ЗМІНИ ХОЛІНЕРГІЧНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ СЕРЦЕВОГО РИТМУ ПРИ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОМУ ГІПОТИРЕОЗІ У СТАТЕВОНЕЗРІЛИХ ЩУРІВ ТА ЇХ ПАТОФІЗІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ : ИЗМЕНЕНИЯ ХОЛИНЕРГИЧНОЙ РЕГУЛЯЦИИ СЕРДЕЧНОГО РИТМА ПРИ ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНОМ ГИПОТИРЕОЗЕ У ПОЛОВОНЕЗРЕЛЫХ КРЫС И ИХ ПАТОФИЗИОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ

summary

Матеріали і методи дослідження. Досліди проведено на 269 статевонезрілих білих щурах-самцях лінії Вістар віком 1,5-2,0 місяці. Експериментальний гіпотиреоз моделювали трьома способами. Мерказолілову модель створювали, згодовуючи цей тиреостатик („Здоров’я”, Україна) у дозі 75 мг/кг маси тіла протягом 14 діб. Тиреїдектомію проводили за Я.М. Кабаком. Третя модель гіпотиреозу була створена поєднанням тиреоїдектомії з уведенням мерказолілу в дозі 75 мг/кг протягом 14 діб, починаючи з дня операції. За критерії глибини гіпотиреоїдного стану було взято зміни частоти серцевих скорочень, маси тіла, ректальної температури і об’єму спожитого кисню. Оперативні втручання і виведення тварин з досліду проводили з дотриманням „Загальних етичних принципів експериментів на тваринах”, ухвалених Першим національним конгресом з біоетики (Київ, 2001). Комісією з біоетики Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського порушень цих принципів не виявлено (протокол № 16 від 18 квітня 2008 року).

Вегетативний баланс оцінювали методом варіаційної кардіоінтервалометрії (Р.М. Баевский, Г.Г. Иванов, 2001). Електрокардіограму реєстрували на апараті ЭК1К-01 при швидкості руху стрічки 50 мм/с. Тривалість 100 послідовно розташованих інтервалів R-R вимірювали за допомогою стереоскопічного мікроскопа МБС-9 з окулярною сіткою. Визначали такі показники: М – середнє значення тривалості інтервалів R-R (у мілісекундах); ∆Х – варіаційний розмах, тобто різницю між найбільшим і найменшим значеннями тривалості R-R (в мілісекундах); Мо – моду, тобто тривалість інтервалу R-R, який на досліджуваному відрізку електрокардіограми зустрічався найчастіше (в мілісекундах); АМо – амплітуду моди, тобто відносну кількість інтервалів R-R, які характеризують моду (у відсотках). На підставі цих значень підраховували чотири додаткові показники: показник вегетативного балансу ПВБ=АМо/∆Х, вегетативний показник ритму ВПР=1/(Мо · ∆Х), показник адекватності процесів регуляції ПАПР=АМо/Мо, індекс напруження ІН=АМо/(2∆Х · Мо).

Досліди з електростимуляцією блукаючого нерва проводили під нембуталовим наркозом (100 мг/кг). Периферичний кінець нерва подразнювали прямокутними імпульсами змінного струму протягом 60 с. Характеристики подразнюючого струму формували за допомогою електростимулятора ЭСЛ-2: частота – 50 Гц, напруга – 5 і 10 В, тривалість стимулу – 1 мс, затримка – 1 мс. Перерва між подразненнями становила 15 хв. Визначали максимальний ступінь брадикардії в кожному 10-секундному інтервалі від початку подразнення. Чутливість серця до екзогенних холіноміметиків оцінювали за реакціями на ацетилхолін („Мосмедпрепараты”, Росія), який уводили в зовнішню яремну вену в дозі 5 мкг в 0,5 мл 0,9 % розчину натрію хлориду, і карбахолін (“Химико-фармацевтическое объединение”, Росія), який уводили в черевну порожнину в дозі 0,4 мг/кг.

З метою фармакологічного аналізу порушень холінергічної регуляції серця використано чотири препарати: окспренолол (тразикор, “Хиноин”, Угорщина) – для блокади β-адренорецепторів міокарда, прозерин (“Здоров’я народу”, Україна) – для гальмування активності холінестерази, холіну хлорид (“Уральский завод химреактивов”, Росія) і метіонін (“Київський вітамінний завод”, Україна) – для стимуляції синтезу ацетилхоліну.

Вміст ацетилхоліну визначали біологічним методом на прямому м’язі живота жаби (В.В. Файфура та ін., 2004).

Статистичний аналіз результатів дослідів здійснювали за допомогою параметричних методів. Підраховували такі показники: М – середнє арифметичне, ±m – стандандартну помилку середнього арифметичного, t – критерій Стьюдента, р – показник достовірності різниці між середніми величинами (різниця вважалася достовірною при р ≤ 0,05).

Результати досліджень та їх обговорення. Насамперед нами було зроблено загальну оцінку холінергічно-адренергічних взаємовідносин у тварин з трьома моделями гіпотиреозу (табл. 2). За первинні характеристики вегетативного балансу були прийняті наступні показники: ∆Х – варіаційний розмах, Мо – мода і АМо – амплітуда моди.

У наших дослідах величина варіаційного розмаху збільшувалася незалежно від способу моделювання гіпотиреозу і свідчила про зростаючу роль парасимпатичних впливів на хронотропну функцію серця. При мерказоліловій моделі різке збільшення ∆Х (на 26,4 %) сталося між 10-ю і 14-ю добами експерименту (р<0,001). У тиреоїдектомованих тварин варіаційний розмах достовірно збільшився вже на п’яту добу (р=0,05), але далі до 14-ї доби гіпотиреозу його зміни були незначними. Отже, величина варіаційного розмаху і після згодовування мерказолілу, і після тиреоїдектомії змінювалася в одному і тому ж напрямку, хоча динаміка цих змін виявилася різною. У тварин із мерказоліловим гіпотиреозом спостерігалося повільне наростання показника ∆Х паралельно з поглибленням гіпотиреоїдного стану, у той час коли в тиреоїдектомованих тварин наставало різке збільшення цього показника на п’яту добу без подальших істотних змін. Друга відмінність полягала в тому, що за абсолютними величинами збільшення варіаційного розмаху в кінці досліду було істотнішим при мерказоліловому гіпотиреозі порівняно з тиреоїдектомією. У тварин із комбінованим гіпотиреозом зміни варіаційного розмаху майже не відрізнялися від змін після тиреоїдектомії.