідуально стосується першої особи. Аналіз практики Суду першої інстанції, який компетентний розглядати позови від приватних осіб, показує, що Суд надає рестриктивне тлумачення ст. 230 Договору про ЄСпв щодо цієї групи позивачів, тобто намагається якнайбільше звузити коло ймовірних позивачів і захистити інститути Співтовариства від притягнення до відповідальності. Суд покладає основну частину обов’язку захисту прав індивідів у цих випадках на держави-члени та їх національні суди. На думку дисертантки, така позиція Суду не відповідає повною мірою встановленим стандартам правового захисту, оскільки в результаті цього право на ефективний судовий захист на наднаціональному рівні не втілюється в життя.


У підрозділі 2.3. «Преюдиціальні провадження по розгляду справ за запитами національних судів (ст. 234 Договору про ЄСпв)» розглядається найсуттєвіша процедура реалізації юрисдикції Суду ЄС – можливість національних судів держав-членів звертатися до Суду з клопотанням щодо тлумачення Договору про ЄСпв, дійсності й тлумачення актів інститутів Співтовариства, Європейського Центрального Банку і тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради ЄС.


Аналізується можливість використання преюдиціальної процедури як альтернативи ст. 230 Договору про ЄСпв для анулювання актів інститутів Співтовариства приватними особами. Практика свідчить, що іноді останнім вдається скористатися цим. Але підкреслюється, що ст. 234 була сконструйована не для приватних позивачів, а для оскарження актів загального застосування. Використання можливостей преюдиціальної процедури неналежним чином може призвести до порушення низки принципових положень, зокрема, що звернення має надходити від національних судів, а не від сторін по основній справі, а встановлені строки оскарження актів не повинні залежати від застосування інших процедур.


Приділяється увага такому цікавому питанню, як преюдиціальна юрисдикція Суду ЄС в рамках Третьої опори, яка є обмеженою порівняно з подібною юрисдикцією в рамках Першої опори. Необов’язковий характер преюдиціальної юрисдикції Суду ЄС в рамках Третьої опори може призвести до виникнення поміж державами-членами різних стандартів судового захисту. Оскільки не всі держави-члени подали відповідні декларації про визнання преюдиціальної юрисдикції Суду ЄС в рамках Третьої опори, то не у всіх судів на території Європейського Союзу існує можливість звернутися з преюдиціальним запитом щодо правовідносин Третьої опори. Таке становище, підкреслює авторка, не забезпечує однакове застосування права на території Союзу.


Розділ 3. «Рішення Суду Європейських співтовариств: їх природа та функції» складається із 3-х підрозділів, у яких ретельно вивчаються питання природи рішень Суду ЄС, їх вплив на право й інститути ЄС, становлення інтеграційного правопорядку.


У підрозділі 3.1. «Природа рішень Суду Європейських Співтовариств» досліджується природа такого виду актів Суду, як рішення, оскільки вони є головною формою реалізації його юрисдикції з точки зору безпосереднього впливу на інтеграційний правопорядок. Наголошується, що рішення Суду ЄС не можна відносити суто до актів вторинного права, оскільки Суд ЄС своїм тлумаченням положень установчих договорів виходить за рамки тлумачення лише вторинного права. Тим самим рішення виступають нормативним правоположенням і формою права. Завдяки своїм особливостям, які виявляються у сфері дії, характері нормативності, ступені юридичної сили й формі, рішення Суду ЄС мають досить специфічну юридичну природу. У зв’язку з цим аналізуються дія рішень Суду ЄС у часі, їх форма, але найбільша увага приділяється їх юридичній силі й наявності у них сили прецеденту.


Дослідження показало, що  офіційно рішення Суду ЄС не визнані у якості прецедентів, проте на практиці вони набули такої властивості. Можна впевнено вести мову про існування сформованого прецедентного права, створеного Судом ЄС, яке є одним із джерел наднаціонального інтеграційного права. Незважаючи на наділення рішень Суду ЄС силою прецедентів, їх не слід порівнювати з прецедентним правом англосаксонської правової системи чи прецедентним правом у розумінні міжнародного права, тобто як і у випадку з природою співтовариств можна говорити про їх своєрідність – sui generis. Ця своєрідність виявляється й у тому, що сам Суд ЄС дотримується створеного прецедентного права як певного взірця, однак без обов’язкового слідування йому. Відмічається цей момент як позитивний у тому сенсі, що непоширення доктрини stare decisis надає Суду можливості бути гнучким і непов’язаним своїми попередніми рішеннями у власній правотлумачній діяльності, яка фактично є нормотворчою. Таким чином, рішення Суду ЄС можна назвати «квазіпрецедентами» через їх важливість і необхідність дотримання як певного принципу, що використовується для вирішення спору з різноманітними варіаціями.


У підрозділі 3.2. «Вплив рішень на право та інститути Європейського Союзу» наголошується на існуванні у Суду ЄС можливості практичного впливу на функціонування й розвиток права та інститутів Союзу. Перш за все це знаходить свій прояв в обґрунтуванні ним таких основоположних для функціонування ЄС принципів, як верховенство права Співтовариства над національним правом держав-членів і пряма дія норм права Співтовариства. Обидва принципи не закріплені безпосередньо в установчих договорах, і їх існування – це безперечна заслуга Суду ЄС.


Акцентується увага на тому, що принципи верховенства права Співтовариства і його прямої дії можна назвати основоположними опорами всієї правової системи Співтовариства. Наділивши право Співтовариства прямою дією та верховенством, Суд ЄС, по суті, розпочав процес конституціоналізації інтеграційного права, за яким установчий договір Співтовариства виступає не лише домовленістю між державами, а й джерелом прав та обов’язків для приватних осіб. Те, що первинне або вторинне право Співтовариства може бути використане приватними особами безпосередньо в національному правопорядку, є головним надбанням інтеграційного права. До того ж це положення підсилюється можливістю притягнення до відповідальності держави, яка порушує право Співтовариства, та існуванням обов’язку відшкодувати завдані цим збитки. Наводиться аналіз практики Суду ЄС щодо надання розширювального тлумачення принципу прямої дії для забезпечення ефективності права Співтовариства.


Підкреслюється, що для прийняття важливих рішень, які впливають на право Співтовариства, Суд ЄС оперує систематичним і телеологічним методами тлумачення, що робить його певним чином схожим на правотворчий орган. Так, Суд ЄС приймав фундаментальні для інститутів ЄС рішення, які стверджували принцип інституційної рівноваги (або балансу). Найвагоміший внесок він зробив в утвердження ролі Європейського Парламенту в правотворчому процесі, у визначення незалежності Комісії й заборону контролю над нею з боку держав-членів, зміцнення Рахункової Палати як інституту тощо.


Судом ЄС розвивалося питання захисту прав людини в рамках ЄС. Незважаючи на його обмежену роль в утвердженні концепції основних прав і свобод людини порівняно зі Страсбурзьким судом, Суд ЄС зробив фундаментальний висновок про свій обов’язок контролювати не лише дотримання прав людини інститутами й органами Союзу, а й державами-членами при застосуванні ними норм права ЄС.


У підрозділі 3.3. «Роль Суду Європейських співтовариств і національних судів у встановленні інтеграційного правопорядку» детально розглядається діяльність Суду ЄС як одного з інструментів розвитку інтеграційного правопорядку. У зв’язку з цим вивчається питання про місце національних судів держав – членів ЄС та їх взаємодію із Судом ЄС. Стверджується, що, не будучи інституційно елементами судової системи ЄС, вони функціонально забезпечують безпосереднє застосування норм права Союзу до правовідносин, що виникають у державах-членах. Взаємодія наднаціональної й національних судових ланок здійснюється у формі кооперації, заснованої на принципі співробітництва судів. Нормативним підґрунтям такої кооперації є ст. 10 Договору про ЄСпв, відповідно до якої принцип сумлінного співробітництва держав-членів полягає в обов’язку національних судів надавати ефективний захист прав, передбачених правом співтовариств та в їх обв’язку тлумачити своє національне законодавство в такий спосіб, щоб воно не суперечило й було сумісним з наднаціональним правом.


Визначається, що кооперація Суду ЄС з національними судами держав-членів має декілька аспектів. Реалізуючи свою компетенцію, Суд ЄС знаходить баланс між інтересами держав-членів у контексті врахування не лише норм європейського права, але й норм національного права. Національні суди, у свою чергу, теж впливають на формування інтеграційного правопорядку ЄС, а  юрисдикція Суду опосередковано справляє вплив на юрисдикцію цих судів. У таких аспектах і виявляється процесуальна автономія національних судів. При цьому наголошується, що вона все ж таки не є абсолютною в тому розумінні, що національні процесуальні норми, спрямовані на реалізацію прав, наданих індивідам правом ЄС, мають бути не менш сприятливими, ніж ті, що спрямовані на реалізацію прав, наданих національним правом.


 


Відмічається, що, незважаючи на автономію процесуальних національних систем, в останні роки спостерігається гармонізація національних процесуальних законодавств, яка суттєво зачепила сферу цивільного процесу. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины